Операція «Зникнення»
Mені в останні роки не раз доводилося ніяковіти, коли на екскурсіях Контрактовою площею чи Могилянським кампусом у мене запитували, чому на фасаді головного корпусу НаУКМА досі існує радянська мозаїка на військову тематику. Зображення георгіївської стрічки, радянських військових кораблів та цитати з Леніна було добре видно з Контрактової площі, воно домінувало над усім простором так званого першого плацу Могилянки. Щоразу розповідала про Військово-морське училище і співіснування з ним у перші роки відродженої Могилянки, про пояснювальну табличку, встановлену ще 1996 року: мозаїку залишено як нагадування про часи, які за жодних обставин не повинні повернутися…
Побачивши, що на мозаїчному фронтоні відбуваються якісь роботи, я одразу почала ставити запитання, збирати інформацію, вести фотофіксацію. Бо, у певному сенсі, це історичний момент: нарешті з внутрішнього фасаду 1-го корпусу зникла радянська мозаїка. Більше вона не дратуватиме нас своєю агресивною присутністю: мозаїку закрито і заштукатурено. Могилянка нарешті виявила готовність переглядати власні ж рішення і політики щодо спадку радянської доби та дієво відгукнулася на суспільний запит.
Радо ділюся з читачками й читачами «Спудейського вісника» усім, що мені вдалося з’ясувати. Почнімо з історії та законодавства.
Будівля так званого Нового навчального корпусу (названого так для розрізнення зі Староакадемічним, Мазепиним корпусом) — пам’ятка аріхтектури та історії. Збудували корпус на території Братського Богоявленського монастиря і щойно заснованої Київської Духовної Академії впродовж 1822–1825 років за проєктом архітектора Л. Шарлеманя. Здійснював роботи тодішній головний архітектор міста Андрій Меленський (саме він відбудовував Поділ після великої пожежі 1811 року). Фасад, на фронтоні якого у радянський час з’явилася мозаїка, спочатку був головним. Саме тому на ньому у часи Київської Духовної Академії було намальовано тематичне зображення: розгорнуте Святе Письмо на тлі сонячних променів (нагадаю, що у християнській символіці Сонце –Христос). Фрагмент цього зображення можна бачити на старому фото.
У 1884–1886 роках корпус перебудовували за проєктом одного з найвідоміших тогочасних архітекторів Києва Володимира Ніколаєва. Тоді будівля набула завершених рис стилю пізнього класицизму. А той фасад, що виходить на Контрактову площу, став головним. Упродовж 19-го та початку 20-го століття у Новому корпусі працювали видатні церковні діячі та науковці, тут з 1872 року діяло Церковно-археологічне та історичне товариство. Але статус пам’ятки будівля отримала ще у радянський час не через це, а тому, що тут 1919–1920 та 1941 років розміщувався штаб Дніпровської військової флотилії, про що і нині повідомляють меморіальні дошки на фасадах 1 та 3 корпусів. Інформацію про це вдається віднайти у каталозі-довіднику “Пам’ятки історії та культури України”.
Отже, це будівля — пам’ятка. А закривши мозаїку, ми порушили закон про охорону культурної спадщини? Як виявилося, ні.
Я звернулася до могилянської юридичної служби, і начальниця юридичного відділу п. Світлана Сироткіна люб’язно надала мені можливість ознайомитися з пам’яткоохоронними документами. На території Могилянки, як відомо, понад десяток споруд мають статус пам’яток архітектури чи історії, а деякі — й «два в одному». Для кожної із цих будівель вже розроблена чи розробляється нині спеціальна охоронна документація: паспорт, де міститься детальний опис об’єкта й перелік тих елементів і деталей, які обов’язково треба зберігати; акти, що фіксують поточний стан будівель; охоронні договори тощо. У жодному із цих документів, включно із тими, що укладалися в радянський час, мозаїку не зазначено!
Це, мабуть, найбільша інтрига в усій цій історії: ось вона, мозаїка, є — і водночас її немає.
Мені поки не вдалося з’ясувати, якого саме року мозаїку було змонтовано, хто її автори, тож це — предмет для подальшого дослідження. І, може, це дасть ключ для розгадки, чому у радянські пам’яткоохоронні документи не було включено радянську ж за змістом мозаїку. Але факт залишається фактом — де-юре її немає, отже, жодного закону, закривши мозаїку, ми не порушили. Це мені підтвердили і в Департаменті культурної спадщини КМДА, куди я також зверталася за консультацією.
А тепер подивимось на ситуацію з іншого боку: чи зобов’язував нас якийсь закон демонтувати чи в інший спосіб прибирати мозаїку з публічного простору? Насправді, ні.
Пункт 3.4 статті 4 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» каже, що «заборона не поширюється на випадки використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму… у творах мистецтва, створених до набрання чинності цим Законом». На цю норму спирається й ухвалений 2017 р. Закон України «Про внесення зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо заборони виготовлення та пропаганди георгіївської (гвардійської) стрічки»: випадки використання зображення георгіївської стрічки у творах мистецтва не є адміністративним правопорушенням.
За формальними ознаками наша мозаїка має підпадати під цю статтю. А як воно по суті, чи можна її вважати власне мистецьким твором? Про це я запитала у моєї колеги по КМЦ, мистецтвознавиці Діани Клочко. Ось що пані Діана мені відповіла:
“Ця мозаїчна композиція є зразком пропагандистського мистецтва СРСР. Подібні зображення характерні для стилю, що його називали соцреалізмом, де монументальність підпорядковувалась обов’язковим ідеологічним кліше. У мозаїчній композиції найважливішою є цитата з Леніна. У цій фразі немає назви партії (хоч Ленін говорив про більшовиків), що давало радянським ідеологам можливість підміняти її історичні назви: РКП(б), ВКП(б), КПРС… У мозаїці окрім російської мови присутня і т.зв. георгіївська стрічка, яку асоціювали із перемогою СРСР у Другій Світовій війні. Якір і ромб — асоціація із Київським вищим воєнно-морським політичним училищем, яке 1967 року відкрили у цих стінах для підготовки політпрацівників радянського флоту. Мілкі й невиразні, сірі силуети корабля і підводного човна під “георгіївською” стрічкою лише підкреслюють панівну роль партійного диктату навіть над технічною потугою флоту. Крім того композиція “не працює” як належить мозаїкам, адже майже завжди знаходиться в затінку”.
До речі, послухайте, що каже наш випускник Остап Українець про те, чому монументальне мистецтво у публічному просторі таке важливе і чому цей простір варто звільняти від радянських пам’ятників і топонімів.
А про те, як радянська пропаганда використовувала образотворче мистецтво для створення своїх міфів та на підтримку ідеології, мистецтвознавиця Діана Клочко прочитала цілий цикл лекцій, дуже рекомендую до перегляду.
Отже, мозаїка не була видатним твором мистецтва. Навіщо ж було стільки років її зберігати? Тим більше, що з року в рік, особливо після початку російсько-української війни 2014 року та прийняття наступного, 2015 року, так званих «законів про декомунізацію», кількість запитів щодо демонтажу та відкритих, інколи дуже жорстких, дискусій у соціальних мережах, тільки зростали.
Дедалі очевиднішою ставала дистанція між локальною, «внутрішньою» пам’яттю могилянської спільноти (більше про це, наприклад, у дописі п. В’ячеслава Брюховецького, почесного президента НаУКМА)та пам’яттю «зовнішньою». Крім того є буква закону, а є дух часу. Мене особисто тішить, що Могилянка останнім часом почала його відчувати.
Щойно почалися демонтажні роботи, із запитаннями і про це, і про те, що буде далі, я прийшла до президента Могилянки п. Сергія Квіта. Ми говорили і про методи реставрації, і про необхідність мати десь у Києві музей тоталітаризму. Сергій Миронович розповів, що до нього із запитаннями щодо цієї мозаїки підходили ще під час виборчої кампанії, були звернення й потім. Було обговорення на Facebook, причому більшість була за те, що цю мозаїку треба просто знищити. А хтось висловлювався в тому дусі, що це, мовляв, частина історії, і є ж табличка, яка пояснює причину, чому мозаїку залишили.
(Зауважу в дужках, що розділилися думки та голоси, і коли я проводила невеличке опитування серед слухачів і слухачок Школи києволюбів (це така києвознавча студія при КМЦ): 59% учасників і учасниць голосування сказали, що мозаїку треба прибрати назавжди, 38% пропонували залишити як є, а 3% були за те, аби чимось її закрити тимчасово.)
Отже, Сергій Квіт розповідає:
«Я працював у Могилянці, коли відбувався перший набір, і дуже добре пам’ятаю історію з цією мозаїкою. Треба розуміти, що тоді був зовсім інший настрій, у нас усіх було відчуття, що ми вже назавжди попрощалися з радянським минулим. Був такий настрій, що ми створюємо щось нове, відроджуємо наші традиції, але і щось таке, старе, у нас лишається на згадку [тобто, для пам’яті. — В.О.]. Але, як виявилося, радянське минуле з нами не попрощалося… І зараз усе це має інший контекст, інше звучання — іде війна. Радянські символи у нас законодавчо прирівняні до нацистських. Якби десь був музей тоталітаризму, і якби ми мали час, натхнення і кошти, можна було би акуратно зняти цю мозаїку [для музею], бо тоталітаризм — це те, про що треба нагадувати».
Сергій Миронович розповів, що було чимало звернень, що мозаїку треба видалити, фізично прибрати. Але, оскільки будівля — стара і непередбачувана, то, аби не завдати їй шкоди, було вирішено застосувати інший метод: не видовбувати мозаїку зі старого фасаду, а закрити її до того часу, коли з’явиться можливість реставрувати будівлю.
“Тоді має бути концепція, що має бути на цьому місці, а до реконструкції ми її закриваємо. Подивимося, які у нас будуть можливості, і, знову ж таки, якщо буде створено музей тоталітаризму, то туди цю мозаїку можна буде винести, звичайно” — каже Сергій Квіт.
У цій історії про «зникнення» мозаїки важливо, на мою думку, підкреслити ще один момент: рішення про її закриття не було одноосібним. Президент виніс це питання на розгляд Вченої ради, яка 28 квітня одностайно проголосувала за демонтаж радянської мозаїки.
Через місяць почалися роботи, які тривали два тижні (з перервами на дощі), і в середині червня від радянської символіки над нашими головами не залишилося й сліду. Шкода, звісно, що не було можливості демонтувати мозаїку, адже міг би з неї вийти цікавий мистецький проєкт… Утім, кілька шматочків, які відвалилися в процесі закриття, я зберігаю, аби з часом обов’язково передати в Могилянський музей. Бо прибрати з очей — не означає забути. Радянський період в історії могилянського кампусу ще потребує і вивчення, і проговорювання, і просторового переосмислення — олюднення й інклюзивності, які назавжди приберуть із нашого могилянського лексикону слово «плац».
© Спудейський вісник, 2022
© Жодна частина цієї статті не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
