Нескорені. Спудейський вісник №1 (10.01.21)
Дню українського політв'язня
▼
Біла [червоно/кривава-біла] книга правосуддя
▼
Степан Бандера: герой чи ганьба українського народу
▼
Мобільність у часі пандемії: до і після
Переднє слово
Із поверненням, друзі! Спудейство так само, як і наша редакція, повертається до роботи. Попереду новий рік, нові горизонти й новий сезон Вісника. Будемо вчитись, радіти, журбитись і відкривати разом із Вами.
Цей випуск символічно перший, ми говоримо про нескоренність українців. Напередодні Дня українського політв'язня такий настрій особливо потрібен, адже по наш день українці сидять за ґратами в тюрмах. Про це неможливо мовчати, адже історія знову повторюється. Cлід розповідати, обговорювати, показувати, що ні в чому невинні люди знаходяться в ув'язненні.
А що ми? Що кожен із нас? Можна підписати петицію, надсилати листи — це найпростіше, що кожен у змозі зробити.
Спудейський вісник спільно зі Спудейським братством організовують Дні політв'язнів у НаУКМА. Уже завтра відбудеться Zoom-зустріч з Олесем Шевченком, а у вівторок — із Олегом Сенцовим. Устигніть зареєструватись!
Попереду більше, вставаймо в нову колію — і прямуймо вперед!
Дню українського політв’язня
Ця проблема повернулася до мене одного з дощовитих, але ще теплих жовтневих днів, коли під Київським апеляційним судом на акцію протесту зібралося трохи людей із плакатами, музикою, прапорами та спільною ідеологією. Саме там я вдався до невеликої розмови зі своїм кримськотатарським знайомим, який, як я тоді ж дізнався, раніше був політв’язнем. Окрім короткої автобіографії та заклику “дєрзать” це все, він банально допоміг чи то згадати, чи то усвідомити, що десятки українських громадян і досі відбувають каторгу в російських катівнях.
Я похмуро згадував і згадував про цю розмову, розуміючи, що через увесь цей коронавірус, через усі факапи і лайнапи (не від слова line) чинної влади, через білоруські протести і американські вибори я (ми) геть забув (ли) про те, що десь там у російських тюремних камерах повільно помирають як фізично, так і морально українські громадяни, які колись відмовилися миритися з незаконним захопленням влади.
Безперечно, у вересні позаминулого року сталася надзвичайно радісна подія, коли до України повернулися десятки в’язнів Кремля, зокрема Олег Сенцов, Володимир Балух, Станіслав Асєєв, студент Могилянки Павло Гриб та десятки інших незаконно ув’язнених громадян України. Однак попри це безліч інших осіб, таких як, наприклад, громадський активіст Олексій Чирній чи правозахисник Емір-Усеїн Куку, продовжують перебувати в неволі, а суспільний розголос про проблему точно не можна назвати сильним.
У такій ситуації допомагає 12 січня: щороку в цей час відзначається День українського політв’язня, тож усі матеріали та новини з цього приводу, що врізнобій кілька разів вистрілювали протягом року, можна ще раз наголосити з максимальною гучністю.
Чому саме 12 січня? Тому що саме цього дня у 1972 році брєжнєвські сталіністи розпочали масову хвилю репресій, спрямовану проти українських дисидентів. Цинічно порушуючи права людини, наче їх не існує або існують вони лише для якогось закритого клубу, противників режиму били, знущалися над ними в судах і безжально, наче собак, кидали до холодних камер, так само як робили це, починаючи з 2014 року. Один із моїх викладачів, певно, назвав би це “історичною тяглістю”.
Але все ж ми можемо щось зробити. Нехай між нами сотні-тисячі кілометрів і стіна між демократією та авторитаризмом, однак ми можемо принаймні писати листи. Пишіть листи. Паперові. Пишіть їх не лише 12 січня, а кілька разів протягом усього року, різним людям у різні в’язниці. Щоб вірили: про них не забули, їх пам’ятають, їх чекають удома.
Біла [червоно/кривава-біла] книга правосуддя
З часів протестів до України
виїхало 70 тисяч білорусів.
Камерне сцена, чимось нагадує ту де виступає могилянський театр. З одного боку на сцені стояло дев’ять стільців на яких сиділи актори. Навпроти, буквально у метрах трьох були розташовані два ряди для глядачів. Ви сидите один навпроти одного в очікуванні початку, хвилини йдуть повільно, актори перечитують тексти, глядачі в телефонах, хвилини тягнуться, тиша посилюється. І ось починається монотонний наростаючий шум із голосів акторів, розумієш що це якісь уривки, не усвідомлюєш їх. Тепер тиша. Починається читка збірки «Біла книга правосуддя» (“В пошуках справедливості. Історії насильства в Білорусі”).
Встає акторка і починає ступати читаючи, її звичайні жіночі черевики на шість люверсів порипують як добре начищена шкіра нових ментівських берців. Читає статистику постраждалих. Збірка є зібранням розповідей, що постійно поповнюються, тих хто постраждав від…навіть не від «ментовскова беспрєдєла» («міліцейського свавілля» звучить якось не так), а від режиму диктатури.
Тут не було якогось виразного мистецького аспекту. Документальний театр, як цей захід назвав Павло Ар’є, на те і є таким, що по суті, тут просто читають документ, джерело. Мистецтво не намагалося вводити якісь інтерпретації, робити висновки, додати силу, за Сковородою. Актори театру лиш вміло проартикулювали ці тексти як не зміг би ніхто, певне як і люди, що це пережили.
Із все кожною новою історією ти все більше починає відчувати фантомний біль, зокрема, у колінах та жижках. Туди «правоохоронці» били часто і прицільно. Цей біль наростав як наростали крики болю в розповідях. А всі ці історії розбиті на групи: дівчата, чоловіки, жінки, хлопці, матері. І ти сидиш, намагаєшся запам’ятати імена постраждалих, їхній вік. Проте згодом приходить усвідомлення, що це не можливо, й не те, щоб було непотрібним, але це не є історія однієї людини, це не є історія індивідуальностей. Із цих історій складається одна — сучасна історія Білорусі. А розповіді не розділені, вони мають спільний знаменник для білорусів, спільний біль. Цей біль, він близький для нас. Ліпше буде навіть сказати зрозумілий.
Зрештою, ти втомлюєшся від цього фантомного відчуття фізичного болю, від дійсного відчуття жаху. Втомлюєшся так само як хлопчина, який втомився кричати від болю на підлозі автозаку і вже мовчки приймав удари (одна із історій). Так само й глядач вже глухо приймав жахливу інформацію про «беларускі парадак» доведений до абсурду. Вершиною цього порядку було Окрєстіно — провулок у Мінську, де розташований Центр ізоляції правопорушників. Місце мало дурну славу, ще до описаних тут подій. Умови перебування завжди були нелюдськими.
І десь у цей момент, із підсвідомості виринає порівняння про яке ти не думав, але видається воно тобі доволі природним: Окрєстіно — Аушвіц (здається, що воно є природним і для самих білорусів, бо із підвалами ЧК вони не будуть порівнювати). Але порівняння відсилає скоріш не так до того, що чинили нацисти у свій час, як до того, що це є система. В світі існує спланована, продумана система зла із алгоритмами дій і люди, що беруть в ній участь, просто виконують свою роботу. Схема затримання однакова, побиття як під копірку, перебування потерпілих на Окрєстіно має однаковий сюжет. А Христина-Корина, яка фігурує одразу в декількох історіях, якраз і є такою людиною-фанатиком (скоріш за все), що робить свою чорну роботу. Мабуть, її теж можна було б порівняти із якимось нациським злочинцем, проте його мені підсвідомість не зґенерувала.
На кінець були розповіді про звільнення із ЦІПу. Мучеників зустрічали оплесками. Вони просили цього не робити, бо як тільки лунає плескання за стінами починають бити. Оплески стихають.
Із останніми словами актори все ближче підходять до глядачів, стають впритул. Читка завершена. Глядачі зриваються на оплески.
Потім тривало обговорення. Потім ми, українці, перейшли на своє. Чи в нас такі звірства вже точно не можливі? Чи в нас немає такої системи зла? Чому в них немає Майдану, як явища, ну хороший же алгоритм протидії? Чи змінилися білоруси, насправді? Але це все вже просто рефлексії. Найголовнішим є те, що в Білорусі продовжуються протести. Вони змінили вигляд, змінилися дії міліції. Але мета — чесні вибори — недосягнута. Коли це буде? Здається, не знають навіть самі білоруси, але вони продовжують.
Степан Бандера: герой чи ганьба українського народу
Поки всі українці святкували Новий рік і неспішно прокидалися вранці 1 січня, виповнилося 112 років із дня народження Степана Бандери. Хоча далеко не всі згадали цю дату, для українців, можливо, таку, що мусить бути навіть важливішою за ще один оберт планети навколо Сонця… Уже традиційно в столиці та деяких інших містах відбулася смолоскипна хода під червоно-чорними стягами.
Попри карантин у Києві від парку імені Тараса Шевченка до Майдану Незалежності пройшли сотні патріотів, тримаючи портрети Бандери, збірку його найвизначніших праць «Перспективи Української Революції», прапори і, звичайно ж, палаючі смолоскипи.
І, на жаль, теж уже традиційно українці отримали негативну реакцію від інших країн. Цього року першим розкритикував ушанування пам’яті Бандери Джоел Ліон, посол Ізраїлю. На своїй сторінці у Твіттері він закликає Україну «змиритися зі своїм минулим» і називає Степана Бандеру «колаборантом нацистського режиму», на що обурилися деякі українці, сприйнявши це як «повторювання комуністичної пропаганди» про «негідника і нациста Бандеру». Це вилилося в численні гнівні твіти і навіть акцію під Посольством Ізраїлю. На це, за класикою, відгукнулася Польща, а саме посол Бартош Ціхоцький, з підтримкою думки ізраїльського посла.
Після цього російські змі підхопили загальну хвилю і замайоріли заголовками про «розлючених українців» через висловлювання послів. Та такий сюжет навколо постаті Бандери розгортається чи не щороку. Чому ж його так ненавидять з усіх боків?
«Бандерофобія — це не просто боязнь тіней минулого. Суть в іншому. Декого тяжко жахає те, що дух Бандери матеріалізується сьогодні».
— Олег Тягнибок, лідер ВО «Свобода»
Ненависть до Бандери тягнеться ще за часів Радянського Союзу, де українців-націоналістів нарекли «бандерівцями». Це не викликає вже подиву — червоною ниткою крізь його твори простягається відраза до комунізму і радянського режиму загалом. Він надавав Україні велику роль поборниці більшовизму:
«Україна є стрижнем фронту поневолених Москвою народів в їх боротьбі за своє національно-державне визволення. Успіх і перемога цього фронту передусім залежить від активної стрижневої ролі в ньому України.»
«Україна — це історичний гробокопатель московсько-большевицького імперіялізму, гніту й насильства».
Наразі Росія продовжує лінію вже традиційної для неї загарбницької політики «захисту співгромадян» і висловлює свою «стурбованість» розколом українства, бо ж «діди воювали!» проти нацизму, виразником якого роблять Бандеру. Та й будьмо чесні, значна частина українців не визнає Бандеру позитивною історичною постаттю. Ізраїль посилається на співпрацю з Третім Райхом і ставить між цим фактом і антисемітизмом знак рівності. Поляки, у свою чергу, вбачають у Бандері відповідального за Волинську різанину. Вимальовується такий собі образ нациста-вбивці і поляків, і євреїв, і українців-комуністів… І залишає по собі багато питань: хто такий Степан Бандера насправді? Де правда, і де брехня? Герой він чи ганьба українського народу?
Ще хлопчиком Степан Бандера застав події Української революції, що зачепили і його сім’ю. Він був членом різних молодечих організацій, провадив культурно-освітню й організаційно-вишкільну діяльність у своєму та довколишніх селах. Офіційно членом УВО Бандера став у 1928, хоча зв’язувався з нею і раніше, коли ж через рік з’явилася ОУН — одразу вступив до неї. Спочатку всі завдання обмежувалися пропагандою, у 1933 він уже став крайовим провідником ОУН. Але вже в червні 1934 його ув’язнили, цьому передували арешти польською поліцією за участь у акціях ОУН. Він був засуджений до смертної кари, яку замінили довічним ув’язненням. Вийшов на свободу Бандера лише завдяки початку Другої світової війни — становище польських військ стало критичним, адміністрація в’язниці евакуювалася, і всі в’язні лишилися покинутими. Ще дорогою втікачі зв’язалися з ОУН, і в цих обставинах розпочалося обговорення подальших дій. Стати на протибільшовицький фронт здавалося логічним рішенням. Вичікувальна тактика А. Мельника була не до вподоби Бандері та іншим молодим націоналістам. Апогеєм конфлікту став розкол ОУН. Головою утвореного Революційного Проводу ОУН обрали Степана Бандеру.
Співпраця з нацистським режимом — момент, який стає наріжним каменем чи не всіх суперечок навколо Бандери. Він сам пояснив цю стратегію в статті «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном» так:
«Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильне цього факту. Але тим ще не розв’язувалося питання взаємин між Україною і Німеччиною. Воно мусіло залежати тільки від одного: як поставиться Німеччина до державної суверенности України, чи буде шанувати українську суверенність, українські інтереси, чи буде шукати в Україні союзника проти большевицької Росії, — чи трактуватиме Україну як воєнну здобич і об’єкт своїх цілей. Українська самостійницька політика не могла керуватися тим, що гітлерівська Німеччина така, чи така, отже ми відразу проти неї. Ми мусіли стати і стали на позиції незалежної реалізації наших національних цілей, оборони наших прав і інтересів.»
Тобто, уся співпраця опиралася лише на ситуативний союз задля досягнення української незалежності. І при цьому в жодній статті Бандери немає ні нотки антисемітизму, ні навіть спомину за євреїв, напроти, він у статті «Суть, зміст і процес української революції» виділяє важливим «пошанування різнородности змісту і форм життя та багатства культур різних народів».
Лакмусовим папірцем було проголошення Української Держави 30 червня 1941 року. Тоді стало зрозуміло, що в геополітичні плани Третього Райху державність українців не входила. Так 5 липня 1941 Бандера був ув’язнений німцями і згодом направлений до концтабору «Заксенгавзен». У той час, поки Бандера був під вартою, відбулася так звана Волинська трагедія 1943, до чого ув’язнений, найімовірніше, був непричетний.
Опинившись на волі, у лютому 1945 Бандера знову став Головою Проводу ОУН(б). Далі він діяв за кордоном, протистояв відмові ОУН від авторитарних методів діяльності й постійно змінював місце проживання, бо був «небажаним елементом» для радянської влади. Але його все одно наздогнала смерть від агента КДБ.
Степан Бандера — герой України незалежно від того, повернуть йому це звання чи ні, і насамперед тому, що боровся за незалежність України з фанатичною вірою в ідею. Сьогодні він радше символ боротьби проти «русского мира», натхненник нащадків. Споглядаючи критику Росії, Польщі й Ізраїлю, важливо пам’ятати слова того ж таки Степана Бандери:
«Не розуміти і недооцінювати своїх власних здобутків, щоденно скуплюваних такими високими жертвами, — це вияв морального звиродніння і політичного засліплення, недооцінювання вартости і спроможности свого народу. А вже непростимим національним злочином є применшування чи знецінювання того досягнення визвольної боротьби перед чужим світом.»
Мобільність у часі пандемії: до і після
Щороку десятки могилянців користаються можливостю поїхати на семестр за обміном в іншу країну. Новий університет, нове середовище, нова культура — усе це міцно вплітається у їхні спогади про студентські роки. Водночас 2020 приніс нові виклики. Пандемія поставила під загрозу будь-які поїздки за кордон, а багатьох могилянців нові умови взагалі застали у розпал мобільності. Спудейський вісник вирішив розпитати цих людей про їхній насправжки незабутній досвід. Ми продовжуємо публікувати історії карантинної мобільності, і сьогодні ви, любі читачі та читачки, познайомитеся з розповіддю Катерини Русіної.
Із вами на зв’язку Лілль — так, той самий, що й у грудневому випуску. Однак якщо Євгеній розповідав про французьку мобільність зараз, в осінньому семестрі, я б хотіла трохи повернути час назад і поділитися з вами, як усе було в ту пору, коли пандемія в Європі тільки набирала перших обертів. Бо навіть із таким неочікуваним сценарієм, який врешті-решт склався, міжнародну мобільність можна вважати цікавим досвідом закордонного життя (обережно, суб’єктивна думка).
Частина 1 — навчальна
Насамперед варто згадати, що я вчилася не в основній частині університету, а в його бізнес-школі IAE Lille. Наша будівля була в центрі міста, відділена від загального кампусу, як острів від материка. Тож, можливо, мій досвід не можна поширити на всенький університет (хоча з розповідей знайомих, я в цьому сумніваюся).
Навчання розпочалося в кінці січня і мало завершитися до 19 квітня. Воно йшло блоками, тож заняття з частини дисциплін ми встигли закінчити ще до пандемії. Десь із кінця лютого до нас почали доходити чутки з «материка», що, можливо, запровадять дистанційне навчання. Тоді я в це ще не сильно вірила, адже через незнання французької пропускала значну частину місцевих новин і жила в щасливому незнанні. Тільки приятелька з групи постійно контролювала, щоб ми ретельно мили руки.
Однак одного дня Макрон у черговому своєму зверненні до країни сказав, що університети все-таки закривають. І тут саме місце для важливої нотатки — якщо ви очікували, що в закордонному університеті перехід на дистанційне навчання відбувся більш організовано й комфортно, ніж у КМА, це не та історія.
Перші тиждень-два адміністрація не зовсім знала, що з нами робити. Керівник програми написав, що як тільки буде точна інформація, він одразу повідомить нам усе про навчання. Тож ми чекали. Згодом ми мали всього дві лекції в зумі, а всі інші заняття «закривали» письмовими роботами. І хоча це було не зовсім те, що я очікувала від Еразмусу, мені вдалося потренувати і самодисципліну, і навички роботи з науковими статтями — їх треба було знаходити й опрацьовувати багато. Також на пошту приходила загальноуніверситетська розсилка із опитуванням про готовність до дистанційного навчання, однак що потім робили з його результатами, мені невідомо.
Висновок перший: коли ви їдете на Еразмус, не очікуйте, що закордонний університет буде в усьому крутіший, ніж КМА. Різні заклади освіти мають свої переваги й недоліки — і це нормально. Так само, як і не знати одразу, що робити, коли все летить під три чорти.
Частина 2 — загалом про життя
Як я вже згадувала, мої знання французької вкрай слабенькі. Тож хоча я і відслідковувала всі важливі нововведення та правила, пов’язані з коронавірусом, емоційна хвиля спочатку майже пройшла повз мене. І яке ж було моє здивування, коли в один із останніх днів перед локдауном я пішла в Ашан купити питної води, а побачила ряди пустих полиць. Поки в Україні, навіть попри високий попит на туалетний папір, із пропозицією на ринку все було гаразд, французькі магазини спорожніли. В Ашані були хоча б фрукти з овочами (не всіма, але хоч якимись), соки і ще щось подібне, тоді як у маленькому Лідлі (Lidl — німецька міжнародна мережа супермаркетів — ред.) вигребли взагалі все.
Висновок другий: українці не завжди «мов з дикого краю, не те що в цивілізованому світі». Просто страх — підстпна штука. І йому підвладні всі народи.
На початку мобільності я собі так розпланувала, що спочатку зроблю акцент на навчання, а після 19 квітня організую тріп Європою. Тим більше, весняна погода надихала на подорожі значно більше, ніж лютнева — у Ліллі майже щодня дощило. Це була мою стратегічна помилка. Адже вже в березні під час локдауну виходити надвір можна було лише зі спеціальним сертифікатом і за нагальної потреби — вигуляти собаку, сходити за продуктами тощо. Мету такої вилазки, як і свої дані, теж треба було зазначити в сертифікаті. Пізніше обмежили ще й час перебування надворі та радіус можливої віддаленості від свого помешкання. Утім, мені дуже пощастило з гуртожитком. Я жила на краю найбільшого з трьох університетських містечок, в оточенні навчальних корпусів, і водночас — на краю міста. Тому в нас було тихо й безлюдно, навіть поліція в гості не заходила. А ще гуртожиток складався з декількох будівель і завдяки цьому мав власну зелену територію. Тут ми могли абсолютно законно радіти сонцю (яке нарешті з’явилося) і подеколи — зайцям (вони прибігали вечорами).
Висновок третій, банальний: не чекайте «кращих часів» і не відкладайте своїх бажань на потім. Якщо у вас є можливість здійснити мрію тут і зараз — дійте! Якщо хочете кудись поїхати — ЇДЬТЕ.
Поки ми сиділи по гуртожитках, усе сильніше в голові пульсувало питання «що робити далі». Нас уже попередили, що навчання офлайн цього семестру можна не очікувати. Так само було зрозуміло, що й подорожі перенесені на невизначений термін. Тим часом, до України запустили спеціальні рейси. І тут варто розповісти (та заодно подякувати) про наш міжнародний відділ і їх підтримку. Бо з моменту, коли коронавірусна паніка тільки почалася, з нами постійно тримали контакт. У нас був план дій як і на випадок повернення додому, так і на випадок, якщо ми вирішимо залишитися закордоном. Ми мали цілодобовий номер для зв’язку. І що найважливіше — я знала, що які б проблеми не виникли, мій університет не кине мене з ними наодинці.
Висновок четвертий: так, завжди можуть виникати розбіжності й незгоди з адміністрацією і викладачами. Але нас тут переважно все-таки люблять :) І в усіх комунікаціях бажаю вам любові, поваги і підтримки.
Наприкінці березня я сиділа в літаку, дивилася, як над Парижем сідає сонце і думала над тим, як дивно і різко закінчилася найяскравіша частина мого Еразмусу (про дорогу додому можна написати окрему розповідь, але це буде вже зовсім інша історія). Мобільність виявилася далеко не ідеальною, бо купу речей я так і не встигла спробувати, а силу-силенну місць — відвідати. Однак навіть такий Еразмус багато мене навчив і подарував чимало чудових емоцій та спогадів. Тож бажаю всім, хто хоче повчитися за міжнародною мобільністю, таки зробити це — навіть у коронавірусні часи.
Висновок п’ятий, фінальний: на борт літака спецрейсу, яким я летіла до України, пускали тільки в масках. А їх в той час у Франції купити було ну дуууже важко. Тож цей висновок такий: ті непотрібні дрібниці, які вам впихують у валізи й рюкзаки батьки перед самим від’їздом, інколи потім можуть сильно знадобитися. Щонайменше, мені не довелося шити маску зі старої футболки, як моїй новій знайомій із того самого літака.
Які би ти ще поради дала тим, хто збирається брати участь в Еразмусі?
1. Насамперед, ви повинні чітко знати, навіщо вам їхати у саме цей конкретний університет і на мобільність загалом. Що це вам дасть? Як вплине на ваше подальше життя? Для цього обов’язково їхати закордон?
Можливо, ви виявите, що наразі мобільність вам не така й актуальна — і це теж окей.
2. Коли ви вже там, не забувайте про баланс навчання-розваги. Приділяйте увагу як першому, так і другому, і буде вам щастя.
3. Готуйте нерви до клопотів із документами. Вони будуть супроводжувати вас майже на всіх етапах, від цього нікуди не втекти.
4. Насолоджуйтеся! Навіть якщо щось іде не так.
Як завершилася твоя мобільність?
В Україні, за ноутбуком і на дооовгій самоізоляції (так склалося, що вона тривала 41 день замість 14). І хоча я не побачила безлюдний Париж в червні, як мої приятелі, які залишилися у Франції, про повернення додому не жалкую — за цей час зробила мегаважливу для себе річ, якою б за кордоном точно не займалася.
І, наостанок, що тобі найбільше запам’яталося з твого Еразмус-досвіду?
Можливо, пройшло ще замало часу з моменту закінчення мобільності, бо поки мені важко вибрати якийсь один спогад. Тому підозрюю, відповісти на це питання я зможу тільки років через 5, коли пам’ять сама відбере собі улюблені “фрагменти”.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
