Поговоримо про мистецтво. Спудейський вісник №4 (09.02.20)
Вісті
▼
Поговоримо про мистецтво
▼
KMA People
▼
Лабораторія Ісландія
▼
Вечір Каркасону
▼
Ілюзіон: Маленькі жінки
▼
Університет відкритих реформ
▼
Справжнісіньке WOW!
▼
Ukraїner. The movie
Вісті: Валентинник
Вам сумно та самотньо, а дедлайни та семінари не зігрівають вас у холодний вечір Дня закоханих?
14 лютого о 16.30 на Валентиннику від Білого Простору зроби все, аби мама перестала зводити тебе з сином її кращої подруги:
- встигни закохатися в живу музику, що б’є в такт із твоїм серцем;
- «Прийди! Побач! Покохай!»- на романтичному спіддейтінгу;
- врешті-решт таємно одружися в того самого Валентина, який поєднував пари закоханих упродовж віків;
- І ще багато чого цікавого, аби твій вечір став по-справжньому ліричним, як Квартирник і солодким та незабутнім, як сметанник!
Поговоримо про мистецтво
Могилянка та мистецтво просто не можуть існувати порізно, вони ніби створюють симбіоз, у результаті якого всі отримують необхідне. Мистецтво отримує ареал існування та процвітання, а Могилянка у свою чергу — натхнення. Звісно ж, під словом «Могилянка» я маю на увазі саме цю автентичну та творчу спільноту, у представників якої так часто блищать вогники в очах від одного ледь не сакрального слова — поезія. Тож зараз ми разом з вами поринемо в атмосферу краси та артистичності, яка панувала цього четверга в Білому Просторі завдяки «Мистецькій халабуді», яку так старанно «вибудовувала» Дарина Вінічук (далі — Солодка Даруся).
Будь-яка творча подія має свою передісторію. Люди, що палають мистецтвом, зазвичай дуже експресивні та неочікувано амбітні у своїх ідеях і намірах. Мабуть, саме тому їх так високо цінять в суспільстві, особливо в могилянському. Солодка Даруся розповіла нам, як саме «Мистецька халабуда» знайшла своє втілення.
«Ідея поетичного вечора не виникла якось особливо, одного разу говорили з Артемом (@sakh.art) і я кажу, що я би організувала вечір, а він у свою чергу сказав, що домовиться за Білий Простір».
А от як організаторка створила назву для заходу:
«Артем сказав дати якийсь дуже короткий віршик на промо. А в мене нема коротких віршиків, тому я сіла й написала той, що був накладений на відео-промо, власне. І «халабуда» класно римувалась на «буду», і ото я так приліпила у вірш «мистецьку халабуду», а вже потім зрозуміла, що це класна назва не просто якогось одного вечора, а речей більших і довготриваліших».
Внутрішнє прагнення людей мати свою стабільність і підтримку, яка дарує наснагу творити та жити, — непереможне. Це наче закодовано в наших клітинах, тож сенсу чинити супротив немає. Даруся розповіла нам, хто став для неї цією константою, що примножувала бажання створювати:
«Ну, власне, Артем домовився про місце і зняв просто дивовижне відео! А от щодо ілюстрацій, то їх зробила Ліза (@bezhim_celovatsja). Та й при цьому всьому ми близькі друзі, вона дуже морально мене підтримувала. І велике спасибі всім моїм друзям, в них я знаходила свій спокій того вечора. Все було максимально у своє задоволення. Звичайно, десь були технічні моменти, грубо кажучи, але вони навіть крихти не важили для мене в початок цього вечора. Поки сиділа на стільці й чекала початку хвилювання зашкалювало, коли вийшла до вас, побачила маму, друзів… Я розслабилась, і все пішло як по маслу».
А ось як Ліза Волкова створила фантастично стильну афішу для вечора, котра так філігранно підкреслювала стиль заходу:
«Ідея афіші з’явилась дуже спонтанно. Я запропонувала свою допомогу, і коли почула назву вечора, а саме “Халабуда”, у моїй голові одразу виник саме намальований будиночок. Якщо чесно, робила її на одній з лекцій. Мені захотілося зробити афішу саме на білому фоні, потім зрозуміла, що фон перекликається з місцем проведення — Білим Простором.»
Тепер я все ж маю хоч спробувати вам передати всю ту душевність вечора, яка так приємно наелектризувала повітря в Білому Просторі. Найвища похвала для людини, яка організовує такі заходи — це сказати їй, що цього вечора вдалося створити атмосферу, де виникає бажання ділитися своєю творчістю. Тож, коли я їхала додому після «Халабуди», я написала Солодкій Дарусі саме це, і зараз пишу вам, аби ви згадали або зрозуміли, що це за неймовірне відчуття. Серце калатає від бажання доєднатися до цього ефемерного творчого процесу, що так і літає по маленькій кімнатці, щоразу сідаючи на плечі різним людям, як той невагомий метелик. Це був вечір, який хотілося запам’ятати щосекундно, чи скоріше щобуквенно чи щослівно, аби не втратити ті краплини натхнення, що дарують ці моменти. Якщо мої слова не впевнили вас у красі та щирості вечора — подивімося, що ж кажуть відвідувачі «Халабуди», і ті, хто були запрошеними авторами.
«Це був захопливий вечір та мій перший досвід публічного декламування своїх віршів. Насправді, це прекрасно, коли ти виплескуєш свої емоції на широкий загал та бачиш, що люди тебе слухають. У мене ще зі школи була мрія про літературну тусовку. Я вдячний Дарусі за таку можливість і сподіваюсь, це буде не востаннє», — Павло Казидуб.
«Цей вечір — сто відсотків хайлайт мого тижня. Я безмежно рада, що вся команда kma.mag зробила цю чудову Халабуду, адже особисто для мене, це був не тільки шанс послухати талановитих і затишних (у повному розумінні цього слова) людей, а й розповісти частинку власної душі. Просто дякую за таку можливість. Я зарядилась і, сподіваюсь, зарядила енергією та натхненням тих, хто прийшов.
Якщо говорити про сам захід як такий, то мені здається, що кращого місця, часу та людей просто не могло і бути! Все було максимально затишно та по-сімейному, бо кожен підтримував кожного, і це правда відчувалося. Дякую», — Аня Євсейчик.
«У часи політичної нестабільності завжди загострюється потреба в поезії. Особливо, коли за вікном лютий. Тому ці вечори — потрібні і завжди будуть на часі. Радію, що в Могилянці є ця традиція, дякую тим, хто її кристалізує.
Але вечір в Білому Просторі змусив задуматися про ще одну річ — про свободу і мистецтво. Чи маємо ми акцентувати увагу на українську мову у своїй творчості? Не буду зараз зачіпати “могилянські цінності”, скажу іншу річ. Будь-яке суспільство створює свій міф голосами культурних діячів. Літери в романах — це кулі на війні, якої можна уникнути тоді, коли ми сильні. А справжню силу маємо лише в єдності і спільних цінностях, які сповідуємо не тому, що “так треба”, а тому, що цей фонтан є у кожному/ій, варто лише його відкрити і дати свободу. Останні два роки я пишу українською тому, що відчуваю її, можу передати почуття тільки так, і тільки так мене тепер сприймають. Звісно, свобода — це важливо. Але нащо та свобода, якщо вона — не своя. Радію, що моє покоління виростає на Семенкові і Жадані, читає їх на літературних вечорах і формує свій стиль, наслідуючи і доповнюючи. Українська література (як тяглий суспільний процес) — це про українську мову за основу. Тож хто, якщо не ми?» — Роман Стеблівський.
«Це був неймовірний вечір. Кожен вірш, який я почула, мав свою історію та передумову його написання. І цим вони ставали ще цікавішими та глибшими. Більшість віршів та пісень я чула вперше, а деколи і не здогадувалась, що люди, з якими я бачусь майже кожного дня, взагалі пишуть. І це напевне, найголовніше відкриття для мене цього заходу. Я неймовірно рада, що такий вечір відбувся, і його організовувала моя подруга, вірші читали мої друзі та я була частиною цього. Тож, ввечері під впливом емоцій я написала вірш…» — Марія Дубова.
«Атмосферно, вражаюче, хвилююче… Всі почуття можуть відтворитися за годину в досить невеликому просторі. А він ще й БІЛИЙ! Квінтесенція добра зашкалює! Тут просто без слів, бо коли розумієш, що емоції на спірітальному рівні втілюються у щось прекрасне… Уже і пером не опишеш…» — Онисія Новікова.
«Поетичний вечір відчувався досить камерним. Я знала багатьох учасників та учасниць, тож для мене цей захід був хорошою можливістю краще пізнати своїх знайомих та друзів», — Катя Осипчук.
Фінальним акордом вечору став вірш організаторки, Дарусі, який мав трохи відкрити нам завісу перед планами на майбутнє щодо цього та наступного заходів. Останні рядки ще довго лунатимуть гучним та загадковим відлунням у пам’яті кожного слухача, бо «Я не мовчу, а Київ читає».
Faces of KMA: Голубенко Валерія та Булавіна Марія
Після недовгої перерви Faces of KMA повертається, і тепер обіцяємо стабільно щотижня відкривати для вас нових цікавих особистостей!
За кожним сценарієм до кожного великого концерту стоїть команда людей, які його пишуть. Вони проводять години мозкового штурму в кав’ярнях центру, на третьому поверсі КМЦ, на першому плацу, ретельно думаючи над кожною деталлю та реплікою. Цього разу я поспілкувалася з двома дивовижними дівчатами, які поза іншим були причетні до створення сценаріїв до таких подій як Вечір Знайомств 2018, БайФреш, Не один вдома. То хто ж вони?
З Лерою Голубенко та Машою Булавіною я вперше зустрілася, коли вступила в Могилянку — вони обидві мої одногрупниці, політологи-2. Ми багато спілкувалися й згодом уже разом працювали над БайФреш та Не один вдома.
Коли я спитала, що дівчат вирізняє з-поміж інших, вони засумнівалися. Маша запевнила, що вона доволі звичайна студентка, яка “вчиться на політології та навряд чи буде працювати у цій сфері, проте все можливо”.
“Точно можу сказати, що я люблю радянську архітектуру, сучасне мистецтво, старі фільми у жанрі нуар та жовтий. Якимось чином це все переплітається й робить мене тою, хто я є. Студенткою Могилянки в жовтому береті, різних черевиках та дідовському пальто”, — Лера.
Студентка Могилянки в жовтому береті любить цікаві змістовні розмови за філіжанкою кави, на яку вона щодня витрачає “мільйони грошей”. Повірте, якщо ви вирішите поспілкуватися з цією дівчиною про книги чи фільми — не пожалкуєте.
“Я люблю говорити з людьми, люблю мистецтво, книги, авангард та постмодерну літературу. Кожного дня мене обов‘язково надихає щось, бо, якщо дивитися достатньо уважно, дух прекрасного завжди присутній у кожній дрібниці довкола нас”.
Звичайну дівчину Марію надихають люди. Їй подобається спостерігати за тим, як хтось натхненно працює над чимось. Вона вважає це надзвичайно цікавим.
“Мене надихають та мотивують люди. Мені подобається спостерігати за людьми, які закохані у свою справу, неважливо, у яку саме, їхні очі палають і вони готові присвячувати цьому весь вільний час”.
Маєте ідею для якогось крутого проєкту? Сміливо кличте Леру та Машу!
“Ну, окрім зазначеного вище, я ще дуже люблю організовувати проєкти. Кожного разу — це нові люди, і це саме те, що я люблю найбільше!” — Лера.
“Завжди, коли ми з Лерою робимо щось, ми прагнемо отримати результат і робити це із задоволенням, аби інші також отримали купу позитивних емоцій”, — Маша.
Саме через це Лера та Маша дуже активно долучалися до організації івентів у Могилянці майже з самого початку свого навчання. Під час нашої розмови Маша загадала, що ще в школі любила організовувати різні заходи та концерти, а також багато розповіла про кожний університетський проєкт, де вона брала участь, однак окремо вона виділила саме БайФреш.
“БайФреш був і буде моїм окремим коханням, це той проєкт, у який ми з Лерою вклали всю нашу любов та душу. Це те, що допомогло нам познайомитися з новими людьми; це те, що об‘єднало всіх фрешів; це неймовірні емоції та враження. Ми з пані Голубенко були в команді координаторів, коротше кажучи, займалися усім чим тільки можна”.
Для Лери під час підготовки кожного концерту найбільше задоволення — написання сценарію. Чому саме це з-поміж усього іншого? Знову ж таки — через людей, з якими доля зводить тебе під час цього процесу.
“Оскільки танцювати чи співати я не вмію, і взагалі особливих талантів у мене нема, найулюбленіший мій процес — написання сценарію. Це чистий кайф! Ви приглядаєтеся одне до одного, бо бачилися, зустрічалися поглядами на КМЦ, але не були знайомі. І от, майже одразу народжуються жарти, «клички», меми, зрозумілі лише вам”, — Лера.
Чи будуть дівчата продовжувати активно займатися чимось подібним? Відповідь — однозначно так!
“Я закохана в активність деяких могилянців, які живуть цими проєктами, і, хоча я маю роботу та повно інших занять, я обов‘язково буду брати участь в таких проєктах”, — Маша.
“Я дуже хочу продовжувати брати участь, за можливості, у таких проєктах і надалі. Адже увесь цей час репетицій, втома від напруженого графіку і проблеми з навчанням через брак часу — це те, чому я б обрала Могилянку знову”, — Лера.
А що ж зрештою для дівчат Могилянка? За що вони її люблять?
“Для мене Могилянка — це затишок, це купа знайомств та друзів, це ігри в «Еліас» та «Є контакт» по п‘ятницях, коли записуєшся на предмет, який обрав по назві, і зустрічаєш там знайомих, це начитані розумні люди, люди мистецтва, це місце, де ти можеш мати такий вигляд, який хочеш, вірити, у що хочеш, та любити, кого хочеш”, — Лера.
“Могилянка для мене — дуже локальне середовище, з талановитими, розумними людьми. Студенти люблять КМА через інших студентів, бо тут зібрані абсолютно різні люди, проте всі вони НАДЗВИЧАЙНІ!!!” — Маша.
Лабораторія Ісландія
Ти захочеш в Ісландію не для того,
щоб зробити фото в найвідоміших місцях
(хоча як без цього), а щоб відчути її.
Художня репортажистика — жанр, про який у нас в Україні говорять як про той, що лише розвивається та набирає популярности, і прикладом для наслідування вважають сусідню Польщу. Зовсім нещодавно у видавництві «Темпора» вийшла книга Ярослави Куцай, випускниці Могилянської школи журналістики, що називається «Лабораторія Ісландія». Авторка прожила в цій острівній країні два роки поспіль, а також мала окремі мандрівки нею, тож їй є про що розповісти.
Коли я прийшов у книгарню по цю збірку репортажів, то її там уже не лишилося, і тоді я пішов до наступної крамниці, проте й там нічого не було. Продавчиня запевнила мене, що за тиждень розібрали майже весь чотирьохтисячний наклад, проте, можливо, десь лишилася книжка-друга. Я вирушив на пошуки. Вони, на щастя, тривали недовго, бо в книгарні на Хрещатику самотньо лежав один примірник, який я і придбав. Якщо враховувати особливості нашого книжкового ринку, то така швидкість розмітання книги таки говорить про певну її якість.
Загалом книга містить сімнадцять історій, у кожній з яких ти бачиш Ісландію по-новому та все глибше занурюєшся в її культуру. Неймовірно цікаво читати через те, що відкриваєш для себе людей із зовсім іншим світосприйняттям та іншими проблемами: наприклад, куди діти всю ту зелену енергію, яка накопичилася на острові? Перед тим, як задумуватися над питаннями, що не є вельми притаманними нам, ісландці вирішували ті самі завданням, що й українці. Тому в певний момент прочитання починаєш розмірковувати, а чом би не спроєктувати їхні моделі вирішення проблем, що були успішні, на нашу країну.
Герої репортажів зовсім різні: хтось із них політик, а хтось — киянка, що емігрувала. Проте від кожного з них віє спокійною впевненістю, і робить їх такими саме природа. Беручи до рук книгу з синіми бережками, сподіваєшся на описи тої зими, якої так не вистачає наяву. Проте описи ландшафту зовсім не про зимоньку, а про стихію Природи, до якої радше намагаються пристосуватися, аніж підкорити її. Незважаючи на всю суворість клімату, ісландці явно не бажають втратити природний холод через потепління, хоча їхня мотивація й не завжди в любові до природи: іноді це питання фінансових витрат для китобіїв.
Ісландці, загалом, досить ревно ставляться до всього, що робить їх самими собою та до того, що робить із їхнього острова справжню «землю льоду та полум’я». Вони так само уважно слідкують за всією тією інформацією, що з’являється про країну за кордоном. Мешканці завжди кажуть лише добре про свої країну, тож дізнатися про кістяки в шафі зовсім нелегко, хоча авторка й чесно намагалася їх вийняти. Можливо, їй і вдалося, хто ж зна, чи ці ісландці розповіли всю правду. За цим доволі цікаво спостерігати, цебто читати.
Урешті-решт, саме завдяки можливості проникнутися цим почуттям упевнености, яке так потрібно всім нам, і варто читати. Звичайно, варто читати й усім тим, хто хоче дізнатися про Ісландію щось нове, адже книга просто переповнена цікавими, іноді дивними та кумедними, фактами та статистикою про цю острівну країну. Як щодо інформації про першого чорношкірого в Ісландії та його генофонд? А як щодо спроби прочитати в голос ісландською Київ або їхні місцеві назви не зламавши язик? І зрештою, чому Ісландія лабораторія та чия ця лабораторія?
Вечір Каркасону
Холодні лютневі дні завітали до нас у гості, а це означає, що прийшла пора зігріватися. Але грітися можна не тільки за допомогою гарячих напоїв або теплих светрів. У такі холодні миті добре зігрівають любі друзі та гарно проведений час. А гарно проведений час з друзями та настільними іграми зігріває ще більше! Цієї п’ятниці команда GeekLab зігріла багатьох людей. Про лампову атмосферу, чарівний світ фентезі пригод та яскраві моменти в цій статті.
Це був не звичайний вечір настільних ігор, а тематичний, присвячений грі “Каркассон”. Так само як і минулої п’ятниці, яка була про “Magic the gathering”, переважна більшість людей була новачками. Досвідчені гравці ж допомагали зануритися в новий, донині невідкритий світ людям, які вперше прийшли спробувати. У цьому, за словами самого організатора, і полягає найбільша складність: хоча робити такі івенти й не дуже важко, завжди потрібні люди, які змогли б навчити новачків азам тієї чи іншої гри, бо без цього тематичність події просто втратиться.
Крім цього, вечір прикрасили всім вже добре відомі ігри, без яких складно уявити будь-яку подію в стінах ГікКлабу. “Манчкін”, “Діксіт” та “Бенг” були неодноразово використані гравцями для веселого проведення часу. Ця популярність, як вважають самі люди з GeekLub, пояснюється таким чином: це можливість відпочити, зануритися в інший світ разом зі своїми друзями, навіть познайомитися з іншими людьми. І хоча це був не турнірний формат, як було з “Манчкінами” (на якому було близько 60 людей), кількість бажаючих отримати нові емоції була все ж немаленькою.
Заохочення новачків у ремесло настільних ігор справа не нова. По-перше, це дозволяє обмінюватися своїм ігровим досвідом та знаходити цікавих компаньйонів для своїх захоплюючих пригод. По-друге, окрім гарно проведеного часу, настільні ігри виконують соціальну функцію, а також тренують увагу, уяву, пам’ять та загалом розвивають мозок. Елемент конкуренції у багатьох іграх сприяє розвиту тактичного та стратегічного мислення. Кожен з нас хоче бути першим, навіть якщо це настільна гра, а змагання триває між друзями.
То як це було? Альона Павленко взяла інтерв’ю в Ігоря Єгорова.
Вітаю! Чудовий захід, спудеї вподобали ігри та захоплено грали аж до пізнього вечора, а атмосфера тут підштовхує на авантюрне «нумо ще одну партію». Не зовсім логічно питати після того, як переконалася на власному досвіді, але чому формат саме вечорів?
Дякую, дуже старалися! Мені здається, такий формат найбільш зручний для спудея, адже пари закінчилися і бажання приємно провести вечір п’ятниці не полишає… Тут і з‘являється GeekLab, настолки та «може ще разочок» ?
Чому вечір присвячено грі «Каркассон»?
Все простіше ніж може здаватися. Зірки склалися так, що в декількох членів клубу є ця гра, і, оскільки ми маємо мету залучити більше спудеїв до рядів запеклих гравців настільних ігор, то організовуємо тематичні вечори. Минулого разу це був вечір Манчкіну, тоді прийшло людей більше, ніж ми очікували. Це був приємний сюрприз, тому ми продовжували організовувати подібне.
Чи плануєш зробити посиденьки за настолками постійними?
Так, у планах багато чого, але, думаю, спойлер не завадить — планую виокремити один день на тижні та організовувати посиденьки в холі третього поверху КМЦ, бо, на жаль, перспектива приходити на четвертий поверх у гікрум не дуже спокуслива для інших. До того ж, настільні ігри — небанальний спосіб проведення часу.
Якби вечір настільних ігор, що провели GeekLab цієї п’ятниці, можна було б описати одним словом, то ідеально підійшло би “ламповість”. Це й не дивно, адже атмосфера дружелюбності та гостинності одразу змушувала почувати себе у своїй тарілці. Завжди приємно холодним зимовим вечором зіграти декілька партій в “UNO”, зігрітися, попиваючи чай, або просто гарно провести час. Що ж, залишається тільки чекати на новий івент, який так само подарує купу яскравих емоцій та стане притулком для багатьох друзів, що будуть зігрівати одне одного своїм ламповим теплом у холодні зимові дні.
Богдан Дунаєв та Альона Павленко
Ілюзіон: Маленькі жінки
Кінець січня в кінотеатрах столиці вибухнув яскравими прем’єрами, серед яких можна було помітити «гендерну пару» — «Джентльмени» та «Маленькі жінки». Обидва фільми заслуговують на уважний перегляд і вловлення неймовірних деталей, проте зупинімось все ж таки на другому (і це не тому, що я жінка, а не посудомийка☺).
Отже, мелодраматична кінокартина «Маленькі жінки» американської режисерки Ґрети Ґервіґ знята за однойменним романом Луїзи Мей Олкотт, який є частково автобіографічним.
Це геть не перша екранізація книжки, найвідомішою був фільм 1993 року з Вайноною Райдер, Сьюзан Серендон та Кірстен Данст.
Ще перші кадри трейлеру нової картини зачарували глядачів стилем, естетикою та набором акторів — Сірша Ронан, Тімоті Шаламе, Меріл Стріп, Емма Вотсон. Усього за кілька хвилин емоційна насиченість, влучні фрази та погляди, сплітаючись у сюжет, чіпляли й обіцяли набагато більше.
Що ж, історія розповідає про американську сім’ю Марч, де батько пішов на громадянську війну, а вдома лишилася чуйна дружина, що допомагала нужденним і виховувала чотирьох доньок. Маленькі жінки — так їх називав тато — мають кожна свій особливий шарм. Найстарша Меґ — справжня леді, вона ходить на бали, чепуриться і будує свою нову сім’ю. Бет має пристрасть до гри на піаніно та дуже добре серце, а Емі мріє стати великою художницею. Але є також дівчина, чий образ більш важливий для сюжету, адже у «Маленьких жінках» глядач споглядає події ніби крізь призму її спогадів.
Джо — бунтарка, вона не гідна коритися обмеженим суспільним нормам. Дівчина не спить ночами, пишучи роман, і не стримується, коли хоче сказати «та це ж просто епічно!», чого справжня леді, звісно, не допустила б. Вона мріє поїхати в Європу і хоче, щоб її романи стали популярними.
На відміну від попередньої екранізації книги, сюжетна лінія нового фільму уривчаста й багата на ретроспективні моменти. Аби не заплутатись і посмакувати життєвою історією сповна, варто переглянути обидва фільми, зіставивши героїв і деталі. Ця неймовірна кінокартина показує життєвий шлях чотирьох сестер, їхні радощі та прикрощі, через які вони проходять разом. Проте час іде, дитинство закінчується, разом із розчаруваннями приходить дорослішання.
Кожна з дівчат обрала свій шлях, але в серці назавжди залишився затишний дім, де мудра мама вирішувала всі проблеми, де за сценаріями Джо ставили вистави, де хтось пізнав перше кохання. «Маленькі жінки» відзнятий дуже переконливо — одяг, інтер’єр і атмосфера в цілому м’яко переносять глядача у минуле, звідки вже не хочеться повертатись, а гра акторів, особливо пари Сірша Ронан + Тімоті Шаламе, просто заворожує.
Ти смієшся і плачеш разом із героями, проживаєш кожну мить їхнього життя. Отже, байка Сковороди в тому, що жінки можуть бути дуже різними й кожна їхня мрія однаково важлива. Вийти заміж чи реалізувати себе у мистецтві — жінка має право обирати, і ми чуємо це з уст Джо Марч:
«Women have minds and they have souls as well as just hearts. They`ve got ambition and they`ve got talent as well as just beauty».
За оцінками незалежних експертів, «Маленькі жінки» — 100000/10, і ви неодмінно мусите насолодитися цим шедевром!
Університет відкритих реформ
Студентські роки — це час, коли ти маєш безліч ідей, які хотілося б утілити, нагромадження інформації, іще й купу можливостей. Однак іноді виникає питання, де ж і як знайти ці можливості в реальному світі, а не в теорії. І тут на допомогу могилянцям приходять інші могилянці, які розповідають про нові проєкти, що чекають на тебе. Власне, таким чином наша редакція й довідалась про ВУР.
Відкритий Університет Реформ (ВУР) — освітній проєкт Центру демократії та верховенства права та коаліції “Реанімаційний пакет реформ”. Свою місію вони вбачають у навчанні активної молоді для впровадження змін та реформування України.
Перший набір до Відкритого Університету Реформ відбувся в 2015 році. Відтоді набори до ВУР відбуваються двічі на рік: восени й навесні. Кожному такому набору до ВУР передує великий конкурс, і зараз триває його перший етап, що закінчується 16 лютого, тобто наступної неділі.
Учасника, що пройшов відбір, очікує насичена лекціями й семінарами програма, стажування в різних громадських організаціях, і, нарешті, утілення власного проєкту. Такий досвід можна вважати мастхевом для свідомого й амбітного студента, до речі, будь-якої спеціальності, як запевняють учасники проєкту.
Дана Білоусова, ФПвН, МП-1:
Цьогоріч у квітні буде 5 років ВУР. Навчання охоплює всі сфери реформ, що відбуваються в Україні, починаючи від антикорупційної й закінчуючи реформами енергетичного ринку й децентралізацією. Кожний тиждень навчання присвячений конкретній темі, запрошують лідерів думок у цій сфері. От якщо, наприклад, антикорупційна тема, то запрошують суддю антикорупційного суду, когось із громадських активістів.
Програма триває 3 місяці й ділиться на 3 частини:
- саме навчання
- стажування в ГО
- робота над соціальним проєктом (кожен набір ділиться на кілька груп)
Під час навчання, моя команда розробила «Абетку реформ» — проєкт, який розповідає про складні реформи простими словами і дітям, і дорослим. Будь-який проєкт спрямований на пояснення, комунікацію, залучення більшості до реформ (от ми й долучали дітей).
Подається багато могилянців, вони всі завжди амбіційні та активні й після навчання хочуть реформувати країну. Участь беруть люди від 18 до 25 років. А попередня освіта не є важливою, важливим є тільки їхнє бажання й розуміння того, що під час цих трьох місяців найбільш божевільна ідея може стати реальністю. На співбесіді намагаються зрозуміти, чи насправді ці знання тобі потрібні, чи зможеш ти їх утілити навіть у найменший проєкт. Потрібна лише мотивація й розуміння того, навіщо це тобі потрібно.
Я подавалася на 6, 7, 8 відбір. І нарешті пройшла на восьмий! З третього разу. На 9, 10 наборах я була спікером на «панелі випускників». І хтозна, яким буде 11 набір. ВУР — моя власна історія успіху.
Настя Химичук, ФПвН МП-1:
Потрапила я до ВУР цілеспрямовано. Давно знала. Давно хотіла. Нічого особливо складного не було, принаймні в мене. Запитували про попередній досвід, який досвід я хочу отримати й так далі.
Чому я б радила піти до ВУР? Тому що там є круті лектори, лекції присвячені державним процесам. У нас були ті, хто зовсім нічого не знав, і їм було суперкорисно послухати, а були й ті, хто знав багато чого з приводу реформ тощо. У мене в голові після ВУРу все систематизувалося, що теж дуже круто. Ну й плюс — це робота в проєктах. Це дуже крутий досвід. Не завжди такий, як хочеться, але поганого досвіду не буває!! Типу, це не тільки робота з невідомими тобі людьми, але й дедлайни, робота зі звітами щодо витрачених коштів і так далі. У нас, наприклад, був сайт, і спочатку потрібно було прописати кошторис, а для сайту потрібен айтішник, і ми знайшли людину, яка б зробила нам сайт за 400 баксів. І це достатньо недорого. Ну і, урешті-решт, нам дали 7 тисяч на реалізацію проєкту. Довелося викручуватися. І ми скинули з 400 до 100. Тобто тебе заганяють в достатньо жорсткі рамки — і ти маєш якось викрутитися.
Я вважаю, що це круто. А ще ти розвиваєш навички комунікації з людьми, подобається тобі це чи ні, але проєкт потрібно доробити. Доводиться знаходити компроміс, а зазвичай це достатньо складно.
Охочих дуже багато, і, як на мене, потрібно чітко розуміти те, чи саме тобі потрібен цей досвід, бо ти можеш просто зайняти місце людини, якій усе це може бути потрібніше.
Ну й мінуси, звичайно, є. Передусім те, що лекцій дуже багато. Хоча це конкретно так вчить тайм-менеджменту. І лектори не завжди хороші. І не всім зі стажуванням щастить. Тому я раджу дуже відповідально поставитися до цього питання й обрати місце стажування самостійно.
Дмитро Деркач, ФПвН, МП-1:
Ну, дізнався я про ВУР, власне, якраз від Дани, то вона мене загітувала податися. Заповнив аплікашку, пройшов співбесіду і — вуаля — мене взяли.
Найголовніше у ВУРі — це неймовірно круті люди. От ми навчаємося в КМА й насолоджуємося крутою могилянською спільнотою, а ВУР дає тобі дуже схожу за цінностями спільноту, але де є ще люди з інших універів (хоч у моїм наборі половина учасників була з КМА).
Це чудовий шанс розібратися в реформах, послухати купу крутих людей, попитати в них, що цікавить, долучитися до якось проєкту на тему реформ й постажуватися в ГОшці. Це дуже крута можливість спробувати себе в громадському секторі, яка також може бути прекрасним трампліном, щоб почати робити собі там кар’єру.
Ну й зараз якраз проходить набір на ВУР 11, там будуть 2 дуже чарівні людини його організовувати, тому я впевнений, що ВУР буде надзвичайно крутим і цікавим досвідом.
Справжнісіньке WOW!
Останнім часом мені постійно випадає нагода спілкуватися з іноземцями, і коли я запитую їх, чому вони приїжджають в Україну (а для мене до сих пір це буває загадкою, от такий дурний менталітет), я чую фразу «у вас дуже красива країна» набагато частіше, ніж «тут дешево». Це не може не радувати. Однак мій мозок згадує різноманітні країни, у яких мені довелося побувати, і розмірковує «а де ж та краса в нас?». Знаю, жахлива думка. Але я, киянка, навіть рідний Київ оцінила років у вісімнадцять. Чи то очі сліпі, чи серце? Але я борюся з цим. Тому виставка WOW Ukraine стала для мене маяком в далині тунелю. Буквально, адже це — подорож залізничними шляхами через всю Україну.
Що ви візьмете з цієї виставки? Україна — це вау. Навіть не так. ВАУ. Хочете послухати Щедрика японською? Уперед, непоганий хіп-хопчик. «Summertime» Армстронга створена за мотивом української колискової? Тепер знаєте. Український Гоґвортс, найвидатніші постаті культури, «правда чи брехня» по-історичному, Малевич — уродженець Києва, тунель кохання, рідна Могилянка — усе це, і навіть більше, незмінно чекає на вас. А технології віртуальної реальності перенесуть у найдальші куточки країни за одну мить.
А що іноземці думають про WOW Ukraine? Враженнями поділилася Лора, студентка за обміном із Франції:
“ Visiting the Wow Ukraine exhibition has been a wonderful opportunity to learn more about the country in which I decided to spend a semester. Designed as a train journey throughout Ukraine, the traveler becomes familiar with a wide range of Ukrainian features, from its unique landscapes and rail network — as the exhibition takes place inside Kyiv central station — to its language, industry, folklore, literature and arts. It also offers visitors an amazing glimpse of its people through interactive elements that act as mementos of both present and past times. This visual and auditory journey was an inspiring discovery of Ukraine, which I wish to see repeated”
Виставка розташована на території Київського центрального залізничного вокзалу. Вартість виставки — 50 грн. А триватиме вона до 29 лютого.
Ви можете це пропустити? Сумніваюся. Тому вперед — насичуватися коханням до нашої прекрасної України!
Ukraїner. The movie
Могилянка, горнятко кави, знайомі по дорозі у корпуси, пари.. То був би буденний вечір четвера, якби не фільм від Ukraїner.
Уперше познайомилася з проєктом на полицях Книжкового Мистецького Арсеналу рік тому – це був товстелезний корінець десятків фотокарток із закарбованою красою України, її особливостями та історіями місцевих творців. Попри розмаїття паперових світів навколо, мої очі були прикуті саме до короткого слова на блакитному фоні : «Ukraїner».
Моя мама називає це любов’ю до рідної країни та допитливістю, тато – черговою подорожжю із наплічником, ну а я – невичерпним натхненням та втіхою мандрів.
Втілення проєкту почалося 3 роки тому – доволі тривалий час для суттєвого збільшення команди, волонтерів та спонсорів, а також для збору інформації, і водночас короткий задля втілення віртуальних міні-історій теренів України, випуску фільму декількома мовами, покази у не одному десятку міст у світі та впливу на формування національної самосвідомості.
Коли підіймалася сходами у Колізей у макітрі вирували очікування : це будуть безкраї поля із плачем трембіти? А, може, це буде зйомка мало відомих та ще менш досяжних місць? Ні-ні, це буде нарізка найгарніших кадрів з усіх усюд держави!
Насправді, я щаслива, що не була ні на крок близькою до правильної відповіді, адже фільм перевершив очікування.
Як щодо без спойлерів? У кінострічці відсутній захоплюючий сюжет, другорядні персонажі та любовні лінії. Проте це і не стандартні 15–20 хвилинні випуски Ukraїner’у, що присвячені одній-єдиній історії. Тут глядачу красномовними словами не розкриють секрет як бути багатим чи коханим. Та і штучного світла у кадрі ви навряд побачите…
Особисто для мене ця кінострічка виокреслила такі знайомі і такі легко забуті есенції буття:
- ніжно і суворо, повільно та швидко, ліниво та наполегливо, буденно та дико, тяжко та легко.
- Ніжне ставлення до навколишнього середовища, власної справи та рідних;
- суворі закони буття, що не зважають на плани, надії і сподівання, а лише торують у неосягнене майбутнє;
- повільне згасання рідких надбань, як, наприклад, окремі види спорту;
- швидкий плин часу, сповнений невідворотними процесами так само як і спогадами та зітханнями;
- ліниве споглядання світу через призму байдужості або незнання;
- наполегливе, вперте крокування до цілей та мрій;
- буденне, часто сонне, припорошене турботами та запитаннями без відповідей, життя;
- дикий потяг до матінки-природи – джерела натхнення та вічної краси;
- тяжка та наполеглива праця кожного героя;
- легкі, логічні й доречні рухи, рішення та дії кожної людини, яка любить те чим займається.
© Спудейський вісник, 2020
