Одержима. Спудейський вісник №8 (28.02.21)
Обліковий запис: Larysa_Kosach@ukr.net. Нікнейм у телеґрамі: Леся Українка
▼
Леся Українка: 150 імен
▼
Благодійний аукціон побачень
▼
Культура написання академічних текстів
▼
Майже наукові розмови про історію — продовження
▼
Сповідь Одержимої
Перше слово
Добривечір, люба спільното!
Останній тиждень зими добігає кінця, а це означає, що студентство вже напоготові до ТСР. Це могилянський тиждень відпочинку, ми його заслужили, тому перепочиваймо, вчімось та працюймо у трохи спокійнішому ритмі.
25 лютого виповнилось 150 років із Дня народження великої української письменниці Лесі Українки. Авторка, що подарувала нам стільки творчости, котру ми наново переосмислюємо по сей день. Її одержимість любов'ю та й узагалі життям надихає нас сьогодні. Саме тому Леся Україна завше сучасна, вона зараз із нами. Наші автори намагаються поділитись цим із вами далі у випуску.
Відпочиваймо та бережімось, попереду нові горизонти.
Обліковий запис: Larysa_Kosach@ukr.net. Нікнейм у телеґрамі: Леся Українка
Були у нас ужачи йайця, ми хотыли, щоб вони вывылысь та закопалы в землю та нічого не зробилы, я дуже скучыла за часы всімы гімнасьтыку вже сьньялы а зімой повысыть папа, вішыньска казала, що я не можу там на одну гору не дуже высоку зьлізты, бабушка купыла стакан. Купец казав що такый хоч трьясны об пол то не розібьетса, а папа каже ну трьяснем ным. Колысь мы переправльялысь на ту сторону а мама пішла за хлопцам щоб правыв, а мы самы пойіхалы, а мама хотьіла встаты та впала у воду.
Дівчинка, яка це написала, народилася 150 років тому. Тоді вона ще не знала, ким стане, і яким насиченим буде її життя. Тоді цю дівчинку ще називали Лосею — але частіше її разом із братом Мишком кликали одним ім’ям “Мишолосіє”: цілі дні діти проводили разом, граючись у древніх римлян і всіляко розважаючись.
Не ходити до школи, а досконало вивчитися самотужки? Заробляти на життя письменницькою діяльністю? Об’їхати пів світу? Бути при цьому жінкою ХІХ сторіччя? Та заввиграшки! Якщо тебе звати Леся Українка, це значить, що ти можеш усе — навіть якщо на вигляд здаєшся дуже тендітною.
Уявімо, що Леся купила собі останню модель айфона. Відкриває телеграм — спершу закріплені чати із братом, Сергієм Мержинським (після його смерті це почесне місце займе Климент Квітка) та Ольгою Кобилянською (контакт підписаний “Хтось ❤”)
Далі — групи “Косач Family”, “Плеяда” та “Канон укрліту”, чати з Михайлом Драгомановим, Іваном Франком, Агатангелом Кримським, навіть чатик на декілька ґіфок із Олексієм Алчевським; канали “Кращі курорти світу”, “Новини фортепіанної музики”, “Газети України” та “Волю політв’язням!”
Який чат Леся відкриє нам насамперед? Очевидно, із дядьком, Михайлом Драгомановим: тут і звичайні сімейні історії (брат Михась математикою зацікавився — “Людей вже міряє математично!”, чудасія для них гуманітаріїв), і хохми з французького перекладу Тараса Бульби (“сучого сина” там назвали “сином собаки” — придумають же таке!), і маленьнкий — на двох — гейт-клуб Нечуя-Левицького: якщо писати так, як Нечуй, то краще не писати узагалі.
Ось одне з найбільш зворушливих полотен, які Леся писала до дядька:
“Характер мій, я сама це бачу, якийсь скритний, хоч мені й самій це не подобається, завжди я стараюсь бути якось щиріше, вільніше, але бачу сама, що все не так виходить, як би я хотіла: в мене виходить жарт тоді, коли я хочу говорити поважно, а коли я хочу говорити щиро, то це теж якось не так виходить, і від сього усього я не можу відчепитись навіть при розмові з мамою і Мішею, а вже з другими, то нічого й казати; я, по правді сказавши, й тепер трохи дивуюсь, що мені так легко пишеться до Вас, Ви своїм листом якось привернули мене до себе ще більше, ніж перше, бо перше я таки трохи боялась писать до Вас, а тепер я бачу, що [Ви] з мене б не посміялись, якби я що й не дуже то дотепно написала, бо Ви знаєте, що я не стільки вчилась, скільки б хотіла, та й тепер не можу як слід своєю наукою зайнятись, не дуже багато читала, то що з мене й сподіватись можна”
Чат із Мержинським: багато сердечок, фотографій зів’ялих квітів та нагадувань вжити ліки від сухот. Але про це Леся згадувати не любить: утрата дорогої людини досі болить. Всі свої емоції вона вистраждала ще в поемі “Одержима”, яку написала за одну ніч біля ліжка хворого Сергія.
Чат із мамою: Лесине “МАМО, Я НЕ БУДУ ВІНЧАТИСЯ” й “ні, будеш!!!” у відповідь — Олена Пчілка була суворою матір’ю, яка, втім, зробила величезний внесок у розвиток дочки. Тому Леся доволі часто скидала їй списки написаних та перекладених творів.
Чат із Франком: Леся запитує Івана Яковича про номер його картки, бо хоче переслати гроші на друк її збірки. Що там, кажете, хвора й безпомічна дівчинка? Ага, саме так: сильна та незалежна жінка! Сперечаються вони й за правопис у віршах: чи то так дійсно треба, чи то Т9 так написав. Зрештою, “инший” Леся змушує лишити.
Що це за контакт, підписаний “Зірка”? Чат із сестрою Ольгою! Про що можуть спілкуватися сестри? Та про все! Як минають дні у Болгарії, як там молодші родичі… У діалозі проскакує “жабенятко новоградволинське”, то такий епітет ласкавий, як зазначає сама Леся. Сестрі вона кидає й отого мемного рудого кота, мовляв, хороші в тебе тексти, тепер і тобі треба “поддержувати” нашу літературу!
«Товариш». Це Леся так підписала Агатангела Кримського. Вона гримає на нього за графоманію, проте аж зовсім не вважає чоловіка за якогось бевзя. До пізньої ночі вони переписуються про Христа, Леся обдумує, як то їй ліпше написати свої твори. Але він, Агатангелчик, все ж таки надто суб’єктивний, але зовсім не автобіографічний у своїх мистецьких потугах.
Лесин телеґрам явно не мав течок із темами “сім’я”, “робота” тощо. В її листах змішувалося все. Віддана й щира, весела та іронічна, відверта і завжди смілива — такою Леся була скрізь: і в житті, і в переписках.
Нове повідомлення! Контакт “Хтось❤” надіслав стікер із серцем: вітає із Днем народження. Як Леся відповість? Отак:
А ми приєднуємося до вітань і бажаємо Лесі, щоби всі її contra spem spero збувалися. Не забуваймо згадувати цю прекрасну дочку Прометея незлим тихим словом, адже вона нас чує.
Леся Українка: 150 імен
25 лютого 2021 року в Україні відзначався 150-літній ювілей Лесі Українки. Саме цього дня в книгарнях з’явився роман Мирослава Лаюка “Залізна вода”, що базується на біографії Лариси Косач, на YouTube відбулася прем’єра нового трейлера українського мультфільму “Лісова пісня” за мотивами однойменної п’єси, а в Лівані вийшов переклад 19 прозових творів дочки Прометея. Однак найзнаковішою подією того дня варто вважати відкриття в “Українському домі” виставки “Леся Українка: 150 імен”.
Ця подія пропонує вам доступ до десятків експонатів, інформаційних стендів, відеоматеріалів, артоб’єктів та невеликого квесту-відеогри (за бездоганні відповіді на запитання можна отримати приз) всередині “Українського дому”. Ви зможете побачити оригінал листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської і спробувати його прочитати, поглянути на особистий корсет та металеву ручку письменниці, а також на письмовий стіл, що належав її молодшій сестрі Ізидорі. Усі ці та безліч інших артефактів були доставлені в центр Києва з десятків музеїв всієї України: Національного художнього музею України, Музею книги і друкарства України, Житомирського обласного краєзнавчого музею, Колодяжненського літературного меморіального музею Лесі Українки, Одеського художнього музею тощо. Однак важливим складником виставки, що відрізняє її від звичайного музею, є інтеракція.
Це не те місце, де слід мовчки оглядати мінорні експозиції, що промовляють нудними сірими текстами. Виставка створює надзвичайно комфортні умови для того, щоб взяти участь у генезі сучасного уявлення про Лесю Українку та замислитися над тим, ким же насправді була ця особа: геніальною письменницею, революційною поетесою, справжньою феміністкою чи перш за все гордою та впертою жінкою? Яким є і яким має бути її місце в сучасній українській культурі? Варто розуміти, що серед виставкових зал ви не знайдете відповіді на ці питання, бо все, що пропонують вам “150 імен”, — це інструменти. Справді робочі інструменти для самостійного аналізу. Відвідувачам надається можливість відчути дух епохи, в яку жила Лариса Косач, доторкнутися до її характеру та емоцій через призму епістолярної спадщини, прогулятися вздовж “лінії життя” письменниці, ознайомлюючись із ключовими політичними, соціальними та економічними подіями світової історії, що віддзеркалилися на її житті, прослухати сучасний професійний медичний аналіз патологічних процесів письменниці та, нарешті, простежити еволюцію уявлень про цю особу в різні часи, еволюцію трактувань і викривлень, що відбувалися одночасно зі зміною історичних контекстів. Три “д”: децензуризація, деколонізація, демістифікація.
Виставка є безкоштовно, і потрапити на неї можна до 8 березня включно, проте потрібно попередньо зареєструватися на сайті та вказати час, коли ви плануєте відвідати “Український дім” (така система допомагає уникнути надмірного скупчення людей). Будьте уважними під час огляду експозицій, спілкуйтеся з медіаторами (вони надзвичайно привітні та радо дадуть відповіді на ваші запитання) і почерпніть максимум із цієї унікальної нагоди відчути Лесю Українку.
Благодійний аукціон побачень
Дорожче всіх титулів добре серце.
— Альфред Теннісон
Благодійність належить до одного із найголовніших проявів гуманності, це стан душі, спрямований на допомогу тим, хто її потребує. Вона може мати різні вияви: це може бути добровільна безкорислива матеріальна, фінансова чи організаційна підтримка. Тож говорити про хороше потрібно — це створює інформаційне поле і надихає інших долучитися. Сьогодні мова піде про Благодійний аукціон, який вже стільки років поспіль існує завдяки тим, хто не залишається осторонь та спільними зусиллями допомагає боротися за здоров’я тих, хто цього потребує.
Аукціон проводиться за співпраці двох студентських організацій: Fldo та Радіо КВІТ. Метою заходу є збір коштів на лікування Дмитру Скопенкову, який мав розрив патології судин головного мозку минулого року, зараз перебуває на реабілітації, та випускниці Могилянки Мар’яні Пиріжок, яка вже кілька років бореться з розсіяним склерозом. Крім того, вона є учасницею UCMS “Української спільноти людей з розсіяним склерозом”, активно займається громадською роботою. Ці люди знаходять в собі сили не тільки боротися із власною хворобою, але й підтримувати та допомагати людям з такими ж проблемами. Наші герої — це справжні борці за життя, їхня воля вражає, а сила — мотивує. Словами вдячності із нами ділиться Дмитро Скопенков:
Про деталі підготовки заходу нам розповів один із організаторів, голова Радіо КВІТ Наталенко Олександр, ФПвН — 3:
Наша СО, як і попередні роки є однією з організаторів Благодійного аукціону побачень. За допомогою нашого івент відділу ми організовуємо офлайн частину аукціону. Також не менш важливою є робота СММ відділу, який через наші соціальні мережі поширює інформацію про аукціон. Ми отримали колосальну допомогу від пані Владислави Осьмак, яка знайшла людей, які потребують допомоги, за що ми їй дуже дякуємо. Обирали людей, які попри свою хворобу, намагаються активно брати участь у соціальних проєктах. Ми хочемо їх підтримати та допомогти в лікуванні.
До процесу обговорення і узгодження того, кому будуть направлені кошти, що надійдуть з аукціону, було залучено чимало людей. Збором та оновленням інформації щодо могилянців, які потребують допомоги, займається керівниця відділу по роботі зі студентами Наталія Рудольфівна Шумкова. Вона адмініструє рубрику “Допоможи могилянцю” на офіційному сайті НаУКМА. Саме до неї звернулась пані Владислава Осьмак, керівниця Культурно-мистецького центру, з проханням уточнити ситуацію: хто наразі потребує допомоги. Головним критерієм вибору було те, у якому стані перебуває людина, хто може поки що протриматися власними силами, а хто без допомоги ризикує життям. Але далі — кому саме будуть направлені кошти — вирішували безпосередньо організатори аукціону.
Як взяти участь в аукціоні?
Все просто. Щоб долучитись та стати «лотом», перш за все, необхідно перейти за покликанням на сайт та авторизуватись. Потім — завантажити світлини та додати підпис у якому ви розповідаєте про себе: сферу своїх інтересів, вподобань, захоплень, хобі тощо. Знайти того, з ким ви хотіли б провести час та зробити свою ставку. До речі, серед тих, хто виявив бажання зустрітися із пані Владиславою Осьмак знайшлось чимало бажаючих. Тож в коментарях до її лоту відбувалися справжні сутички, а її лот наразі має статус найдорожчого.
Розкажіть, будь ласка, якою була Ваша мотивація, чому Ви вирішили підтримати Благодійний аукціон?
Це, здається, вже четвертий Благодійний аукціон, до якого я долучаюся. Мотивація? Знаєте, мені здається, одна з найстрашніших речей, яка може статися з людиною, це — усвідомити, що тобі ніхто не допоможе, якщо з тобою раптом станеться біда. Для мене Благодійний аукціон — це, насамперед, про солідарність.
Як Ви готували свій лот. Як обирали фото та підпис, що вважали необхідним зазначити?
Якщо говорити про саму подачу лоту на сайт аукціону, то, чесно кажучи, ніяк не готувала. Фото з аватарки на фейсбуці, опис — максимально короткий. Пропозиція — з того, що “під рукою” — робоче місце (просто воно у мене таке, що я сама собі заздрю), книжки. Крім того, я про це трохи знаю, тож навіщо щось вигадувати? Поділюся тим, що сама дуже люблю.
А якщо мова про мене саму як про “лот”, про внутрішній зміст, то ця підготовка — це ціле життя, багато читання, думання, споглядання, відчуттів — щоб пізнати і зрозуміти місто і бути здатною цікаво про нього розповідати. І ще це — взаємна довіра зі студентами, яка вибудовується рік за роком, і яку я дуже ціную.
Ваш лот один із найдорожчих, так багато студентів виявили бажання зустрітися з Вами. Що Ви відчуваєте, коли на Вас ставлять студенти?
Відчуваю величезну вдячність за виявлену до мене довіру. І тепло. Це як продовження нашої КМЦ-традиції — обійми по п’ятницях. Зараз — віртуальні, але все одно дуже відчутні.
Відомо, що люди самостійно не завжди цікавляться соціально важливими темами, тому так важливо підштовхнути їх, щоб залучити до дій. Який вплив, на Вашу думку, цей благодійний аукціон має на могилянську спільноту?
Ну, я б тут не погодилася: подивіться, скільки різномінітних суспільно корисних акцій та заходів влаштовує наше студентство! Зрештою ж, і Благодійний аукціон існує стільки років постіль завдяки саме студентам, які беруть на себе відповідальність за його організацію. Давайте не будемо самі себе знецінювати.
Аукціон об’єднує, знайомить людей між собою. І крім допомоги конкретним людям (тим, для кого збираємо кошти), гадаю, допомагає усім, хто бере участь: відчути себе частиною спільноти, отримати позитивні емоції, познайомитися з кимось, розширити коло спілкування. Вийти хоч трошки за межі власної “бульбашки” і своєї зони комфорту, знайти час і душевні сили для інших людей. Благодійність взагалі зцілює душу. Саме тому, гадаю, варто призвичаюватися до того, що допомагати іншим — це потрібна і дуже важлива частина життя кожної людини. Крім того, Благодійний аукціон — це купа позитивних емоцій. Хоча б заради цього варто взяти у ньому участь, особливо зараз, коли ми розпорошені через карантин.
Унікальність аукціону також полягає в тому, що студенти мають можливість виграти зустріч із власними викладачами. Так, одним із лотів стала деканка ФЕН Гуменна Олександра Віталіївна.
Чому вирішили виставляти лот?
Намагаюся підтримувати усі благодійні проекти в Могилянці. Моя перша участь у благодійному проекті (тоді наші студенти зробили шикарну фотовиставку до Дня ФЕН “Дитячі мрії дорослих викладачів”) відбулася в 2009 році (а в Могилянці я з вересня 2008 року). І, здається, не пропустила практично жодної благодійної події — починаючи від благодійних КМАркетів і закінчуючи от такими аукціонами побачень. Загалом вплив таких аукціонів, як й інших благодійних подій, однозначно створює атмосферу приналежності багатьох могилянців до хороших справ; на мій погляд, такі події знайомлять і об’єднують людей. Крім того, відчуття корисності і допомоги своїм же могилянцям дуже тішить!
Ваш лот один із найдорожчих. Що Ви відчуваєте, коли на Вас ставлять студенти?
Минулого року мій колишній студент поставив одразу 5 тис.грн. Хоча “побачення” не встигли зробити через карантин. Ми всі тоді дуже хотіли допомогти Ярославу Спічеку. На жаль, Ярослава не стало… Але це не привід опускати руки! І ніхто не опускає! Що я відчуваю, коли студенти ставлять на мене? Мабуть, що недарма їм свій хліб . Адже я і так доволі відкрита до студентів, маємо можливість багато спілкуватися, але коли ми цим ще приносимо користь — це дуже приємно.
Як Ви відчуваєте, чи зменшує така ініціатива дистанцію між студентами та викладачами, дає змогу стати ближчими?
Зменшення дистанції при таких неформальних зустрічах певно, що відбувається. Але я і так завжди відкрита, просто в неформальній обстановці вже стаєш наче друзями. Тут має бути нормальне розуміння спілкування “людина-людина”, а не “студент-викладач”, головне не забувати, що секрет комунікації — у взаємоповазі.
Але в чому секрет успіху, як привернути до себе максимальну кількість користувачів аукціону?
Про це з нами поділилися найдорожчі «лоти». Королюк Катерина, ФЕН-4: «Фотографія — це перше, що знайомить з людиною, це перше враження. Опис це вже ближче знайомство з людиною. Знаю точно, що достатньо високі ставки у людей, які активні в НаУКМА, які уже мають свої досягнення, їх знають і поважають.»
А також Федорейко Соломія, ФСНСТ-2:
«Механізм такий, як і в будь-якій рекламі: ваша фотографія ловить увагу, підпис цю увагу утримує. а вже їхній дует спонукає залишити. Думаю, що треба зачіпити чимось особливим — розповісти про себе ті незначні, але унікальні деталі, що зачіплять увагу!»
До того ж, ця ініціатива — чудова можливість вийти із власної зони комфорту та поставити ставку на того, до кого б в реальному житті ви, можливо, засоромилися б підійти. Як влучно зазначив Нікандр Маргаль, ФІ: «…я й чув про випадки, коли після аукціону починали зустрічатися, а згодом і одружувалися». Тож, можливо, поставивши ставку, ви знайдете не тільки нового знайомого, цікавого співрозмовника чи вірного друга, але й власну долю.
Благодійний аукціон побачень — це ще одне підтвердження того, що добро об’єднує людей. Так приємно усвідомлювати, що до числа чуйних та співчутливих людей належить така велика кількість студентів та працівників нашої Альма-матер. Адже у скрутну хвилину так важливо знати, що ти не один, що тебе оточує спільнота людей, які не залишать тебе наодинці із горем. Аукціон — це про життя та смерть, адже кожна ставка і кожен лот можуть зіграти доленосну роль у житті наших героїв. Це чудова можливість відчути себе частинкою сильної та дружної спільноти, яка об’єднується задля великої та благородної цілі — врятувати життя. Це вихід із власної зони комфорту та можливість впустити в своє життя когось нового, адже за кожним лотом криється чийсь внутрішній світ, окрема історія.
Культура написання академічних текстів
Кожен із нас щороку пише десятки письмових робіт. І, певне, іноді запитує себе: «Навіщо я усе це роблю»? Відповіді на це питання постали на вебінарі «Культура написання академічних текстів», який організувала Бібліотека УКУ, а проводила завідувачка кафедри історії НаУКМА Наталя Шліхта. За півтори години заходу слухачі почули розповідь про академічну доброчесність загалом і плагіат зокрема, про мету існування есе та курсових і трішки про те, як написати диплом.
Академічне письмо — це річ, яку ти опановуєш практично.
Наталя Шліхта
Практика — це наріжний камінь будь-якого починання. Але щоб зробити щось путнє, слід розуміти принципи роботи та «правила гри». Є чіткі правила — є простір для доброго результату. При тому важливо, щоб усі учасники процесу розуміли, що і як варто робити, а чого слід остерігатися. Пані Наталя наголосила, що коли викладач ставить дедлайни і прописує умови для певних робіт, він чи вона має обов’язково стежити за виконанням і карати тих студентів та студенток, які ці умови порушують. Така заувага звучить надто жорстоко для нас, студентів. Однак такий підхід урівнює правила гри для всіх. Якщо ти правильно розрахував час і зробив завдання вчасно, то ти — молодець. Якщо не зміг себе пересилити і пізно сів за роботу, то маєш усвідомити, що на тебе чекає покарання.
Звичайно, постає питання, чи будуть студенти та студентки добре ставитися до принципових викладачів? У такому разі все залежить від підходу конкретного викладача чи викладачки. Якщо умови написання робіт жорсткі, але студенти не отримують якісного зворотного зв’язку, то ставлення цих студентів і до предмету, і до людини, яка його читає, буде відповідним. Саме тому важливо, щоб усі сторони процесу грали за однаковими правилами.
Студент повинен бачити, що його роботу читають.
Наталя Шліхта
Мати свого читача — цінність для будь-якого автора. Не всі поціновувачі слова можуть писати виключно для себе. Тому так важливо, щоб хтось таки прочитав наше есе чи аналітичну записку. Поряд з тим, варто пам’ятати про принципи академічної доброчесности. Для могилянців ця заувага може бути дивною, адже вона є базовою. Однак не забувати про те, що доброчесними мають бути усі сторони процесу таки необхідно. Викладач не має бути зацікавленим у списаній роботі, студенти не мають бачити чужу презентацію на парі.
Поза тим, доброчесність і наявність читача — це добре, але для чого витрачати свій час та зусилля на написання роботи, яку прогляне лише одна людина? Оцінка не може бути достатньою мотивацією, адже це просто число, яке хвилює усіх лише почасти. Тому потрібно розглядати будь-яку роботу як засіб для набуття навичок, зокрема аналізу та синтезу інформації. Важливо бути прагматиком у цій нелегкій справі. А ще знайти цікаву нішу для себе і спробувати її опанувати.
Академічне письмо стимулює самостійність: азарт до пошуку, креативність і готовність/бажання для самостійного формулювання власних (зрозуміло, що не абсолютно правильних) думок усно й на письмі.
Наталя Шліхта
Водночас будь-яка думка в есе чи курсовій має відповідати певним критеріям. Якщо використовуєте чужу ідею, то обов’язково вказуйте джерело. Ця істина проста, але іноді нам так не хочеться розставляти посилання, коли ми пишемо текст. А потім мусимо вгадувати, чи наша це думка, чи когось іншого. Або не знаємо джерела, де взяли цю ідею і тому ставимо випадкову сторінку у примітці. Щоб уникнути цього, слід хоча б коротко записати для себе джерело інформації.
Науковий стиль — ще одна важлива характеристика академічного тексту. Чи маємо ми писати сухо, нашпиговуючи наше есе сотнями наукових термінів? Чи можна пояснити складні речі простими словами? У гуманітарних науках це таки можливо. Щодо інших — ні пані Наталя, ні я не маємо компетентної відповіді. Єдине, що лишається сказати — варто думати про свого читача, коли пишеш будь-який текст. А ще звертатися до наукового керівника. Для чогось же його студентам дають.
Академічна доброчесність — це не нудно, це — практично.
Наталя Шліхта
Розумієш правила — знаєш, як підійти до написання тексту. Водночас академічний текст — це не просто переказування ідей. Він завжди має дрібку нового, «неправильного». Твоя думка — важлива, навіть якщо не всі з нею погоджуються. Головне — обґрунтувати сою ідею та сприйняти конструктивну критику. І писати. Писати, переписувати і знову писати. Лише так можна створити путній текст, який принесе користь і тобі, і твоїм читачам та читачкам.
Майже наукові розмови про історію — продовження
Насправді, теж складно згадати якихось наріжних каменів роздору, що в нас в принципі є з поляками, доволі часто. З білорусами я не можу цього згадати і мені здається, що це може формувати спільні історичні міти, не говорячи про «братские народы». Про спільність історії, спільність цих подій можна спокійно говорити і, що головне, вони однаково трактуються. Давайте відійдемо від ВКЛ і Речі Посполитої…
Євген: Отже поясню, як у нас трактується період Російської імперії. Позначається він як час різних проблем, які принесло за собою це захоплення. По-перше, це прихід російського дворянства на територію Білорусі. Їм віддали значний шмат землі білоруської шляхти. Вони сюди прийшли і пригноблювали селян, були селянські повстання, мілкі сутички, конфлікти, була довга історія конфліктів між місцевою шляхтою і новоспеченим російським дворянством, і знову великі повстання, на кшталт повстання Калиновського 1830–1831 рр. Звичайно ж, русифікація. . Були заборони викладати білоруською у школах, служити у церкви білоруською, тільки російською. Щодо релігії то тут цікаво відбувалося, адже спочатку усіх переводили у католицтво, а потім — усіх переводили у православ’я. Плюс заборони усіляких культурних заходів, гуртків, заборони деяких традицій як «поганських», «язичеських», які залишилися у білоруській традиції.
Богдан: З приводу XIX століття мені взагалі здається, що його мало висвітлено в історіографії, що його мало висвітлено в уяві і пам’яті людей. Так, відбувався розвиток, але ж ніяких повстань!..
Данило: У нас, насправді, мало акцентується увага на XVIII столітті, чи не єдине, на чому робиться акцент, це 1764 — ліквідація автономії Гетьманщини. Це виглядає, як остаточне придушення української держави (хоча важко було її назвати на той час такою), хоча зрозуміло, що Катерини ІІ здійснювала усе те саме й на інших землях імперії. Марія Терезія, що жила майже у той же час, робила те саме! І це була проста централізація влади. Ми це бачимо крізь призму національного міфу «поламали нашу державу».
Потім приходить XIX ст. , приходить Микола І, який будує поліцейське суспільство. Сюди вплітається Шевченко, його образ мученика, який загинув за державу…
Щодо повстань 1830–31, 1860 рр.[про які говорять Євген] — от вони у нас просто повстання. Діяльність українців в ній — не афішується.
Далі — перехід аж до кінця XIX ст., до часу створення політичних партій; згодом — 1905 рік, перша революція; 1917 — повний колапс Російської імперії; національні змагання — у нас їх до 1921 — го року датують. Після цього змагання провалюються, ми знову потрапляємо в орбіту впливу Росії і якось так воно у нас 70 з гаком років бурлить. У нас був ще період боротьби за незалежність воїнів УПА. Згодом Союз валиться і постає вже незалежна держава…
Справді, повстання XIX ст. якось не висвітлюються, вони просто відбулися, не маючи жодної національного духу, як у білорусів.
Євген: Тоді я закінчу про ХІХ століття. Досить цікаво, що можна пожартувати: білоруси відзмагались у XIX ст., адже дивіться: кінець XVIII ст. — поділи Речі Посполитої, повстання Костюшка, де досить велика частка білорусів узяла участь; 1812 — війна Наполеона — білоруси разом з поляками (поляки у першу чергу). Ініційовано відновлення Польської держави, але білоруська шляхта так само відгукнулася. Після — повстання 1830–31, згодом — повстання 1863 року. Опісля реформ доба суцільних протестів, зміни не усім подобаються, і уже 1870-ті роки — час створення політичних союзів, формуються студентські організації, політичні об’єднання, які згодом переростуть у політичні партії уже на початку ХХ ст. Тож, для білорусів ХІХ ст. було часом спроб і хоч це не подається як усенародний рух, але шляхта, селянство брали участь і їх було досить багато. У ХХ ст. ви виходимо зі змаганням на змаганні: не було сто років тиші й розвитку, це були сто років змагання за свої інтереси. Проте у ХХ ст. виникає проблема: територію Білорусі населяють спільноти досить різних людей, це: євреї, росіяни та білоруси, які білорусами себе не ідентифікують. Якщо навіть говорити про назву «Білорусь», то вона має досить штучний характер, адже це була радше ідея, які маси не зовсім поділяли. Але. Більшість себе ідентифікували як «тутейша», нація «тутейша», нація «місцевих» і прив’язка була до місця, де ти живеш і звідки походиш, а не до імперії чи держави… Пробачте, повернусь до ВКЛ. Вони ж себе не називали ВКЛ-івцями (себто литовцями), а казали: «Я з-під Орші, я з-під Мінську», що було досить локально. Цю ідею ми можемо відчути через століття, адже білоруси на початку ХХ ст. себе ідентифікуватимуть як «жителі Російської імперії» і ще більше вони ідентифікували себе як жителі певної місцевості, локально. Звідси проблеми національного питання, для білорусів це було не так важливо. В таких умовах виникають політичні рухи, до прикладу виникає БУНД — єврейська організація, що ілюструвала єврейські інтереси і це їй зовсім не заважало працювати над ідеєю білоруської держави. Тому, як бачимо, творення національної держави на території Білорусі відбувається в умовах різних національних ідей…
Якщо говорити про Білоруську Народну Республіку то вона була національною, була конфесійною, туди були втягнені різні стани, різні групи (інтелігенція, військові, селяни), люди різних політичних поглядів (там були люди соціалістичного ухилу, були народники, люди, що виступали з «буржуазних» засад), що стало досить репрезентативно, адже Білорусь як така не була монолітною державою, це була територія, яку заселяли багато народів, культур… БНР спробувала це ілюструвати, але не мала потужної підтримки і ресурсу, щоб протистояти таким державам як польська чи радянська. Слуцьке повстання [збройний виступ частини армії БНР супроти радянської влади]зазнає поразки, інакше, певно, не могло й бути, це ігнорується історіографією, але цікавий нюанс: існують підстави вважати, що аби не БНР , не було б БРСР, адже якщо б білоруси не створили свою національну державу, питання «Створювати окрему державу?» взагалі б не стояло. Ці землі швидше за все були б включені як усі інші російські губернії до РСФСР. Щоб запобігти повстанням чи чогось подібного було створено окремо БРСР. Аби якби не БНР, ми не мали б зараз нинішньої незалежної Білорусі…
Я задам таке питання: ти говорив, що білоруси довгий час самовизначали себе як «тутешні». Я намагаюсь провести паралелі з Україною: зрозуміло, що у нас у XIX ст. всі себе не називали українцями, але все одно, це самовизначення ґрунтувалось на основі чого можна було згодом творити сепаратистські рухи. Як у Білорусі з цим? Просто «тутешні» — частина російського «великого народу»?..
Євген: Це цікавий феномен для нації, яка пробує себе ніяк не визначати. Справа в тому, що відбувались постійні тиски між Заходом і Сходом, постійні намагання до когось долучити і посварити. Коли ти католик — ти поляк, коли православний — росіянин. Місцевим жителям це вельми не подобалось, адже якщо подивитись на міста і містечка, повсюдно існували три релігійні установи: католицький костьол, православна церква і єврейська синагога. Це було повсюдно. І всі жили разом. Тож ці спроби виділити якісь спільні ознаки були штучними. Тож така самоідентифікація була спробою захиститись (як казав слушно Данило, концепту нації у XVIII ст. ще не існувало, тож намагалися ідентифікувати за вірою). Говорячи «тутешні» — мається на увазі, що ми і не за вас, і не проти, ми тут просто живемо. Мені здається це досить цікаво, але разом з тим, коли Європою шириться ідея нації, ідеї панславізму, слов’янофільства, то білорусам це вже виявилось, здається, не потрібним, бо вони уже визначені, вони — тутешні.
Данило: Я помітив цікавий момент: якщо БНР сприймається як необхідний етап для подальшого створення БРСР і це сприймається добре, то в Україні — навпаки: крах УНР сприймається як закінчення саме нашої державности. УРСР — це вже вороже формування. Мені завжди здавалось, що БНР — це добре, БРСР — погано, за тією ж аналогією, що у нас. У нас УНР і ЗУНР сприймаються дуже добре, але щодо УНР, знову ж, однією з причин її провалу стало те, що вона не мала власної армії. Цей самовбивчий пацифізм існував, про нього кажуть.
Це загалом вкладається у канву: Київська Русь — держава була і пропала, Гетьманщина — держава була і пропала, УНР — … Так, ви здогадались — держава була і пропала. Перекладання місточків з одного до іншого. З приводу Скоропадського… Це ж він фактично зламав УНР, його ж був переворот. Мені важко сказати з чим асоціюється у нас його держава. Утворення називалось «Українська держава» — очевидно, що це добре. Але з іншого боку — це авторитарний диктатор, який прийшов до влади шляхом перевороту. Зрештою, Держава Скоропадського — великою мірою — позитив, хоча там був досить специфічний концепт. З приводу ЗУНР це, очевидно, теж позитив. От нещодавно (22 січня) ми саме святкували День Соборності — об’єднання УНР і ЗУНР. Це сприймається як об’єднання України, двох її частин, що протягом століть були розділені кордоном двох різних держав.
Щодо Скоропадського… Він не віддавав селянам землі, тому до нього частина люде уже ставляться гірше. Іншим навпаки до вподоби гетьман. Й радше не його авторитаризм, а спроба приєднання Кубані — для багатьох це важливе явище, ще одна злука, що не відбулася. А потім прийшла Директорія … Це було повернення УНР, повернення лівих поглядів і роздачі земель, але вони не змогли. Вони не змогли стати українськими більшовиками, які роздавали б землю. Щодо БНР, воно якось не висвітлюється у нас. Немає акценту, що поруч, зверху, існує ще одна держава. У нас є більшовики, які з нами воюють, у нас, скажемо так, є «росіяни різного кольору», що з нами воюють. У нас є поляки, що так само воюють. У нас є Махно «знизу». Він сам вирішує, з ким воювати. На півночі — ще українське тоді Берестя.
Євген: Повертаюсь до БНР, як про це пишуть у підручниках. Повсюди до неї позитивне ставлення, нічого не кажуть поганого, адже за свій час існування БНР просто не встигло зробити щось погане. Утворення проіснувало дуже мало, але декларувало дуже важливі речі: творення національної держави, повага до усіх народів, створення демократичного народного керівництва, вибори, розвиток земель, створення різних шкіл, освіта… Класна ідея, яка просто не народилася.
Як ставляться до СРСР. До цього ставляться скептично, але, здебільшого, позитивно. Поділяються і погляди, що поділялись за часів СРСР: створення національної держави. Зрозуміло, вона була більше соціалістичною, ніж національною, але це був досвіт державности. Гостро постає питання білоруської мови і культури. Критикуються репресії 30-тих років. Це дуже сильно підкреслюється. Але все ж: думки зводяться до того, що ми таки отримали державу. Крива, не найліпша, але моя. Тому про БСРС не говорять як про крах чогось, адже, як я вже казав, це було найсильніше політичне утворення, що протрималось найдовше і яку вдалось збудувати.
Ми розуміємо, що поганого діялось у Радянському Союзі і з цим пов’язана певна проблема історичної пам’яті. Мені здається, що у цьому ми дещо програємо українцям, які дивляться на це все більш щиро, білоруси все ж заплющують очі. Мається на увазі офіційна, державна думка щодо цього. Ідеалізації немає, ми розуміємо, що це спроба держави, не національної, зрозуміло, а не як реальність. Хотілось би підкреслити на цьому.
….закінчення в наступному випуску….
Сповідь Одержимої
Життя моє мов холод у в’язниці,
Його ж любила, як тепло Одеси,
І не спинили грім і блискавиці
Усіх хвороб, недуг — я ж поетеса!
Я пам’ятаю досі Ялту й Крим,
Ти друг мені, але нічого більше…
І без обіймів і цілунків, крил
Мені, на жаль, ти зовсім не залишив.
Але вночі я бачила тебе,
Попри́ твоє холодне серце,
Але удень летіла до небес
Моя душа, твоя ж ніяк не скресне.
Зелений Гай і Київ — знову й знову,
Ти серцю любий, хоч і я мовчу.
Ти в’яла квітка, вартуєш любові -
Та Бог схотів згасить твою свічу.
Життя своє кладу до твóїх ніг, -
Без тебе мені ніц уже не треба.
Лежиш без сил, востаннє ти знеміг,
І ось кохання — мовби грім із неба!
“О люба, я віддам тобі усе -
Хоч дихання, хоч кров свою багряну,
Запам’ятай лише моє лице,
Я у думках хоч на тебе погляну.”
“Ти знаєш, я лежу і більш не встану,
І більш не підійду, не огорну
Твого гнучкого, рідного вже стану.
Пиши мені, руш тишу голосну…”
“Пиши, пиши! Чого ти зупинилась?!”
Він грізно зашипів мені у вічі.
Сльоза з очей так смирно покотилась…
За що ж ти так зі мною, Чоловіче!
Я все для тебе, жертвую собою,
А ти кричиш, виниш у всім мене…
Диктуєш слова болю і любові
До іншої, аж поки не заснеш…
Я заздрю їй — чи, може, і не варто?
Немає сенсу заздрити тій жінці,
Котра не тут, що думає — то жарти,
Що мусить муж примірять смерті вінця?
Не сплю, не їм, ночами тут ридаю,
Вона ж не завітає ні на мить,
Терплю, підтримую і добре теє знаю:
Не можу й сподіватись… як щемить!..
“Не маловірна я, занадто вірю”,
Пишу поспішно, світять мені зорі,
Там вітер тихий, завивання звіра,
Та ні — це виють душі наші хворі…
Підписую охапок ли́стів — що ж це?
Я — Одержима, порятуй, о Небо!
Не від води й не від променів сонця,
Я узалежнена тепер від Тебе…
Твоє диха́ння рівне і спокійне,
Врані́шнє небо освітило лиця,
Ти шепчеш: “Бережи Її, єдину…”
І серце твóє перестало биться.
Ні, я не вмерла — я іще жива,
Але той біль, що ти його полишив,
Пече у серці, мовби кропива,
Але весна іде… мені тепліше.
Ні, я не вмерла — я іще жива…
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
