Пам’ятаймо… Спудейський вісник №6 (23.02.20)
Перше слово
▼
Усепоглинаюча Революція
▼
Ілюзіон: “1917”
▼
«Хюґе або секрети данського щастя»
▼
На межі — (НЕ)здорові стосунки
▼
Faces of KMA: Дарина Пенькова
▼
Що? Де? КМА?
▼
П’ятивірш
Перше слово
Дорогий читачу!
Цього четверга Україна вшановувала пам’ять Героїв Небесної Сотні. Могилянка разом зі всією країною згадувала імена людей, що взимку 2014 року заплатили своїм здоров’ям і життям за право бути вільними, за європейське майбутнє нашого народу та за прагнення поваги до власної гідності. Ми з жалем пригадуємо події 6-ти річної давнини та усвідомлюємо ціну нашої незалежності сьогодні.
Учора родина Вісника поповнилася ще одним проєктом — KMA Today. Це свіжі новини щоденно та завжди актуальні підбірки анонсів.
Цей випуск містить п’ятивірш наприкінці. Це перша спроба втілити в нашому щотижневику рядки творчості могилянців.
Цей тиждень змусив кожного із нас укотре усвідомити ціну свободи, тож, пам’ятаючи про минуле, ми продовжуємо рухатись уперед.
Із щирим почуттям шани,
головний редактор
“Спудейського вісника”
Сергій Фірак
Усепоглинаюча Революція
20-го лютого струмені світла пробивають чорні хмари, вони ніби прориваються через увесь цей бруд кудись увись. У ці дні згадуємо історію, згадуємо шеврони з триколором у центрі нашої столиці, згадуємо смерть Небесної Сотні, згадуємо так, що й не можемо про те ні говорити, ні писати. У ці дні на телеекранах показують кадри, які багато ще хто не може спокійно споглядати. Укотре люди різних чинів будуть говорити про досі не розкриті вбивства, а інші будуть запевняти, що слідство ведуть. На телебаченні покажуть репортажі про нинішнє життя учасників Майдану, проговорять, чи відбулася Революція, запишуть спогади бійців сотень. Менше говоритимуть про революційні події на інших територіях країни. Хоча ж зрозуміло, що жодна революція не твориться лише в одному місці.
У дні з 18 до 21 грудня, які в Києві були одними з найзапекліших, в обласних центрах України теж було зовсім неспокійно: відбувалося захоплення адміністративних будівель, правоохоронці Львівщини перейшли на сторону Майдану, голови областей лишали свої посади, депутати виходили з «регіонів», із захоплених приміщень зникала зброя, люди гинули не тільки на Інститутській… У ці дні країна була повністю поглинута хвилею Революції. Саме в такий час росли діти, про яких зараз і не згадують. Про дітей, що починали свій шлях до дорослої людини у той самий момент, коли народ нарешті самоіндетифікував себе як націю, котра може згуртуватися та організовуватися. У нас, дітей, формувався світогляд.
Носіння шапки з тризубом у світлих дитячих голівоньках уважалося значним вкладом у справу Майдану. Ми росли з країною, ми переживали період становлення разом із нацією.
Скільки тобі було років під час Революції? Чи бував ти на самому Майдані тоді?
Під час Революції я навчався в шостому класі, мені було 11 років. Тоді, на жаль, на Майдані в Києві я не був, але був своєму місті, Харкові — Назар Малигон, ФПрН-1, хімія.
Мені було 12 років. На Майдан ми поїхали з батьками, до цього мій тато допомагав волонтерам та учасникам їжею, одежею, ліками — Катерина Молнар, ФГН-1, історія та археологія.
У грудні 2013 року мені виповнилося 12 років. Власне, з акції 1 грудня для мене розпочалися події Майдану в Хмельницькому. І тривали вони аж до його фіналу в кінці лютого, уже після кровопролитного протистояння 18–20 лютого, коли я відвідав Київ — Андрій Колесник, ФГН-1, історія та археологія.
Мені тоді було 14 років. Дивний вік, тому що я був інтелектуально розвинутий і дуже добре орієнтувався в політиці, як для дитини, а водночас і мав мінімальну пристосованість до життя, тим більше соціального поза якоюсь маленькою бульбашкою. Зараз насправді неабияк шкодую, що не був тоді більш зрілим. Батько та брат пішли на Майдан ще в перший день. А я долучився вже день на третій, коли запропонували батьки. Потім бував там іще декілька разів — Гліб Кузьменко, ФСНТ-4, соціологія.
Який найяскравіший спогад, що пов’язаний із Революцією?
Найбільш яскравим спогадом для мене були вечори, коли я сидів і дивився прямі трансляції з Майдану та не міг займатися нічим іншим, бо дуже переймався подіями, які відбувались у Києві. Іще як падав один із найбільших ленінів в Україні на майдані Свободи в Харкові. Пам’ятаю, як ми сиділи сім’єю за столом і побачили новину, що пам’ятник Леніну валять. Батько тоді сказав, що це була його мрія ще з 90-х, тому я загітував усіх поїхати на Площу. Справу було зроблено, пам`ятник упав, зробивши сальто, усі були незадоволені. Але навіть після зруйнування свого пам`ятника, Вождь світового пролетаріату продовжив робити свої брудні справи… Після демонтажу пам`ятника розгорілися корупційні скандали щодо знесення постамента та будування чогось натомість. Такі справи. — Назар.
У день, коли ми з батьками приїхали на Майдан, я попросилася походити біля наметів, щоби подивитися, що роблять люди. Біля одного з наметів стояв великий казан, у якому варили щось схоже на борщ. До мене підійшов високий та бородатий чолов’яга і спитав скільки мені років і чому я тут сама. Після моїх пояснень він пригостив мене теплою рідиною, яку з гордістю все ж назвав «борщ» і сказав: «Дивися, Катрусю, це революція, яку ми творимо своїми руками. Але пройде кілька років — і вона буде у ваших руках». Тільки зараз я зрозуміла вагу цих слів і те, наскільки сильно вони на мене вплинули — Катерина.
27 лютого я провів цілий день на Майдані в Києві. Це був дуже насичений та тяжкий день. Я бачив цей “утомлений Майдан” із сірими, виснаженими, але оптимістичними очима. На Інститутській ще було видно безліч крові, увечері проводжали з-під сцени домовини з Героями, а з телевізора в КМДА я дізнався про захоплення Верховної ради Криму. Та найбільше мені запам’ятався той дух, який пронизував усіх і кожного, та атмосферність, яка заворожувала, а також переплітала козацьку давнину та технологічну сучасність — Андрій.
Революція Гідності — суцільно потужний, виразний спогад. Таке, звісно, не забувається. Це дуже пронизливе, бентежне, водночас дуже рідне сплетіння образів, кадрів, уривків. Пригадую перші дні, коли декілька тисяч людей стояли поруч. Ми всі тоді стояли поруч: громадяни, активісти, школярі, політики. Я тоді, здається, стояв поруч із Порошенком та його родиною. Запуск Громадського, музика «Океану Ельзи» — «Вставай», «Майже весна», відео з «Грай» Ляпіса Трубецкого, організація Автомайдану, пости в соціальних мережах, перші сварки з однокласниками. А потім ще певний катарсис до Помаранчевої революції.
Потім розгін студентства, протестувальники беруть штурмом «йолку». Перше грудня, бульдозер біля АП, перша публічна поява «Правого сектору», а далі — Віче, виступи, перші жертви, попіл, перемішаний з кров’ю в снігу. Якщо дійсно говорити про яскраві, натхненні спогади — то це запах деревени з вогнища, це концерт «Океану Ельзи»: вони тоді об’єдналися в оригінальному складі та виконання гімну на Новий рік. Це теж просто неможливо забути, коли пригадую, то в мені відбувається невеличкий землетрус — Гліб.
Чи ти брав участь у Революції Гідності? Або ж хоча б дієво підтримував Майдан?
Під час подій 2013–14 років активної участі в революції я не брав. За мене дієво підтримували Майдан мої батьки. Активно участі в демонстраціях також не брав: малий був. Тоді в Харкові досить небезпечно було по всьому місту. Сьогодні, вже я сам активно висловлюю свою громадянську позицію, виходячи на демонстрації або підтримуючи суспільні ініціативи, — Назар.
Щороку 20 лютого в Броварах ми організовували ходу, аби вшанувати пам’ять жертв режиму Януковича. Після Майдану я ходила на акції різного характеру: щодо прав студентів, судових справ, які стосуються учасників Майдану — Катерина.
Я брав участь у численних вічах, а також долучався до поширення інформаційних та агітаційних матеріалів, передачі та транспортуванні всіляких речей та іншій дрібній допомозі — Андрій.
Як я вже казав, я був на Майдані декілька разів, але цього явно не достатньо, щоб сказати “стояв на Майдані” або “був активістом Майдану”. Якраз таки практично єдина річ, про яку я шкодую в житті — це те, що не зробив тоді більше. Думаю, що міг би бути більш зрілим, більш рішучим, принести більше користі. Але, безумовно, я підтримував Революцію Гідності: в інтернет-просторі, соціальних мережах, у спілкування з однокласниками. І з однокласниками, мабуть, це було найважче, найнеприємніше, найогидніше й найбільш болісно, — Гліб.
Як на тебе вплинула Революція?
Революція Гідності дуже суттєво вплинула на мій світогляд та хід думок. Її події змусили мене замислитися про те, що не можна бути байдужим. Я хоч і до неї чітко ідентифікував себе українцем, але після почав із гордістю себе так називати. Майдан показав мені, як із купки людей можуть початись події, які змінять долі мільйонів, і, якщо ти хочеш змін на краще у своїй державі — потрібно діяти, — Назар.
Після Майдану все поступово змінилося. Моє оточення, мої думки, мої цінності. І це не перебільшення, адже саме в 2014 році я вступила в молодіжну громадську організацію, яка активно допомагала майданівцям, — Катерина.
Революція дала мені відчуття колективної національної гідності, якої так бракувало в попередні роки, остаточне усвідомлення свого українства та незворотності майбутнього шляху, початок якого був закладений там, на Майдані. Я отримав оточення, яке прагне змін і яке впливає і сьогодні. Також консолідація родини стосовно питань майбутнього та теперішнього, і я надзвичайно вдячний своїй сім’ї за їхню участь та підтримку, — Андрій.
Думаю, що під час Революції в мені розквітнуло, прокинулося те, що раніше було десь у схованках. До того в мене, звісно, була якась проактивна життєва позиція, була самоідентифікація як українця, але могли бути якісь вагання, комплекс меншовартості. Під час революції з’явилося й розуміння раціональне, відчуття того, що це наше суспільство, наш народ, наша держава, що це ми, які мають відбутися й ми несемо за це відповідальність. Загалом, сучасний я сформувався в основному тоді. Саме тоді вирішив, що лишаюся в Україні, що буду тут навчатися, працювати, що піду в галузь соціології та політології, що йду в Могилянку. Усе це тоді, — Гліб.
Що для тебе Небесна Сотня?
Небесна Сотня, як і всі люди, які брали участь у Революції, стали справжнім прикладом того, що таке людина, громадянин, українець. Для мене вони — герої, кров, яких проклала нам і досі тернистий шлях до кращого життя народу, -Назар.
Це люди, які взяли на себе відповідальність. Відповідальність за хід Революції, за не здачу позицій та за майбутнє своєї країни. Небесна Сотня — це не просто 100 людей, які загинули. Це жертви, про які ми не знаємо, це сім’ї, які втратили своїх дітей та рідних. І перш за все, це громадяни, які любили країну не словом, а ділом — Катерина.
Це Люди, які, розуміючи можливість померти та бачачи смерть, ішли вперед заради ідеї вільної України, європейського майбутнього та людської гідності та, урешті-решт, стали Героями навіки, — Андрій.
Небесна Сотня — це безстрашні у своєму натхненні, у вірі в зміни й у вірі в те, за що вони боролися, люди. Але любили життя точно не менше за нас. Їхня загибель — це серцедерно, це нелюдяно, це незворотньо. Але водночас пам’ять про них дуже світла, дуже потужна. Вона здатна підштовхувати інших людей до якісних змін і в собі, і в суспільстві. Це пам’ять, яка розставляє речі на свої місця і допомагає не зупинятися, не падати духом, яка підказує, навіщо ми все це робимо — Гліб.
Чи досягла Революція мети?
Я вважаю, що і так і ні. Мій шкільний учитель історії казав, що революція — це докорінні зміни в суспільстві. З одного боку, Майдан народив велику кількість людей, які відчувають себе патріотами й готові на все заради процвітання України, а також змінив курс розвитку держави в кращий бік. З іншого — Революція недостатньо сильно закріпила свої успіхи, на мою думку. Стільки років потому ми можемо бачити в суспільстві тенденції, які суперечать ідеалам Майдану. Багато хто називає ці події проросійським «реваншем». А чому ні, якщо деякі люди, проти яких виступали учасники Революції, повертаються в Україну та спокійно себе тут відчувають? — Назар
Герої Небесної Сотні та всі майданівці виграли битву, але ми не виграли війну. Перш за все, це була революція проти корупції та свавілля спецпризначенців. Ми боролися й будемо боротися за європейський вектор нашої зовнішньої політики. Але ми не досягли цього всього в лютому 2014. Саме перед нашим поколінням стоїть задача довести до кінця ту справу, яку почали герої свого часу в 2013 році — Катерина.
Революція досягла першочергової мети — усунення режиму Януковича. Та деякі виклики, які постали під час подій Майдану, зокрема справедливе покарання винних, люстрація чи встановлення нових правил суспільного життя, так і залишилися до кінця нереалізованими — Андрій.
А чи була взагалі якась єдина конкретна мета в Майдану? Я не переконаний. Була низка спільних цілей, які змінювалися на різних етапах, і були цілі кожної конкретної людини, яка брала в цьому участь. Деякі цілі ми, можливо, мали, але на той час не могли виразити їх словами. Скажімо так, багато конкретних цілей та вимог було виконано: пішла команда, або сім’я, Януковича, була частково оновлена влада, були здійснені рухи в бік євроінтеграції, була підписана угода про асоціацію, і громадськість отримала дещо більше свіжого повітря і можливість бути залученою до політики — Гліб.
Наскільки для тебе це важлива подія у нашій історії?
Я вважаю, що Революція Гідності — одна з найважливіших подій у сучасній історії України (можливо, і у всій історії, час покаже). Вона запустила процеси, які змінили буття всіх жителів нашої країни, а також багатьох людей в інших. У 2013 ми перейшли на новий етап розвитку нашої історії. І сподіваюся, що на цьому етапі наше суспільство й наша країна досягнуть таких успіхів, яких ще не було до того — Назар.
Ця революція стала боротьбою між минулим та майбутнім. Точка неповернення, яка не дозволить нам повернутися до того, що було за Януковича. Точка, яка показала справжнього ворога й дала українцям зрозуміти, що історія робиться нашими руками й, окрім нас, до неї нікому немає діла. Ця революція змінила не просто режим. Вона змінила світосприйняття та самоусвідомлення українців — Катерина.
Роль Майдану з плином часу стає все важливішою, оскільки він був яскравим прикладом єдності та патріотизму попри все та став початком значно глобальніших процесів модернізації України та її суспільства. І повну оцінку ми зможемо надати подіям Революції Гідності ще не скоро — Андрій.
Найважливіше, що тоді відбулися ми, тоді відбулося українське суспільство, тоді сама по собі Україна чітко визначила, що вона хоче відбутися й вона відбудеться. Саме тому я й уважаю, що Революція Гідності найбільш основна, найбільш ґрунтовна подія сучасної історії України й одна з найважливіших подій для нашої історії в цілому — Гліб.
Ілюзіон: “1917”
Війна. Усе застилає димом. Капрал біжить через поле. Через мінне поле. Біжить наосліп й не зважаючи на вибухи. Біжить, аби донести звістку, яка, можливо, врятує багатотисячне військо. Чи встигне він до початку невідворотного? Хто зна.
Капралові вже нічого втрачати. Навіть затишшя — омана, яка зловісно пророчить наближення вибухів. А дорога до спасіння (чи хоча б найменшого перепочинку) лежить через трупи загиблих.
І від цього нікуди не втечеш.
На війні перетинається межа людського — і солдати перестають бути людьми. На війні більше не залишається людей. Ті, що сподівалися героїчно захищати батьківщину, насправді ж перетворюються на гарматне м’ясо, а згодом — на статистику та факти.
На війні немає героїв. Є лише люди, які виконують накази й отримують суху подяку, не більше. Медалі — лише шматок заліза, яким нагороджують за «видатні заслуги», «хоробрість у боротьбі з ворогом» чи ще якусь маячню, яку вигадують за «героїчне» вбивство людей — це і є війна. А вияв найменшого співчуття чи милосердя набуває трагічних рис у будь-якій ситуації, адже ти для ворога — не людина, а якась абстрактна загроза, яку треба негайно усунути. Кожен такий необачний крок вартуватиме життя. Життя не одного солдата, а тисячі. Сотні. Мільйона.
Отож це кіно неймовірно гуманістичне. Це кіно про людей. Про людей, які через забаганку долі опинилися на війні та прагнуть вижити. І ми — глядачі — ідемо слідом за головними героями, наче Вергілій, який супроводжує Данте всіма колами пекла, переступаючи через тіла загиблих людей, коней, залишки зброї чи засипані окопи.
Ця стрічка видається камерною, тому що ми спостерігаємо за життям одного солдата впродовж одного дня, проте від усвідомлення масштабності подій війни, кількості загиблих людей та скалічених життів перехоплює подих. Навіть найперші хвилини фільму віщують щось нехороше: хлопці відпочивають у траві під розлогим деревом, насолоджуючись сонячним весняним днем, коли вмить їхній меланхолічний стан перериває капрал та негайно викликає до вищого керівництва.
Од цього моменту глядача й охоплює напруга, яку режисер майстерно утримує до самого кінця. Звісно, неможливо не згадати приголомшливу операторську роботу, яка ще більше сприяє зануренню в події фільму.
Ми віримо. Ми співчуваємо. Ми згадуємо про події на Сході.
У цьому фільмі немає переможців чи героїв, як і на самій війні. Є лише сила-силенна солдат, які прагнуть (чи бояться) віддати своє життя заради «вищої мети». Але навіть попри втому чи нестачу сил ми маємо йти далі, і головний герой фільму, майстерно зіграний Джорджем МакКеєм, доводить нам це. Ми маємо подолати дуже страшні перепони, аби своєю жертвою покласти край жахам війни.
На сподівання чогось гарного нам натякає квіт вишні — і ми хочемо вірити в щасливий фінал, проте пам’ятатимемо слова: “There is only one way this war ends. Last man standing”.
Але наприкінці завжди лунає музика.
«Хюґе або секрети данського щастя»
(данський феномен-світова практика)
Згідно з дослідженнями останніх десятиліть, данці вважаються одним з найщасливіших народів Європи. І це попри постійно суворий клімат та непомірно високі податки. Навіть коли за вікном жахлива погода, день неймовірно короткий, а на роботі нескінченний потік завдань.
Тож як їм це вдається?
Данія нагадує детальну копію містечок змальованих за мотивами казок Г. К. Андерсона. Копенгаген — не схожий на столицю у звичному розумінні, відсутня метушня притаманна мегаполісам, тут панує чаруюча атмосфера спокою та щастя, яку місцеві називають Хюґе.
Усі маленькі деталі: невеликі будинки, вузькі вулички, різноманітні моделі велосипедів, що значно перевищують кількість автомобілів , вічно зелені парки — усе ці особливості надають холодній країні теплого колориту та приємної атмосфери.
Менталітет типового данця відрізняється від українського, як захід від сходу.
Тенденцією нашого світосприйняття можна прослідкувати не тільки у літературі, а у повсякденні. Ми настільки переймаємось тим, як ми сприймаємось суспільством, що все доходить до абсурду. Збудувати більший будинок чи купити за останні кошти кращі речі ніж у сусіда.
На диво з плинністю часу змінилась лише інтерпретація цього позерства, проте суть залишилась незмінною. Люди бажають справити враження на інших, перебуваючи у вічній гонитві за трендами.
Данці зовсім не виставляють життя на показ, типово — вони навіть не ведуть соціальні мережі. У них вважається абсолютно неприйнятним вихвалятись успіхами дитини чи своїм майновим статусом.
Вони живуть за всім відомим принципом: «Щастя любить тишу». Данці не прагнуть привернути увагу, вони живуть звичайним життям. Тут ви не знайдете яскраво одягнутих людей, адже вони є прихильниками простоти та стриманості, навіть у поведінці.
У них є свій «таємний» кодекс поведінки — основоположною є концепція Хюґе.
Філософія «Хюґе» — це не просто атмосфера щастя та спокою, це — справжній стиль життя, вміння знаходити привід для щастя у простих та буденних речах і насолоджуватись тим, що робиш. Влаштовувати затишок на робочому місці та вдома. Бути у гармонії з самим собою та довкіллям.
Так, як Ватикан є країною з найбільшим рівнем споживання вина, так Данія може похвалитись найбільшою кількістю споживанням свічок на душу населення у світі. Вони запалюють їх при кожній нагоді та радіють їх теплим променям. Місцеві перед усім цінують відчуття затишку та захищеності від усього світу. Адже Хюґе — це передусім атмосфера, а не речі.
Данці є нащадками войовничого та жорстокого племені вікінгів, які тримали у страху усю Західну Європу. Можливо, саме тому у світі панує стереотип, що місцеві замкнуті та недоброзичливі.
Хотілось би спростувати це твердження, адже місцеві з якими мені трапилась нагода поспілкуватись виявились неймовірно щирими та відкритими людьми.
Охоронець в парку не тільки допоможе зробити фото та ще й влаштує світський small talk про культурне багатство країни.
Данія — найкраще місце для ментального відпочинка, місце де відпочиває душа. Прогулянки на чистому повітрі, у якому панує аромат моря, дозволяє думкам покинути свідомість. За кілька днів кожен відвідувач звикає до відчуттів, які дарує усе довкола та хочеться залишитись тут назавжди.
На межі — (НЕ)здорові стосунки
Тиждень тому минуло “найромантичніше свято року” — День усіх закоханих. Чесно кажучи, якщо в цей день заходиш в будь який магазин з їжею чи подарунками — здається, що деякі люди люблять одне одного лише 14 лютого. Думаю ви також могли мати таке враження. Однак любов — і тут ми наголосимо саме на слові любов, бо це не синонім до кохання — почуття, яке варто виявляти незважаючи на конкретний день року. Часом просто так, без приводу. Не залежно це хтось з родичів, друг чи кохана людина. Сьогодні Вісник, з нагоди хоча вже й минулого свята, хоче поговорити з вами про стосунки між людьми та якими вони мають бути. Тема не нова, але ми вважаємо, що вона ніколи не втратить своєї актуальності.
Зупинимося на хвильку і зауважимо: ми не збираємося говорити Вам що потрібно робити і не збираємося нікого засуджувати. На прикладі кількох реальних історій ми хочемо проілюструвати та проаналізувати здорові і не дуже стосунки. Дружні та романтичні.
Автори історій побажали залишитися анонімними. Сподіваємося на ваше розуміння. Скажемо лише, що вони так само як і ми з вами — студенти Могилянки.
Отож, почнемо.
“У 10 класі я зустріла хлопця, який мені дуже подобався. Знайомство як з якогось підліткового серіалу: шкільна вечірка, улюблена пісня, він запросив мене на танець. Без жартів. Ми почали спілкуватися, а за певний час зустрічатися.
“Все було досить непогано перший час. Він дарував мені подарунки, здавалося, що він дуже добрий, вихований, галантний. Проблеми почалися десь за 3–4 місяці. Ми багато сварилися через дурниці. Йому було не до вподоби як я одягаюся — ніби то занадто відверто, як шльондра (хоча насправді я вдягаюся досить звичайно, нічого такого, що б можна було охарактеризувати таким чином. Не маю навіть міні спідниць чи речей з декольте). Він відмовлявся чути ‘ні’, якщо я не хотіла кудись йти, чи щось йшло не так як він планував… Одного разу, коли він у мене вдома вмовляв мене піти з ним погуляти, а я відмовилася через погане самопочуття, він, потягнув мене на себе, ніби для того щоб обійняти, але при цьому дуже грубо вхопив мене за руку. Він не відпустив на моє прохання це зробити, а просто продовжив далі стискати мою руку поки мені не стало дуже боляче. Тоді я зрозуміла що нам не варто більше бути разом і за кілька тижнів ми з його ініціативи припинили стосунки. Коли ми розставалися він закинув мені, що я не приділяла йому достатньо уваги, ніколи не слухала його і взагалі, не була частиною його життя по-справжньому”.
Не для кого не секрет, що як емоційне так і фізичне насилля — не шлях до продуктивного та конструктивного розв’язання проблем. Особливо коли ця проблема може здатися не очевидною.
Під час нашої розмови авторка зазначила — її ніколи не принижували чи ображали напряму. Це були натяки, підколи, які спочатку, на фоні романтичної ейфорії від перших серйозних стосунків, здавалися не важливими. Однак це не значить, що можна просто махнути рукою та сказати, що проблеми немає. Варто бути пильними і як тільки виникають сумніви — піднімати цю тему. Здорові стосунки не можуть будуватися на відсутності елементарної поваги, бажанні зрозуміти, ігноруванні, контролюванні та приниженні гідності іншої людини.
Позаяк романтичні стосунки можуть займати значуще місце у житті людини, проте так само важливими є ще й дружні відносини. Дружба — це промінчик світла, це тепло, яке ти ділиш з іншою людиною, дружба — це повага та добро. Проте, на превеликий жаль, ці відносини так само можуть бути нездоровими.
Підкріпимо це ще одним прикладом.
“Я була у 6 класі, пам‘ятаю як зараз: навчатися не дуже хотілося, вчителі, здавалося, геть нічого не розуміли і школа, яку не хотілося навіть бачити. Ми з моєю найкращою подругою тоді не хапали зірок з неба, навчалися посередньо, проте й двієчницями нас не можна було назвати. Одного дня ми почали тісніше спілкуватися з дівчинкою з нашого класу, яка мала «дурну славу», сумнівні зв‘язки з іншими людьми поза школою та досить холеричний характер та нахабний норов. Дуже шкода, але це життєві обставини так негативно вплинули на неї, оскільки росла вона у своєї тітки, бо її мати померла.
Ми спілкувалися, почали дружити. І відповідно до зростання наших дружніх відносин з тією дівчиною, падав навчальний рейтинг: мій та ліпшої подруги. Певний час ми не звертали на це уваги, продовжували те спілкування попри всі перестороги: батьків і вчителів. Ми намагалися навчити ту дівчинку вчитися, дружити по-справжньому, чемно поводитися, та все марно. Після того, як я дійсно зрозуміла, що ми йдемо на дно з цією дружбою — було прийнято рішення. Це треба завершувати. Оскільки як би ми не хотіли зробити її перебування у суспільстві кращим та допомогти їй інтегруватися у колектив — ми шкодили лише власній репутації, знанням та майбутньому. Це були токсичні дружні відносини. Мені дуже шкода ту дівчину через її життєві обставини, проте у якийсь момент розумієш — всім не допоможеш, спробуй допомогти хоча б собі самому”
Мати близького друга, з яким вас пов’язує щось набагато більше а ніж, скажімо, університет чи тільки походи на спорт, в кафе — це величезна привілегія. Це можливість отримати пораду, розділити your ups and downs з людиною, яка тебе не осудить, не вимагатиме від тебе нічого. Так само як і романтичні стосунки, дружба — командна гра. Перш за все це має бути обмін позитивною енергією, а коли на плюс отримуєш мінус, щось здається хибним.
Таким чином, назвемо кілька речей, які можуть бути ознакою нездорових стосунків:
- Сумніви відносно власної безпеки чи відчуття тревоги, дискомфорту.
- Грубість.
- Фізичне, емоційне чи економічне насилля.
- Зацикленість виключно на стосунках та партнері, що зводить нанівець розвиток у інших сферах життя.
- Залежність від партнера.
Міцні здорові стосунки не народжуються просто так. Вони вибудовуються цеглинка за цеглинкою, з кожним приємним вчинком, з кожним лагідним словом, з підтримкою, з пережитими разом труднощами та проблемами. Люди, які кохають одне одного, поважають одне одного, вони друзі, вони підтримка для одне одного.
“Ми з моїм хлопцем жодного разу не посварилися за цілий рік стосунків, хоча практично весь час проводимо разом. Ми завжди все проговорювали та ніколи не залишали недомовок. Я знаю, що недосказаності та подавлені образи — це найгірші вороги стосунків, вони знищують поступово цеглинку за цеглинкою, поки не зруйнують повністю.
У нас дуже схоже почуття гумору, однакові політичні погляди та багато в чому збігаються інтереси. І водночас ми достатньо різні, щоб захоплюватись одне одним, щодня вчитися чомусь одне в одного. Ми не раз подорожували разом і тижнями бачили одне одного 24/7. Я така людина, яка часто потребує бути наодинці, мені необхідно інколи відпочивати від людей, однак від нього відпочивати я не хочу, мені з ним так само комфортно, як і з самою собою наодинці.
Я почуваюся разом зі своїм хлопцем так само затишно і спокійно, як зі своєю сім‘єю. Власне, я і вважаю його своєю сім‘єю. Мені дуже подобається, як він вводить мене у своє родинне коло та коло своїх друзів, як турбується про мене не менше, ніж моя мама, як усіма силами завжди намагається допомогти, коли я того потребую, як підтримує і як прагне завжди бути поруч”.
Тепер виділимо декілка індикаторів здорових стосунків:
- Взаємоповага.
- Можливість обговорювати ваші проблеми з другом/партнером. Готовність слухати та чути одне одного.
- Взаєморозуміння.
- Чесність та довіра.
- Відсутність партнероцентризму в стосунках — обидва партнери особистості, що виявили бажання бути разом. Кожен має право на власний час та простір.
Сподіваємося наша стаття була корисною для вас. Ми просто хотіли зайвий раз нагадати вам, як важливо любити та цінувати одне одного. Будьте пильними та обережними. Адже в такому бурхливому світі, що постійно змінюється, де повно проблем та неприємностей, є одна річ, яка може нам всім допомогти. Як співали The Beatles: “All you need is love”. Коли ми всі будемо трохи більше по-справжньому любити, то й все навколо нас буде ставати краще.
Faces of KMA: Дарина Пенькова
Доброго вечора, читачу. Сьогодні ми познайомимо тебе ще з однією людиною, яка щотижнево робить дуже круті речі в КМА та поза її межами. Це студентка політології — 2, заступниця голови Дебатного клубу НаУКМА Пенькова Дарина.
Маленька ремарка. Зараз вам здастся, що я пишу тільки про своїх однокурсників. Проте, сьогоднішнє інтерв’ю дуже тематичне. Воно приурочене до дебатного турніру, що пройшов у стінах Академії минулого тижня.
Нас з Дашею “звели” Позняки. Знаєте, як це буває, коли починаєте їздити разом до університету і згодом стаєте друзями… А взагалі-то Даша з Харкова і переїхала до Києва 2018 року.
“Трохи більше двох років тому зорі якось надто вдало розташувалися над моєю головою, що імовірно зумовило моє палке бажання стати частинкою Києво-Могилянської Академії, а як відомо — мрії мають здійснюватися. Мене в принципі мотивують мої мрії. Це дійсно рушійна сила всього, що я роблю”
За плечима цієї дівчини непростий шлях та важка праця заради того, щоб опинитися там де вона є зараз. Даша багато розповіла про себе, під час нашого інтерв’ю, але, описуючи себе кортко, порівняла з птахом Феніксом.
“Мені, так само як і йому, завжди вдається «встати з попелу» та досягати мети, до якої впевнено йшла”
Ця дівчина може здатися дуже тендітною та милою. Однак, не поспішайте з висновками. Під цією ніжністю ховаються стійкість, впевненість у собі, холодний розум в потрібні моменти та вміння дати відсічь. Кажуть, що спорт укріплює характер, і я особисто впевнилася в цьому після знайомства з Дашею.
“У свої шкільні роки поставила собі чітку ціль — здобути чорний пояс з карате, але у 12 років сильно впала, і як наслідок — лікарі заборонили займатися будь-яким видом спорту крім плавання. Десь за 6 місяців я реабілітувалася та знову повернулася до карате, і як результат — ще чотири роки наполегливих тренувань і я отримала жаданий 1 Дан”
Зараз життя Даші неможливе без написання віршів — повірте, вони в неї неймовірні.
“Мені подобається писати вірші та розповідати щось через історії, лиш через які, на мою думку, можна доторкнутися до душі читача”
А також, мабуть, одна з речей (проте далеко не єдина), які ви дізнаєтесь про Дашу в перші 10 хвилин знайомства — коти.
“Якщо говорити відверто про те, що люблю — тоді треба говорити про котів. Мені забракне слів аби розповісти про ті емоції, які в мене викликають ці теплі пухнастики”
Однак, понад усе інше, найважливішою частиною Дашиного життя, те, де вона знайшла себе — дебати. Саме тут проявляється те, як заняття бойовими мистецтвами вплинуло на дівчину. Адже дебати — це вміння захистити свою думку, витрамати тиск опонентів і не втратити спокій. Тож, двічі на тиждень вона є суддею дебатів у НаУКМА і дуже часто їздить на дебати до інших міст.
“Вперше у своєму житті на дебати потрапила через запрошення Президента Федерації Дебатів України прийняти участь у Всеукраїнському дебатному турнірі «Кубок Ректора». З Радиславом, президентом ФДУ, познайомилися в процесі підготовки до шкільного турніру Юних правознавців коли він консультував нашу команду з правничих питань. Потім, суддя Турніру Юних Журналістів Андрій, запропонував мені зіграти разом на Jedi Training Camp 2019, що відбувся у Дніпрі, де ми вийшли у півфінал. У Дебатний Клуб НаУКМА потрапила одразу після того, як вступила до вишу, наразі є заступницею голови нашого дебатного клубу, де в мої обов’язки входить судити раунди та допомагати іншим зрозуміти механізм гри”
Даша обожнює дебати саме за спільноту та можливості. Вона вважає, що дебати це чудовий спосіб вдосконалити свої ораторські здібності та аналітичні навички.
“Дебати — це спільнота. І присягаюся, це спільнота дивовижних та успішних людей…Чому дебати корисні? Тому що це дуже прокачує необхідні навички сьогодення. Я бачу свій розвиток тут, тож мені це подобається”
Що? Де? КМА?
Їсти суп виделкою, писати на асфальті олівцем чи читати книги догори дриґом — незрозумілі, важкі, не дуже ефективні завдання для вечора четверга. А ось “Що? Де? Коли? КМА edition” — таке ж незрозуміле і важке, але найпрекраснішне заняття.
Що це взагалі таке? Гра “Що? Де? Коли?” з’явилася у 1975 році, на екранах Першого Каналу, і захопила увагу своїм простим, але веселим форматом. Через пару років, це перетворилося на спортивні змагання, які і знайшли свою дорогу в КМА через чудових людей — з яких Максим Мохун і Соломія Федорейко, ФСНСТ-1 та Мар’яна Антонюка, ФГН-1.
Лишень уявіть собі: Колізей, столи зі стільцями, маленькі папірці зі словами “назва команди” та “номер питання”, і гори-гори-гори людей. Люди з Могилянки, люди не з Могилянки, фреші, магістри, дівчата і хлопці, усі зібрані по купках команд з веселими назвами — тут і “Мамині пиріжочкі”, і “Пострижись як минулого разу”, і “Курсач пишеться” (так, кожного разу у залі здригалися кілька друго-третьокурсників). Раді були усім — як і тим, хто професійно цим займається і забирає медалі по Україні, так і тим, хто вперше дізнався про те, що це інтелектуальна гра вже на місці, під час першого питання. Як частина команди, що зайняла перед-перед-останнє місце, можу гордо заявити — найважливіше й справді не правильна відповідь, а та неймовірна енергія та веселощі, які отримуєш по ходу гри.
Питання спеціально зроблені таким чином, щоб змусити людей максимально включити мозок. В процесі мозкового штурму знаходиться так багато геніальних ідей, що лише з них можна створити стендап на пару годин. Відповідь же ховається у самому питанні, що робить програш доволі важливою частиною гри, бо “ну це ж елементарно, Ватсон!”, — кричить у твоїй голові після кожного раунду. Зате, як же неймовірно чути “і, правильна відповідь — саме та що ви написали!”. Після таких слів зал поринав в оплесках тих команд, що відповіли правильно і поглядах тих людей, що помилилися.
Також варто зауважити хорошу роботу організаторів — чітке слідування правилам, хороший звук, чудові пісні, під які хотілося танцювати, гарні питання та впевнена робота команди. На кожне питання надавалася відповідь, на кожен протест знаходилося пояснення.
П’ятивірш
Ми будемо знайомити вас із молодими могилянськими поетами та прозаїками. Відкриває нашу літературну ходу Катерина Осипчук, БП-1.
Ласкаво просимо до читання!
Привіт!
Мене звати Катя, я навчаюся на першому курсі культурології.
Маю кілька захоплень, дуже звичних у могилянській спільноті: фотографую на плівку й пишу.
Тож запрошую почитати мої тексти та переглянути фотокартки!
Також я веду творчий канал, де публікую свої вірші й речі, що мене надихають, тож, якщо буде цікаво, буду рада побачити вас там — rauha.
До зустрічі!
Я чую постійно: хороша історія — мистецтво, перш за все, відпускати.
окей, а що як треба буде дати піти собі?
що робити із правдою, її ранять оці розділові знаки,
наче риб золотих раптові рибальські сітки.
що робити із спогадами про нічні вокзали,
про людей, що тобі дарували свої дев’яті життя,
немов монастирські коти.
Що робити з собою?
Як дати собі піти?
Як дати свободу леткій сполуці любові,
Як нанести на папір ніжність, тривогу і біль
Прикрасити змістом світ, мов татуювальник шкіру.
Як, чорт забирай, не допустити зараження крові.
Я знаю одне:
буряний вітер ранить вітрила
проте дає човну можливість плисти.
слухай:
Все, що траплялось з тобою — насправді вже ти.
Все, що любилось, мучилось, ніжністю вибухало між ребер.
Все, що торкалось твоїх основ, все що було так щиро, все, що було «так треба».
Все це — насправді ти.
слухай:
Дай собі зацвісти.
Хороша історія, зрештою, — вміння творити мости.
Як зведеш його там, де урвища — береги?
Звідки почнеш?
Мистецтво не знає меж.
Стукає у тобі хореєм серцевого ритму.
Чуєш?
Дай собі стати берегом.
Дай собі стати берегом.
Дай собі стати берегом.
Почуй мене.
І
Твори.
І тіні ранкові такі тривкі,
І ранить світлий туман кирилиця видихів,
промені сонця торкаються мармуру шкіри,
лягають в нотатник тихі прозорі рядки
я записую у них ранок, немов слова
очевидців події, яку створила сама
немов переписую із древніх сувоїв,
істини, що відкрились лише учора.
пишу і зринають з паперу дивні птахи,
літають довкола і гублять чарівні пера,
говорять мені про втому та радість,
про шовкову темряву ночі й ранкові тремкі озера,
говорять мені про те, як їм тяжко дається їхній політ,
про те, який, чорт забирай, ніжний до болю цей світ
про те, якими шляхами котиться стомлeно сонце,
про те, що немає нічого сенсу, окрім його траєкторії,
говорять про те, що так навколо багато краси,
що з неба в долоні летять золотисті зорі, лише попроси,
що їм не вдається одна мета:
не зможуть вони облетіти світ, від того утома їхня страшна,
бо залишаться, як не летітимуть швидко, слова
нeвідомі вулиці, мови чужі та міста
залишаться гір хребці й кришталі небесних світил
залишаться смарагдові вічні ліси.
що вони нічого нe встигнуть,
і від того їм тяжко і від того все далі летять вони
і від того увесь неспокій, уся гірка всесвітня краса,
світ великий, говорять вони, нас в ньому настільки мало, що зовсім нема,
не спиняйся, кажуть мені, поки крила несуть — лети,
неси, говорять мені, це осіннє сонце немов тягар на спині, неси
ніжно, немов каштан у долоні
гордо, немов знамено в руці
я записую.
а сонце тим часом спиняється,
торкається контурів твоїх рук, зупиняється,
ніжиться, наче сонний кіт у твоїх обіймах,
проступає на тілі плямами, мов дописемні знаки
світ настільки великий, що в ньому нікого немає
що в ньому існуємо лише ми
птахи відлітають,
я відкладаю чорнила,
спи, моя сонячна істино, спи
Щоразу руйнуючись, падати з пилом,
Неосяжно мілким, невимовно сірим,
не мати ваги і не мати жодного змісту,
здійматися вгору із кожним подихом вітру.
Щоразу руйнуючись, віднаходити місце,
З тріщин тонких дивитись на вічне місто,
мов насіння, нового набути вмісту,
в теплих обіймах грунту про зелене мріяти листя.
Щоразу руйнуючись, проростати.
в зелені та ніжні знову вбиратись шати,
зі світлом тремким зустрічати сполохано ранок,
надломленим дзеркалом бути весняного стану.
Проміння ранкове ловити листям тонким, мов сітями
І тріщину кожну сприймати як шов.
Щоразу руйнуючись — виростати,
Щоразу руйнуючись — квітнути знов.
панцирі наших душ напівпрозорі,
написи на кришталях оболонок:
!обережно!
не можна спиратися.
не торкатися.
!під напругою!
чому нам так страшно в собі помічати себе
справжнього та живого,
чому так незвично й тривожно,
бачити, як квітне зсередини захват,
чути тремор любові
чому слабкість та ніжність настільки для нас тотожні,
заглядай, каже душа твоя, шепотом, тихо,
заглядай, каже
я для тебе
завжди відкрита
слухай, вона промовляє і голос її бринить:
це ось — руки мої:
довгий перелік опіків,
зустрічей та прощань,
передзвону тихого дотиків,
щасливих рукостискань,
це ось — очі мої:
ціле життя на невагомих сітківках.
краси нескінченні кінострічки.
дивися, каже, і згадуй, я ж насправді — це ти.
це ось — пісок моїх віршів,
його по крупиці щоночі приносить вітер,
його щоранку приносять щасливі діти
він у мені твориться, міниться,
виростає перлинами світлими — хочеш? візьми одну.
це ось — мої вигини,
кожен кутик та кожна лінія,
кожна пряма та ламана.
кожна подовжена,
туман огортає затишком,
пил у променях спокою,
це ось — мої вигини — полиці пізнань та досвідів.
вона продовжує:
дай торкнутись своєї води — і підуть прозорі кола,
дай вітру торкнутися струн — i трапиться звук,
дай світу торкатись твоїх основ — і змінюй усе навколо,
ніжність у тобі — сила.
ніжність в тобі — рушій.
визнавай вигин за вигином береги,
краплю за краплею щирість,
визнавай і не бійся,
визнавай, любове.
не бійся.
панцир потоншає,
стане прозорим, напис проявиться:
please handle with care
fragile
gentle
alive
На заході сонця світ складатимeться із золота
воно осідатимe долі блискучим пилом,
бринітимe тeчія життя, замріяно сяятимуть сонні його вітрила,
горітимуть тихо очі — мeдові соти,
мeдовою станe й шкіра,
дзвeнітимуть дотиків позолочeні ноти.
на заході сонця світ рапотово огорнe спокій,
у обіймах мріятимуть вуличні пси,
у садах дзвeнітимe матіола,
закохані будуть читати сповнені щастя листи,
й засинатимуть повні любові.
пeрeд кінцeм світу існуватимe тільки любов,
триматимуться за руки крихкі тeкнонічні плити,
горітимуть ріки, скипатимуть, начe кров.
і остання зeмлі ‘золота година’ будe по-справжньому золота й красива.
на заході сонця, наприкінці eпохи
‘назавжди’
упeршe
будe єдиним і справжнім словом любові.
© Спудейський вісник, 2020
