О, Поезіє. Спудейський вісник № 3 (03.02.20)
Вісті
▼
О.poetry
▼
Factum est factum. В’ячеслав Брюховецький
▼
Творці Могилянського The New York Times
▼
Вандрівка: Тур де Італія
▼
KMAtalks
▼
На честь гарної події.Сонцестояння
Перше слово
Доброго ранку, чи будь-якої іншої пори доби, коли ви це читаєте.
Пройшло лише 11 годин відтоді, як ми випустили наш спецвипуск до виборів, але вже рухаємось далі! Такий ритм не дає зупинятись, тільки можливість з посмішкою озиратись назад. Минулий тиждень приніс ще більше тепла для Могилянки та Вісника, як динамічної частини спільноти. Ми урочисто відсвяткували наше Сонцестояння, наш 1 рік!
Цей випуск ладен надихнути вас на читання віршів, сповістити в чому істина та зворушити на нові відкриття кожного із нас.
Із щирим теплом,
головний редактор «Спудейського вісника
Сергій Фірак
Вісті
6 лютого о 17:00 в Колізеї (2-й поверх КМЦ) відбудеться показ фільму «Ukraїner. The Movie» та зустріч з автором проєкту «Ukraïner» Богданом Логвиненком. Захід організовується для спільноти Могилянки. Вхід вільний, за попередньою реєстрацією.
«Ukraïner. The Movie» – повнометражний документальний фільм про один день країни від творців Ukrainer. Це історія про буденне життя однієї з найбільш невідомих країн європейського континенту. Фільм складається з шести історій, переплетених між собою в єдине полотно, що відображає один звичайний день України, яку творять незвичайні українці.
У той час, коли художник розмальовує покинуту хату в подільському селі, на Поліссі збирачі меду диких бджіл залазять на дерева за новою порцією меду. Тоді ж у Кам’янці-Подільському водій маршрутного таксі закінчує робочий день і вдягає форму мотобольного гравця. З атмосфери гулу та реву моторів ми потрапляємо на Бессарабію, в тихе Приморське, на маяк, де наглядач пильно вдивляється у горизонт. Далі ми опиняємося у Карпатах, де родина Кіщуків вкладає першу вовняну нитку в майбутній ліжник, а звідти – до саркофагу ЧАЕС, де сотні людей продовжують працювати щодня.
Герої фільму – мешканці різних регіонів України. Через особисту історію кожного з них ми бачимо світи, що їх оточують. Ці світи геть різні, та з них складається світ України. Цей фільм – будень всієї країни, документальна історія, яка через незнаність професій та конфлікт, закладений у кожній маленькій історії цих людей, зацікавлює широке коло глядачів, у тому числі за кордоном.
Нагадаємо, Ukraїner – волонтерський медіапроєкт, який у дослідницьких експедиціях відкриває справжню, несподівану, цікаву та автентичну Україну. До роботи над проєктом залучено понад 300 волонтерів, а матеріали Ukraїner виходять уже десятьма мовами.
Перше коло експедицій Ukraїner тривало із червня 2016-го до жовтня 2018 року та охопило всі історичні регіони, крім тимчасово окупованих територій. Результатом цих розвідок стали вже понад 200 виданих історій на сторінках, книжки «Ukraїner. Країна зсередини» та «Ukraïner. Ukrainian Insider», документальна стрічка «Ukraїner. The Movie».
О.poetry: «Нехай тебе почують»
«Коли вже нарешті будуть читання?», «У мене є щось новеньке для o.poetry», «Я. вже так чекаю на o.poetry», «Так, я точно все скасувала на цей вечір, бо маю йти на o.poetry?…» – цими питаннями була заповнена вся літературна атмосфера Могилянки впродовж останнього тижня, навіть вітер на КМЦ лагідно нашіптував: «Прийди та поділися своєю творчістю на о.poetry!». Та й не дивно, дебют літературного вечора в листопаді зчинив справжній ґвалт у творчій спільноті КМА, тож аншлаг на других читаннях було просто неможливо описати. Але, звісно, цього івенту просто б не сталося без його амбітних та креативних організаторок: Катерини Балашової (ФГН – 4) та Катерини Осипчук (ФГН – 1) (фото 1, Оля Духота, ФГН – 1):
Ти вже студентка 4-го курсу, до того ж поєднуєш навчання з роботою, як тобі вдається знаходити сили та натхнення на o.poetry, зокрема нових афіш та відеороликів, це велика робота?
Катя Балашова: «Щодо поєднування різних сфер життя, то мені здається, я до 4 курсу встигла опанувати самодисципліну й навчилася приблизно планувати своє життя. Через усе це, власне, виходить досить успішно складати насичений графік і дотримуватися його. Не буду пафосно казати, що ідеї раптом приходять у містичному приступі, бо іноді здається, що неможливо витягти з себе бодай щось. Утім, допомагають самостійні мозкоштурми, так само як і обговорення з Катею того, що ми хочемо від читань цього разу. Натхнення для організації о.poetry та його візуальної частини, можна сказати, завжди зі мною, бо я люблю те, що роблю, плюс мене цінують у моєму колективі! Цих чинників достатньо, щоби я змогла зібрати себе докупи й придумати, яке обличчя матимуть наступні читання. Так, це велика робота, яка забирає години сну, але воно того точно варте.»
Звідки берете ідеї, нові концепції промо, мотивацію творити такі вечори?
Катя Осипчук: «Загалом усе виходить із загальної концепції поетичного вечора, відкритого для всіх охочих, та ідеї підтримки студентів, що тільки-тільки починають творити чи презентувати свою творчість. Ми знаємо, як це хвилює, і тому дуже хочемо створювати простір, у якому подібні відкриття відбуваються м’яко та комфортно. Щодо ідей відеороликів та фотографій для постів у наших соцмережах – це ідеї Каті. Я також щоразу дуже вражаюсь тому, який красивий та щирий вигляд це має, і до останнього (аж поки зйомки не добігають кінця) не можу уявити загальну картинку у своїй голові. Мені надзвичайно подобається, що щоразу з відео та фотографій наш головний меседж звучить дуже чітко та впевнено, притому залишаючись тонким та щирим. Тексти ж для соцмереж ми пишемо разом, і тут теж важливо передати цей дружній зв’язок та тепло, що також випливає з концепції заходу.»
За традицією поетична феєрія відбулася у Студентському театрі. Заходячи всередину, опиняєшся неначе у фільмі про сімейну затишну домівку. Вимкнене світло, лише камерне освітлення ламп, новорічні вогники гірлянд, переплетених у завіси театру, та зоряна ілюмінація стелі – і це лише гра світлом! На стільцях усіх чекали теплі ковдри, що аж шепочуть: «Загорнись у мене, заспокойся та слухай», а справа – душевна віршосушка, де кожен ділився своєю творчістю, думками або просто улюбленими рядками з творів інших письменників (знову я зі своєю лірикою). Положення сцени та стільців дещо змінилося, і людей, що завітали на літвечір, було набагато більше, тож дівчатам довелося постаратися, аби зберегти камерність та тепло. Власне, їм це вдалося.
Проте все ж таки виникає питання до організаторок: чи будуть вони розширяти кордони своєї камерності задля більшої аудиторії?
Катя Осипчук: «Нам важливо зберігати камерність і затишок, тож поки не знаємо напевне. Цього разу на наш захід завітало набагато більше людей, ніж ми очікували, що дуже приємно та справді змушує замислитися над ідеєю простору. Ми впевнені, що хочемо залишити наші читання таким теплим куточком, де усі й усе поряд, тож, скоріше за все, будемо думати над змінами у тривалості й форматі. Але вільний мікрофон залишимо)».
Звісно, що інтер’єр є важливим елементом літературних читань, але основне це ЛЮДИ, зокрема МИТЦІ, а щодо цього o.poetry було дуже різноманітним. На читання завітало дуже багато поетів, прозаїків, ба більше – музикантів, що не просто декламували вірші, а створювали цілі перфоманси: джем, пісні, гітари, вірші, утворюючи різні конфігурації щодо інтерпретації своїх творів. Одні з таких експериментаторів були Гліб Кучма та Даніїл Томачинський.
Цього o.poetry ти не декламував вірші, а поклав їх на музику, до того ж, виконував їх не сам. Чому ти змінив формат, і як ідея щодо такого оринігального поєднання речитативу, пісні, мелодії двох гітар та джему може існувати в рамках літературних читань?
Гліб Кучма: «Зважаючи на те, що зараз епоха постмодернізму (а за думкою деяких митців, уже навіть якась наступна), то будь – яка гарно спланована і втілена ідея/виступ/будь-що має право на існування. Не можу сказати, що я змінив формат. Це щось нове, цікаве, просто не треба боятися експериментувати. Те, що зробили ми з Даніїлом Томачинським, народилося несподівано, якраз незадовго до першого o.poetry. Це була просто імпровізаційна кооперація, і нам сподобався результат. І на наступному такому вечері ми й скористалися такою можливістю представити те, що у нас народилося».
Random interesting fact. Конкуренція за те, аби продекламувати свої вірші, нагадувала гру, хто перший сяде на стілець. Проте, незважаючи на це, усі ввічливо пропускали один одного, ділили між собою хвилини для виступу або чесно грали на ю-зе-фа, хто перший вийде (це не жарт).
Продовжуємо. Серед митців були люди, які не просто брали участь у літературному вечорі, деякі з них уже мають свої творчі телеграм-канали, брали участь в інших читаннях або взагалі були організаторами перших традиційних літвечорів у Могилянці. Одним із таких учасників o.poetry є засновник відомих читань #стілець – Марко Кушнір.
Марко, ти є фундатором відомих літературних читань #стілець, ти пишеш та вже маєш немалий досвід організації читань. Як тобі нова генерація літературних вечорів – o.poetry?
Ох, неймовірно приємно, що існує така думка щодо поетичного бекграунду! Перед своїм виступом я подякував організаторам та всім, хто був присутній (А було дуже багато людей!) за те, що поетичне життя Могилянки має такий шалений розвиток. Люди хочуть читати та, що важливіше, чути. Я щасливий від цього, бо головний девіз власне моєї поезії – «Хочеш бути почутим – слухай». На початку мого першого курсу «могиляка поетична» не мала такого розвитку, тому те, що є зараз – це фантастика. Навіть відчуваю ейфорію та відповідальність, що, можливо, #стілець у той момент став частиною реенерації могиляки поетичної.
Як тобі концепція, формат, а найголовніше враження, атмосфера o.poetry?
Концепція та атмосфера o.poetry побудована в дуже теплому, затишному та «домашньому» стилі, було приємно там бути, декламувати, чути. Щодо формату маю лише декілька порад. Організатори наполягають на тому, що це вільні читання, проте «вільні» не повинні бути хаотичними. Інколи люди повинні були поспішати та бігти один перед одного, щоб виступити. Я би все-таки порадив використати форми реєстрації та послідовність – це дуже спрощує життя всім. Також це корисно, якщо організатори вже знають, хто і про що читає зазвичай – можна побудувати певні «блоки» за настроєм та стилем, що також виглядає гармонійно. Ну, і другий момент, але це вже більш мій «поетичний консерватизм» – не пускайте музикантів на літвечори! Ахахах! Музикантів люблю, не треба боятися. Якщо організаторам потрібна буде моя допомога та досвід – завжди буду радий зробити все, що зможу.
Так, було багато митців, музикантів, організаторів, але на цьому різноманіття літературного вечора o.poetry не закінчується. Люди на читаннях було не лише з Могилянки, а і з інших навчальних закладів Києва, ба більше, з інших міст.
Глібе, ти проклав досить довгий шлях, аби опинитися на o.poetry вдруге, із Одеси аж у Київ, що тебе так зацікавило саме в цих читаннях, бо, як мені відомо, ви з Романом Стеблівським є організаторами вже не одного літературного вечора в Одесі?
Гліб Кучма: «Досить довгий» – це питання таке, потяг Одеса-Київ уже давно став для мене приємною звичкою. Я можу сказати, що будь-який літературний вечір для мене – це та подія, на якій обов’язково маю бути присутній. З o.poetry я познайомився, коли був у Могилянці на програмі «Плацкарт». І, кажучи про особливості саме o.poetry, то це дійсно затишна атмосфера, цікаві молоді митці та можливість ознайомитися з тим, що пишуть мої однолітки. Так, ми з Романом організовуємо літературні вечори в Одесі, але ж це не означає, що не треба заглядати до київських друзів. Якщо ж серйозно, то ми маємо цікаву ідею створити молодіжне українське творче ком’юніті. По всій Україні. Для цього треба комунікувати, знайомитися і робити ще більше для таких подій і творчих угрупувань.”
Дівчата створили цей вечір неймовірно атмосферним, затишним і рідним. Ці читання зібрали та об’єднали людей із різних міст, людей із різними поглядами на життя та на творчість, зробивши теплий кокон навколо всіх. Тому кожен, хто приходив туди, не боявся вперше ділитися чимось інтимним, чимось, що на перший погляд здавалося дитинним та ще не сформованим, але СВОЇМ. Звідки я знаю це? Я сама була учасником цього. Кожний, хто декламував, фотографував, брав участь в організації, співав, грав або просто слухав узяв того вечора щось із собою. Хтось набрався сміливості, аби вийти; хтось. знайшов відлуння своєї історії в іншого та пережив це з ним разом; хтось знайшов підтримку в оплесках інших або був щасливий просто бути почутим.
Магія – ось те слово, яким можна описати все те, що відбувається на o.poetry. Із-під чарівних паличок двох неймовірних Кать виринуло щось, що затьмарює розум. Серед тих людей, атмосфери і звуків я знову десятирічна дівчинка, яка ще не розучилася бачити прекрасне навколо, адже його так багато, що твій мозок не встигає це все відфільтрувати і зрозуміти, де закінчуєшся ти, а де всі інші. Адже o.poetry це єдиний механізм, це одне тіло, яке перетворює буденність на диво, про яке тобі захочеться розповідати своїм дітям, сидячи біля ватри і смажачи смачнючий зефір.
(Діана Ковельська, ФГН — 1)
Ваню, ти брав участь у процесі створення першого та другого o.poetry, був слухачем та фотографом, що для тебе було найціннішим із процесу створення та загалом усього літ вечора?
Іван Павлосюк: “Люди. Мені пощастило познайомитися краще з багатьма цікавими людьми і дізнатися більше про тих, кого я вже знав. Цей вечір показав, як багато людей хочуть висловитися і як важливо це було для них.”
Не менш важливим був аспект благодійності цих читань, минулого разу організаторки брали участь в акції «Миколайчик для дітей» від Спудейського братства, тож своєрідним вхідним квитком на читання слугувала канцелярія або засоби особистої гігієни. Цього разу організаторки долучилися до збору продуктів для роздач їжі літнім людям, які цього потребують, а конкретніше вони вирішили передати ці продукти організації «Молодь за мир», яка щочетверга в Могилянці готує сендвічі з паштетом та гарячий чай для бездомних. Справді, чудово! Ти не лише зміг продекламувати свої вірші, але й допомогти іншим.
А тепер нарешті питання, відповідь, на які чекає багато хто. Коли плануються наступне o.poetry? Чи чекати щось новеньке у форматі та концепції? На жаль, організаторки ще не відкривають повністю завісу наступних читань, але деяку інформацію. ми все ж таки. маємо для міркувань.
Катерина Балашова: “Треба сказати, що все ж таки це здебільшого секрет! Але ми з Катею вже частково уявляємо візуальну частину читань і хотіли б організувати наступні в березні. А от щодо новинок у форматі поки точно сказати не можемо, хоч і маємо кілька ідей.”
Factum est factum. В’ячеслав Брюховецький
13 січня, у Щедрий вечір, якраз перед Вертепом Спудейського братства, ми мали чудову можливість поспілкуватися із людиною, що стала для Могилянки і батьком, і наставником, і найкращим другом. В’ячеслав Брюховецький. Його знають усі, його відчуття гумору знають усі, і історію про шахи теж знають усі. У цьому ж випуску ми намагаємось відкрити для вас нового, справжнього В’ ячеслава Степановича, який теж був дитиною, і мав зауваження з поведінки, який у студентстві не боявся випускати свої підпільні журнали, який теж є людиною.
Які різдвяні традиції є у вашій родині?
На Різдво я завжди варю холодець, не підпускаю жінок і на п’ять метрів до нього, тому що зіпсується. Справа ще в тім, що у мене свій рецепт. Він вариться 20 годин! І, хочу сказати, що не було ще такого випадку, щоб за перший же день його весь не з’їли. От цього року я наварив 14 тарілок, така собі бочка. Але справа тут не тільки в моїх «їдоках», тому що я дарую багатьом людям ті тарілки. От раніше могилянський Вертеп приходив до мене додому, і це були такі посиденьки аж до півночі, от сиділи й їли холодець.
Звісно, ще вся родина має змогу зібратися, бо в інші дні всі дуже зайняті. Колись ми, коли були маленькими дітьми, любили їздити в ліс і просто гуляти по сніжку. Тепер уже, на жаль, не їздимо.
Який Ваш найтепліший спогад про Різдво?
Пам’ятаю, у дитинстві у нас була звичка нести на Різдво вечерю хрещеним. І хоча я виріс у місті, але в Черкасах також було таке. І от, пам’ятаю, як дає мені мама холодець, і ще щось, і я малий, йду по стежці над Дніпром… І це було щось таке святе. Можливо, відстань була не така вже й велика, але чомусь воно мені дуже запам’яталося.
Новий рік, нове десятиліття. Які у Вас очікування?
Я дуже сподіваюсь, що закінчиться війна. Ви знаєте, ця ж війна вже довша, ніж та Світова війна, що була. Можливо, ця не така кривава, але, але…
Крім того, я би дуже хотів, щоб академія у цьому десятилітті відновила свою першість в Україні. На мій погляд, за останні 6–7 років ми дуже відстали від того, які ідеї ми народжували спершу. Тоді у нас кожен день був днем ідей, у співробітників горіли очі. А тепер дивлюсь, студенти ще більш-менш, а викладачі йдуть з опухлими очима, просто поспішають кудись. Для того, щоб академія була, нам треба інший менеджмент, який буде більш активним, креативним, і якому буде не байдуже. Це можливо, але часу небагато, бо це може зайти в незворотній період. Дуже важливо відновити єдність студентів і викладачів. Війскові з зарядженими автоматами, адмірал, що сидів у цій кімнаті, не могли нас вигнати, бо ми були цілісні, ми були об’єднані та впевнені в тому, що робимо важливу справу.
Ще одна така річ: зараз багато говорять про те, що дуже багато нашх випускників при владі. Справді. Вони різні, і я їх не ідеалізую, але дивовижно, як учорашні студенти сьогодні стають міністрами, депутатами. А це при тому, що наш університет зовсім невеликий та ще й молодий! Але я мушу розчарувати і застерегти вас, молодих студентів: це може припинитися. Якщо університет не буде розвиватися щодень, то ніхто на вас й дивитися на нього буде. Тому, давайте думати про те, як відновити той блиск і феєрверк інтелекту, який справді панував у Києво-Могилянській академії. Я закликаю до цього. Зараз ідуть вибори президента, і це дуже важлива акція. Думайте, якщо ви хочете працювати міністром чи, може, президентом чи президенткою, то вам треба добра освіта. А якщо ми будемо йти й далі так, як ішли в останні роки, то цього не буде. Я це точно знаю, бо студентів беруть не за ім’я «Києво-Могилянська академія», а за знання, які ви тут отримуєте. Поки що, на жаль, із цим є проблеми.
Ми чекали, що Ваше ім’я з’явиться в списку кандидатів на пост президента. Чому ж цього не сталося?
Розумієте, я справді на одному із засідань сказав, що я повертаюся в управління університетом. Я не сказав, що буду президентом. У мене із самого початку був задум, що коли мені буде 60 років, я піду з цієї посади, бо молоді люди повинні це робити. Мені важко було уявити, що може статись те, що сталось зараз. Фактично в академії велика криза, і важливо про це говорити, а не робити вигляд, ніби цього немає. Подивіться у наші університетські звіти. Там пишеться, ніби ми вже стільки всього зробили, ніби ми тримаємо таку першість… Ні. Раніше в усіх рейтингах ми мали перше, друге, ну третє місце (що вже не дуже задовольняло). А сьогодні ми радіємо, коли в двадцятку потрапляємо. Сьогодні з’явилось багато цікавих навчальних закладів, досвід яких нам звісно треба вивчати, але треба ще й своє щось робити. Ось зараз ми будемо пропонувати на цих виборах ідею «Smart University», ніхто в Україні цим ще не займається, і я сподіваюсь, що нам це вдасться, як колись перший бакалаврат, перша магістерська програма, перший відділ працевлаштування. Тож мені дуже б хотілося, що ця ідея, яку висуває пані Марина Ткачук, стала ідеєю університету.
Кого із кандидатів Ви найбільше підтримуєте на цих виборах?
Добре, що кандидатів п’ятеро. Бо от коли ми проводили найперші вибори віце-президента з міжнародних віднросин, то по оголошенню конкурсу ніхто не подався. Коли я був президентом, взагалі не було альтернативи. Ну, це був інший час. А коли я пішов, то на перших виборах було два кандидати. На других — три. Зараз — п’ять. Це дуже добре. Вони, звичайно, не рівні. Однак, що стосується мене, я буду агітувати і голосувати за Марину Ткачук. Вона дуже досвідчена людина, і знаєте, я подумав про таке, що певно, прийшов час, щоби президентом академії була жінка. Колись я почув дуже цікаву фразу: «Якщо ти хочеш, щоб щось було добре зроблено — доручи це зробити жінці, якщо хочеш, щоби про це було гарно сказано — доручи чоловікові». І це правда, так і є. А ще, колись в Канаді, у вітрині одного з магазинів побачив табличку «The best man for a job is a woman», дуже хотів купити її для моїх співробітниць. До речі, коли мене питають якими були джерела мого успіху, я кажу, що це тому, що мене оточували жінки. І тепер, після того кавардаку, що ми, чоловіки, наробили, нам потрібна «мама», яка прийде, і скаже: «Ну все, а тепер давайте працювати». І Марина Леонідівна це може. Крім того, що ця людина освічена і розумна, вона дуже працьовита. Всі пам’ятають, як вона реорганізувала нашу вступну кампанію та зробила її набагато простішою. Тому я закликаю за неї голосувати. Я переконаний у ній, я знаю її, адже вона давно працює в академії, майже від самих початків.
Розкажіть про Ваше студентське життя і найбільш пам’ятні моменти.
Знаєте, пам’ятного було багато. Ще студентом я випускав антирадянський журнал. Випустив небагато, два номери, але ж випустив, не попався, «конспірація» була. Якби попався, не було б тут академії (сміється).
А ще в той час якраз відбувалось цькування Солженіцина, який був моїм улюбленим письменником. Взагалі у мене два улюблених письменники: Гемінґвей і Солженіцин. І я, студент другого курсу, вирішив, що поїду і знайду Солженіцина. Це була ціла детективна історія зі щасливим кінцем, бо всі, кого мені доводилось тоді зустрічати, у тому числі й сам Солженіцин, казали, що живим я не виберусь. Ми з ним і пізніше листувались, вже й коли я в Америці був. Він тоді ще подумав, що я підісланий «стукач», і це зрозуміло, така практика була популярна у ті часи. Між іншим, я вам можу подарувати цю свою книгу, і в ній на початку є про мої студентські роки.
Загалом студентські роки — час, коли я дуже змінювався. Перша моя освіта була у технікумі харчової промисловості. В армії мене навіть викликав командир і сказав: «Так, солдат, будеш поваром», а я йому: «Та не буду я поваром», а він здивовано каже: «Так ти ж із харчової промисловості», а я йому: «Та я технік-механік, ми машини робимо!». Ну, я коли прийшов до своїх співслуживців, сказавши їм, що відмовився, вони мені сказали, що я ідіот, і що так би мені з кухні завжди щось перепадало…
Ще, знаєте, я хотів вступати до Росії, до Інституту Міжнародних Відносин, ще й ромовляв російською мовою в школі, технімумі, армії. А коли я прийшов з армії, то без будь-якого зовнішнього поштовху вирішив усвідомити себе як цілісного українця, і першим фактором того мала стати мова. Цей мовний бар’єр у школі був особливо важким, ззовні моя мова виглядала як у «недорозвиненого», адже я вибирав слова, які звучали б однаково і українською, і російською. Узагалі в школі я був бешкетником. Вчився добре, на одні п’ятірки, але от поведінка була погана, дуже погана.
А що ж Ви робили такого бешкетного у дитинстві?
Ну, як бились розказувати не буду, це не цікаво. Але бились не через дівчат. Це були просто популярні тоді ігри у «війну».
Пам’ятаю, у дитинстві, моя мама казала мені так: «Славко, тобі говорити, що дурному із гори котитися». І я тоді щось собі надумав скотитися з гори біля Дніпра. І я скотився. Нічого не зламав, от пальто моє тільки…
Було ще таке, що купила мама мені костюм. Аж виявилося, що там у піджаку один рукав довший, інший коротший. Хотіла мама його повернути, але їй відмовили. Повернулась вона із магазину і каже: «От ніколи не буде справедливості на цій землі». І я кажу: «В газету напишу», мама звісно сказала, що я нічого не розумію, а я був малий, другий клас. І написав я у «Черкаську правду» листа. Його самого не надукували, але надрукували відповідь у рубрику «Слідами надісланого листа». Тоді відразу ж приїхали до нас з того магазину і привезли новий костюм. Ось це була моя перша перемога, і далі мені дуже подобалось це робити, не листи писати, а саме боротись за перемогу.
Бліц
Які людські якості Ви найбільше цінуєте?
Відданість. Відданість ідеї, людині, будь-чому.
Яка Ваша улюблена шахова фігура?
Кінь. У нього досить нестандартні ходи.
А яка тоді улюблена порода коней?
Не знаю, звичайний сільський кінь.
Яка у Вас заповітна мрія?
Щоб через якийсь час один хороший випускник Києво-Могилянської академії став президентом. Можливо, хтось із вас. Я думаю, що це буде.
Ви зараз надаєте перевогу художній чи науковій літературі?
І те, і те, але більше наукову. Зараз сподіваюсь закінчити книжку, яку я пишу вже 30 років.
Творці Могилянського The New York Times
Будь-яке літературне видання — результат симбіозу творчості людей, які його вигадують та наповнюють. Нагадуємо про тих, хто з початку існування університетської газети дбає про її наповнення, верстку та граматичну естетику.
Вакулюк Марія
“Можливо, я вмію чаклувати, однак тихо: це великий секрет”.
З-поміж позауніверситетської діяльності могилянський часопис у житті Марії з’явився 6 лютого 2019 року. Для неї Спудейський Вісник — простір творчого самовираження для моно- та поліідей — власних та в сукупності з творчістю інших членів команди.
“Ми в КМА одні, хто робить контент у форматі щотижневика, ми маємо багато планів, ми приймаємо будь-які ідеї”.
Верстка статей — спудейськовісницьке покликання Марії. Через її прискіпливе мовне чуття та натреноване мовними правилами око проходить чи не кожна стаття, яка потрапляє на шпальти Вісника.
“Певною мірою, саме з Вісника почалося моє активне життя в КМА, у тому плані, що я почала багато чого робити, завдяки різним інтерв’ю і статтям знайомитися з людьми, і загалом, мабуть, знайшла себе в університеті. Завдяки цій роботі я постійно вчуся чомусь, відкриваю та реалізую себе”.
Якщо фільм, то “Рим” Альфонсо Куарона. “Він лишає тебе з відчуттям емоційної наповненості, після перегляду не хочеться нічого, окрім як сидіти в тиші й думати про те, що ти щойно побачив на екрані”. А якщо серіал, то “Примарна вежа”. Якщо книги, то “Кульбабове вино” Рея Бредбері, “Свято, що завжди з тобою” Ернеста Гемінгвея та “Океан в кінці провулку” Ніла Геймана.
“Останньою була неймовірно вражена. Дуже незвичайна книга. Вона про фантастичні події, як і всі книги Геймана, але вона знаходиться на тонкій грані з реальністю, просто побаченою крізь призму дитячих страхів та переживань”.
Емоційне піднесення надихає Марію писати. Улюблені написані політологинею в Спудейському роботи — про БайФреш, про Міс Могилянка, стаття про подорожі в літньому випуску.
“Через те, що я фотографую, я люблю уявляти все в кольорах плівки. Пам’ятаю, навесні купила окуляри в На.Очі з жовтими лінзами, і я так раділа, бо це було все одно що почати постійно дивитися на все крізь об’єктив моєї Мінолти. Я, мабуть, бачу світ дуже яскравим навіть у хмарні дні”.
Цінності — життєві орієнтири людини. Чотири основних орієнтири Марії, як і в житті, так і в роботі:
Довіра — “Тому що в будь-якому випадку ти або працюєш, або спілкуєшся, або живеш з людьми: важливо вміти довіряти, навіть якщо ця довіра не завжди виправдовується”.
Доброта — “Вірю, що злість та ненависть лише руйнує все, і поки що принцип, який приніс мені найбільше здобутків — treat people with kindness”.
Рішучість — “Тому що важливо мати сміливість ухвалювати певні рішення, щось змінювати й так далі”.
Відданість — “Тому що добре зроблена робота — та, якій ти віддаєшся цілком. А з людьми — знову ж таки. Я віддана своїм близьким і вони відплачують мені тим самим”.
“Мені також притаманно думати музичними категоріями, і саме тому, коли я думаю про світ та яким я його бачу, одразу згадую три пісні. Lorde — Perfect places, Lorde — Buzzcut Season, Foals — Sunday. Вони, в незалежності від сезону чи погоди, завжди є моїм ідеальним саундтреком, який створює правильну атмосферу та настрій”.
Холмс Тео
“Усе життя провів із фарбами в руках, але свого часу не прийняли у художню школу, що змотивувало працювати над своїми талантами ще більше”.
У Віснику через пошук свіжості та вражень: “Вісник — це небанальний підхід, це пошуки та жага до самовдосконалення, це традиції, це люди, це сім’я”.
Тео — дизайнер Вісника. “Я став членом Вісника незадовго до виходу у світ другого випуску. Досі пам’ятаю, як ми з Глібом намагалися сформувати концепцію вигляду Вісника — було доволі весело. Приємно згадувати ту невеличку команду якою ми були тоді, зустрічі та брейншторми, на які приходило лише декілька людей, ті розробки нових концепцій та виникнення свіжих ідей”.
У Києво-Могилянській академії через оточення: звідти черпає натхнення і мотивацію. “Можу, звісно, розповісти про дивовижний поклик професії або бачення себе в майбутньому — але, на жаль, це буде одна велика байка. Мої надії були виправдані — ніколи у своєму житті я не зустрічав таких цікавих, палаючих зсередини людей, з неймовірною жагою до життя та творчості”.
Якщо книжка, то “Скандинавські міфи” Ніла Ґеймана. “Іноді дуже важливо відпочити від усього, поринути в щось фантастичне, неймовірне, шокуюче й абсолютно абсурдне. Я читав багато розумних, мотивуючих, корисних книг, але саме до цієї я повертаюся, коли мені треба сховатися від буденщини й просто розслабитись”. Якщо кіно, то “На Дорозі”, зняте за мотивами роману американського письменника Джека Керуака. “Кінострічка, на мою думку, як ніщо інше передає мою філософію життя: “Сенс життя полягає в пошуках сенсу””.
Очі Тео — створений ним фільтратор естетики навколо: “Більшість з нас звикла бачити лише одну десяту того світу, у якому ми живемо. Через своє чудернацьке світосприйняття ми, люди, не помічаємо те, що наш світ — це прояв мистецтва. Час від часу я зупиняюсь у божевільному ритмі нашого життя й просто прислуховуюсь, вдивляюся в те, що знаходиться навколо мене, — і чую музику звуків життя, бачу картини й дивовижні мозаїки, які малюють місто своєю архітектурою. І кожен двір — ніби арт-інсталяція, кожна крапля дощу й дмухання вітру взимку — частина оркестру. Це ніби оці моменти, коли ти довго сидиш перед океаном і думаєш, ніби починаєш розуміти усе в цьому світі. В кожного з нас є потенціал, уміння все це бачити, але більша частина з нас, у тому числі і я, просто забуваємо про це, повертаючись до буденних справ і турбот, забуваємо іноді просто зупинитися й кинути оком навколо”.
Після марних спроб формування чітких образів свого буття Тео живе відчуттями. “У житті та роботі, в першу чергу, керуюся власним чуттям і трохи долею, намагаюсь щось створити та вчиняти правильно, нічого не зламавши у процесі (спойлер: виходить не завжди)”.
Улюблений випуск часопису — про Сонцесходження.
“У Вісника ж іще довга й неймовірно цікава дорога вдосконалення і метаморфоз, у яких я хочу взяти участь. Я вірю, що попри неймовірні речі, які сталися з нашою командою за цей рік, усе найкраще все ще попереду, і ми ще зможемо здивувати могилянську спільноту та наших читачів”.
Вандрівка: Тур де Італія
Новий рік почався сумбурно – першого числа мені подзвонила мама і сказала втиснути годинну подорож у 10 хвилин, бо ми терміново їдемо за місто, а ввечері тато повідомив щоб ми – уся родина- зібрали валізи. На запитання що конкретно збирати – зимові штани для катання на сноуборді, купальник чи, може, костюм для капання картоплі тато мрійливо відповідав : «туди де завжди тепло і нема турбот життя!». Хто ж знав, що для безтурботного буття треба їхати 3000 км!
Перша зупинка – Равена. Місто з багатовіковою історією, кольорових фресок у під’їздах та арках, храмів, оздоблених неймовірними фресками, а також місце поховання Данте, чим місцеві ДУЖЕ пишаються – майже на кожній вулиці можна знайти профіль митця із змінними домальованими елементами. Якщо плануєте сюди завітати у пошуках традиційної італійської їжі, розчарую – у центрі нема піцерій, відсутні кондитерські, а під час прогулянки містом надибали лише одну джелатерію (магазин морозива, де морозиво вибрати важче, ніж вибіркові в Моглиняночці!).
Раджу завітати на місцевий центральний ринок – на першому поверсі ви сп’янієте від вибору сирів, вина і хамону, а на другому будете зачаровані сучасним ламповим оформленням публічної бібліотеки, де молодь проводить увесь вільний час.
Наступне місто – Citta di Castello. Маленьке місто- фортеця, із маленьким місцевим ринком зі свіжими артішоками, галасливими, але настільки естетичними кав’ярнями, де усі п’ють еспресо і не знають що таке лате чи раф. А ще неймовірних масштабів головний собор. Уявіть українське село з лаврою у центрі, дивно, правда? А італійці так живуть ;)
В Arezzo поталанило проникнутися місцевим темпом буття – неспішний, чарівний, естетичний… Місто з крутими підйомами, атому неймовірними видами, гігантськими церквами, що більше схожі на фортеці та величезних балконів.
Alberobello – місто маленьких смішно-чарвіних будиночків – труллів. Колись податок на землю був дуже високий, тому місцеві будували маленькі будинки з пласких каменів, без використання закріплюючих елементів на кшталт цементу. Коли приходив час збирати податки, хатки руйнували самі жителі, бо груда каміння не має бути оподаткована. У якийсь момент уряд заборонив будувати нові труллі, тому більшість з них бачили не одне століття безтурботного життя оливкових садів.
Лече вважається найбільш розвиненим містом Південної Італії. Якщо чесно, не вподобала я це місто в несезон – пусті вулиці, вхід до головних соборів платний, ресторани і кондитерські закриті…
Polignano-a-Mare – місто де залишилося моє серденько. Усі вулиці ведуть до моря, де хвилі ніби вперше зустрічаються зі скелями, всюди легкий бриз і відгуки барвистого туристичного життя, що нагадує карнавал – місце де хочеться зупинити мить і смакувати кожну секунду. На жаль, місто живе лише туристами, тому в зимку там ні-чо-гі-сінь-ко не працює окрім місцевих кав’ярень.
Шкода, що в одну статтю не можна втиснути години розповідей про подорож Італією, написати усі кумедні історії та змалювати місцеве буття…
KMAtalks
Арістотель у своєму трактаті “Про душу” виокремив 5 чуттів людини: зору, нюху, смаку, слуху та дотику. Дещо пізніше Даррен Аронофскі створив “Реквієм за мрією”, у 2006 році телеканал СТБ почав транслювати передачу “Правила життя”, а дотики стали ретельно регулюватися законом України “Про захист суспільної моралі”. Наші реакції на світ довкола завжди були частиною масової культури: чи то у IV столітті до нашої ери, чи то у 2020 році, коли на вулицях поступово з’являються автомобілі без водіїв і жінки-роботи, що жартівливо погрожують знищити світ на екранах американських глядачів. Людина віддавна намагається зрозуміти власне сприйняття реальності. Для цього вона розглядає його під мікроскопом, виливає його в чорні рядки на білому папері, розжовує, немов в’язку цукерку, яку дали замість решти у магазині. Тим не менш, прагнення осягнути, вгамувати, задовольнити, навіть позбутися себе — необмежене. Алкоголь, цигарки, наркотики, харчові добавки — давно відомі реагенти, що вступають у реакцію з чуттями індивіда. Однак, ці субстанції та, зокрема, їх уживання, огорнені цупкою ковдрою стереотипів і міфів, котрі викривлюють їх сприйняття у суспільстві. Саме тому команда КМАtalks вирішила втрутитися й по-науковому пояснити особливості впливу найрізноманітніших речовин (від героїну до кави!) на організм людини.
Алкоголь і нікотин.
Розпочнемо зі спиртного. Цікавий факт: зараз 0,7% або 50 мільйонів людей перебувають у стані алкогольного сп’яніння та принаймні декілька з них — від етилового спирту або настойки глоду. Про це розповів студент третього курсу з кафедри хімії — Дмитро. Він описав процес формування залежностей, пояснив, чому не слід боротися з похміллям додатковою чаркою спиртного та дав зрозуміти, чому декілька келихів нового вина для бадьорості не можна назвати дегустацією, попередньо ознайомивши слухачів із “дозволеними” дозами алкоголю.
Тепер дещо про куріння. Ви знали, що джмелі охочіше запилюють рослини, де є незначна кількість нікотину, тому що він також викликає в них звикання? Тим не менш, це лише один із цікавих фактів, котрими Дмитро поділився в другій частині свого виступу. Наприклад, промовець розповів, чому деякі люди інколи чергують вживання спиртного з палінням цигарок. До того ж, слухачі мали змогу дізнатися, як цигарки впливають на холоднокровних істот, якою за розміром повинна бути крапля нікотину, щоб убити коня та чому інколи перекур перед екзаменом — корисно.
Харчові добавки.
Чи варто жахатися продукту, якщо його склад довший, аніж “Війна і мир” Толстого? Наскільки яблуко “природніше” від печива виробництва “Своєї лінії”? Олександра, студентка-біологиня другого курсу, розвінчала найпоширеніші міфи про харчові добавки та розповіла, до яких додатків таки потрібно придивитися уважніше. Вона познайомила авдиторію із категоріями “єшок”, пояснила принципи законодавчого регулювання їхнього застосування у виробництві в Україні і за кордоном та виокремила декілька цікавих фактів про деякі речовини. Наприклад, спікерка описала феномен синдрому китайського ресторану — особливого клінічного розладу, — який зумовлюється надмірним вживанням Е621, тобто глутамату натрію, розчарувала слухачів, повідомивши, чому не варто намагатися схуднути за допомогою цукрозамінників і дала зрозуміти, як майонез так добре зберігає свою форму.
Кофеїн.
Наскільки вбивчою може бути любов, навіть якщо вона кавова? Чому інколи корисно втомитися? Чи справді рослинне молоко — здоровіша альтернатива коров’ячому? Про токсичні (і не дуже) стосунки з кофеїном розповіла студентка-біологиня третього курсу — Кіра. Вона пояснила, як кава допомагає відновити сили, чому алкоголь і капучино непогано ладнають, а також про те, де зв’язок між біоритмами людини, рівнем кортизолу й склянкою американо. Щодо порад, то лекторка не рекомендує вживати рисове молоко, оскільки він має високий вміст крохмалю, вона також пропонує замінити кофеїновмісне какао на кероб і завжди пересвідчуватися в кафе, що ваш напій зроблений на основі арабіки, а не робусти.
Наркотичні речовини.
Чи може екстазі врятувати життя? Наскільки обґрунтованою є заборона багатьох психотропних засобів? Чому Булгаков і дойлівський Шерлок обирали саме опіати? Студентка третього курсу ФПрН — Світлана — дозволила слухачам поглянути на наркотичні речовини з іншого боку, окремо від давно усталених у суспільстві стереотипів. Вона дала зрозуміти, чому невідповідальне вживання MDMA підлітками найбільше шкодить людям, котрі страждають на хворобу Паркінсона, показала таємний підтекст фрази “генії довго не живуть” і розповіла, як поширення християнства у Європі зменшило популярність психостимуляторів тисячі років тому.
Висновок? Турбуйтеся про ваш серотонін не лише внутрішньовенно, читайте етикетки на продуктах не тільки для того, аби з’ясувати кількість калорій, не надихайтеся творити винятково надмірними дозами кофеїну, а цигарки залиште персонажам серіалу “Гострі картузи”. Украй необхідно навчитися досліджувати питання комплексно, аби нарешті усвідомити, які наслідки може мати невігластво, проте з командою КМАtalks розуміти це все краще стає значно легше.
На честь гарної події. Сонцестояння
«Нехай сонечко ніколи не закочується над бурсою…»
(Владислава Осьмак)
В останній день січня, що був таким же прохолодним, як й інші зимові дні, зазвичай сіра та похмура будівля КМЦ освітлилася промінчиками неймовірних спудейських сонечок, що готувалися до святкування першої річниці улюбленого могилянського щотижневика — «Спудейського вісника».
Святкування проходило у стінах Колізею, який був прикрашений різнобарвними прапорцями, естетичними гірляндами та стильними роздруківками обкладинок кожного випуску «Спудейського вісника». У передчутті свята, студенти танцювали, фотографувалися і накривали на стіл різноманітні смаколики.
Коли настав час офіційної частини заходу, всі запрошені зайняли місця та приготувалися слухати проникливу промову координатора проєкту Гліба Кузьменка. Гліб поділився з аудиторією подальшими планами щодо часопису, а також розповів про позитивні враження від роботи у журналі.
Наступними слово взяли новоспечений головний редактор Сергій Фірак, Марія Вакулюк і Дар’я Сандалова. Всі вони розповіли свої щирі історії долучення до команди, чим неабияк розчулили публіку.
Серед гостей були такі високоповажні особи як Діана Проценко, Валерія Казадарова, Владислава Осьмак та Андрій Мелешевич. Вони також виголосили свої невеликі, але доцільні промови, що запали всім нам в душу.
«Ви створюєте таку синергію, що дорослим у вас ще вчитись і вчитись…
Це унікальний, класний і вартий наслідування приклад, коли ми не просто створюємо щось нове і кажемо, що цього не було, а ми створили щось унікальне, а навпаки, відбувається аналіз найкращого, я би сказала, навіть дослідження якогось генетичного коду могилянського медіа; і потім, напевно, найкраще, за умов, що є, найкраще втілення для наявного середовища, тієї версії студентського медіа, яке тільки може бути».
(Діана Проценко про «Спудейський вісник» та його команду)
«Я вас поважаю. Ви навчаєтеся, багато з вас працюють і при цьому ви усією командою, хтось більше або менше, але усією командою змогли створити медіа в якому втілюється те, що сьогодні інколи здається втраченим. Ми багато говоримо, що „Могилянка не та”, звучить багато критики, інколи зневірюєшся, а ви переконуєте в тому, що ця глибинна цінність нікуди не ділася. З повітря, з атмосфери, з натяків, з мимовільних спогадів, з безлічі інших речей, що утворюють оце явище Могилянки, ви як неймовірно чутливі локатори уловлюєте і конденсуєте у продукт, який мені, наприклад, естетично нагадує журнал „Нью-Йоркер”».
(Владислава Осьмак)
«Те, що ви робите — це дійсно неоціненно, і „Спудейський вісник” — це одна з частинок, що робиться [в Могилянці]. Це чудова частинка, прекрасна частинка. Я вітаю і „Спудейський вісник”, й інші студентські організації, тому що без студентів університету не існує. Я дійсно вам дуже вдячний».
(Андрій Мелешевич)
«Я з неймовірною насолодою відкриваю фейсбук, я підписана на сторінку „Спудейського вісника”, і кожного разу, коли я читаю ваше видання, мене переповнюють абсолютно позитивні емоції і десь навіть певні ревнощі, що коли ми навчалися в Могилянці, у нас не було такого крутого видання, яке є у вас і яке ви творите».
(Валерія Казадарова)
Після офіційних — але від того не менш приємних — урочистостей гості заходу насолоджувалися живою музикою від наших друзів з КУТа, весело підспівували запальним пісням, приємно спілкувалися та загадували здійснення найпотаємніших бажань, задуваючи свічки на святковому смаковитому торті.
Та як всім нам відомо жодна вечірка не може вважатися повноцінною без афтепаті. І хоча жоден заклад не зміг вмістити таку кількість щасливих людей, ми все ж таки знайшли місце для гідного закінчення нашої річниці. Вечір був холодний, але чи має це значення, коли отримуєш найтепліші обійми і стоїш у колі найсвітліших спудейських сонечок?
© Спудейський вісник, 2020
