Поезії слово. Спудейський вісник №39 (28.11.21)
O.poetry: річниця у прямому етері
▼
Стамбульська конвенція: “У добі немає часу для насильства”
▼
Леся Квартиринка
▼
Зелене поховання: коли я помру, хочу стати деревом
▼
Від «Гамлєта» до «Абетки». 30 книжок Незалежности
▼
Передвісті
Завершується опитування щодо прослуханих курсів в осінньому триместрі
Сьогодні до 23:59 (неділя) студентство ще має можливість залишити анонімні відгуки на прослухані дисципліни. Опитування — не тільки змога написати щодо недоліків викладання дисципліни, а також і можливість висловити вдячність викладачам.
Цього тижня в нашому етері була Ольга Бершадська, очільниця Центру забезпечення якості освіти НаУКМА. Ми отримали більше інформації щодо процесу обробки відгуків і питань, що могли виникати у процесі навчання повʼязаних безпосередньо із якістю курсу чи роботою викладача.
Розпочався процес вибору представників з числа студентів, що будуть голосувати на виборах президента
До 23:59, 29 листопада (понеділок) можна висувати свою кандидатуру.
Балотуватись може будь-хто зі студентства, однак необхідно точно перебувати у Києві 20 січня 2022 року, щоб мати можливість узяти участь у виборах, що відбудуться офлайн у стінах КМЦ.
Нагадуємо, що це вже 5-ті вибори президента НаУКМА. Станом на сьогодні про своє висування оголосили Олександра Гуменна та Сергій Квіт, водночас як Денис Азаров повідомив, що не братиме участі у цих виборах.
Оперативна інформація про перебіг виборів президента НаУКМА у нашому каналі.
O.poetry: річниця у прямому етері
«…натомість був текст, повз який я пройти не змогла. Там було повідомлення про вечір поезії та краси. І вже тоді, читаючи ці букви на пожовклому тлі, я знала, що там будуть вони. Вони, про кого я часто згадую і кому у важкі хвилини пишу листи».
Запрошення на кожну подію від o.poetry — це запрошення стати частиною спільної поетичної історії. Ці читання мають дивовижну здатність наповнювати теплом і відчуттям безпечного дружнього простору, в якому хочеться ділитися з людьми собою — і приймати частинки душі іншого. Цієї суботи, 27 листопада, організації виповнилося два роки — саме час переглянути сторінки, яких встигло назбиратися за ці два роки на повноцінну поетичну збірочку існування o.poetry.
O.poetry — могилянський поетичний простір, створений Катею Осипчук і Катею Балашовою. Слово «простір» є водночас самовизначенням і найкраще передає сутність цих читань. Формат відкритого мікрофону з часовим обмеженням у вісім хвилин дає змогу кожному висловитися й бути почутим, відсутність оголошень учасників, списків та реєстрації створює відкритий простір, де всім є місце. Майже на кожному читанні знаходиться хтось, для кого це поетичний дебют, хто каже, що хвилюється, що забракло впевненості — а потім починає читати, і погляди всіх у такі моменти виказують щире захоплення сміливістю людини. Напевно, єдиною умовою — або неписаним правилом — є розуміння важливості підтримки. Вислів «Нехай тебе почують», яким звертався-запрошував на читання допис на інстаґрам-сторінці, став сутнісно важливим для наступних зустрічей. Відчуття постійного діалогу — від «love, o.poetry», яким завершується кожен допис на сторінках організації, до атмосфери тепла, підтримки й бажання почути кожного, що ніби сама собою (а насправді, присутністю всіх людей) — витворюється і відчувається на читаннях.
Перші поетичні читання відбулися в Студентському театрі. Разом із вільним мікрофоном у форматі живої черги, музично-поетичними перформансами та десятком прекрасних могилянських і не тільки поетів, на цьому вечері під гірляндами була розвішена перша віршосушка. І відтоді — на кожних читаннях усі охочі можуть залишити посилання на свою творчу сторінку, написати улюблений вірш — свій або чужий — цитату чи вислів. Важливою для літературних вечорів стала їхня благодійність — часто «квитком» на зустрічі були книги, які потім передавалися в бібліотеки.
Окрім створення затишного поетичного простору на зустрічах, o.poetry створило такий самий затишний і поетичний простір у соцмережах, де, окрім добірки фотографій із читань, можна прочитати факти про поетів та фрагменти віршів у рубриці «o.poetry&facts», подивитися на блекаути та опубліковані вірші у чарівному оформленні — загалом, надихнутися і вирішити наступного разу обов’язково прийти на зустріч, якщо до того були якісь сумніви.
«обличчя місяця до нас відкрите — відкриймо до нього свої. і читаймо йому вірші, розповідаймо йому про своє красиве, ніжне та сильне».
Першу річницю відсвяткували онлайн — трохи більше року o.poetry існувало в новому онлайн-форматі, до якого призвичаювалися всі. Втім, навряд чи можна сказати про онлайн-читання, що вони виходили не такими затишними або відчуття теплої присутності людей відтиналося часом поганим інтернет-зв’язком — кожен, хто читав вірші у власній кімнаті, був водночас один і не один, з усіма іншими, бо така вже маґія o.poetry.
Весняна акція «Поділ поетичний» символічно оживила і Поділ — крафтові листівки з віршами прикрашали кав’ярні і трамваї — і напевно, поетичний простір, який невдовзі знову витворився наживо, запросивши всіх охочих у Самосад. Від попередньої офлайн-зустрічі минуло півтора року — отже, настав час найсонячнішого та найосяйнішого дня того липня.
Вересневий світличник — захід, організований у співпраці з Центром урбаністичних студій та Платформою «Острів», мав на меті згадати шістдесятників і долучитися до традиції камерних читань. Назва поетичного вечора на честь поета Івана Світличного, насправді, була абсолютно повністю про світло: вдень і вночі, яке можуть дарувати один одному люди увагою, пам’яттю і бажанням створювати світлі речі разом.
За два роки o.poetry було офлайн, онлайн, на ФрешФесті, на власній поетичній акції та на поетичних вечорах, кожен із яких — самостійний гепенінґ, подія, що починає існувати автономно, варто її лише створити. Для мене знайомство із o.poetry відбулося у скрутні часи онлайн-читань — і дуже довго я осторонь спостерігала, захоплювалась і надихалась одним фактом існування такого місця. І коли вперше прийшла на читання у Самосаді — нарешті відчула, як у новому місці можна не відчувати себе чужою чи випадковою. Про цю особливість o.poetry хочеться сказати, але дуже-дуже коротко — без подальших роздумів, чому так складається, в чому секрет. Усе, щоби не розвіювати чари.
Попри зміну локацій, форматів, кількості учасників, щось не змінюється — наприклад, вогники гірлянд, що було видно на фоні багатьох учасників онлайн-зустрічі. Мине трохи часу і o.poetry знову буде наживо, а ми будемо стежити захопленими очима й віддавати свою ніжність та увагу — теж вхідні квитки, разом із книжками.
Стамбульська конвенція: “У добі немає часу для насильства”
«16 днів проти насильства» — щорічна міжнародна кампанія, яка розпочинається 25 листопада, у Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок. У Львові активістки з «Феміністичної майстерні» вийшли на марш під гаслом «В добі немає часу для насильства».
Світ перебуває на шляху до ґендерної рівності, а також нетерпимості до насильства. Гарні новини: зрушення у сфері захисту прав жінок є! Держава забезпечує постраждалих від домашнього насилля притулками (шелтерами) та створює інформаційні кампанії. Нещодавно в Україні запрацював ізраїльський додаток SafeUp. Жінки, які опинилися в ситуації, що загрожує життю, можуть звернутися по допомогу до інших жінок, які перебувають поруч.
Однак, в період пандемії відсоток ґендерно зумовленого насильства зріс. За даними гарячої лінії ГО «Ла Страда», за перший місяць карантину кількість дзвінків з усієї України подвоїлась. ВООЗ зазначає, що приблизно 1 з 3 жінок у всьому світі протягом свого життя зазнавали фізичного та/або сексуального насильства. На жаль, у суспільстві панує культура замовчування та віктімблеймінгу. Домашнє насильство підступне, адже його чинять партнери та родичі. Це відбувається у приватному просторі. Більшість випадків не доходять до суду, або ж кривдники отримують мінімальне покарання.
Чому всі говорять про Стамбульську конвенцію?
Уперше я почула про конвенцію на Марші за права жінок у Києві. Активісти та активістки несли плакати з гаслами: «Не гальмуй — ратифікуй!» та «Б’є — значить сяде!»
Стамбульську конвенцію Україна підписала ще у 2011 році, проте досі не ратифікувала, тобто не підтвердила свою згоду на обов’язковість її виконання. Процес сповільнився через опір релігійних та консервативних груп, яких бентежить вживання слова «ґендер» у тексті. Хоча поняття «ґендеру» та «ґендерної рівності» не є чимось новим або несумісним із українським законодавством.
Тим часом на сайті президента з’явилася вже друга петиція щодо ратифікації Конвенції. Минуло більше ніж півтора року з того часу, як першу петицію підписали понад 25 тисяч громадян, але законопроєкт досі не внесли на розгляд.
Важливі пункти:
1.Стамбульська конвенція — міжнародна угода Ради Європи, що є прогресивним документом, який має забезпечувати комплексні заходи із запобігання та протидії насильству над жінками та домашньому насильству. Вона визнає насильство щодо жінок порушенням прав людини та водночас одним із видів дискримінації.
Конвенція охоплює такі форми насильства: примусовий аборт, зґвалтування, переслідування, сексуальні домагання, домашнє насильство (фізичне, психологічне, економічне, сексуальне), примусовий шлюб. Документ заохочує застосовувати його положення до постраждалих від домашнього насильства, включно до чоловіків, дітей та людей похилого віку.
2. Конвенція вимагає 1 шелтер на 10 тисяч населення. В Україні недостатньо притулків для постраждалих осіб. З огляду на цей розрахунок, у Києві має бути 288 притулків. Особливо шелтерів не вистачає у малих містах та сільській місцевості.
3. Документ криміналізує різні форми насильства щодо жінок.
Правозахисна організація Amnesty International продовжує закликати Україну ратифікувати Стамбульську конвенцію.
«Домашнє насильство все ще підпадає як під адміністративне, так і кримінальне законодавство. Тож, кривдника, на якого не накладено, як мінімум, два адміністративні стягнення протягом року, не можуть притягнути до кримінальної відповідальності. Ми вимагаємо скасувати необхідність доводити «систематичний характер» домашнього насильства. Навіть скоєне вперше насильство має визнаватися кримінальним злочином»
— Оксана Покальчук, директорка Amnesty International Україна
3. Більше не приватна справа. Конвенція чітко визначає, що насильство над жінками та домашнє насильство не є «приватною справою» або особистою проблемою, а вважається порушенням прав людини. Держави зобов’язані шляхом комплексної політики запобігати насильству, захищати постраждалих та карати винних.
4. Запобігання та превентивні методи. Стамбульська конвенція прагне поширювати цінності ґендерної рівності, взаємоповаги та ненасильства через освітній сектор та співпрацю з неурядовими організаціями.
5. Ні — виправданню актів насильства культурою, традиціями чи релігією. Наприклад, примусові шлюби вважаються нормою у ромських громадах, хоча такі шлюби є порушенням прав дітей.
На останок, якщо вас цікавить тема ґендерної рівності та запобігання насильству, то раджу ці ресурси:
- Телеґрам-канал «Українські жінки»;
- підпишіться на соціальні мережі «Поваги» — кампанії проти сексизму;
- курс «Дім(Не)безпеки» на EdEra;
- книга Тамари Марценюк «Чому не варто боятись фемінізму?»;
- серіал «You» на Нетфлікс — приклад переслідувань, що мають бути криміналізовані.
Леся Квартиринка
Добрий день! Нас звати Ярина та Мілена. Привели нині вас знайомити з подружкою, Лесею Квартиринкою. Їй тільки 6-ий місяць пішов, але ментально там вже тягне на добрих три десятки. Вірте нам!
Леся Квартиринка — це нового рівня квартирник на подільських теренах. Хоча одна з організаторок дійства, Іваночка Ліщук, каже, шо то вже навіть не квартирник, а «музичне шоу таке».
В чім унікальність? Кожну Лесю Квартиринку можна порівняти з мініатюрним фестивалем: квиток один, виконавців — багато. Гурти різножанрові, авдиторія — різношерстна. І все це в перемішку з блискітками, лимонами і цукерками «Корівка» благополучно поєднується в межах однієї зали.
26 листопада Леся Квартиринка вчетверте опечатала при вході своїм логотипчиком близько 300 слухачів-слухачок, що прагнули свіжого музичного ковтка. Показала їм барахолку з ручною роботою своїх талановитих друзів та друзів друзів, відвела на бар, зробила кілька класних фоток зі спалахом… І вони собі всі разом гарно вечеряли вечір.
Так а хто виступав взагалі? Перейдімо до того, що відбувалося на сцені. А там зі своєю авторською музикою — аж 6 сучасних українських гуртів! Розкажемо вам трохи про кожен…
Р А З !
«Практика» — гурт, що сформувався у 2018 році зі своїм стабільним відтоді складом: вокалістом і автором пісень Ростиком, гітаристом Кирилом, барабанщиком Стьопою і басистом Єгором. Жанр — неоцой. Загальна концепція — неоцой. Асоціюють себе з «грязевим потоком». Кажуть, що хочуть feat із групою «Кіно». На питання «Хто у вас главний?» відповідають коротко і ясно: «Цой». «Практика» приходили на квартирник, щоб «пограти музику зі сцени». За словами очевидців, їм то вдалося.
Д В А !
«Мюслі» — група, котрій пішов вже другий рік. Перерахуємо в цьому моменті учасників-музикантів: соло-гітара Богдан Макеєнко, бас Валера Нежинець, барабани Юра Самарський, вокал Олександр Заїка. Гурт вільно плаває між берегами альтернативного року, поп-року та інді. Що стосується пісень, то тут у пріоритеті сюжетність, театральність та максимальне погруження слухачів-слухачок в історію, котру розповідають артисти. Учасники групи визнають, що назва бенду справді відповідає дійсності. Кажуть: «Ми справді намагаємось поєднати в наших піснях усе».
Т Р И !
“ADM:T” — гурт Андрія Дмитренка (автора пісень, вокаліста, гітариста), Діми Сивоконя (духовика, бітбоксера), Саші Юрченка (барабанщика, перкусіоніста) та Кості Чарторийського (басиста). Філософія бенду така: «Перші демки — друзям, перші лайки — мамам!» Адміти асоціюють себе з кавуном (просто факт). На Квартиринку приходили, бо засумували лютим сумом за рідною атмосферою та новими людьми.
Ч О Т И Р И !
“Shadazz” — це кримська альт-рок-група, народжена в гаражах. Загальна концепція гурту — глітчеві гітари та рефлексія. Музиканти впевнені, що гурт однодумців «рано чи пізно перетворюється на осередок снобів, який не зможе створити нічого цікавого». Саме тому знаходяться в постійних пошуках альтернативних альтернатив.
П ’ Я Т Ь !
“Ragapop” — «постмодерн, зроблений із постмодерну» за визначенням самих учасників/ць гурту, Антона Очеретяного, Руслани Хазіпової та Ганни Нікітіної. Франко, експериментальна електроніка, перформативність нового рівня, переосмислення української літературної класики та границь між центром та периферією. «Рагапопом» називають будь-яку суміш різних музичних вподобань, гармонійно поєднану в межах однієї композиції.
Ш І С Т Ь !
“Zfeelz” — інді-рок-гурт, котрий не обирає, про що їм творити. Особливі вподобання: проактивна молодь, антиманіпулятивність, фемінізм. Їхня музика медитує навколо таких важливих тем як проблема сексизму та екології. Кожна пісня гурту проходить довгий шлях від створення самого тексту і до виходу на сцену. У майбутньому музиканти планують створювати саундтреки до фільмів.
Ще тільки як готувалсь до цього вечора звуку ми знайшли можливість поспілкувались із організаторами тієї самої Лесі Квартиринки.
Чим ти займаєшся у команді? Як ти сталa частиною квартирників?
Часто виступала на різних київських квартирниках, але завжди чогось наче не вистачало. тому коли Іванка запропонувала організувати власний — не могла відмовитись. потім з’явився каламбур — Леся Квартиринка, і я зрозуміла, що цей проєкт буде цвісти і пахнути.
Я займаюся вибором лайнапу: шукаю гурти, запрошую і всяке таке. інколи допомагаю з пошуком апаратури. взагалі не можу сказати, що в мене є якась чітка роль, бо все одно я не роблю це прям сама. мені здається, квартиринка якраз про синергію не лише глядача й музикантів на самій події, а й про поєднання прекрасних людей в команді.
Іра, організаторка
Я керую, надихаю, шукаю шляхи, нових людей, місця і концепції. Прислухаюся до друзів і колег, веду інстаграм квартиринки, ділюся нашими перемогами у спільному чаті, цілую всіх перед, під час і після кожного івенту і просто живу цим проєктом.
Іванка, організаторка
Яка у вас найбільша перемога? А поразка?
Та кожна Квартиринка це нова величезна перемога, яку ми не розуміємо, як вдалося досягти. Після кожної здається, що всьо, це вишка, краще бути не може, а на наступну все одно вдається стрибнути вище голови. Я от досі так і не зрозумів, як до нас вписався рагапоп.
Поразок особливо не було мабуть. Ну хіба на першій квартринці на саундчеку виявилось, що всі колонки згоріли від івенту перед нами і через це подія почалася на 2 години пізніше запланованого. Але все порішалось і цей нюанс ніхто вже і не згадує, мабуть. Сам вечір ще всьо переплюнув.
Єгор, організатор
Які ви маєте плани на наступний рік? Можливо, нові проєкти чи колаборації?
У планах лише влаштовувати більше і більше. Колаборації придумуються поступово, але у мене в голові вже давно сидить думка про співпрацю з Бердичівським пивом, бо що те що інше дуже крафтове і маловідоме, проте разом з тим точно якісне.
Іванка, організаторка
Наш формат уже схожий на міні-фестиваль: це скоріше дегустація автентичної української музики, де можна за один вечір познайомитися з кількома новими іменами. і це так круто, що глядач отримує таку собі “затравочку” на подальші самостійні пошуки, дослідження музичного андеграунду, бо він у нас не менш колоритний, ніж те, що є на слуху. тому, думаю, будемо рухатися в цьому напрямку далі. взагалі, кожна квартиринка для мене — магія, тому важко сказати, якими поєднаннями здивує через кілька місяців.
Іра, організаторка
Розкажи кумедну ситуацію, пов’язану з квартирниками.
Можу згадати тільки, як перед третьою квартиринкою я десь на лівому березі в гаражі забирала апаратуру зі складу. і потім стояла зі стійками, мікрофонами в одній руці, і з жовтою каструлею, доверху заповненою лимонами, в іншій. таксист, який мене підвозив сказав: “ну, сложно сказать, вы сумасшедшая или очень счастливая”. це реально описує всі мої переживання щодо Лесі Квартиринки.
Іра, організаторка
Що тебе надихає?
Любов.
Іра, організаторка
Каньє Вест.
Єгор, організатор
Так чи ні?
…одна хвилина роздумів і так
Іванка
Леся Квартиринка — дуже приємне явище в плані безконечності: сумувати, що захід, на котрий ти довго чекав/ла, завершується не доведеться. Адже опісля починається ще цікавіше: світлини, live-записи виступів, переварювання спогадів ну і звичайно — теплі очікування нової Лесі Квартиринки.
Зелене поховання: коли я помру, хочу стати деревом
Говорити про поховання може бути важко, некомфортно, табуйовано. Теми, пов’язані зі смертю, здатні легко зіпсувати настрій співбесідникам, і це зрозуміло й цілком нормально (нагадуємо, що поважати особисті кордони та тріґери іншої людини — завжди пріоритет). Тим не менш, це є природна частина життя — на жаль, ліків проти смерті поки не винайшли, тому так чи інакше доведеться… поговорити про поховання.
Навіщо це робити? Причина в корені є простою: привернути увагу до проблем у цій сфері. Враховуючи сенситивність і неприємний відтінок теми, зробити це стає ще важчим, ніж зазвичай — люди, чия робота жодним чином не стосується поховальної індустрії, стараються ігнорувати процеси, пов’язані з нею, допоки не виникне необхідність взаємодії. Поки система, налагоджена працівниками сфери, більш-менш стабільно працює (нехай і з численними недоліками), питання про потреби в змінах в середньому не буде виникати. Це є просто не на часі.
Як кожний процес в суспільстві, поховання має свою величезну — й місцями величну та повну цікавинок — історію та безліч традицій, але сьогодні зупинимося на типових практиках (традиційне поховання й кремація) західного суспільства у ХХІ столітті й спробуємо зрозуміти, чому нині процес поховання виглядає саме так, як ми звикли його бачити, а головне — чому цей вигляд можна і треба змінювати.
У багатьох культурах, релігіях і суспільствах люди завжди прагнули до збереження тіла після смерті, до сповільнення або тотальної зупинки процесу розкладання — в певній мірі це давало відчуття контролю над смертю. Для цього протягом історії люди вдавалися до безлічі креативних способів, за допомогою яких можна затримати природні процеси і зберегти тіло; в епоху Просвітництва в Європі тіла зберігалися заради анатомічних досліджень; але масовою, типовою, by default практикою традиційного поховання бальзамування стало не так давно, лише в ХІХ столітті.
Виною індустріалізація: люди могли мати бажання бути похованими далеко від місця смерті, й це стало цілком можливим завдяки залізним дорогам як швидкому способу перевезення і, власне, завдяки бальзамуванню — не треба було надто перейматися через температурні умови та час поїздки. З часом, зокрема в США під час і після Громадянської війни, бальзамування стало можливістю створити бізнес: кожна ритуальна служба вважала за потрібне запропонувати цю послугу навіть у випадку, якщо тіло не потребувало перевезення чи довгого зберігання перед безпосереднім похованням.
А що з кремацією? Вона теж набирала популярність майже одночасно з бальзамуванням, в тому числі через можливість використання печей на масовому індустріальному рівні.
Крім того, в той же проміжок часу бальзамування та кремація сприймалися як щось, що може “дезінфікувати” мертві тіла, які, вважалося, в необробленому стані розповсюджують міазми — “погане повітря”, що є забрудненим й є переносником хвороби. Це була досить відома теорія у секуляризованих суспільствах, тому недивним є зріст масовості практик і з цього боку.
Що ж не так з традиційними способами поховання в сучасності?
• Екологія
Традиційне поховання так чи інакше передбачає використання презерваційних хімікатів — і хоча постійно відбувається розробка нових, менш токсичні варіантів, в більшості все ще домінує формальдегід, глютаральдегід і фенол. Ці речовини є токсичними й канцерогенними, що може прямо впливати на здоров’я людини, що використовує ці матеріали під час підготовки тіла.
Труни виготовляються з деревини — й дійсно велика частка зрублених дерев витрачається саме на них. Крім того, в трунах (залежно від виробника) може міститись багато додаткових матеріалів, що не розкладаються й можуть бути токсичними для довкілля.
Кремація, незважаючи на репутацію найбільш “зеленої” опції серед зазвичай доступних способів поховання, насправді має вагомі недоліки: під час роботи крематоріїв відбуваються викиди діоксиду вуглецю й меркурію в атмосферу. В цілому, кремація одного тіла має той самий вплив, що й поїздка на автомобілі у 6 тисяч кілометрів.
• Дефіцит землі
Ні для кого не буде новиною факт, що цвинтарі займають велику площу. Також новиною не є проблема нестачі місць на міських кладовищах по всьому світу. Навіть місця в колумбаріях легко можуть стати дефіцитними з часом. Через це людям доводиться проводити поховання у віддалених кладовищах на околицях міст, куди може бути незручно добиратися, — та й на околичних цвинтарях місця теж швидко закінчуються, що вимагає виділення площі на нові.
• Ціна
Процес традиційного похорону є досить затратним — починаючи від вартості місця (в США вона досягає 10 тисяч доларів) і закінчуючи пропозиціями ритуальних бізнесів. І хоча в Україні, наприклад, місце на кладовищі є безкоштовним для кожного, ритуальні служби часто підвищують ціни на свої послуги, намагаючись запропонувати якомога більше послуг розгубленим громадянам, які не в змозі раціонально обдумати кожне рішення в тяжкий для них момент. Крім того, існує практика незаконного продажу місць на кладовищах, які вже начебто недоступні для поховання.
Тож які альтернативи? В основному це зелене поховання. Його також називають екопохованням, біопохованням та натуральним похованням. Суть цього способу полягає в тому, що в процесі не використовують жодних токсичних матеріалів і тіло поміщають не в дерев’яну труну, а в такі контейнери, що можуть розкладатися.
Зелена опція є безпечною для довкілля, набагато дешевшою, та й, крім того, може перетворити цвинтарі на затишні парки-меморіали.
В США та у деяких країнах Європи практика екопоховання є досить розповсюдженою, й кожного року все більше людей цікавляться більш sustainable опціями, ніж традиційне поховання (яких, насправді, набагато більше, ніж дві чи три — існує й аквамація, й промесія, й ресомація, й компостування).
У Великій Британії є близька 270 кладовищ, що підтримують ініціативу. Одне з них — CairnBrae Natural Burial Ground, яке отримало кілька нагород як одна з найкращих організацій похоронної індустрії в Сполученому Королівстві.
Баченням власників кладовища є поступове створення лісу, де кожне дерево буде служити живим нагадуванням про померлих.
Our vision is to create and protect a nature-rich woodland that eventually covers the whole site, where each tree becomes a living and breathing legacy to the deceased. The woodland will be developed gradually and in harmony with the existing ecosystem by planting only native trees.
В Німеччині, незважаючи на досить жорсткі закони, що стосуються поховань, існує FriedWald (від Friedhof — кладовище та Wald — ліс). Це не є натуральне поховання в його звичному розумінні, оскільки законодавство не дозволяє ховати безпосередньо тіла будь-де, окрім традиційних кладовищ. Натомість у FriedWald є можливість похорону праху під з одним з дерев, що створює можливість для людини буквально «стати деревом».
В Україні нині приватні кладовища заборонені, а будь-який спосіб зелених поховань ніяк не врегульований законом. Крім цього, поховальна індустрія має достатню кількість структурних проблем. Головну роль в організації поховань грають органи місцевого самоврядування через комунальні підприємств — ритуальні служби, які займаються будівництвом та утриманням кладовищ, ритуальними послугами та іншим. При цьому приватні компанії з надання ритуальних послуг можуть функціонувати, але мають укладати договір з комунальною ритуальною службою, яка, в принципі, легко може не допустити компанію до роботи. Головною проблемою є те, що комунальні служби мають надто велику роль у сфері та по суті регулюють ринок, приймаючи рішення про допуск чи недопуск приватних компаній до роботи, та й в цілому мають монополію на місця поховання. Це майже повністю виключає можливості для вільної роботи приватних операторів і має в собі ризики корупції. Комунальні служби працюють непрозоро; через це виникають ситуації на кшталт продажу місць на цвинтарях, яких нібито вже не існує.
На сайті Верховної Ради можна знайти непоганий законопроєкт №8248 кількарічної давнини щодо удосконалення сфери поховання, в якому, крім усього іншого, прописано принципи біопоховання та проєкт нових цвинтарів-парків. Тим не менш, далі профільного комітету законопроєкт так і не пройшов, а через рік взагалі був відкликаний — певне, був не на часі.
Українська сфера поховальних послуг дійсно потребує серйозних реформ та впровадження повноцінного ринку, де була б можливість існування приватних кладовищ, що матимуть змогу надавати в тому числі й послуги зеленого поховання.
Від «Гамлєта» до «Абетки». 30 книжок Незалежности
Ідея формувати підбірки книг, котрі є знаковими для якоїсь країни, культури чи суспільства вже досить не нова. До прикладу, «Великі книги Заходу» — компіляція книжок — найвизначніших творів у історії всієї Західної цивілізації. Її ще у 1952 році видала Encyclopædia Britannica — найстаріша у світі енциклопедія англійською мовою. Також можна згадати, як у 2012 році Бібліотека Конгресу презентувала 88 книжок, які «сформували уявлення американців про їх світ та уявлення світу про Америку».
Нещодавно схожа ідея була реалізована й в Україні. Інститут книгиоголосив перелік 30 знакових книжок, приурочених 30-тій річниці української Незалежности.
З 15 вересня по 15 жовтня на сайті проєкту серед списку зі 100 книжок, сформованого експертами, усі охочі могли проголосувати за найбільш знакові, котрі побачили світ з 1991 по 2021 роки. 30 фаворитів серед них і потрапили в добірку.
«Цим проєктом ми прагнемо нагадати про визначні книжки й про важливість читання як складової націєтворення. За тридцять років Незалежності українське книговидання зі справи пасіонаріїв перетворилось на цілком самостійну галузь. Наш проєкт ‒ це і можливість нагадати про тих, хто робив українську книжку…», — Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги.
Полиця в бібліотеці вже проситься, щоб на неї поставили нову палітурку або ви просто хотіли щось прочитати, та не знаєте що? Ось наш невеликий, тематично розділений огляд деяких 30 книжок Незалежности.
Дисклеймер. Наш формат не дозволяє написати про кожну книжку окремо, тому ваш покірний слуга вибрав на свою ну дуууже суб’єктивну думку, те, про які твори було б дізнатися найцікавіше.
Топ 3 — Кіпіані та Ліна Костенко
«Справа Василя Стуса» (2019). Вахтанг Кіпіані
В 2015 році були розсекречені радянські архіви. Це не могло пройти повз історика та публіциста Кіпіані (між іншим викладача НаУКМА), котрий протягом 6 місяців досліджував матеріали кримінальної справи репресованого радянською владою Василя Стуса (повна збірка його творів теж є у цій добірці). Результатом роботи і стала ця відома книжка.
Більша частина видання — викладка шести томів кримінальної справи поета. Це буквально не виправлені протоколи, ордери, справки etc. Також на сторінках присутні останні записи Стуса «З таборового зошиту».
Все інше ось ці статті (раз, два, три), та четверта — «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?». Вона була написана ще в 2003 році для Української Правди, проте, в той час, вона не викликала такого суспільного резонансу.
А от видання «Справи» у 2019 році — історія усім відома: позовМедведчука проти Кіпіані і видавництва «Vivat», судова тяганина, протести, заборона розповсюдження книжки, розкуповування книжки і 100 тисячний тираж, знову тяганина та врешті-решт дозвіл на розповсюдження.
Попри все, книга дійсно варта вашої до уваги навіть не тільки тому що вона — збірник унікальних історичних даних, а тому що вона сама увійшла в історію.
«Кримінальна справа Василя Семеновича Стуса — це хроніка боротьби злочинної комуністичної системи з людиною, повної болі та гідності. Ми бачимо громадянина, правозахисника, творчу особистість, який чудово розуміє наслідки своєї “негнучкості” перед каральною машиною. І тим не менше він іде до кінця», — Вахтанг Кіпіані.
«Триста поезій» (2012) та «Записки українського самашедшого» (2010). Ліна Костенко
Поетеса-шістидесятниця, жива класикиня, Ліна Костенко не потребує широкого представлення.
«Триста поезій» — це фактично антологія, найбільша збірка з усіх періодів творчости поетеси.
В свою чергу «Записки українського самашедшого», — перша книга яку написала Костенко з 90х років. Будичи доволі контрастно прийнятий критиками, роман став бестселлером, його тираж становить близько 100 тисяч копій. І це не дивно, адже для українського «ринку» це було дійно щось нове:
«Я сподівався на подію, а з’ясувалося, що це — вибух. Книжка вражає по-справжньому. Здається, у нас так ще не писали»,– Іван Малкович
Роман — абсурдистська картина від імені 35-річного програміста, затиснутого в нерозумінні, відчуженні від цього світу. Прірви між чоловіком і жінкою, родиною і професією, світом і Україною затягують свідомість головного героя. Намагаючись зовсім не «збожеволіти» він і веде свої записки, описуючи своє життя у період між президенством Кучми та Помаранчевою революцією.
Доволі знаково, що саме ці два видання люди оцінили найбільше серед творчого доробку Костенко, адже ці твори репрезентують всю багатозначність майстрині: вона може бути ніжною і романтичною, ще юною дівчиною в «Світлому сонеті»; дитиною, враженою «кривавим світом», у «Моєму першому вірші написаному в окопі»; та філософом, котрий окреслює гостроту соціяльних проблем зі сторони окремої особистості, цілого світу, але в першу чергу своєї країни, ставлячи їй діагноз «шизофренія», у «Записках українського самашедшого».
Проза і не тільки…
Більшість авторів з цього списку, почали активну творчу діяльність на початку 90х років. В ті часи в Україну ввірвалася нова хвиля молодих письменників. Розпад Радянського Союзу відкрив їм шляхи, котрі були недоступні раніше через політичну заангажованість літератури у часи тоталітарної системи.
Разом з тим на ці часи припадає видання українських письменників 20–30х і 70 років та друк іноземних літераторів, чиї були заборонені в совітські часи. Все це підвищило рівень мистецької конкуренції та провокувало «нову хвилю» шукати власні шляхи до творчої реалізації, і напевне, їм це вдалося.
«…найвагомішим є те, що вони [нова літературна хвиля]…зуміли випустити з закоркованої тоталітарним режимом пляшки джину сміха, іронії та сарказму, зуміли вдихнути у слово дух карнавальности та означити новий новий розвиток української літератури у дусі постмодернізму…», — Василь Ґабор «Від Джойса до Чубая»
«Ворошиловград» (2010). Жадан Сергій
Як підмітила Олександра Коваль (котру ми вже сьогодні згадували): «Далеко не всі, знаючи Жадана, можуть назвати твори, які він написав», але це робити варто, почавши з роману «Ворошиловоград».
Написаний 2010 році, перекладений угорською, німецькою, англійською, польською, французькою та іншими мовами. Став книгою року 2010.
«Ворошиловоград» — транзитний рух в одну сторону. Текстом рухають історії, здавалося б, пересічних людей, які трапляються кожному з нас у житті. Власне, вони і творять міт пострадянського простору, який не так прив’язаний до місця чи сюжету — як до людей. Немає норми, немає загальної правди, держави як такої. Всі ці поняття ілюзорні, реальними є тільки люди та бажання вижити.
Яке місце людини в недетермінованому суспільстві чи — цитуючи нашого гаранта: «Хто я?». Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стала лузерами. Усе що нам залишається — згадування, спроба розгледіти у власних і чужих спогадах своє обличчя.
«Гамлєт, або Феномен датського кацапізму» (2006). Лесь Подерв’янський.
Лесь Подерв’янський не починав як письменник і драматург, спочатку він був художником. Картини Подерв’янського майже ніхто не бачив, але ви можете і вам навіть варто! Так чи інакше справжня відомість настигла через його писемність.
«Спочатку твори Леся були відомі лише вузькому колу друзів, яким він їх іноді читав…імовірно хтось з друзів вирішив ці твори записувати на касети і поширити серед своїх знайомих, ті — серед своїх, і пішло-поїхало. Записи п’єс Леся продавалися спочатку на авдіокасетах, потім на дисках у форматі MP3 і поширювалися всемережею. Врешті решт автор став настільки популярним, що його п’єси почали видавати у вигляді книжок, а самого автора стали запрошувати почитати вголос в різні культурні і не дуже заклади», — Енциклопедія Драматика
«Гамлєт, або Феномен датського кацапізму» — експеремент митця з класичним твором Шекспіра, висміювання радянщини та її московської реінкарнації. Автор не соромиться використовувати ненормативну лексику та суржик, який він уживає в усіх творах, пародуючи русифіковану частину населення України. Попри все, нічого краще не розповість про рівень насмішки цього твору, ніж цей уривок з нього:
«Престіж крєпчаєт, мощно возрастаєт дєнь ото дня процент жиров у маслі».
Отож, якщо ще не читали, то бігом це виправляти! Або можете послухати, як читає сам автор.
Інші прозові твори, які увійшли у збірку:
- «Солодка Даруся» Матіос Марія
- «Інтернат» Жадан Сергій
- «Століття Якова» Лис Володимир
- «Чорний ворон» Шкляр Василь
- «Фелікс Австрія» Андрухович Софія
- «Танго смерті» Винничук Юрій
- «Село не люди» Дашвар Люко
- «Червоний» Кокотюха Андрій
- «Московіада» Андрухович Юрій
- «Польові дослідження з українського сексу» Забужко Оксана
Війна
Історія конфліктів XX століття показала нам, що в модерні часи війни ведуться не тільки за міста, плацдарми, торговий вплив та ресурси, війни стали боротьбою за серця та уми людей. Друга світова та Холодна війни — театри конфліктів між трьома ідеологіями, «шляхами»: фашизмом, комунізмом та Західним лібералізмом.
Так сьогодні, гібридна війна між Україною та Росією — це боротьба двох світів: української нації, котра ще шукає своє місце під сонцем та російським великодержав’ям, котре продовжує свою багатовікову традицію територіяльної експансії.
Будучи також війною ідеологічною, за серця і уми, цей конфлікт відобразився й на літературних авторах, котрі, як губки вбирають в себе всі травматичні переживання, пов’язані з війною на Донбасі.
«Ілловайськ» (2015). Положій Євген
Фактично збірка з 16 новел про трагічні події літа 2014 року виросла з журналістського розслідування.
В 2014 році Євген Положій, письменник та головний редактор сумської газети «Панорама», будучи на презентації своєї книги «Риб’ячі діти», зустрів товариша, котрий «піднімає» солдатів Другої світової війни, так називають пошук останків загиблих та їх перепоховання.
Цей друг розповів про свою участь у місії «Чорний тюльпан», що займається «вантажем 200». Тоді місія знайшла 150 наших солдатів, котрі загинули під Ілловайськом. Пошуковці кропітливо досліджують все, що знаходять у загиблих, від татуювань до дивного прикладу автомату, адже такі деталі можуть допомогти ідентифікувати людину.
Євген спочатку зробив матеріал для своєї газети, але тема настільки його зацікавила, що він почав досліджувати цю тему, зустрічаючись з учасниками Ілловайського котла та нотуючи їх свідчення.
З часом автор зрозумів, що не зможе передати всього емоційного досвіду, якщо зупинить свою роботу на журналістському розслідуванні. Тому він і вирішив створити книгу «Ілловайськ»– групу оповідань, заснованих на реальних подіях реальної трагедії. Про війну, та тих, хто зберіг на ній людське обличчя, і тих, хто зробити цього не зміг.
Читайте більше: «Доця» (2019), Горіха Зерня Тамара — теж про війну та теж увійшла до «30 книг Незалежності».
Історіографічний канон
«Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття» (1996). Ярослав Грицак
«Українську історію неможливо читати без брому», — ця фраза Володимира Винниченка про визначила розвиток вітчизняної історіографії на все ХХ сторіччя: наша історія подається як безкінечна вервечка поразок, невдач, зрад, суспільних травм і трагедій. Якщо так, то дивно, чому ми досі ще живі.
Фундаментальна праця Ярослава Грицака, пропонує нам «історію без брому», альтернативний історіографічний погляд: саме існування у нас сьогодні держави та нації — факт нашої перемоги.
«У винятково несприятливих обставинах українцям вдалося постати як модерна нація, пройшовши шлях від фактичного законодавчого заперечення свого існування, розірваності між імперіями, відсутності адміністративної еліти, технічної інтелігенції й високої культури, від стану архаїчного, неосвіченого й неусвідомленого селянського моря навколо етнічно чужорідних міст — до сучасної нації, соборної, урбанізованої, освіченої, культурної, підприємливої, інноваційної та суверенної. Хіба це не перемога?», — TG канал Pekar’s Book Review
Намагаючись відійти від політичної заангажованості, автор намагається представити українську історію різносторонньою: це історія селянства, робітників, мас уцілому, це історія малоросійської та українофільскої аристократії, буржуазії й інтеліґенції. Водночас, книга не уникає злизьких тем: питань національних меншин, антисемітизму, коларабоціонізму etc. Позаяк, вона точно рекомендована усім тим, хто хоче поглибити своє знання про становлення нас як нації та, можливо, зробити деякі висновки про сьогодення.
Инший історіографічний канон, котрий увійшов до збірки:
- «Україна. Історія» Субтельний
- «Літопис» Величко Самійло
- «Брама Європи» Плохій Сергій
29.11 (понеділок), 17:00–19:30
Чорна п’ятниця набридла, а шафа забита речами? 29 листопада з 17:00 до 19:30 буде проходити КМАсвоп від ЕкоКлубу «Зелена Хвиля». Приходьте до галереї кінотеатру «Жовтень» та приносьте свої непотрібні речі. Приймають одяг, взуття, аксесуари, кімнатні рослинки та навіть старі книжки! Єдина умова — речі мають бути чистими та охайними.
29.11 (понеділок), 18:00
Вірші, проза, пісні та історії на українській та білоруській мові — все це зустріне вас на новій творчій події від «Білого Простору». Учасники та учасниці заходу зможуть не тільки насолодитись чужою декламацією, але й самі виступити на сцені. Для того, аби потрапити на гутірку, треба зареєструватись за посиланням. Подія відбудеться у видавництві «Смолоскип» на Подолі.
29.11 (понеділок), 18:30
Онлайн-тренінг із виявлення та протидії неочевидного насильства відбудеться вже у цей понеділок. Організаторами зустрічі виступають UNFPA Україна та Студентська колегія НаУКМА. Разом з секс-просвітницею та блогеркою Асею Сей учасники та учасниці навчаться виявляти неочевидне насильство та протидіяти йому.
01.12 (середа), 18:30
Дискусія “Корупція робить щасливим” відбудеться на другому поверсі «Колізея» 1 грудня о 18:30. Під час розмови Наталія Соколенко, Денис
Бігус та Віталій Шабунін розкажуть про те, кому і як вигідна корупція у сучасному світі. Захід відбудеться за підтримки ACREC та Асоціація випускників “Києво-Могилянської академії”. Участь є безкоштовною за наявністю реєстрації. Відвідування заходу можливе виключно за умови вакцинації або наявності негативного тесту.
01.12 (середа), 19:00
«SQUAD21» презентує онлайн-зустріч “Як студентству поринути у світ креативних професій» з Ілоною Вороніною. Дівчина проходила стажування в SMM-агенції Hashtag та в департаменті комунікацій Кабміну, а наразі працює в маркетинг-відділі компанії Uklon. Участь у конференції можлива лише за реєстрацією.
02–16.12 (від четверга)
У «Каштані» пройде фотографічна виставка «Один, два» від київської фотографки Софії Вінніченко. Цей фотопроєкт був створений за останні півроку під час подорожей авторки.
«І про дівчину з водою, і про дерево, і про чоловіка зі скрипкою, і про синій колір, про спостерігача, про скло і про неї. Ця історія про історії та про те, як їх переплетіння, нехай і штучно створене, може викликати справжні емоції»— так описує свій проєкт Софія Вінніченко.
11.11–05.12 (до неділі)
5 грудня у центрі сучасного мистецтва M17 завершується виставка МУХі 2021. Цей проєкт — восьма експозиція фіналістів та фіналісток конкурсу для молодих українських художників та художниць з різних куточків України та світу. У цьому році МУХі святкує своє дванадцятиліття, яке супроводжувалось виданням книги та триденним форумом.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
