Пані Владиславо. Спудейський вісник №44 (27.12.21)
Вісті
▼
Щира розмова із Владиславою Осьмак: про життя, Кицю, Могилянку та Київ
▼
Дні есеїстики — пишемо есей про есе
▼
Ілюзіон: “Вестсайдська історія”
Переднє слово
Могилянко, привіт!
Нервозність через сесію уже далеко позаду… Сподіваємось, усі успішно справились цього року й вирушають на заслужені вакації. На дворі сипле сніг, звідусіль доносяться різдвяні пісні, а вдома із чашкою какао за прочитанням свіжого випуска Вісника стає по-справжньому тепло.
Сьогодні ми публікуємо особливе інтервʼю… Це був прохолодний вечір, кінець листопада, 3 поверх КМЦ і щира розмова. Ми спілкувались із пані Владиславою Осьмак. Так, так, більшість із вас точно знають її як очільницю КМЦ, а цим інтервʼю ми намагались привідкрити завісу, якою вона є насправді: чим живе, цікавиться, що любить і що цінує. 24 грудня пані Владислава святкувала свій день народження, тож редакція Спудейського просто не може залишитись осторонь і не привітати іменинницю… Многая літа! Міцного здоровʼя та сонця щодня! Ми сильно любимо і цінуємо вас! Сердечно дякуємо за всю вашу підтримку та сприяння нашій роботі. Могилянці безмежно шанують і хочуть бути вартими вас!
А ця шпальта вже передостання цьогоріч, тож у наступному випуску ми оголосимо переможців двох останніх конкурсів історій і опублікуємо ваші різдвяні оповідки.
Даруйте та бережіть тепло.
Редакція Вісника оголошує конкурс різдвяних оповідок! Це можливість поділитись своїм відчуттям святкової пори, розповісти про рідні традиції, чи описати щось таке омріяне чи навіть незвичне, що може трапитись у різдвяну ніч…
Лишень просимо писати самостійно, не більше 5000 слів і надсилати нам на пошту sv_team@ukma.edu.ua до 23:00 29 грудня.
Розповіді опублікуємо у крайньому випуску року, а наш фаворит одержає примірник святкового роману Террі Пратчетта.
Щира розмова із Владиславою Осьмак: про життя, Кицю, Могилянку та Київ
Пані Владиславо, давайте спершу поговоримо про вас і Могилянку. Коли розпочинається ця історія?
Це відбувалося у два етапи: спершу я усвідомила Могилянку як місце, куди можна прийти по щось цікаве. Я працювала поряд у Музеї однієї вулиці, і ми з колегами ходили сюди дивитися кіно. На початку це було єдине, що я знала про Могилянку: тут є Кіноклуб. Пригадую, ще у 90-х ми тут подивилися кілька фільмів, яких у кінотеатрах не було, а тут це можна було побачити.
А потім, через багато років, почалася зовсім інша історія. Це був 2007 рік, я тоді працювала редакторкою відділу культури «Католицького вісника», багато писала на різні культурні теми, писала про Київ. Друзі і колеги мені казали: «Скільки можна писати статті? Піди повчися в аспірантурі, зроби щось людське!». Тобто, велике, завершене. І от, несподівано для себе я подала документи, і ще більш несподівано мене прийняли. І хоча я за освітою філолог, вступила на кафедру культурології. Ця історія, правда, не закінчилась ні вченим ступенем, ні опублікованою дисертацією, але сам процес навчання в аспірантурі мені дуже багато дав — знань, досвіду, розвитку. Тоді ж я вперше по-справжньому потрапила в могилянське середовище, і з цього почалося моє усвідомлення й розуміння Могилянки. Саме через студентство, саме через молодь — через спільну громадську роботу, а потім — через викладання на кафедрі культурології. Не маючи вченого ступеня, я викладала зовсім трохи: семінари з «Історії української культури», «Академічне письмо», вибірковий курс “Київ і кияни”. Потім, десь на початку 2010-х, у нас почалася цікава співпраця із колегою Світланою Шліпченко, яка роками виношувала ідею створити в Могилянці Центр урбаністичних студій. Це, зрештою, втілилося у трирічний дослідницький проєкт. А наприкінці цих трьох років у моєму житті вже з’явився Культурно-мистецький центр. Я тут на посаді керівниці з початку лютого 2018 року. І що більше я усвідомлювала, що таке КМЦ, то міцнішим ставало бажання працювати саме тут. КМЦ вартий того, щоб бути тільки тут.
Це про факти. А якщо про внутрішні відчуття, то по-справжньому Могилянка мені відкрилась лише за останні чотири роки. Аби щось рухалося, потрібно було увійти в розуміння кожної структури. З’явилась величезна кількість горизонтальних зв’язків і контактів. І я тепер значно краще, ніж на старті, розумію, що таке Могилянка.
І нарешті почала розуміти, що таке КМЦ. Це, насправді, — унікальне місце, де відбуваються дуже тонкі процеси. Тут все, так би мовити, на кінчиках пальців: через творчу взаємодію зі студентами вибудовується довіра, формується спільна мова. Зрештою утворюється щось на кшталт спільної кровоносної системи, і ми розуміємо один одного з пів слова. І мої колеги — керівники і керівниці творчих студій, і я, мірою можливостей, займаємося тим, щоб допомогти студентам розкритися, зрозуміти себе, перестати боятися показати себе іншим людям, втілити свої творчі ідеї. Неймовірна втіха — спостерігати, як люди зміцнюються, об’єднуються, будуть свої кола й осередки, у яких відбувається таке потужне переливання енергії й досвіду. Така прекрасна хімія…
Люди дивуються, що ви не викладаєте зараз у Могилянці. Є такі розмови, люди хочуть цього. Ви вже згадували Урбаністичні студії, чи не хотіли б ви щось схоже знову почати?
Чесно кажучи, я значно вільніше й природніше почуваюсь поза межами РТП, розкладу, семінарів і заліків. Насправді способів передачі знань існує багато, і, на щастя, КМЦ теж є тим місцем, де це можна робити. Саме тому я почала робити екскурсії у своїй Школі києволюбів. Це те, що я знаю і люблю, що мені вдається і де я почуваюся природньо. А щодо урбаністичних студій, то, можливо, колись з’явиться коло людей, з якими ми піднімемо знову урбаністичну тему в Могилянці. Потреба в цьому є, зокрема тому, що університет займає дуже важливий за змістом та смислом шмат подільської землі. І те, що ми з цієї землею робимо чи плануємо робити, вимагає певного інструменту. Можливо, офіс розвитку кампусу був би для таких задач дієвішою структурою, де можна було б пов’язати з практикою освітні проєкти — learning by doing. Ми це пробували, була ініціатива Revitalize NaUKMA Олександра Анісімова, тепер уже колишнього нашого студента. Було багато досліджень, картографування, опитування, дискусії. А ще ми разом фарбували і вільно розміщували на подвір’ї стільці, щоб у відкритий простір кампусу у вигляді матеріальних об’єктів внести ідею свободи. Наприклад, ти можеш сидіти не на пофарбованій у жахливий коричневий колір лавці, а там де тобі подобається, бо в тебе є рухомі меблі. Таких інтервенцій, що не шкодять довкіллю й бюджету, може бути мільйон — тимчасових або постійних — для створення комфортного простору. КМЦ теж може бути придатним для цього. Уявімо ситуацію: зараз у Школі києволюбів трохи більше 100 слухачів, і якщо хоча б частина цих людей, набувши базових знань, збереться у групу і почне працювати з локальною тематикою, нашими точковими проблемами, — це може бути непоганий старт.
Я бачу способи поділитися тим, що я знаю і вмію, перебуваючи там, де я зараз є — у КМЦ.
А як би ви описали, чим зараз займаєтесь у Школі києволюбів?
Дуже просто — вивчаємо і любимо Київ. Це студія, така, як і інші студії КМЦ. Скажу для тих хто не знає (а таких людей чимало, карантин таки дається взнаки): у КМЦ є хорова капела «Почайна», де є студенти, випускники і співробітники Могилянки; є суто студентський хор «Момент», є студентський театр-студія, є мистецька студія. І немає жодних обмежень, аби чогось до цього переліку не додати. Я тут, у мене є ресурс — мої знання, бібліотека, архів, тож я запропонувала людям приєднатися до групи. Все почалося з екскурсій: спочатку для команди «Вісника», потім — для наших друзів-білорусів, паралельно — для фрешів. Атмосфера була неймовірно тепла, стало зрозуміло, що інтерес до теми є, людям цікаво, тож — вперед, понеслися. У мене є план розвитку студії і є мрія: туристичне бюро в Могилянці, щоб ми з нашої перспективи розповідали про себе, Поділ і місто. Могилянка — це феноменальне явище. Це і XVII-XVIII століття, й інша її іпостась у ХІХ столітті, і «перерва» ХХ століття, яка теж потребує осмислення і вивчення; це відроджена Могилянка… Це феноменальна прив’язаність до місця: коли ми говоримо про 400- літню історію Могилянки, це сприймається зокрема, а може, й насамперед, як постійна присутність тут, на цьому місці. Я говорили з організаторкою Фестивалю культури народів Подолу про те, що треба на наступний фестиваль обов’язково запросити наші творчі колективи наші, бо ми, могилянці, у різних іпостасях вже п’яте століття поспіль теж є «народом» Подолу.
У Школі києволюбів не буде сертифікатів чи інших «плюшок», це абсолютно добровільна історія: ти можеш прийти о 18.15 у середу на лекцію, а можеш передивитися презентацію або прослухати лекцію, коли тобі зручно.
У такій атмосфері свободи і вільного вибору, сподіваюся, щось цікаве може визріти: добровільність — дуже приваблива штука.
Пілотним проєктом я би бачила театралізовану екскурсію по Могилянці, і на початку наступного триместру почнемо до неї готуватись. Потенційно це може вирости у туристичне бюро, яке працюватиме як студентський бізнес: ти тут навчаєшся, і тут же Могилянка дає тобі роботу. Охочих я завжди готова тренувати ще й як екскурсовод.
Сам КМЦ я бачила б теж як місце, де студенти можуть не тільки на волонтерських засадах для власного розвитку втілювати свої ідеї творчі, і зрозуміло, не лише як місце, що просто використовується для проведення заходів.
Прикро, але на КМЦ й досі інколи дивляться лише як на «квадратні метри». А моя мрія — аби КМЦ став справжньою культурною інституцією, повноправним гравцем на полі культурних індустрій. Думаю, що це було б цікаво багатьом в університеті, щоб не лише написати подання і прийти зі своїм заходом, а взаємодіяти між собою — кафедрам, дослідницьким центрам, програмам. КМЦ, створений університетом як «полігон» для випробування набутих знань на практиці. Тут знайшлися б задачі і для маркетологів, і для менеджерів, і для економістів. Не кажучи вже про наших гуманітаріїв.
Щоб таку махіну зрушити з місця, потрібно дуже багато енергії. А деякі речі можуть бути вирішені лише після того, як ми знатимемо, куди і як саме далі рухається університет. Усе впирається в необхідність оновленої стратегії університету, частиною якої має стати значно детальніша і глибша, ніж є зараз, стратегія КМЦ.
Повернімось до Києва. Якою була ваша молодість? Коли ви почали відчувати себе частиною цього середовища навколо?
Достатньо пізно, вже у свідомому віці. Моя сім’я жила багато років на Оболоні, тобто київська юність починалася з пісків і певної відчуженості від історичного середмістя — туди ще треба було доїхати, а це на початку існування Оболоні було непросто. Перші самостійні вилазки кудись на Володимирську гірку, Андріївський узвіз у віці 13–14 років, перший досвід як загубитися в Києві… Мабуть, все як в усіх. Але починалося пізнання міста все ж таки з Оболоні, з її відкритими “дворами”, величезними вільними просторами і відстанями. Цей простір сформував певні стереотипи, подолання яких і досі вимагає зусиль і роботи над собою: коли опиняєшся у історичному середмісті, з його квартальною забудовою, як от у нас на Подолі, заходиш у якийсь двір, то часом почуваєшся зайдою — ніби порушуєш чиюсь приватність. Доводиться собі нагадувати: “Я — така сама містянка, як і ті, хто живуть у цьому будинку. І поки мені не скажуть «вибачте, ви нам заважаєте», я маю право тут бути”.
Попри це, завжди було цікаво пізнавати місто. Найкращий спосіб (крім читання й роботи в архівах) — вивчати місто, так би мовити, ногами. Пам’ятаю ще в студентські роки, коли навчалася на філологічному факультеті Університету ім. Шевченка, могла махнути пішки з ВДНГ, де у нас бували деякі пари, назад у Жовтий корпус.
Так пізнається місто: йдеш і споглядаєш, маєш можливість відчути простір.
Я цей спосіб пізнання намацала інтуїтивно у перші студентські роки. Тоді я писала курсові, а потім і дипломну роботу, які так чи інакше виводили мене на тему Києва. А після 3-го курсу я опинилася на Андріївському узвозі, де тоді створювалась перша у Києві виставка, присвячена Михайлу Булгакову. Це був 1988 рік. До будинку Булгакова прийшло кілька інших молодих людей, з якими ми спочатку організовували виставки, а за три роки на громадських засадах відкрили поряд Музей однієї вулиці. Усе це потребувало великої дослідницької роботи, й останні роки університету я навчалася, одночасно працювала в Музеї історії Києва — спершу як лаборантка, потім як молодший науковий співробітник, а кожні вихідні дні проводила у бібліотеках і архівах. Це був насичений і плідний час, коли пізнання міста відбувалося завдяки читанню цікавих першоджерел, спілкуванню з відомими києвознавцями і родинами корінних киян. Так, мені пощастило наприкінці 1980-х спілкуватися з доньками відомого професора Київської духовної академії Петра Кудрявцева. Його донькам тоді було 93 і 95 років. Пам’ятаю, як записувала їхні спогади: сидять поряд — маленькі, згорблені жорстоким часом (бо пережили обидві і революції, і репресії, і війну), або з гарними зачісками, мереживними комірцями; розповідають, як 80 років тому, ще гімназистками, ходили на бали. Аж раптом: “А котра година? До нас скоро прийде наша учениця. Ми даємо уроки французької”… Такий от урок життєстійкості. Пізнавати Київ через людей — це був дуже важливий досвід. Думаю, саме це визначило Київ як, мабуть, головну тему мого життя.
Отже, отримавши фах і диплом філолога, я, зрештою, стала музейним працівником і екскурсоводом, і це було моє життя до Могилянки: Музей Булгакова, Музей однієї вулиці, Музей історії Києва. Паралельно на це нашаровувалось розповідання про Київ різноманітними способами: статті, радіо- і телепрограми, публічні лекції. Наприклад, мені доводилося розповідати про Київ на сходах “Українського дому” під час Мовного Майдану; під час акції на захист Гостиного двору я практично щотижня робила лекцію про Київ, і вже під час нового Майдану, 2013–14 року, ми з друзями робили передачу «Читаємо Київ», де я розповідала про Київ у художній літературі. До речі, це буде тема кількох наступних лекцій у Школі києволюбів.
А які ваші найулюбленіші місця в Києві? Окрім Подолу.
Я би не сказала, що Поділ моє найулюбленіше місце. Він мене страшенно дратує. Правда, тільки вдень. А ввечері, коли мало машин, я дуже люблю пройтися Подолом, у мене є тут улюблені маршрути, квартали, будинки.
А є щось, що не дратує?
До того, як побудували скляний міст між Володимирською гіркою і Хрещатим парком, моїм улюбленим місцем була Володимирська гірка — тиха, порожня і не пафосна. Там не було полірованого граніту, позолоченого архангела Михаїла, дурнуватого фонтану. Несмак і пафос убили цей прекрасний шматочок Києва. А раніше вона мала певні терапевтичні властивості: найважчий день, вимотані нерви, але ти йдеш на Володимирську гірку, і за 15 хвилин — як нова копієчка.
А куди зараз?
У тому то й справа… Я досі добре почуваюся, коли вдаюсь до довгих піших мандрівок Класно знімає емоційну напругу ходіння вздовж Дніпра. Але Дніпро — це також одна із проблем Києва: ми живемо на такій великій ріці, але в нас її фактично забрали автострадами, забудовами. Із вікна мого кабінету видно початок шляху через Гаванський міст на Оболонь: там є місця, де майже немає людей, потік автомобілів десь після 9-ї вечора йде на спад, там навіть можна нормально дихати, і відчувається потужна сила ріки, її магнетизм. Вона собі котиться, ти вздовж неї ідеш, і у тебе все структурується в голові.
Аналізувати день, який минув, придумувати щось цікаве на майбутнє, йдучи містом, — особливо у вечірній час, коли немає цього божевілля на дорогах, — це насправді дуже продуктивна для мене історія.
Я можу йти звідки завгодно й куди завгодно. Були випадки, які мене саму лякали: якось від метро “Житомирська” на Оболонь прийшла пішки через Хрещатик. Мабуть, довжина шляху залежить від складності задачі, яку треба розв’язати… Можливо, у мене нетипові стосунки з міським простором: це місто мені сниться, воно мені болить, я його сильно відчуваю, розумію. І попри те, що в ньому дедалі складніше, нервовіше, напруженіше, воно дедалі більше втомлює, я все одно не хочу з ним поривати. У внутрішню еміграцію у Києві поки що не хочеться, а про те, щоб узагалі залишити це місто, й мови бути не може.
Якщо кудись рухати, то тільки з КМЦ, Могилянкою, і Подолом кудись…
Для цього треба міняти modus vivendi та modus operandi. Але працювати в Могилянці, саме у цьому місці Подолу — це саме по собі цінність, не кажучи вже про людей і досвід. Цю цінність треба берегти. Про неї, про це місце, про місто взагалі, треба читати, їх треба вивчати, аби зрозуміти. Мені здається,
необізнаність, нерозуміння не може виробити справжньої любові. Звісно, можна любити за те, що це місце, де ми спілкуємося з друзями, де створюється свій особистий емоційний досвід. Але перехід від любові споглядальної до любові дієвої, тим більше колективної, потребує знань про місце. Коли ти знаєш, що це за місце, знаєш його історію, характер, глибше усвідомлюєш і цінність місця.
Як вам вдається зберігати сили щось робити? Силу приходити в КМЦ, спілкуватись з людьми, інколи конфліктувати… Як ви збираєте все докупи?
Я не чиню над собою жодного насильства приходячи в КМЦ. Того ж вечора, коли у кабінеті Андрія Анатолійовича Мелешевича я почула пропозицію стати керівницею КМЦ, я підійшла до будівлі КМЦ, подивилася на неї й одразу знала: це — моє. Я знайшла своє місце в університеті, я його ціную, тому що КМЦ — це така кількість різноманітних комунікацій, які, власне, й підживлюють. Тут завжди цікаво, мені цікаво розвиватися, аби підтрмувати розвиток КМЦ. Звісно, у карантинний час усе стало набагато складніше, але за звичного життя тут була прекрасна студентська тусня. Це постійний рух, який тебе несе, штовхає.
Моєю “батарейкою” є студентство.
Я просто дуже люблю молодь, і якщо мені вдається хоча б комусь у чомусь допомогти, це найкращий енергетичний посил далі рухатись. А все інше — це механіка процесу, ніде не буває просто. Та й я теж — не “цукерочка”, знаю, що зі мною буває не просто. Інколи вибачаюсь перед колегами й дякую, що терплять мене. І все, що відбувається у КМЦ, я роблю не сама. Можливо, мене просто більше видно. Але якби не наш незмінний і незамінний Яків Гивович Бондаренко, то, умовно кажучи, не горіли б лампочки. Якби не пані Олена Гнатовська, то настав би хаос у розкладі і взагалі зависло б дуже багато організаційних процесів. Якби не колеги, які керують творчими студіями, їх би просто не було. КМЦ — організм, який склався задовго до того, як я стала його частиною, з великим досвідом, зі своїми традиціями і алгоритмами. Можливо, хотілося б глибшої інтеграції усіх із усіма, хотілося би молодої і свіжої енергії у числі співробітників КМЦ. Але наразі у нас склався продуктивний баланс між тим, що робить “основний” склад КМЦ і тими студорганізаціями, які перетворили КМЦ на студентський клуб, більше того, — і це мене страшенно тішить, — КМЦ став такою собі студентською творчою домівкою. Ось це дає сили, надихає, допомагає долати труднощі і “триматися купи”.
Який портрет могилянця сьогодні?
Втомлені, але вперті. Першим проситься слово втома — навіть не фізична чи емоційна, а якась екзистенційна. Втома від виборів, які ніяк не відбудуться результативно. Втома від того, що невідомо, що буде завтра зі мною, моїм курсом, факультетом, країною, планетою. Ми ж не є “сферичним конем у вакуумі”. Все, що не стосується Могилянки, все одно додається до того, що ми переживаємо у Могилянці; загальний контекст невизначеності й непевності і тут відлунює. Але з іншого боку — те, що англійською називається resilience, витривалість — вчепилися і тягнемо. Мої співробітники, до прикладу, хоч ми й можемо багато речей робити дистанційно, все одно приходять на роботу, бо їм потрібно подбати про КМЦ, подивитись, щоб тут усе було гаразд. Так само багато людей в університеті працюють офлайн. Мені здається, що це не лише потреба у зміні місця, котра впливає на продуктивність: коли у тебе є пауза між роботою і домівкою, ти встигаєш цю паузу продуктивно прожити. Це ще й потреба у спільноті, в людях. Отже, я бачу втому і водночас — стійкість. Що переважить — ось питання. І де нам брати ресурси, щоб переважила стійкість?
Відчуваю, що нам бракує якісної внутрішньої комунікації. Ми в якийсь момент маємо почати відверто говорити про те, що болить, не задовольняє, про мрії, надії. Буде цей процес модерованим і структурованим, або спонтанним і навіть хаотичним спочатку — головне, він має відбуватись, і не бути пов’язаним виключно із виборами, бо, як то кажуть, не виборами єдиними. Дуже багато проблем університету може бути вирішено за рахунок горизонтальної комунікації.
Шості будуть?
Дуже сподіваюсь, що не менше ніж за п’ять років.
Що ви найбільше цінуєте в людях і що не можете терпіти?
Знаєте, я, напевно, найбільше ціную у людях здатність любити і виходити за межі власного комфорту, а з байдужістю мені завжди важко миритися. Зовсім не можу терпіти подвійних стандартів. Але до багатьох інших людських проявів я взагалі-то стала страшенно терпляча. Зрештою, що довше живу, то більше неідеального бачу в собі. Я не така, якою мене колись очікували побачити інші, я навіть не така, якою тут і зараз хотіла би бачити себе сама. Але я є. І, маю надію, моє існування й моя робота комусь приносить користь.
Ви зауважили, що цінуєте здатність виходити за межі власного комфорту. А якщо десь щось стається, а вам хочеться просто бути тут і зараз, і нічого не робити — як із цим бути?
Якщо чесно, я страшенно люблю лінуватися. Інколи нічого не робити — це найкраще, що можна зробити для власного внутрішнього розвитку. Це дуже продуктивний стан — зовнішня бездіяльність, за якою — глибока внутрішня зосередженість, час подумати і щось зрозуміти. Тому я дуже люблю тишу, і бути в тиші — найкращий мій спосіб відновлення.
Але інший бік мого життя — вічно потрапляти в якість бурхливі процеси. Відколи себе пам’ятаю, у мене завжди було загострене відчуття справделивості. Повірте, з цим дуже непросто жити…
Були тривалі періоди, коли левову частку життя забирала громадська робота: Помаранчева революція (76 днів на барикаді), кампанії на захист Андріївського узвозу і рік роботи у експертній раді по Узвозу; акція 2012 року у Гостиному дворі, Майдан… Потім ще був рік волонтерства у конкурсі “Територія Гідності”, у раді громадських експертів. І ще майже рік — у раді, яка намагалася знайти вихід із конфлікту навколо нової будівлі Театру на Подолі.
Часто не хочеться на щось відгукуватися, не хочеться, образно кажучи, вилазити з-під ковдри. Але щось десь знов стається, і я розумію, що знову влипну. Бо маю попередній досвід, і в якихось ситуаціях він може бути корисний. Активізувалися справи щодо Гостиного двору, мене запросили до робочої групи при Міністерстві культури — це такий тимчасовий орган, якому треба буде визначити, як Гостиний двір має функціонувати після реставрації. Буду інформувати нашу спільноту про важливі новини.
Можете перелічити п’ять найголовніших ваших цінностей?
Любов. Відкритість і готовність вийти за межі свого Я. Тобто жити не тільки для себе, здатність віддавати. В сьогоднішньому глобальному контексті з цим взагалі проблеми. Могилянка, до речі, тут є певним винятком: мені здається, у нас рівень емпатії назагал вищий за середній. Ще — цікавість до життя, відкритість до нового і здатність вчитися. І сила волі. Ця цінність — моя мрія. Бо не вистачає цього мені. Була б у мене сила волі, я б уже давно купила кросівки і бігала вранці або ввечері, а не просто ходила по вулицях міста.
Що змінилось, на вашу думку з 2014-го року у відчутті могилянців, українців? Що змінилось у відчутті людей саме в приналежності до держави, до спільноти, якщо говорити про Могилянку? Чи відбувся якийсь помітний зсув, з вашого ракурсу?
Змінилося, насамперед, те, що ми подорослішали, що у нас нарешті є громадянське суспільство. В Могилянці це виявилося в останні роки завдяки відродженню студентського самоврядування і підсиленню роботи студентських організацій. Студентство Могилянки зріліше зараз, ніж кілька років тому.
Я би, може, й не ставила знак рівняння між суспільством в цілому і могилянською спільнотою зокрема. Ми дечим все-таки відрізняємося. Могилянці — специфічне середовище, секта, клан, мафія… А якщо серйозно, то Могилянка засновувалася в період, коли націєтворення тільки починалося. І, на мою думку, як частина процесу націєтворення, Могилянка свою роль практично виконала. Але у потрібний момент Могилянці не було надано іншого значення й іншої, нової ролі, яка була б такою ж потужною рушійною силою, але в нових умовах, в новому контексті. Гадаю, теперішні проблеми Могилянки багато в чому лежать саме в цій площині. Ми вичерпали одну ідею і не сформували іншої. Тривалий період Могилянка була унікальною, тому що вона створювалася всупереч. Тепер ми гравці на зовсім іншому полі: ми тепер конкуруємо не зі старою радянською освітою, а із закладами вищої освіти незалежної України, які грають за тими самими правилами, які, до речі, саме Могилянкою й були засновані чи впроваджені. Створивши ці нові правила, Могилянка вже увійшла в історію. Настав час шукати відповідь на головне запитання: “А далі що?”. Повертаючись до того, про що ми говорили вище: саме про це мала би бути ота відкрита комунікація всередині нашої спільноти — куди ми йдемо? І це не про кількість кафедр, чи про те, скільки у нас має бути тисяч студентів, чи продавати нам гуртожиток на Трої і купувати ділянку на Подолі. Це про найвищий рівень — місійний. Але у нас фрустрація, точнісінько як у суспільстві в цілому: ми пережили Майдан, ми заплатили там таку ціну, але ось вже скільки років мрія ніяк не настає… Вистачило б запасу міцності. Сподіваюся, він у нас ще не вичерпаний — ні в Могилянці, ні у суспільстві в цілому.
Не в ракурсі попереднього питання. В цілому, що ваш найбільший страх у житті?
Страх пропустити момент, коли треба піти — відійти від справ, звільнити місце молодшим, тим, хто має інакший, ніж я, досвід, але таке саме право втілитися, відбутися, творити. Страх стати перешкодою на шляху чийогось розвитку — чи то людини, чи то інституції, перетворитися на гальмо. Страх пропустити момент, коли перестанеш відчувати живе життя, і, зберігаючи себе, почнеш руйнувати інших.
Що має прочитати кожен могилянець? Що ви читаєте взагалі? Що ви читаєте, можливо, зараз?
Я зараз скажу страшну річ.
Ви не читаєте?
Я не читала. Кілька років після Майдану, причому не одразу, а через якийсь час після Майдану, у мене відібрало дві здатності: читати великі тексти, товсті книжки, і слухати живу музику, симфонічну чи камерну — те, що я завжди любила. Я застрягла на рівні читання новин, в кращому разі — публіцистики, та слухання пісень. В мене була величезна, дуже болісна перерва, це було фактично провалля. Я читала завжди, я зібрала хорошу власну бібліотеку, але останніми роками я її роздала майже всю. Ну нічого, звільнилося місце для нового. Років два тому відчула в собі готовність і сили. Коли здолала «Амадоку», я сказала собі: «Все нормально, відновилася». Слухати “велику” музику наново стає звичною і природньою формою життя. Я була страшенною “філармонічкою” зі студентських років. Квиток на гальорку коштував 30 копійок, я добре вчилася, у мене була підвищена стипендія, тож я інколи два-три рази на тиждень могла сходити у Філармонію.
Про читання. Зараз читаю монографію історикині Олени Стяжкіної «Смак радянського». Це про феномен їжі в радянський час — у житті й у кінематографі. Читаю «Вільну» Гленнон Дойл. Не люблю жанр мотиваційної літератури, але це щось інше, глибше: можливість подивитися на себе через призму зрілого досвіду іншої жінки. Щойно дочитала збірник повістей й оповідань білоруського письменника Уладзіміра Арлова в перекладах Олександра Ірванця. Нещодавно прочитала жорстку і водночас неймовірно зворушливу книгу Віталія Запеки “Цуцик” — про війну очима цуценяти. Ще з останнього прочитаного — “Доця” Тамари Горіха Зерня, “Іван і Феба” Оксани Луцишиної і дуже сильна книга вже згаданої Олени Стяжкіної «Смерть лева Сесіла мала сенс». Це важка і болісна книга про всіх нас, про те, чому саме і як саме ми опинилися там, де ми є зараз. Через історію кількох родин Олена Стяжкіна показує причинно-наслідкові зв’язки, і робить це без тіні засудження або надання комусь преференцій. Попри те, що цей текст багато в чому — про особистий досвід, він водночас по-академічному об’єктивний. Ця книжка багато що пояснює, прояснює і примиряє. Не в сенсі «какая разница», а в тому сенсі, що, аби вижити, можливо, треба знизити рівень індивідуальної ненависті і несприйняття. У мене інший досвід, ніж у тих, кому 17–20 років. Але серед тих, кому зараз плюс-мінус 17–20, багато людей, які отримали емоційні травм через Майдан, через війну, через втрату дому. Я розумію, що це з людьми на все життя. Якщо мені з моїм не таким вже страшним досвідом Майдану, буває так важко, то як бути тим людям, які кинули все? Зробили цей вибір і збереглися як люди. А хтось може їх цькувати, пред’являти їм претензії за речі, за які вони не можуть бути і не мають бути відповідальними. Це книжка, яка “оптику” сприйняття нашої української реальності “протирає”. Допомагає бачити реальну у реальність, а не ту, якою нас готують медіа, загострену чи редуковану до чорно-булого у комерційних чи політичних цілях. “Лева Сесіла…” я б дуже радила всім.
А ще, повертаючись до теми Києва, рекомендую тим, хто хоче зрозуміти це місто, пізнати його вглиб, тонку і ніжну книгу поета і прозаїка Олеся Ільченка “Збирачі туманів”.
Наостанок: яку роль зараз у вашому житті займає киця?
О, дякую за це запитання! Киця — це дуже могилянська історія. Я Могилянку люблю зокрема й за Кицю (Киця — це власне ім‘я моєї кицьки). Хіба це рідкість у Києві — побачити вуличну кицьку з кошенятами? А от зробити для неї хатинку, годувати її всім університетом!.. Кошенят було двоє, одне з них — моя Киця. Коли їй була потрібна допомога на лікування, стільки колег підтримали, і студенти, і викладачі, й співробітники. Хочу ще раз сказати величезне спасибі усім, хто допомогли мені рік тому Кицю рятувати. Це був такий фантастичний прояв солідарності, такий сильний доказ, що ми справжня спільнота.
Киця передає всім привіт.
Вона здорова, сита, відростила прекрасне зимове хутро. У неї купа улюблених м’ячиків, ми вечорами граємо у футбол. Вона конфіскувала й успішно обідрала моє нове крісло… У неї хороше життя, я аж заздрю їй інколи, і дуже радію, що вона в мене є. Кожен і кожна, хто має вдома кішку, мене зрозуміє. Це ж котики…
Що ви хочете побажати собі на наступні роки?
О, я хочу довго жити і при цьому у поважному віці не втратити інтересу до життя. І я би ще хотіла встигнути пережити — зараз, може, будете сміятися, — так от, я би хотіла пережити страшенно драматичне кохання. Не в значенні нещасливе, а в значенні напруги — так, щоб струснуло душу до найглибших основ. Любов — найефективніший спосіб мудрішання душі. А для душі віку не існує, тож… ніколи не пізно. І ще, аби усі мої близькі (а в мене, насправді, велика родина — сестри, племінник, племінниці, внучаті племінниці) були живі і здорові. Але насамперед я хочу миру в Україні. Тоді й все інше в житті набуде смаку і смислу.
Дні есеїстики — пишемо есей про есе
Огортає суцільна безгомінь. Тиша завжди звучить голосно, рівнозначно тому, що в пустелі завжди гучно. Натовп думок і спокуса написати-сказати про все, що знаєш. Ми залишаємось наодинці з текстом, який наприкінці цієї статті має стати есеєм.
Визначивши свій стиль як «есе», ми прирікаємо себе на відсутність будь-яких норм, окрім нашого власного відчуття смаку. Це буде наша спроба рефлексії над «Днями есеїстики», що відбулись протягом 13–17 грудня за співпраці Українського ПЕН та Києво-Могилянської Бізнес-Школи.
Перегортаючи сторінки власного писаного навколішках конспекту, на обрій уяви можуть винирнути спікери: Тарас Лютий, Олена Гусейнова, Віра Агеєва, Олександр Михед, Діана Клочко, Сергій Жадан, Ілля Камінський.
До письма кожен приходить зі своїми потребами і своїм досвідом. Серед лекторів (краще використаємо більш зромантизоване «митців есеїстики нашого вечора») є мистецтвознавці, письменники та філософи. Ця поліфонія захоплень видається надзвичайно промовистою, адже есей, що за своїм визначенням є очерком, вправою, є витвором міждисциплінарним і досить амбіційним. По-перше, позиція есею може розцінюватись нами як гострий виклик звичній зі шкільних років оповіді. По-друге, відсутність закостенілих рамок вносить до літератури неочікувані звороти, подекуди грубі, чи ба навіть вульгарні.
«Ми зустрілися з щирістю хіп-хопу, новою поетикою вулиць»
Сергій Жадан
З цим важко не погодитись, адже й справді, есей за своїм подихом є братом поезії. Не за ритмом чи мелодикою, звісно. Есей — це поезія смислів.
Беручи початок нашої статті з безнадійних берегів тиші й легкого суму, ми натрапляємо на «острів свободи» Есе. Промацавши новий ґрунт, вертаємо знову свій погляд до більш приземлених матерій: есей таки має свої вимоги. Безумовно, критерії керуються перш за все задачами. Для кого ви пишете? Чи маєте ви впевненість у тому, що не слід наводити визначень? Я, до прикладу, пристойної думки про свого читача, тож цього не роблю.
Наступне, що може виявитись неочікуваним — це наша саморефлексія. Перше есе у звичних для нас нині формах було вигадано Мішелем Монтелем у XVI ст. і стало його власним полем задля дослідження самого себе. Вияви наших острахів чи прихованих захоплень ми можемо трактувати по-різному. Наприкінці тексту ми можемо збагнути, що, крім власного враження, нічого-то і не навели… У спробах, у практиці наша майстерність шліфується, а творчий задум набуває свого отілеснення.
Крайня згадка про візуалізацію кинута не дарма — явище фотоесею набуває нині повноправного статусу. Наразі візуальний есей ще спирається на костилі з тексту й потребує певного пояснення — евкрезу, за допомогою якого ми могли б збагнути, що зображено на фото. Авжеж, ми знову натрапляємо на ряд бюрократичних питань: це репортаж? чи серія кадрів?… Фотоесей убезпечує нас від відповіді.
«Людям письменним важливо мати туманний, невловимий жанр — есе»
Олена Гусейнова
Відтак, визначивши свій стиль як «есе», ми винагороджуємо себе відсутністю будь-якого стилю.
Ілюзіон: “Вестсайдська історія”
1957 рік. Вест-Сайд, Мангеттен.
Район, що підлягає знесенню для будівництва нового дорогого житла. Напіврозвалені будинки, купа бруду, будівництво і…. банда джетів. Вони –хлопці, що виросли в цьому районі й готові його захищати, бо це їхня домівка. По інший бік барикади, у цьому ж районі закляті вороги джетів — пуерториканці. Для них цей район став такою самою домівкою, хоч їхні батьки родом не з Америки. Зіткнення двох стихій у вигляді угруповиська джетів та пуерториканців і стає головною конфліктною темою стрічки.
Насправді цей фільм — мюзикл, а чи романтичний, чи кримінальний, чи драматичний він? Це вже визначати вам. Кіно зняте всесвітньо відомим режисером Стівеном Спілбергом за однойменним бродвейським мюзеклом Леонарда Бернстайна та Стівена Сондхайма. Є ще стрічка 1961 року, але їх не варто плутати, це адаптація 2021 року.
Наскрізною стає тематика протистояння поліції, джетів і пуерториканців, але все це набуває кульмінації тільки завдяки любовній історії представників із двох воюючих між собою кланів — Марії й Тоні.
Переглядаючи стрічку у вигляді музичного шоу, одержуємо чітке розуміння колориту тогочасного Вест-Сайду, що дав прихисток мігрантам з Пуерто-Ріко й джетам, що виросли тут. Їхній побут, їхня робота, а також їхні бійки, що спершу закінчуються просто чи то словесною перпалкою лише із проколотим цвяхом вухом, що переривається втручанням копів, чи то трагічною різаниною двох ватажків.
Звісно ж, якщо це мюзикл, то все це ми сприймаємо через танці й співи, особливо чуттєвими вони стають у виконанні ключових персонажів, між якими зароджується симпатія. Навіть вечір танців стає місцем бою між цими двома ворожо налаштованими групами, пари із кожної намагаються станцювати й агресивно довести свою перевагу у цьому районі на пагорбі Сан-Хуан.
Марія — пуерториканка, яка ставиться з осторогою до Тоні, адже той представляє вже джетів, а таке поєднання на той час просто не мислиме, адже ці люди завжди ворогують. Вона, хоч і боячись наслідків таких стосунків, усе ж демонструє взаємність, та й узагалі, на відміну від песимістичності її брата Бернардо, вірить у американську мрію.
А Тоні постає майже колишнім представником джетів, що вже давно зав’язав із цієї справою на користь спокійного життя і роботи в крамниці. Банда знову потребує його, адже ще одна бійка може стати вирішальною у боротьбі за першість у цьому районі. Одна із них такою і стає, тож історія набуває сумного фіналу.
Чудові пісні, запеклі танці супроводжують стрічку — все це надає того відчуття середовища героїв, яке вочевидь хотів довести режисер. Цей контраст із сірістю — образи героїв і їх поведінка, це фарби в порівнянні із місцевими нетрями. Фільм не залишить байдужим любителів мюзиклів, а також дасть більше інформації про тогочасні мангеттенські тусовки.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
