Посвята. Спудейський вісник №17 (21.09.20)
Welcome to Kyiv-Mohyla Academy , спудеї та спудейки!
▼
Я думала, що на цьому мій вступ закінчиться
▼
Лови “Хвилю”
▼
Скільки разів ви чули такий вислів: “Перше враження — найважливіше”?
▼
Втонути в озері, що зветься Амадока
▼
«Highers» : про працевлаштування і вищу освіту
Перше слово
Любі читачі!
Тиждень, що минає, був надсимволічним для першокурсників Академії. Цьогоріч дистанційно вони зустрічали початок нової сторінки у дорослому житті. Посвята в Академії — це традидія. Попри сталість цього урочистого дійства, #OccupyKontraktova цьогоріч не змогла відбутись. Проте дистанційний світ дозволив нам зустрітись вдома на он-лайн Посвяті2020. Знаєте, я вже встиг пожартувати у розмові з батьком своєї фрешки, сказавши, що в них Посвята он-лайн, а в мене буде навпаки — Конвокація… Тепер із жахом дивлюсь на це, хоча причин для альтруїстичного мислення поки годі й шукати.
Цей випуск — немов би демонстрація того, як Могилянка реагує на ритми нового дня, котрі задає нам коронавірусна стихія. Тут і в усіх наступних випусках можна прочитати про те, як діяльність могилянців тривала й продовжує тривати в нових умовах. Тут історії про те, як вдається або й не вдається СО втілювати намчіене зараз. Тут ми будемо говорити про нові проєкти, що створюються в НаУКМА та й ті, що впливають на наше життя як Могилянців, подолян і киян у цілому.
Цього випуску та у кількох наступних ми відкриватимемо сторінки історій першокурсників, котрі одержали на адресу редакції. Це незвичайні історії, вони про вступ до НаУКМА, але не прості, бо тут кожен ділився найсокровеннішими думками про турбулентності життя, про вибір майбутнього свого, пошуки себе, драми особистого життя та пошуки істини. Це має бути дуже цікаво, ми в редакції вже зачитались.
Наприкінці випуску Вас знову чекає дещо цікаве й надактуальне для студентів зараз. Ми взяли інтерв'ю у творців стартапу Highers. Тут привідкрито карти нової дійсносні на ринку праці, дієві поради щодо пошуку роботи, створення резюме та співбесіди.
А хвороба з нами, як нова данність. Ми у команді Вісника, як члени свідомої спільноти, лиш нагадуємо, що потрібно берегти себе та близьких. Також згадуємо про інструкції, що цього тижня опубліковані Відділом по роботі зі студентами. Тут про план дій, якщо у Вас або в тих, хто поруч є підозра чи виявлено COVID-19.
Тримаймось на відстані, проте разом, адже в єдності сила, на цьому тримається наша спільнота.
Welcome to Kyiv-Mohyla Academy , спудеї та спудейки!
Сонечко поволі сходить над бурсою. Контрактова площа хватькома наповнюється радісними розмовами, щирими привітаннями, новими знайомствами та теплими обіймами. Навколо витає атмосфера особливої урочистості, святковості та легкої інтриги, усі в очікуванні дива. Навіть якщо це плід вашої уваги, просто відчуйте, вдихніть сей ранковий аромат і диво обов’язково відбудеться, огорне вас своєю ласкою, попри всі кілометри та мережеві нетрі. Бо сьогодні особлива подія. День, коли кожен фрешик стає почесним спудеєм і долучається до нашої Могилянської родини — урочиста церемонія Посвяти 2020.
Цьогоріч пандемія змусила шукати кожного нові шляхи для реалізації власних планів та ідей. Церемонія Посвяти 2020 року не була винятком, тож уперше в Академії ця почесна традиція НаУКМА відбулася у віртуальному режимі. Проте цікаво, хто ж став ініціатором такого формату, як вдалося в період «помаранчевої зони» все-таки зібрати матеріал та основне таку, справді, багатогранну команду, об’єднавши не лише адміністрацію НаУКМА, але й викладачів, випускників та власне нових першокурсників-фрешиків задля складення спудейської обітниці, поділився «секретами закулісся» зі Спудейським Вісником Гліб Кузьменко (один із організаторів церемонії Посвяти 2020, магістр Соціології-1, Бадді магістрів ФСНСТ) :
Варіант КіберПосвяти виринав у розмовах могилянців іще з червня (якщо не раніше), але в серпні з цим вирішили остаточно. Зазвичай підготовку до таких великих офіційних подій КМА координують прес-центр і відділ стратегічного розвитку, тож кілька тижнів тому вони запропонували долучитися. За пару днів ми вже зібралися на обговорення.
Загалом, робоча група була добре знайома: Лариса Сиволожська (прес-центр), Валерія Казадарова (керівниця відділу стратегічного розвитку), Юлія Рій (менеджерка з комунікацій), Діана Проценко (деканка по роботі зі студентами), Владислава Осьмак (керівниця КМЦ) і ми з Бадді — Дар’єю Сандаловою й Анею Досенко. Власне кажучи, ми доволі часто працюємо разом у плюс-мінус такому складі, і така співпраця адміністрації-студентства вже не раз давала позитив. Тож так: це дрім тім! Проте маю наголосити, що відео творили безпосередньо Могилянська школа журналістики (дякуємо Юрію Паніну та його команді) і наші колеги-герої відео. Та й із концептуальних питань теж долучалися інші колеги.
Обговорили функції Посвяти, що вона має нести, зважаючи на коронакризу. От з одного боку, є певні традиції, які мають зберігатися: офіційне вітання, почесні гості, Гаудеамус, академічний дух тощо. Ми мали адаптувати їх до онлайн-варіанту. Наприклад, на сходах КМЦ, бадді записали відео, де фреші (вони тоді як раз подавали документи на вступ) виголошують уривок спудейської клятви. Потім колеги з МШЖ зробили з цього цілісний ланцюжок.
Але в наших обставинах був ще й інший виклик: першокурсники мали доволі турбулентні тижні-місяці, і треба було дати позитивні емоції, тепло й підтримку. У той день, відразу після зустрічі ми провели дослідження емоційних потреб, бадді зібрали дані знову ж таки прямо на сходах КМЦ: опитали першокурсників, що вони відчувають зараз і чого не вистачає. Потім проаналізували, узагальнили (дослідники сказали б, що “концептуалізували”) все це й визначили, які відчуття треба донести.
Як і очікувалося, була потрібна людяність, живе спілкування й певна опора, віра в краще. Тож ми підкорегували меседжі та визначили, яке відчуття доносить кожна частина Посвяти. Тобто ось є в. о. президента Василь Ожоган і викладачка-випускниця КМА Катерина Близнюк, які вітають кажуть, що “ви — молодці, ви вже тут, будьте щасливими та сміливими”, ось цьогорічні випускники, які кажуть “ми випускалися онлайн, we know how that feelz, ми всі разом”, ось і старші випускники, які мотивують іти вперед.У цілому, ниточка, яку ми намагалися протягти крізь усе відео та яку доносили почесні спікери, адміністрація, викладачі, випускники різних років — це людяний оптимізм. Ми дуже старалися та дійсно всі разом хотіли зробити для фрешів у цих умовах щось могилянсько-святкове, тепле, легке та приємне. Сподіваюся, це вдалося.
29-ту церемонію Посвяти урочисто розпочинала деканка по роботі зі студентами — Діана Проценко, шанований Майстер сьогорічного дійства. До слова були запрошені: в.о. президента НаУКМА Василь Ожоган, почесний промовець засновник та директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» — Іван Малкович, випускники Олесандр Кава та випускниця, а наразі викладачка в Академії — Катерина Близнюк. Опісля привітань та невеличкого екскурсу в традиційні цінності НаУКМА першокурсники змогли познайомитися ближче з очільниками та провідниками їхніх факультетів — деканами та деканками Академії, які щиро пораділи за своїх студентів та поділилися своїми настановами і порадами з першокурсниками: Андрій Глибовець (ФІ), Марина Ткачук (ФГН), Олександр Голуб (ФПрН), Олександра Гуменна (ФЕН), Світлана Оксамитна (ФСНСТ) та Денис Азаров. Фрешики, які, можливо, ще досі були схвильовані та розгублені, в цей момент точно заспокоїлися, бо на екрані з’явилися ті, хто 4 роки тому мав аналогічні почуття і зараз вони понад усе хотіли підбадьорити їх: випускники НаУКМА 2020 — Максим Савчин (ФЕН), Дарина Черкасенко (ФПвН), Нікандр Маргаль (ФІ) та Катерина Квашницька (ФПрН).
Найбільш чуттєвою частиною Посвяти була клятва спудеїв Могилянської Академії, організована у форматі флешмобу, в якому взяло участь 14 першокурсників НаУКМА.
Найтерпеливіших та найуважніших фрешів чекав наприкінці неабиякий сюрприз, кожен мав шанс загадати бажання, торкнувшись талісмана Могилянки — черепашку Альму, до речі, можна було просто натиснути на паузу. До речі, такий шанс мав не кожен студент на офлайн Посвяті, тож студентам дуже пощастило.
Традиція Посвяти — це обітниця, що формує міцний зв’язок між спільнотою Академії і студентом, це своєрідна трансмісія давніх цінностей від одного покоління до іншого, тому дана церемонія має таке вагоме значення в житті кожного спудея. Цікаво, як минула для першокурсників їхня Посвята, як вони відчули цю традицію і Академію загалом, хоча б віртуально?
Якщо чесно, то посвята мене вразила, оскільки у школі початок нового навчального року ніколи не відчувався чимось настільки величним. Коли найсвітліші розуми вітають тебе та бажають успіхів (хоч і через трансляцію у Фейсбуці), відразу відчуваєш себе частиною сім’ї, — Володимир Купчак, ФЕН-1.
Трошки сумно було дивитися посвяту, бо, хотілося відчути атмосферу навчання в університеті моєї мрії із самого початку, але не так сталося, як гадалося. Що поробиш… Зате послухала деканів і всміхнулася:), — Марія Мацьоха, ФПрН-1.
Особисто для мене Посвята — це церемонія прийняття у велику могилянську родину. Цього року формат події особливий та незвичний. Однак, попри всі негаразди, сидячи в гуртожитку з друзями або вдома з родиною, кожен фреш отримав можливість відчути себе частиною спільноти. Навіть через камеру організаторам події вдалося передати першокурсникам унікальну й теплу атмосферу Академії!, — Анастасія Сизоненко, ФІ-1.
Безумовно, вступити до Києво-Могилянської академії було моєю маленькою мрією з великими амбіціями, і тому, коли документи було подано, я не вірила своєму щастю і з нетерпінням чекала посвяти. Посвята — це, дійсно, особливий день для кожного абітурієнта, бо саме в цей день ти можеш офіційно вважати себе першокурсником. У цьому році була незвична для нас усіх Посвята, але вона була і це важливо. Я дивилася пряму трансляцію і дух Києво-Могилянської Академії насправді переповнював мене і створював незвичайно затишну атмосферу навіть через екран ноутбука. На посвяті я зарядилася позитивом і енергією вчитися, ставити нові цілі і впевнено йти до них. Перший тиждень навчання — це пізнання всього нового і наразі такого незвичного, але я знаю, що ми на правильному шляху, — Маргарита Мойсеєнко, ФГН-1.
Для мене Могилянка і раніше була найбільш душевним закладом України — після посвяти це відчуття ще більше підтвердилося. Хоча й через екран, але я відчула дух академії: слова деканів знайшли відгук в моєму серці, а вчитися захотілося ще сильніше. Одразу відчувається, що я знаходжуся в потрібному місці серед потрібних людей, — Алєся Ткач, ФСНСТ-1.
З моменту, коли я повністю усвідомила своє бажання навчатися у Могилянці, в мене одразу перед очима з’явилася картинка усміхнених студентів-першокурсників, їхніх щасливих батьків, викладачів, які усі разом переживають цю мить посвяти у спудеї Києво-Могилянської академії. Але, на превеликий жаль, цьогоріч можливості реальної зустрічі ми не мали, але Могилянка зробила все можливе, щоб студенти-фреші відчули цю святкову та важливу в нашому новому етапі житті атмосферу. Було дуже цікаво та приємно слухати мотивуючі та натхненні виступи деканів, випускників та запрошених гостей, які разом із нами співпереживали ці хвилини входу у студентське життя. Щиро дякую НаУКМа, що зробили цей день особливим!, — Гафія Нагірняк, ФПвН-1.
Посвята в спудеї Києво-Могилянської академії — це не просто захід, не просто традиція, це момент усвідомлення себе, як частинки міцної спільноти. Момент, коли ти відчуваєш всю свою відповідальність та волю здобувати знання, віднаходити нові можливості, шукати своє призначення та вибудовувати власні вектори. Момент, коли ти нарешті розумієш, що ти — не один, із тобою поряд друзі, викладачі, люди, які завше підтримають. Момент, коли ти радісно з’ясовуєш, що ці 4 роки будуть незабутніми, і навіть віртуально ця атмосфера тепла, підтримки та турботи надихатимуть досягати нових незвіданих висот!
Спудеї та спудейки, урочисто вітаємо в нашій Могилянській родині!
Я думала, що на цьому мій вступ закінчиться
Якщо мене спитають, чи нервовість входить в розпорядок мого дня, то я відповім, що вона залітає так само непомітно, як і комарі в кімнату. За вікном пекло сонце, а в квартирі ставало задушливо. Йшов третій день вступу. На секунду я вже була готова нікуди не подавати заявки. Якось в одну мить все моє бажання вивітрилось.
Сиділа на підлозі, а навколо були розкидані блокноти, зошити, декілька ручок, розчіска, складені книжки з гербарієм всередині, а біля них на підставці з коліщатами у вазоні росте фікус. Мій погляд впав на нього: моя мама ще з самого мого дитинства викохує його, завиває стовбур, він піддається маніпуляціям та зростається. Чи не теж саме вона робила за мною? Але ні, я відкинула ці думки. Щось таки було відмінного. То було моє рішення — вступати чи ні.
Я зібрала себе до купки, так мені здавалось, та сама зробила вибір. Після чотирьох років навчання я нічого не хотіла. Це була чиста правда. Виснажена від бакалаврату хотілось просто отам і сидіти на підлозі вдома та пити каву. Цей рік став вирішальним. Усі проблеми налетіли з космічною швидкістю, а разом з тим налетіла і невідомість. Що робити, куди йти? Карантин став трігером, щоб вступати. Тому я задумалась, чи справді я хотіла навчатись далі. І чи справді є різниця, чи Могилянка це, чи ні? Якось до того я не замислювалась над цим. Мене весь час питали про мій університет, та що там — і домі питають. Я відповідаю, що найкраще, що зі мною було. Я пригадала ті 4 роки і зрозуміла, що іншого вибору і не може бути. Але це якщо вже обирати.
Через декілька хвилин до кімнати зайшов мій малий брат. Він спитався, чому я сиджу сама, а я і справді не мала що відповісти. Завжди намагаюсь підбирати слова для нього, але ніколи не можу скласти правильні. З дітьми треба бути обережним, бо один необачний рух чи слово, і вони вже не бажають навчатися, здобувати освіту. Тому при ньому я не казала у голос: «Я не хочу вчитися». Це був мій метод його виховання, бо хто якщо не я покаже йому приклад. Мої думки згорталися у сніжки влітку. Це трохи і мозок би сам жбурнув у мене їх. Такі роздуми невластиві мені, бо я обираю моментально. Чого б це не стосувалося, я не роздумую, чи купити мені ріжки, чи спагетті, чи пофарбувати волосся в каштанове, чи в рожеве. Я не вагаюсь. А тут я не знала, що робити. Я закінчила своє бакалаврське життя, а попереду був вибір, який я не наважувалась зробити. Я думала, що на цьому мій вступ закінчиться…
Брат сів на дивані грати у телефон. Я глянула на нього, і чомусь на тому етапі життя мені було важливо знати його думку. Наївну думку 9-ти річного хлопчика. Він одразу ж підбіг до мене. Ми часто з ним говоримо про життя. Зазвичай то відбувається ввечері, коли я плачу, а він намагається заспокоїти мене. Я спитала, що мені робити, а він поглянув і спитав у відповідь таку очевидну річ: А чого хотіла б саме ти, ніхто інший?
Я не відповіла, але зрозуміла, що хочу відчути себе знову студенткою. А в той же день я подала заявку на магістратуру. Лише дитина змогла скласти мій пазл до купи.
Дві заявки, які змінили моє життя на наступні два роки. Перша на літературу, а друга на нову спеціальність, яка тоді здавалась мені безглуздою, та обрала я все ж її.
Якось поступово приходило розуміння, що ми всі будемо знову членами цієї родини, і так хотілось просто відчути це. Як хтось звертається до тебе «пані», «студентко» чи улюблене моє з часів вступу — «магістрантка» (і смішно і прикольно одночасно). Якось нахлинула купа спогадів про сесії та іспити, заліки та автомати, усе перемішалось в одне.
Якщо вже і навчатись, то тільки тут. З Могилянкою в серці.
Анастасія Федченко, студентка МП-1 “Мови та комунікації”
Лови “Хвилю”
Одна з речей, які роблять Могилянку такою, як ми її знаємо — проактивність. Якщо говорити банальними словами, це можна пояснити приблизно так: коли студентам з чимось «не ок» — вони це виправляють. Це може стосуватися будь-яких сфер: життя університету, суспільства, політики і, зверну особливу увагу, довкілля. І як вже логічно заведено в КМА, амбітні та небайдужі студенти об’єднуються в угрупування або в студентські організації. А тепер згадаємо, на що я робила акцент в попередньому реченні і спробуємо скласти все до купи: студенти, амбітність, ідеї та турбота про довкілля. Саме з цих речей і виник Екоклуб «Зелена Хвиля»!
Немає жодного сенсу зараз розповідати вам, наскільки актуальне питання захисту навколишнього середовища, адже ви це знате апріорі. До того ж, я впевнена, ви також не байдужі до цих злободенних проблем і вже давно знаєте значення таких слів як zero-waste, fast fashion, trash’n та інших, на щастя, популярних еко-термінів. В Могилянці, звісно, існує свій осередок піклування про довкілля, і його центром є саме «Зелена Хвиля».
Скажу, як одна з членкинь організації: карантин для СО і онлайн-івенти — це важко. Онлайн-зустрічі та скасування заходів та планів — це важко. Неможливість заварити собі чай в кабінеті Екоклубу та просиджувати там вікна — це важко. Але ці довгі пів року не віддалили «Зелену Хвилю» від своїх принципів і тим паче, не змусили відмовитися від цілей. Що ж вдалося втілити в життя Екоклубу за останній час?
Мосс-модуль на набережній Дніпра
Почнемо з найголовнішого питання: що таке мосс-модуль? Так називають стіни з мохом, який, як відомо, є чудовим очисником повітря. В багатьох розвинутих містах подібні конструкції є вже звичними і їх досвід показує, що це неабиякий ефективний спосіб впоратися з забрудненістю великих міст, адже одна подібна стіна очищає повітря так само, як 275 дерев! Членкині Екоклубу не могли залишити без уваги таку чудову можливість покращити життя на Подолі і втілили у життя цей проект у співпраці з ПРООН.
Як це відбувалося?
Реалізаторами проекту були Настя Саква і Діана Рацун (членкині «Зеленої Хвилі»), кураторка Настя Іщенко та підрядник Дмитро Ковальчук. За основу команда брала принцип мосс-модулю, який встановлено в Лондоні, він має назву CityTree. Його, звісно, адаптували під наші реалії і почали поступово втілювати в життя. Ось який вигляд мала конструкція на початку роботи:
Команда вирішила, що збиратиме мох у лісі, а не купуватиме його, адже як казала кураторка «Наша конструкція присвячена моху і для нас було дуже важливо зберегти дух першопрохідця: накопати мох, очистити його.» На це вони витратили неочікувано баагто часу, адже ця праця виявилася досить кропіткою. Монтаж також виявися тривалим, враховуючи ще й те, що команда вирішила, що вкрай необхідно захистити мосс-модуль від можливого вандалізму для чого поверх моху встановили сітку.
Ось який вигляд мав модуль після завершення всіх робіт:
За словами кураторки та інших учасників команди — втілення проекту було непростим, але вони щиро вірять, що їхні зусилля цього коштували.
Дощовий садок замість калюж: експериментальна дренажна система
Ви, певно, помічали, що подекуди в Києві, та, зокрема, на Подолі, є певні місця, де постійно утворюються калюжі після найменшого дощу. А якщо й не помічали — воно й не дивно, адже ми так звикли до цього, що навряд чи звернемо увагу. Насправді ж, так бути не має.
«Вода руйнує все, і завдання архітекторів, урбаністів і свідомих мешканців — зрозуміти, як цю воду використати з користю.» — каже директор асоціації «Українська рослинна індустрія» Станіслав Донцов.
Рішення знайшли — зробити на місці такої «вічної калюжі» дощовий садок. Як і у випадку з мосс-модулем, цей проект втілювався в рамках програми ПРООН. В команді цього разу була голова екоклубу «Зелена хвиля» Анастасія Скок, директор асоціації «Українська рослинна індустрія» Станіслав Донцов, кураторка експерименту Настя Іщенко та місцева жителька Наталія Задорожня.
З чого почали?
Голова «Зеленої Хвилі» Анастасія розповідала, що при вивченні спального району помітили проблему, яка властива загалом усій території Подолу, але звернули увагу саме на перетин вулиць Щекавицької та Волоської.
«Був листопад і перше, що ми помітили — це калюжі навколо будинку в лунках для рослин. Нам здалося логічним зробити там ефективну дренажну систему, зробити так, щоб під деревами акумулювалася і відстоювалася вода.» — Анастасія Скок.
Ось так виглядала схема проекту, в якій, теоретично, не мало бути дуже складних для втілення моментів за словами кураторки проекту. Але насправді виявилось все інакше. По-перше, дощовий садок мали зробити два місяці (нагадаю, почали роботу над проектом в листопаді 2019). Проте, через погодні умови, а пізніше — жорсткий карантин, проект щоразу доводилося відкладати. По-друге, мешканці будинків на вулиці далеко не одразу відгукнулися на пропозицію щодо встановлення дренажної системи. По-третє, деякі питання в процесі втілення не залежали від учасників команди. Деякі дозволи доводилося чекати місяць, а то і більше!
Але не дивлячись на усі проблемні моменти в організації — команда майже героїчно впоралась з проєктом. Так відбувався процес втілення його у життя:
Голова Екоклубу та інші оранізатори щиро впевнені, що їхні старання були не даремними, адже саме такі проекти стають прикладами для інших небайдужих людей. Саме з однієї гарної справи починається благоустрій та зміни на краще.
Мамо, це було на Хортиці!
А зараз я вам трохи розповім про дозвілля екоклубівців, аби ніхто не думав, що ми — надлюди, які 24 години на добу організовують, планують та реалізують. Часом ми відпочиваємо! І ось влітку, наприкінці серпня, ми поїхали в туристичний похід на острів Хортицю з палатками.
Для багатьох з нас це був перший досвід походу, але оскільки всі повернулися живі та здорові — можемо вважати його абсолютно успішним. Хортиця — неймовірно мальовниче місце з фантастичною флорою та фауною, чистим повітрям та прекрасними краєвидами, красу яких важко було спіймати об’єктивом камери. Але ці два дні на природі не були б такими чудовими, якби не люди, які були поруч. Люди, з якими ми співали пісні «Агати Крісті», Цоя та Один в Каноє. Люди, з якими зранку дуже аристократично обговорювали фільтр-каву в дроп-пакетах в поході. Люди, з якими бігли у воду в темряві і не розуміли, куди зник місяць. Люди, які казали мені не боятися змій, хоч їх на Хортиці і не було. Люди, ви — любов!
Щодо веселих історій — їх також було з лихвою. Наприклад, уявіть — сьома ранку, я сплю в палатці і спальному мішку і крізь сон відчуваю, що по моєму обличчі щось повзе. Чіпаю обличчя рукою і підскакую від неочікуваності, адже виявився, що на ньому був слизняк чи равлик. Як ви здогадалися — більше я заснути не могла. Або ще, наприклад, трохи трагіко-комічна історія — ми мали їхати назад з острова автобусом, але перевізник скасував його менше ніж за добу до самого рейсу. Ми вже почали планувати, як нам доведеться жити в палатках ще декілька днів на Хортиці, але наша голова Настя героїчно дістала нам квитки на плацкарт, яким ми прибули назад до Києва. Мораль історії — будьте обережні з Busfor і навіть у екстрених ситуаціях не впадайте в паніку
Загалом, приблизно так пройшли останні пів року «Зеленої Хвилі». Насичено, відповідально, продуктивно, карантинно. Звісно, я розповіла вам лише частину втілених у життя планів Екоклубу. Але запевняємо — далі буде тільки більше і тільки краще. Треба ще бути обачними і уважними, не наражати один одного на небезпеку і не забувати багаторазову маску вдома. І тоді все буде як раніше — найкрутіші свопи та еко-тусовки, найнеобхідніші екологічні проекти та найнезабутніші івенти. Піднімайте лапки на захист довкілля та keep in touch! З найщирішими діджитал-обімами, ваш Екоклуб.
Скільки разів ви чули такий вислів: “Перше враження — найважливіше”?
Упевнений, так часто, що ця фраза здається вже не просто кліше, що тяжіє більше до мовного паразита; вона дратує до меж лютої ненависті і непозбувної бентеги, позаяк з самого дитинства нам, либонь, нічого іншого з етики й етикету і не розповідали, ніби оце “перше враження” — єдине правило для формування уявлень про коректну поведінку індивіда в суспільстві. І батьки таке згадували, і вчителі, і безліч репортажів у всіх видах медіа, та й ваш найліпший друг, умовний Василь, щось таке бевкнув одного разу, як відголосок вашої душевної розповіді про нещасливе кохання абощо. Навіть у моєму підручнику з основ здоров’я (здавалося би) за клас шостий аксіома “першого враження” була виведена в окремий, чорт його забирай, розділ.
Але, на відміну від багатьох штампів, ця мантра, хоч і значно зважніла по своїй суті, має під собою певне підґрунтя. Як людина розумна, при вивченні питання я відразу прямую на Вікіпедію (бож відомо, що це найкраще джерело абсолютно об’єктивної інформації), де читаємо, що це “когнітивне викривлення свідомости”. І тут треба би нарешті припинити ухилятися в різні боки і перейти до теми. До історії мого другого враження від Києво-Могилянської академії.
Більше року тому, у безтурботні ті доковідні часи, майбутньому спудею (тобто мені) пощастило поколесити найпрестижнішими вишами Києва. Аудієнції були різними за настроєм і офіціозом, але саме НаУКМА стала найбільшим і, напевне, найвизначнішим у моєму подальшому житті відкриттям поїздки. Перше враження — найважливіше, га? І Могилянка нівроку впоралася, щоб безповоротньо закохати в себе духом волі і щирости, що його часто так бракує вищому навчальному закладу. Тоді ж, в ошаленілій екзальтації, я так само безповоротньо зрозумів, де будуть минати мої наступні студентські роки. Отже, жодних сумнівів з подачею документів мати я не мав, а мав зате блаженну посмішку на обличчі, коли в моїх руках блищали квитки “Дніпро-Київ”. Таке відчуття буває, як намітив собі ціль і все відбувається саме тим чином, яким мусить, аби привести зрештою до омріяної мети.
Київ — місто по-хорошому шалене, хоча й контрастне. Київ бавить тебе і спантеличує, кидає з одних бурхливих емоцій в інші, не розчаровуючи при цьому, хіба дивуючи. Вулиці розбігаються на очах, а потім зливаються в одну, відтоді знову розплескуються і самі розчиняються в казані людей і відчуттів. Приблизно так само почувається колишній школяр, а тепер от-от студент вищого навчального закладу перед невідомістю майбутнього, адже все нове, усе буде по-новому, не так, незвично. Який же він, цей незабаром студент? Знервований, але смиренний, роздратований, але лагідний, пригнічений і переляканий, але ощасливлений. Взагалі, як писав Екзюпері, жахає тільки невідомість. Завдання людини — на шляху до мети подолати страх.
Я боявся? Імовірніше, відчував якийсь усеохоплюючий трепет. Найбільшим бажанням моїм було прийняття, а точніше розуміння. Так, як ніколи я прагнув спільного переживання, прагнув поділитися сокровенністю свого трепету до Могилянки, як до мети ікс, з близьким по духу товариством просто зараз, адже я той спудей, що виконав свою обіцянку, який уклався на повну задля свого студентства, бо саме в цьому бачив своє благо.
Трохи поблукавши Подолом, завертаю на вуличку, де знаходиться Приймальна комісія і, на диво, одразу очі заступає океан, неосяжний, по самісіньке видноколо. Океан не тихий — океан людськости, що репетує і галасує, а над ним — небо того ґвалту, а атмосфера розгардіяшу чавить десь усередині порив затишного неспокою. Ви колись бачили нескінченну масу води в одному місці? Вода завжди непохитна у своїй строгості. Напевне, саме тому натовп так інтуїтивно природно порівняти з морською стихією.
У будь-якому разі, загальна хвороблива суєтливість збиває з пантелику. Я ходжу межи колон, не знаючи до кого звернутись, трохи присоромлений невідповідністю власних уявлень з реальністю, а тому нерішуче минаю столи з паперами й людей з бейджами. До когось звернувся і щось спитав, байдужий, але більше зніяковілий, і, не вдовольнившись відповіддю, іду геть. У сторонці споглядаю хаотичне дійство і людей, що беруть у нім участь, відлякуючи своєю невизначеністю. Невизначеність присутня в усьому. У рухах, у діях, у чергах і документах, що їх треба заповнити, в електронній системі, яка працює чи не працює (боже, допоможіть) хаос залишає свої нерівні відбитки. Хаос породжує більший хаос. Тепер і я його невід’ємна частина. Він захопив мене у свої лабети і держить, здається, нас усіх.
Якийсь час, відстоюючи віртуальну чергу без жодного розуміння, чи просувається вона, я просидів у кафе. Утомлений від руйнування солодкої картинки, що мене зараз же приймуть у найміцніші обійми нові товариші, утомлений від нелогічности. Враження було спотворене. У той же таки день я, зрештою, увійшов у стіни майбутньої Alma mater, але не як переможець (як думалось), а як прохожий, як призовник до військкомату, що жде, коли ж, прости господи, уже завершиться це бюрократичне пекло. Я увійшов у Могилянку ногами, та чи увійшов я в той день душею? Враження було не спотворене, знищене під корінь…
Однак, як же все-таки дивовижно, що «когнітивні викривлення свідомости» існують, а вислів «Перше враження — найважливіше», вочевидь, настільки клішований, що став нашою яв’ю. Бо я маю свою першу омріяну картинку вже улюбленої Могилянки, з якою познайомився торік. Бо я все одно закоханий у неї по самісінькі вуха. А кохання так просто не минає. Бо моя душа увійшла в стіни Києво-Могилянської академії одного разу, а отже ніколи її більше не покине. Над Києвом зоріло сонце…
Тимофій Сонько, студент БП-1 “Філологія (українська мова та література)”
Втонути в озері, що зветься Амадока
Людство жадібно прагне ідеалу. Ідеал, на переконання багатьох, — це щось просте. Бо ж складне спричинює труднощі, а ідеал навпаки мусить полегшувати життя. Мілан Кундера, наприклад, міг би з тим посперечатися, а втім більшість з нас мріє (навіть якщо не усвідомлює цього) значно все спростити. Ідеал, на переконання багатьох, — це щось просте. А що може бути простіше, ніж звести все докупи, ніж звести все до абсолюту, ніж звести все до універсальної цілісности, якою можна керувати, ледь напружившись? Та є одна проблема. Цілісности немає.
Принаймні цю ідею розкриває Софія Андрухович у своєму останньому романі «Амадока». Ця книга ще свіжа, оскільки на полицях книгарень вона з’явилася цього року. Проте за короткий термін «Амадока» вже встигла стати об’єктом активного обговорення. Перш за все, це пов’язано з обсягом книги. 832 сторінки, на яких постають і плутаються між собою багато історій. Настільки великого роману від Андрухович не очікували, адже її попередня робота — «Фелікс Австрія» — мала всього 288 сторінок. Автори зазвичай пишуть свої книги в межах одного обсягу. Софія Андрухович стала одним з винятків цього правила. Та чи добре це?
Як на мене, роман доволі неоднорідний і подекуди навіть фрагментарний. Особливо це помітно під час прочитання, адже деякі уривки можна проходити надзвичайно стрімко, при тому не втрачаючи найменших деталей, а над деякими частинами доводиться довгенько сидіти. Різні темпи прочитання зумовлені композицією книги.
Як каже сама Софія Андрухович, «Амадока» — це три романи в одному. Книгу справді можна умовно поділити на три частини, і кожна з них написана по-різному, аби якнайточніше передати ідейне навантаження тої чи тої історії. Наприклад, частина про українських неокласиків і про Віктора Петрова (він же В. Домонтович) зокрема написана з деякими рисами белетризованої біографії останнього. Тут ми маємо внутрішньотекстовий діалог між авторкою та твором, адже сам Домонтович писав белетризовані біографії.
Окремої зауваги варта частина про німецьку окупацію Бучача в період Другої світової та знищення там євреїв. Через конкретну історію конкретного містечка (та навіть конкретної людини!) Софії Андрухович вдалося передати струси загальної трагедії, трагедії в цілому. Те, що розповідає авторка на сторінках цієї частини роману, вражає своєю достовірністю; ретельність дослідницької підготовчої роботи Андрухович дуже помітна й відчутна. І такі історії не мають одиничного вияву. Схожість того, що розповідає Софія Андрухович, з усім відомою трагедією Бабиного Яру та з мільйоном ще не розказаних і ще не відомих подібних історій, як-от розстріл єврейських дітей у Білій Церкві, неймовірно жахає. І водночас це змушує читати «Амадоку» ще уважніше, бо пам’ять, фіксована на цих сторінках, виходить за межі свідомости однієї людини, виходить за межі родової пам’яти й навіть національної; ці історії, ці спогади вже стали загальнолюдською пам’яттю, пронизаною нестерпним і пекучим болем.
У романі репрезентовано й події нашого часу. Війна на Сході, протистояння двох контрарних векторів, які мають єдину точку початку. На сторінках книги показано, як спільна, єдина пам’ять може мати два абсолютно протилежні вияви. Тут доказ того, що спільні орієнтири насправді можуть вести нас у різних напрямках.
Мова роману — прекрасна й вишукана. Такою мовою хочеться говорити щоденно. Тут Андрухович як завжди тримає високу планку. Утім для середньостатистичного читача мова «Амадоки» подекуди може видатися складною для сприйняття. У книзі можна зустріти такі слова як «матеріяльний», «геніяльний», «крови», «радости» тощо. Чи це погано? Аж ніяк! Мені це видається дуже гарним, до того ж у такий спосіб Андрухович культивує тенденції, запроваджені новою редакцією українського правопису. Але непідготований читач не зможе не перечіплятися через такі моменти. Хоча хвилюватися не варто — за 832 сторінки книги можна цілком адаптуватися до цього.
Проте повернімося до неоднорідності та фрагментарності роману. Як уже було зазначено, це зумовлено наявністю трьох різних історій, але не лише тим. Наприклад, деякі репліки Професора складно відрізнити від авторського голосу; настільки вишукані речення просто неможливо сприйняти як мовлення простої людини, хоч яка і є персонажем книги. На перший погляд, це звичайний дилетантизм — найкрасивіші та найрозумніші речення недосвідчені автори завжди вкладають в уста персонажів. Але перший погляд оманливий, та й Андрухович ніяк не можна назвати недосвідченою письменницею. Я ж вбачаю в такій неоднорідності, фрагментарності, нерозрізненості композиційний вияв ідеї авторки — цілісности немає.
Це підтверджується й у самому сюжеті. Немає цілісности в понівеченого обличчя Богдана, немає цілісности в його пам’яті, немає цілісности у війнах, де люди знищують інших людей, немає цілісности у містичному зв’язку між двома родинами, які на величезному тлі історії перетнулися лише кілька разів, немає цілісности поміж працями Геродота, де йдеться про найбільше в Європі озеро Амадоку, і реальністю, де Амадоки не існує, немає цілісності там, де любов поєднується з убивством, а зрада — з дружбою.
Роман «Амадока» безсумнівно став найголовнішим прозовим твором в українській літературі на найближчий час. Питання, що тут їх порушено, варто ставити собі знову й знову, допоки ми не знайдемо на них відповіді, бо ми не можемо жити в неоднозначності й нез’ясованості. Тому обличчя Богдана, хоч воно пошрамоване й складається з клаптиків, усе ще людське обличчя, тому рано чи пізно він віднайде свою пам’ять і тому три, здавалося б, різні романи видані з однією обкладинкою. То чи справді цілісности немає?
«Highers» : про працевлаштування і вищу освіту
Холодним осіннім днем я виходжу з метро і прямую Шевченківським районом. Через декілька метрів переді мною постає жовтий напис «UNIT», а над ним розташовується коричневого кольору будівля, певно, ще з радянських часів. Усе виглядає органічно — навколо проходять люди, хтось метушливий у своїх справах, а хтось повний спокою від передбачуваності життя. У мене ж сьогодні особлива зустріч. Через декілька хвилин до входу підходить юнак і люб’язно запрошує мене на територію одного з найбільших корпоративних кампусів Східної Європи — «UNIT.City».
Назва кампусу дуже точно описує його призначення. Серед великого міста, це дійсно місто — простір, що має лише передові технології і гуртує сотні амбітних людей, які кожного ранку приходять сюди, аби втілювати в життя великі ідеї.
Перед початком інтерв’ю мене запрошують в офіс команди «Highers». Саме тут студент 3 року навчання спеціальності «Комп’ютерні науки» НаУКМА Ігор Жуковський разом із колегами (Катерина Кириленко — «Філософія», 2 р.н., Данило Орел — «Комп’ютерні науки», 3 р.н., Васильєва Тетяна — «Комп’ютерні науки», 3 р.н., Валерія Касьяр — «Право», 2 р.н.) проводить аналіз перспектив українських студентів на робочому ринку.
Як виникла ідея «Highers»?
У десятому класі я натрапив на пост-рекламу продуктового менеджера «ЛУН.ua» про залучення молодших спеціалістів у сфері інформаційних технологій з КПІ та КНУ. Тоді я подумав: «Серйозно, у «ЛУН» є проблема з персоналом?» Я не помилився, коли збагнув, що вона спільна для інших компаній на ринку. Відтоді, я почав розвиватись у напрямку ведення бізнесу: читав багато літератури, почав працювати менеджером із продажів одного стартапу, що поширювався на іноземні ринки, зокрема США, Канаду, країни Європи та Азії. Однак у мене було бажання розпочати власну справу. На цій посаді я отримав необхідні навички й розуміння бізнесу. Зі мною почали контактувати друзі, яким були потрібні спеціалісти у різних сферах (викладачі, розробники сайтів). Коли список цих людей продовжував поповнюватись, я зрозумів, що це прибутково й корисно. І я мав рацію.
За результатами досліджень, які ми проводили серед студентів Могилянки, виявилось, що тих, хто шукає роботу через «Work.ua» чи за допомогою білбордів мало. За підтримки «Enactus NaUKMA» було створено команду, яка ініціювала роботу в напрямку донесення інформації щодо вакансій до студентів через різні університетські інформаційні канали. У жовтні 2019 року у нас були перші зустрічі із компаніями («Deloitte», «Ernst & Young»), інформацію про вакансії, яких ми почали поширювати. Потім у нас почали з’являтися інші партнери, такі як «Procter & Gamble», «Cisco» та ін. Тепер ці компанії готові інвестувати у розвиток нашої справи, а нові знаходять нас самі через різні канали зв’язку.
У чому переваги посередництва між працедавцями й потенційними працівниками-студентами?
По-перше, для компаній ми пропонуємо швидкий процес пошуку персоналу. По-друге, ми допомагаємо оптимізувати їх підходи до залучення працівників шляхом консультації щодо різних заходів. Корисним для партнерів є також й аналіз «Highers» щодо робочих потреб сучасної молоді. По-третє, ми працюємо з великою аудиторією студентів. Тобто ми залучаємо студентів не лише визначеної кількості університетів, а й орієнтуємось на інші ЗВО Києва і, в перспективі, України, що дозволяє нам знаходити більшу кількість достойних претендентів на заповнення вакансій. По-четверте, студентів без досвіду роботи легко навчати необхідним компанії навичкам, що відрізняє їх від працівників з певним багажем знань. Ця робота є результативною. Наприклад, сьогодні «Highers» є єдиним кампус-партнером (спеціалізована організація, що займається працевлаштуванням студентів) «Goldman Sachs» в Україні.
Для студентів ми робимо більш доступною інформацію про робочі пропозиції великих та малих компаній. Окрім цього, наша команда пропонує кар’єрні консультації, зокрема обробку резюме. До складання резюме потрібно підходити відповідально. Повз мене пройшло більше тисячі резюме і я можу сказати, що іноді люди не вміють працювати із цим видом документів, адже тут важливе як змістове наповнення, так і форма. Створення якісного резюме — це в першу чергу про ставлення автора до пошуку роботи, оскільки в більшості випадків рекрутер має декілька секунд на його перегляд. Іншими словами, резюме — це перший крок до виокремлення вас із сотень інших кандидатів на певну позицію.
Також, ми працюємо над освітніми програми для студентів. Наприклад, плануємо розробити курс під назвою «Як не завершити своє життя на галерах?». Іноді люди дійсно не розуміють, як обирати професію та будувати свій кар’єрний шлях. Ця проблема не має віку.
Серед наших пропозицій є можливість стажування за кордоном. Так ми відправляли молодших спеціалістів на стажування в «ProCredit Bank» у Сербії за програмою, що покриває фінансові витрати стажера і якому надаються кошти за проходження навчання на місці.
Ви берете участь в організації фестивалів кар’єри. Що таке фестивалі кар’єри та у чому їх користь?
Цього разу це будуть банчі лекцій від великих компаній. Тобто люди зможуть прослухати лекції на певну тематику. Наприклад, «Genesis», «Dentsu Aegis Network» та «INTERTOP.UA» читатимуть лекцію з маркетингу. У разі успішного складання тесту на основі інформації отриманої під час лекції інформації, слухачі отримають сертифікат. Типові заходи націлені на вироблення прикладних навичок, що зможуть доповнити ваше резюме і бути використаними в роботі. До фесту будуть залучені компанії зі світовим ім’ям, такі як «KPMG», «Ernst & Young», «Coca‑Cola», «Japan Tobacco International», «British American Tobacco» та ін. Уперше Україну відвідає «Goldman Sachs». Захід відбуватиметься з 26 по 27 вересня 2020 року.
Окрім проведення освітніх заходів та розіграшів призів, деякими компаніями будуть проводитись тести, що дають можливість перейти до наступних етапів відбору у штат.
Якими універсальними навичками потрібно володіти студенту, аби знайти хорошу роботу?
Людяністю і розумінням. Якщо ви амбітний, хочете розвиватись і ставитесь до себе з повагою (тобто для вас ваша робота — це ваша репутація), вас будуть цінувати. Водночас, ви можете бути недосвідченими й ненавченими. Я вважаю, що бажання досягати хороших результатів і є те, що насправді потрібне студенту, аби стрімко підніматись кар’єрними сходинками. Комунікативні навички чи спеціалізовані знання можна отримати під час стажування. Для того, щоб бути ефективним, потрібно спочатку зрозуміти, що ти найкрутіший і що ти готовий усім це доводити. На таку людину чекає успіх, оскільки вона буде до нього готова. Наприклад, неприйнятним є незнання основних аспектів діяльності на посаді, на яку ви претендуєте. Це може погано вплинути на результати співбесіди. Саме тому варто почати із самоповаги — вона підвищить якість виконання завдань, що викликатиме повагу до вас.
У чому перевага отримання досвіду роботи під час навчання?
Коли ви виходите з університету, ви вже досвідчений спеціаліст. Це неймовірна конкурентна перевага. Однак, університет — це теж важливо. Це спільнота, яка вчить вас навчатись. До того ж, здобуття базових знань сприяє культивуванню прикладних навичок у майбутньому. У підсумку, до усього потрібно підходити з розумом. Досвід — це важливо. Особливо, якщо його отримують в компаніях з цікавими проєктами.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
