Про наше. Спудейський вісник №36 (09.11.21)
KMA Gift Shop: від ідеї до втілення Могилянського мерчу
▼
Mohyloween
▼
Коли віщає «Ніщо»
▼
Мобільність у часі пандемії: досвід у Маґдебурзі
Перше слово
Добривечір, спільното
Сьогодні День писемности та мови, з чим вас усіх і вітаємо! Де б іще ми піклувались про розвиток та популяризацію української, як не в стінах славної Академії, адже це наші цінності, тому любімо й плекаймо, вона — наша цінність.
До речі, а чи писали ви Радіодиктант національної єдности? Наша команда — так! Уже встигли розібрати його в етері з пані Анастасією Онатій.
Про результати конкурсу лякливих історій сповістимо вже цього тижня, ми про все памʼятаємо.
Недарма цей випуск назвали «Про наше»… Могилянці мають носити могилянське й відчувати тепло, у якому куточку землі вони не були б. У великому інтервʼю із засновниками ҐіфтШопу говоримо про все найцікавіше. А ще — про наш Могилловін, музично-літературні «Фокстроти» Сергія Жадана та нову порцію досвіду мобільності в часі пандемії. Цей тиждень удався таким.
А ще цього тижня нарешті ґратулюємо новим членам команди. Вітайте 31 нове сонечко! Невимовно цьому раді, це ще більше радощів і можливостей для творчости. У цьому — весь Вісник…
Нехай сонечко завжди сходить над бурсою і зігріває наші серця.
KMA Gift Shop: від ідеї до втілення Могилянського мерчу
Не важливо, на першому ви курсі чи шостому — ви хоч раз чули про Могилянський мерч, а якщо не чули, у вас буде нагода дізнатися про це більше та замовити собі щось на приємну згадку про свій університет.
На цьому тижні нам пощастило поговорити з частиною команди Могилянської крамниці. Тимур — співзасновник, випускник ФСНСТ 2011 року та Ірина — директорка, випускниця ФГН 2019, зараз активно залучені до роботи KMA Gift Shop.
Академія буквально сформувала їх стиль життя: «Могилянка правда дуже сильно впливає на тебе, тому “випускниця Могилянки” — це достатньо вичерпний опис мене зараз» — каже Ірина. А Тимур на питання охарактеризувати себе в двох словах говорить, що він сильно цікавиться політикою, викладає політологію для підлітків, створив свій власний курс і хоче поширити його на всю Україну. До того ж він працює у Києво-Могилянській Бізнес-Школі, тому він любить бізнес, який створює справжню цінність для свого клієнта.
«Ціннісний бізнес і ціннісна політика»
Що таке KMA gift shop?
Іра: Ми — офіційна крамниця могилянської айдентики, брендованої продукції й не тільки.
Ми були засновані в 2015 році як перший в Україні магазин університетського мерчу.
Мені здається, що зараз, у трішки буремні часи для Могилянки, ми така тепла світла частинка в її житті. Попри те, є пари онлайн чи офлайн, можете ви зустрітися з одногрупниками вживу чи не можете, ви завжди маєте можливість замовити мерч в крамниці, подарувати його з доставкою, зайти до нас на примірку, бути на зв’язку з університетом через наші канали комунікації.
Що стало поштовхом до створення крамниці?
Тимур: З самого початку ми не планували створювати крамницю. Колись давно, в 2015 році, ми з друзями-випускниками Могилянки (Юрій Бугай, Віктор Килимар, В’ячеслав Килимар, і Руслан Добжинський — випускник КПІ) разом скинулися коштами, створили KMArtYard. Ми хотіли з хлопцями зробити в Могилянці щось, що залишить слід після нас і буде приносити цінність могилянській спільноті. Ми думали, що таким буде KMArtYard.
Спочатку ми хотіли зробити його на третьому поверсі КМЦ, хотіли там зробити такий собі вільний простір. У нас були ескізи, ми два роки носились з цим проєктом. Нам довго не дозволяли, постійно були відмазки, що “от в фоє на третьому поверсі не можна нічого робити, бо фоє — це транзитна зона і там не можуть знаходитись люди”. Особливо нас стримував екскерівник КМЦ. Зрештою, він нам сказав: “от є смітник на задньому дворі, корявий асфальт, дерева поросли, от якщо ви там щось зробите — окей”. Всім здавалось, що ми нічого не зробим. А ми такі взяли — і зробили! Зараз ми передали KMArtYard студентству й відійшли повністю від його справ. Ми робили це на волонтерських засадах — вклали свої гроші, приблизно на той час це було 400 тисяч гривень.
Тогочасний президент — вже, на жаль, покійний Андрій Мелешевич побачив, що ми вкладаємо в Могилянку свою душу, й свої кошти. І от, в якийсь момент нас — мене й Віктора Килимаря — він викликає у свій кабінет.
І каже: «От хлопці, якщо ви б робили могилянську крамницю з могилянським мерчем, як би ви це робили?»
Я взяв листочок, намалював — кажу, так, так й ось так, така бізнес-модель, так би працювали. Він подивився, зробив паузу й каже:
«Ну, так, а не хочете зробити?»
Ми кажемо, що не думали, бо вже маємо KMArtYard. А він каже:
«Так додатковий проєкт зробите. Ми з Людмилою Іванівною Дяченко думали, як це зробити, але це не наша основна діяльність, тому нам це складно потягти, давайте ви».
Ну й ми сказали: “Окей, давайте спробуємо”. Власне, спробували. Ми домовились. Підписали договір, що ми можемо використовувати могилянський бренд і символіку.
В адміністрації ще були ідеї, як засудити чинних виробників мерчу, бо до нас були КМА Outfits, КМА Store — це студенти, які почали робили все це нелегально, а зараз вони наші постачальники.
Ми сказали: «Боронь Боже! Навіщо енергію і підприємницький талант людей отаким чином знищувати? Давайте їх просто запросимо до нас, запропонуємо їм стати нашими постачальниками, а самі візьмемо під свою відповідальність, що все буде нормально і ніякого паплюження могилянської символіки не буде». Власне, так і сталося: на сьогодні продукція КМА Outfits і КМА Store так само представлена в нашій крамниці, просто все працює під брендом КМА Gift Shop.
Власне, поштовхом була бесіда в кабінеті Мелешевича. Ми прийняли цей виклик, почали робити. Зробили в цій кімнаті ремонт — а тут, до речі, колись був офіс ПриватБанку.
Ми, як засновники, не втручаємося в безпосередню діяльність крамниці, тут працюють тільки студенти Могилянки й власне керівниця Ірина, нещодавня випускниця.
І ми дуже щасливі, що крамниця вже шість років працює. Діло живе, і ми дуже раді сюди приходити, обговорювати якісь стратегічні речі, купувати продукцію, ходити в ній.
Як ви вважаєте, який шлях від ідеї до втілення був складнішим? KMArtYard чи KMA GiftShop?
Тимур: Складнішим точно був KMArtYard, тому що це була перша інтервенція випускників в простір Академії. Тому довго були підозри, недовіра серед адміністрації, що хтось може просто прийти і щось побудувати за свої кошти, нічого не просячи у відповідь. Але нам вдалося це подолати, й тому пропозиція про створення крамниці була як наслідок того, що ми здобули довіру до того, що ми нормальні люди і хочемо блага для Могилянки. Ми ж не конфліктуємо з адміністрацією, ми якраз про розвиток. Тому з точки зору від ідеї до втілення, звісно, KMArtYard був складнішим.
Хоча від ідеї до втілення — це одна історія, а інша історія — як далі зробити так, щоб проєкт не загинув. Оскільки одна справа — почати, а зовсім інша — продовжити, щоб проєкт жив. Крім того, щоб створити, треба ще й зробити цей проєкт sustainable, щоб він жив своїм життям і сам себе окуповував. Ми як фаундери, принципово вирішили, що ми з цього проєкту, як з бізнесу, не хочемо забирати гроші.
Цей бізнес для нас працює в нуль. Крамниця заробляє сама на себе: нам вистачає, щоб підтримувати її роботу, платити постачальникам, платити податки, щоб все працювало. Тому це дозволяє тримати доволі низькі ціни на якісну продукцію.
Худі за 740 гривень — я не знаю, де ви можете знайти продукт такої якості за такою ціною. Ні Zara, ні Н&М, ні будь-хто не запропонує такої якості продукт за такі гроші. Для нас важливо, щоб могилянці мали якісний мерч, і головне — щоб його носили. Щоб він подобався людям. Щоб було в ньому кайфово. Щоб був доступний по ціні. Це наша ідея, яка проросла і зараз працює.
Ви згадували про комунікацію з адміністрацією. Чи виникали якісь складнощі чи проблеми, чи завжди йшла адміністрація назустріч?
Тимур: З точки зору ГіфтШопа, практично завжди у нас конструктивні стосунки. Ми не відчуваємо ніяких палок в колеса, чогось ще. Ми розуміємо, що є певна бюрократія всередині Могилянки — стандартна бюрократія, що якісь подання там треба писати, ще щось. Деякі речі нам не подобаються, але це не критично. Коли нам потрібно, щоб у локдаун можна було заходити сюди і люди могли брати речі або хоча б на Нову Пошту відносити, ми про це домовляємося. Це робить Іра як СЕО крамниці. Вона веде GR, government relations, ефективно. Що Людмила Іванівна адекватно і з розумінням до нас ставиться, що в.о. президента пані Гуменна так само. До цього був пан Ожоган, пані Ярошенко — теж ніяких проблем, повне розуміння, про все можна домовитися. Ми самі по собі неконфліктні, завжди стараємося переводити все в конструктивний діалог.
Перейдемо до самого мерчу. Що ви почали продавати першим, і чи є воно в продажі досі?
Тимур: Я пам’ятаю, що було першим — це худі класика. Постачальник — КМА Store, Олександр Бєнца, випускник Могилянки. Це була наша базова продукція і базовий дизайн: герб і Kyiv-Mohyla Academy.
Так само довгожителями серед продукції є ось цей світшот Eternity в чорному і синьому варіанті. Це інший постачальник — КМА Outfits, Микита Батозький. Також були футболки з таким самим принтом, це класика.
Зрозуміло, що асортимент постійно змінюється і з’являються нові ідеї, якісь речі ексклюзивно з’являються і потім зникають.
Лишається класика — чашки, значки, футболки, худі. Вже пізніше, два роки тому, розробили дизайн
Нової Класики і на сьогодні це найбільш топова продукція, оці оверсайз худі.
Яка найбільш популярна продукція?
Іра: Якщо дивитися по категоріях, це худі, оскільки це найбільш зручний товар для кежуал стилю, і на ньому легше вписати різні види айдентики, як-от герб.
Наша модель худі Нова Класика, яку ми запустили два роки тому, є найбільш актуальною, бо доступні різні кольори, худі виконане якісно і в хорошому оверсайзному крої.
У нас було вже 5–6 випусків цього худі і жоден тираж не був зроблений так само, як попередній — у кожному наступному ми щось додавали, щось змінювали, щось покращували, над чимось працювали. У нас інколи буває таке, що ми не встигаємо постачати відразу після того, як закінчиться попередній тираж, бо ми починаємо тестувати тканини, думати над покращенням лекала або змінюємо щось інше. Ми працюємо з різними виробництвами і є виробництва, що шиють лише для нас, але ми пробуємо різних виробників, тому кожного разу це може бути інший виробник, інша тканина, інший постачальник.
Розкажіть про співпрацю з постачальниками.
Іра: Як Тимур казав, з самого початку ми були в діалозі і працювали з іншими могилянськими виробниками, що так само розробили свої моделі та постачали нам під реалізацію. Ця модель співпраці була особливо важливою на початку і дозволила нам швидко запуститися. В процесі ми обговорювали дизайни та контролювали якість продукції, але постійно нам хотілося щось покращити. Це більше моя особливість — я особливо вимоглива до таких речей. У кожній моделі бачу моменти, які можна покращити, це мій підхід.
Незадовго після відкриття крамниці, ми запустили корпоративний напрямок виробництва мерчу для інших організацій — бренд Hasslehunters . Наш корпоративний напрямок розвиває партнерство з різними виробництвами і постачальниками в Україні для того, щоб виробляти класний мерч для інших компаній.
Завдяки такому партнерству ми маємо змогу реалізувати свої ідеї та постачати мерч власного виробництва, тому що це достатньо часозатратна і капіталозатратна річ, запускати щось своє. Наш корпоративний напрямок постійно вивчає ринок, ми почали співпрацювати з різними виробництвами пошиву, нанесення друку й вишивки, постачальниками матеріалів та аксесуарів. Це лише здається, що одну річ можна виготовити на одному виробництві, але насправді це не так. Якісь маленькі деталі часто відвозяться до іншого партнера, тому що, наприклад, треба зробити петлі, або, шнурки, гудзики, тканина — це все різні постачальники.
Наш корпоративний напрямок загалом працює з 30 виробництвами та постачальниками.
Я думаю, що ҐіфтШоп в цілому став таким експериментальним майданчиком, бо ми доволі швидко робили щось невелике, пробували, дивились на нові лекала, друк, комплектуючі. Наприклад, я хочу знайти якусь іншу деталь — я шукаю постачальника, який постачає цю деталь і передаю контакт нашому корпоративному виробництву. Мені здається, що саме завдяки такому партнерству ми можемо далі розвиватися і бути успішними в розширенні власного асортименту.
Це справді значна, складна і затратна задача в Україні — виробити щось своє.
Тимур: Давайте на прикладі. Беремо поло Alma Collection. Здавалося, що тут такого — поло і поло, можна дати комусь замовлення і його зроблять. Але!
Щоб зробити оце поло, треба спочатку зробити дизайн вишивки черепахи. Це окремо треба працювати з дизайнером. У нас є така дизайнерка — випускниця Могилянки — Олена Зенченко. Треба якийсь час посидіти з дизайнером, щоб добре реалізувати ідею.
Етап номер два: треба знайти хорошу тканину. У нас є постачальники якісної дорогої тканини, що підходить для преміум поло. Знайшли тканину, пофарбували у потрібний колір, який ми хочемо, треба почекати поставку, ще щось. Тепер у нас є черепаха і є тканина. Здавалося б, все? Але ні.
Треба знайти ґудзики в тон до цієї тканини. Ми йдемо до третього гравця: постачальника ґудзиків, замовляємо ґудзики, пофарбовані в тон тканини.
Паралельно з цим потрібно розробити і протестувати лекала — як саме виріб має бути пошитий. Лекала розробляє конструктор, а швеї вже беруть в роботу, не всі швеї мають досвід роботи з конкретними лекалами, хтось звик так, хтось зовсім інакше, тому все треба детально пропрацювати, щоб не зіпсувати дорогу якісну тканину, яку ми замовляємо з чітким розрахунком.
Крім цього треба замовити в іншого постачальника бірки та розмірники — це вже наш п’ятий персонаж у взаємодії виробництва.
Паралельно з цим треба узгодити з вишивальним цехом (це може бути цех окремо від швейного) вишивку черепахи, адаптувати дизайн до вимог цієї технології, розробити програму. Це вже сьомий гравець — вишивальники.
Крім цього, є ще є восьмий гравець — оскільки той швейний цех, що шиє поло, не має машинки, яка робить петлі, їх роблять зовсім інші люди. Також є постачальники ниток, яких теж треба знайти.
Весь цей процес має синхронізуватися, балансуватися і гармонізуватися. Кожен має виконати свою задачу добре. Вифарбувати ґудзики і поставити їх вчасно, тканину привезти вчасно, вишити зразок, отримати бірки і врешті-решт ми маємо все це пошити.
І от якщо щось погано пришили — ниточку видно. Від цього вже серце болить. Ти все зробив добре, але от ниточку неправильно пришили, і це робить виріб недосконалим. Ось так і відбувається процес виробництва. Якби ж можна було піти в one stop shop, в якесь чарівне місце і сказати, ми хочемо ось таке.
Власне, ми нарахували вісім-дев’ять задіяних активних гравців, яких треба синхронізувати, хоча сюди можна включити ще й таксиста, який все це привезе. Це все треба зв’язати, скоординувати, щоб вийшло таке, здавалося б, маленьке й простеньке поло. Але через те, що ми так заморочуємося, продукт виходить непоганий і ми сподіваємося, що могилянська спільнота його любить.
Розкажіть, чи дивилися ви на аналогічні проєкти під час створення KMA Gift Shop?
Тимур: Так, постійно дивилися і постійно дивимось. У мене є подруга Катерина Акименко. Вона співзасновниця українсько-стенфордської програми Ukraine Emerging Leaders Program. Це проєкт для наших світлих розумів — Стенфорд їм дає стипендію, і вони рік там вчаться. Там, наприклад, вчився Вакарчук. Коли Катерина вперше поїхала в Стенфорд, ми попросили її зайти у їхній гіфтшоп, пофоткати (крім цього, у нас були ще референси з Гарварду, ми стежимо за британськими університетами). Але коли Катя скинула ці фотки, ми не побачили нічого особливого — худі, світшоти, футболки, чашки, блокноти. І вони взагалі ще менше заморочуються з дизайном, ніж ми. Ялинка, напис Stanford — і в принципі все, вони наносять це скрізь, на футболки, бейсболки…
Ми думали, що чогось зможемо навчитись від них прям вау, але вийшло так, що якщо наполегливо якісно працювати, то ми можемо й іншим дати багато чого.
Що я маю на увазі: дуже часто крамниці закордонних вишів працюють по легшому шляху. Тобто ти береш, замовляєш китайський бланк (бланковий одяг, який вже пошитий). Зазвичай цей одяг з гіршої тканини, гірша якість, але він дешевший і можна зекономити на масштабі. Коштувати все одно буде дорожче, ніж наша продукція, ну бо ж Стенфорд — вищі ціни. Гірша якість, але ялинка й логотип є. Це по-перше. Це створює на ринку в усіх уявлення, що університетський мерч — це не дуже якісний одяг, і ти носиш його просто бо він має логотип твого університету.
Правда, є й інша історія, якої в нас немає поки. Стенфорд, Гарвард можуть дозволити собі колаборації з крупними брендами: з Puma, Adidas, Nike. Вони роблять для них окрему лінійку. Це все зрозуміло — потужний бренд університету для потужного бренду одягу — це вигідно, там можна знайти якусь колабу. Там якість краща, але й ціна ще вища.
Ми поки на такі колаби не йшли, але, можливо, в перспективі ми щось таке придумаємо. Відповідаючи на питання про досвід інших: так, ми думали, що щось візьмемо від інших, але насправді дуже мало взяли. Нещодавно Ірі запропонували подивитись, що там з мерчем у MIT — Massachusetts Institute of Technology. Якщо зайти на їхню сторінку у інстаграмі, у них навіть менше підписників, ніж у нас. Ми як невеличка крамниця, як невеличкий університет часто маємо значно більше підписників, ніж в аналогічних крупних університетах світу.
Іра: Можна сказати, що ми йдемо трохи іншим шляхом, бо в університетах закордоном зазвичай крамниці мерчу — це як bookstore в музеї, де продаються книжки та сувеніри. Тобто для них це не є основним проєктом і це side-діяльність. Вони часто не сильно заморочуються — є брендбук, з нього взяли логотип і розмістили на мерчі, поклали в крамницю і люди це будуть купувати, бо студентів багато, популярний університет і в принципі ринок більший, і там це відбувається простіше. Ми працюємо інакше.
У нас, можна сказати, нішевий університет і така собі нішева крамниця.
Тому ми обігруємо нашу айдентику, працюємо з дизайнером і думаємо про те, як зробити мерч стильним, щоб людина реально хотіла носити це не один раз на якусь подію, а вдягати кожного дня, бо це комфортно і підходить під твій стиль життя. Тому ми багато часу вкладаємо в комунікацію зі спільнотою.
Наша команда — студенти і випускники, які мають прямий дотик до спільноти. Кожен концепт, що народжується в нас в голові, ми обговорюємо, робимо дизайни, потім внутрішня дискусія щодо макету, далі — невеличкі “фокус-групи” студентів в чатиках. Потім робимо зразки, тестуємо, фоткаємо.
Тільки коли в нас є “живий” айтем, ми його фотографуємо, промотуємо і запускаємо передзамовлення.
У нас насправді дуже високі вимоги до себе, і могилянський клієнт дуже вимогливий. При тій невисокій фінальній вартості, ми сильно переймаємося потребами клієнта. Напевно, тому ми так і розвивається. Ми є частиною могилянського ком’юніті і намагаємося якісь моменти в житті Академії покращувати, робити теплішими.
Минулого року, коли почався суворий локдаун, у нас студенти замовляли подарунки з доставкою для своїх одногрупників на День народження, ми підписували листівки їхніми побажаннями, святково пакували, й іменниник отримував подарунок на Новій Пошті. Часом доставляли самостійно на авто, щоб встигнути саме до дня народження. Нещодавно ми робили з командою креативну сесію, і запланували більше розповідати про такі приємні практики, коли могилянці радують одне одного в цих непростих умовах.
Ви вже згадували про свою команду. Розкажіть, скільки вас і хто вони.
Іра: Наша команда складається з кількох структурних частин. Є п’ятеро співзасновників: переважно випуску 2010–2011 років, я випустилася з магістерки 2019 року, і того ж року прийшла в команду ҐіфтШопа і набрала свою першу команду — 6 стажерів. Весь карантин ми пройшли з цією командою. Хтось досі з нами, з кимось завершили стажування на якомусь етапі. Ми дуже вдячні кожному за їхній внесок.
Вже два роки з нами дівчата, які значно допомогли досягнути нашого результату, що підтримують мене в щоденній роботі крамниці. Це Віка Шацька, що координує наш комунікаційний напрямок, і Поліна Бєлєнька, яка координує напрямок взаємодії з клієнтами. Цього року в серпні ми знову набрали чотирьох стажерів.
Це вся наша команда, якщо не рахувати охоронців, які часом теж за нас сильно переживають і вболівають (сміється).
Який мерч є у вас особисто і який найулюбленіший?
Іра: Ну, в мене є весь мерч. В мене є худі, світшоти з вишивкою (світшоти підходять до офісного стилю — я ношу їх з сорочкою в офіс), футболки різні, поло новенькі, чашки, термочашки (зараз вони закінчилися у нас в асортименті, але скоро будуть — я їх замовляю зі США, дуже якісний бренд Contigo), є блокноти, різні шопери. Пів гардеробу — могилянське. Це якісні речі, які нам подобаються, тому це логічно.
Про що ви мрієте?
Іра: У нас нещодавно була креативна сесія і ми проговорювали, які у кожного члена команди є мрії.
Я мрію про те, щоб Могилянка була відчиненою і в нашому просторі були могилянці: студенти, випускники, працівники. Щоб про нас знали сто відсотків могилянців.
Це основні речі, бо все інше напрацьовується. Звісно, мрію про успіх Могилянки як університету і спільноти, бо успіх ҐіфтШопу дуже з цим пов’язаний. Любов до Ґіфтшопу, попри те, що ми сервісна крамниця і сервісний бізнес, прямо пропорційна любові до університету: напевне ж, ти не носитимеш мерч свого університету, коли ти його не любиш. Звісно, Могилянка стала таким проривом в незалежній Україні, в університетській освіті, і нам хотілося б, щоб Могилянка робила ці прориви і далі. Дуже очікуємо обрання нового лідерства КМА, щоб продовжувати вести діалог і покращувати свою роботу в цій екосистемі.
Останнє питання на сьогодні: які плани на майбутнє і чи є у вас в планах колаборації з могилянськими СО?
Іра: У нас кілька планів щодо співпраці зі студентською спільнотою і студентськими організаціями. У нас завжди був челендж щодо факультетського мерчу, і скоро ми плануємо зробити опитування щодо цього, бо не у всіх наших факультетів є власна айдентика, і тому кожного разу це такий виклик — придумати, що може бути таке об’єднане спільною рамкою для різних факультетів. Для нас дійсно важливо, щоб студенти долучилися до обговорення того, як би вони хотіли бачити свій факультет репрезентованим у мерчі.
Щодо роботи зі студентськими організаціями, ми часто підтримуємо студентські організації через подарунки для різних конкурсів та навчань.
Щодо мерчу ми готові працювати, якщо студентська організація має бажання створити свій мерч, ми, звісно, допоможемо його виготовити.
Нещодавно я спілкувалася з могилянською Асоціацією випускників, ми будемо співпрацювати у створенні унікального мерчу для Асоціації. Також плануємо розробку колекції для випускників.
Якщо говорити про плани на майбутнє, то… Раніше кожного року у ҐіфтШопі команда змінювалася, а для того, щоб нарощувати свої спроможності, потрібна тяглість, щоб хтось залишався, забезпечував операційний рівень, а хтось працював на стратегічний рівень, щоб були якісь ресурси і ця система працювала.
Зараз наша система налагоджена на операційному рівні, тож нам потрібно її розвивати й виходити на стратегічні цілі. Співпраця з випускниками, зі студентськими організаціями, колаборації та розширення– це все ті стратегічні напрямки, які ми хочемо розвивати.
І справді, в ці турбулентні для всіх часи хочеться чогось теплого і душевного, такого, що буде нагадувати про Могилянку навіть на відстані.
Підписуйтеся та підтримуйте команду крамниці в соцмережах, зокрема на офіційних сторінках KMA Gift Shop в Instagram (@kmagiftshop) та Facebook. Замовити могилянський мерч можна в діректі чи на сайті крамниці за посиланням в шапці профілю, а менеджери крамниці з радістю допоможуть вам із вибором.
Mohyloween
Поділ засинає… Прокидаються могилянці…
Карантин прокидається… Засинають офлайн-події…
Студентські організації Могилянки анонсують подію…
Прокидаються всі і все …
31 жовтня, напередодні масштабної червоної зони в Києві, декілька ініціативних організацій КМА вирішили відсвяткувати День усіх святих (і не тільки святих, просто Геловін). Хоч і більш традиційно вся нечиста сила збирається на КМЦ у п’ятницю, шабаш вимушені були перенести до громадського парку — Самосад.
P.S. Подія би не відбулася, якби не погодження зі співкоординатором Самосаду та ГО “Подоляночка” — Павлом Калюком, тому окремі слова вдячності йому тут (до речі, детальніше про координацію Самосаду і створення громади жителів Подолу можете прочитати у випуску №30).
Декор
Отож, подія відбувалася в Самосаді — це громадський сад, зроблений руками, коштами і силами подільської громади і киян, який знаходиться на вулиці Волоській, і є частим місцем відпочинку могилянців. За декорування події пліч-о-пліч стояли Фотоклуб, Спудейське Братство та Білий Простір. Авжеж, це було не єдиним їхнім обов’язком, проте на фото, які додані до цієї статті, ви можете побачити знайомі баночки з братських посиденьок або популярні в інстаграмі відмітки локацій чудової фотозони від фотоклубу.
Зроблені своїми руками гарбузики, павучки, кажанчики, павутиння з марлі — усе це створювало виняткову атмосферу містичності та затишку. Особливо креативно локацію обіграв фотоклуб: вони організували батл костюмів в інстаграмі, і хоч переможця вже обрано, проте зайшовши до них на канал, можна ще раз насолодитися подією, завдяки фотозвітам.
Таким чином, багато могилянців прийшли в костюмах або навіть із мінімальними реквізитами. Цікаво, що це більше нагадало мені не класичний Геловін у США, а мексиканську версію цього свята: коли фокус не на страшному візуалі декорацій, а навпаки, від загальної атмосфери весело та приємно. Оригінальною цікавинкою декору та простору загалом Самосаду, окрім дерев, лавок та старезного величезного дуба, було освітлення, яке романтично протягувалося ліхтариками вздовж усього скверу. Пощастило, бо як тільки почало сутеніти та гірляндові лампи запалали своїм світлом, це додало особливого затишку вечорові.
Розваги та інтерактив
Головними амбасадорами активності на все ж таки холодному просторі жовтневого вечора були SQUAD21 та KMA’s GeekLab. Сквод зачаровував ворожінням та передбаченнями для відвідувачів, а також допомагав створювати геловінські образи, малюючи, наприклад, павутинки, загалом доповнюючи святковий мейкап.
Гікклаб приніс цілий арсенал ігор, який розташувався на коциках у саду: дабл, дженга, уно та ще-ще-ще цікавих розваг, що не залишали байдужих навіть звичайних перехожих, які мимоволі зупинялися, аби подивитися.
Локації знаходилися хоч і недалеко, проте кожен мав свій квадратний метр, що не створювало черг або занадто великих скупчень. Це було важливо, оскільки питання безпеки лишалося пріоритетним. До речі, на події також була музика, під яку з задоволенням танцювали могилянці, подекуди була навіть жива музика, оскільки хтось міг неочікувано почати співати пісню, яку всі інші відразу підхоплювали.
Інколи інтерактив з’являвся спонтанно, наприклад, перекидування гарбуза з рук до рук, як гарячу картоплю (звісно, не все минуло без втрат — три гарбузики були розбиті). Або фінальне дефіле, під час якого всі учасники та організатори могли ще раз похизуватися своїми костюмами. Більшою мірою атмосфера свята була сформована самими могилянцями: постійні обговорення, жарти, вітання з обіймами, бо “так давно не бачилися офлайн” — усе це пришвидшувало час, і здавалося, що двох годин події вже замало.
Геловін відбувався не лише в офлайн, але й також підігрівався в онлайн режимі. Спудейський Вісник попередньо оголосив конкурс на найлякливішу геловінську історію, і вже в минулому випуску ви могли поласувати цими страшенниками, а якщо ви ще цього не зробили, то обов’язково їх похрумайте… Це варто вашої уваги.
Безпека
Події, які відбуваються онлайн, це завше щемко та приємно, особливо після майже 2 років карантину. Проте в ситуації, яка є наразі, організовувати та зважати на всі карантинні обмеження стає складніше. Перед організаторами поставав важкий вибір, оскільки зареєстрованих було багато, ризик також збільшувався. Тому, власне, подія відбулася у два таймслоти, у формочці було зазначено опитування про вакцинацію і реєстрацію довелося закрити майже через годину після анонсу. Хотілося б звернути увагу всіх могилянців: не хвилюйтеся, якщо ви десь не встигнете на реєстрацію, події ще будуть відбуватися, проте зараз варто думати категоріями обережності та уваги до своєї безпеки та здоров’я інших, а ми, у свою чергу, уже вигадуватимемо формат, у якому було б комфортно всім.
Донати та подяки
Від усіх організаторів хотіла б подякувати учасникам, нашим могилянцям за те, що донатили нам під час Геловіну, це допомогло частково покрити наші витрати, що дуже приємно. Принагідно хотіли б виказати свою подяку колегам співорганізатором, що разом взялися робити таку нелегку подію, і зрештою, усе вдалося. Дякую волонтерам, які так спонтанно згуртувалися допомогти, без вас було б дуже важко «санкціоновано пограбувати» КМЦ та донести всі реквізити до місця події. І загалом дякуємо кожному, хто прийшов, бо саме ви зробили цей вечір таким, яким він був.
Поділ засинає… Гарбузики ховаються за бурсою.
Коли віщає «Ніщо»
Пам’ятаю передостанній день «Книжкового Арсеналу 2021». Увечері — поетичні читання. Спочатку на сцену виходить Сергій Жадан зі своїми віршами, а потім на біс читатиме поезію Оксани Забужко, виступ якої запланований наступним. Пані Оксана виходить на сцену, читає свої вірші і наостанок виголошує поезію Райнера Марії Рільке.
У чому відмінність між двома прикінцевими поезіями? Авторка першої жива, і вірш безпосередньо адресується їй промовцем, викликає в неї емоції та спонукає до взаємодії (прочитання вірша Рільке — це наслідок прочитання Жаданом вірша Забужко), одначе Рільке — поет мертвий, тож, прочитавши його вірша, ви не зможете нічого сказати авторові, хоч стійте ви над його могилою і кричіть у надгробну плиту.
Чи зможете? Проєкт «Фокстроти» — це спроба поміркувати довкола метафізики мертвих поетів. Чи бувають мертві поети? Як із ними спілкуватися? «Ніби справді можна скласти речення, здатні пробитися в радіоефір смерти», — уривок з епілогової композиції альбому «Фокстроти» на слова Сергія Жадана.
Почнімо з того, що в конкретному значенні поетів не можна назвати мертвими, позаяк вони живуть у своїх ритмах і строфах. Сама наявність поезії робить їхнього автора безсмертним. Далі безсмертя підсилюється читачем. Що читаніший поет, то вагоміша його присутність у поцейбічному світі.
З такої позиції завданням сучасного митця стає не лише конструювати свою творчість, але й ревіталізувати чужу — воскрешати мертвих поетів (ширше — мертвих митців). Робити з не читаних і забутих — знаних та шанованих. Це те, про що «Фокстроти» і, ширше, проєкт «Футуромарення» від Мистецького Арсеналу. Дев’ять треків, де в сучасні танцювальні ритми вмонтовано вірші майстрів слова «розстріляного відродження», яких у радянську добу знищували як фізично, так і ламали морально, а їхню творчість похапцем запорпували.
Оксана Забужко вбачає покоління «розстріляного відродження» як обірвану ланку становлення української ідеї, себто неперервний процес ґенези української нації, що тривав з порубіжжя XVIII — XIX століть, неоковирно обрубали в період сталінських репресій. І сьогодні, емансипована від ерзац-комунізму, Україна повертається або до запорпаного, або до явного, але переінакшеного в смислах. Ми або відкриваємо (до прикладу, Ґео Шкурупія), або перевідкриваємо (скажімо, Миколу Бажана) мертвих поетів, тим самим поновлюючи обрубану тяглість.
«Фокстроти» не є першою спробою осучаснити українських поетів. Пісня «Човен» від «Один в каное», «Папіроси» Dakh Daughters, проєкт Ragapop і культова пісня «Знаєш» Віталія Козловського — це те саме «Друге Пришестя» поетів.
Одначе проєкт «Фокстроти» — це либонь перша спроба працювати не з окремо взятим автором, а з плеядою, зводячи кілька композицій до спільного знаменника. Синтезуючи музику, картинку, ідею. «Фокстроти» — це новий крок у метафізичному діалозі з потойбічним.
Мобільність у часі пандемії: досвід у Маґдебурзі
Пам’ятаю, як на початку першого року в Могилянці в мене загорілися очі, коли я дізналася про можливість поїхати за програмою обміну навчатися закордоном. Тоді, в докарантинні часи (!), це видавалося чимось неймовірним і водночас захопливим. Зараз це вже 5 місяців приємних спогадів, вечірок, подорожей і друзів, які мали місце і час у місті Маґдебург, де знаходиться університет Отто-фон-Гуеріке.
Якщо я скажу, що мріяла про таку можливість з тієї самої лекції-презентації від міжнародного відділу в середині вересня, це буде занадто приторно? Так може здаватися, проте саме ця ідея мотивувала кипіти над навчанням та готуватися до сесій, переглядати спеціалізації університетів та обирати країни, а також це причина, чому я насправді не забрала документи у найскладніші моменти. Написання мотиваційних листів, волонтерство, студентська активність, вивчення мов та проходження курсів — усі ці дії мали коріння в бажанні поїхати за програмою обміну.
Ймовірно більшості було б цікаво почути про процес відбору, збір документів та інші організаційні моменти. І мені б хотілося розказати про ґрунтовну підготовку до інтерв’ю, точне розуміння, які докумени потрібні, швидкий і легкий пошук предметів у партнерському університеті, визначеність із візовим питанням, проте все це було б справжнісінькою брехнею. Якщо бути відвертою, у мене нема чіткої відповіді “чому я?”, бо на інтерв’ю я прийшла у піжамі о сьомій вечора і жартувала про все на світі. Дисципліни мені, як і візу, погодили в останній момент. А про збір документів та пошук дисциплін взагалі не хочеться згадуватися, бо це була пряма з перешкод без фінішної лінії.
Коротка ремарка
Перший місяць обміну проминув в посиленому карантині з комендантським часом, закритими кафе та бібліотеками, обов’язковим швидким тестом у транспорті та іншим рядом обмежень. З часом карантин було послаблено, проте форма навчання не зазнала змін, тому мені так і не вдалося побачити аудиторії німецького університету чи потоваришувати з німцями, адже все навчання було в онлайн формі й здебільшого у моїй маленькій кімнаті в гуртожитку. Саме тому єдина соціалізація була доступна в межах великої страшної будівлі, де студенти з різних країн влаштовували кавування, чаювання, посиденьки та вечірки аби згадати ті яскраві моменти студентства, які до карантину були звичними подіями.
Оскільки справжні веселі та не зовсім історії розповісти мені завадить існування цензури, хотіла б поділитися моїми відкриттями за ці 5 місяців.
1. У житті дуже важливий баланс.
Перед написанням статті передивлялася галерею в телефоні, щоб пригадати маленькі дрібниці, що могли загубитися у вирі подій. На знімках були прогулянки у парках, пікніки і походеньки в кафе (а під час посиленого карантину — у продуктові магазини), навчальні сесії та гучні вечірки. І якщо подивитися на хронологію подій, то гулянки закінчувалися о 4 ночі, а пари починалися о майже 9 ранку, спільні вечері десь о 9 вечора, а між цими подіями — обов’язкова перерва на каву з італійцями близько 12 дня, майже в обід був час для чаю з йорданцями, ну а ближче сьомої — прогулянки парками і вулицями в будь-яку погоду. Може здатися дивним, однак в голові ніколи не поставало питання, як все встигнути. Можливо, це вміння розставляти пріоритети, можливо тактика помодоро таки працює, а може це просто досвід навчання у КМА. Проте, навіть якщо послуговуватися простою математикою, то з 24 годин на сон припадало не більше чотирьох, так само як і на навчання. Дивний баланс здорового і не зовсім, навчання та відпочинку, критичного мислення та інтуїтивних дій зробив досвід обміну незабутнім.
2. Перш за все — комунікація.
Не видається необхідним наголошувати на важливості навичок комунікації, коли ви походите з одного культурного середовища та маєте спільні рідні мови. Однак, потреба проговорювати усі свої почуття та думки стає очевидною, коли спілкуєшся з представниками інших національностей.
Уявіть, що їм не смішні ваші тіктоки, і пісні вони інші слухають, і теми обговорення відмінні, та із жестами велика плутанина — тут варто чавкати, тут не можна показувати п’яти, тут тобі вже натякають, що варто піти тощо.
Й тоді розпочинається найвеселіша частина, бо навіть будь-яка іспанська мильна опера не сягає того рівня драми та напруження. В цьому було щось веселе на початку обміну, однак згодом воно втратило шарм та новизну, переросло в постійний шум та сильно втомлювало. Й хоча деякі обирали тактику ігнорування чи, в крайньому випадку, припинення дружніх стосунків, більшість витрачало час на проговорення почуттів, обговорення реакцій, пошуку рішень та досягнення згоди щодо подальших схожих ситуацій. Спочатку це викликало обурення, непорозуміння, вияви впертості та неприйняття (“як це так, я не можу показувати п’яти поки ми всі на диванах сидимо?” — невгавав друг-італієць), згодом це сприймалося як жест поваги та толерантності до культурних особливостей, й врешті-решт стало основою довгих та надійних приятельських стосунків.
3. Люди поруч і твої люди — то є різне.
За час карантну, мені здається, кожен ностальгував за сходами КМЦ, музикою на плацах, малими аудиторіями, зустрічами знайомих по дорозі в аудиторію, кавуванням в улюбленому місці…
У стінах альма-матер втілювались мрії, створювались проєкти, знаходились друзі та кохані та ще мільйон інших подій. Все це робило Могилянку по-особливому чарівною.
Проте в кожному університеті є щось таке, чи не так? Знайомі обличчя, якесь певне місце зустрічі, своя атмосфера. І так, і ні. В могилянці людей об’єднують спільні цінності університету, у той час як на обміні нас об’єднувало бажання побачити світ та повеселитися. Спочатку це ейфорія від знайомства зі стількома студентами (з корисного — покращується навички lift pitch), захоплення виром подій, плітками та драмою. Відчуваєш себе героїнею серіалу і деколи чуєш закадровий сміх. А згодом ти знаходиш себе у стані вигорання, бо ти віддаєш енергію, час та інші ресурси, а вони не повертається.
Образ, який всім хотілось бачити — весела, енергійна, завжди готова до вечірки — виснажував з середини, змушував придушувати втому та внутрішню незгоду.
Спочатку ти просто запізнюєшся на вечірку, наступного разу випадково не приходиш, раптово не хочеш кавувань та чаювань, а потім цілий день відсипаєшся та ігноруєш повідомлення в соціальних мережах.
А потім зі мною сталися мої люди. Ці зустрічі були випадкові та незавжди зрозумілі, але такі вчасні — вечір настільних ігор, розмова в потязі дорогою з Берліна, танці в пральній, прогулянки зранку після вечірок. Це був сміх і сльози, танці та караоке, душевні розмови та щирі слова підтримки, подорожі та пригоди. Вони робили кожен день по-особливому пам’ятним, були поруч незалежно від подій та настрою, а також допомогли втілити мрії на які я б, напевно, так і не наважилася самостійно.
4. Бажання є поштовхом до дій.
Завжди вважала, що спочатку ресурси, а потім втілення плану. Тобто спочатку ти маєш гроші щоб піти на курси, й лише потім ти вивчаєш мову. Спочатку ти маєш вдосталь вільного часу, тому обираєш нове хобі. І так ще 1000 і 1 приклад.
Але виявилося, що потрібно лише мати чітке бажання, вогник в очах та жевріння надії в серці. Опісля з’являються нагоди та шанси, знаходяться ресурси, вмикаються організаторські здібності й азарт. І ти вже бачиш запал в очах друзів, і ви вже їдете в Амстердам на вихідні або до Берліна на вечірку. Мені досі не зрозуміло, звідки виник у моїх переконаннях той причинно-наслідковий зв’язок, однак він швидко зруйнувався. Виявляється, більшість обмежень ми створюємо у голові самостійно. Це як правила настільної гри, яка може й не подобається, але ти все одно продовжуєш грати, бо звик.
Кумедно, що більшість ідей зароджуються з жарту, а потім ви справді купуєте квитки в Рим, щоб відсвяткувати день народження, а п’яні обіцянки переростають в пошук житла разом та будування спільних планів. І те, що колись було далекою мрією — тур Європою з друзями — в один момент стає реальністю. І з різнокольорового калейдоскопу подій, прожитих за останні півроку, викарбовується один з висновків : бажання притягує можливості.
Окрім власних висновків, спогадів та стосів надрукованих знімків я привезла додому те, чого так не вистачало до цього — спокій.
З досвіду мені стало зрозуміло, що вислів your vibe attracts your tribe справді працює. Це звільнило мене від намагань сподобатися іншим та потреби ховати свої почуття в далеку шухляду. З навчальної практики прагматичні німці навчили цінувати свій час — найголовніший ресурс, який мало цінується, але дорого коштує. Їхня поведінка спонукала мене розставляти пріоритети та продуктивно розпоряджатися часом. Друзі навчили повільно їсти сніданок, шукати естетику в звичайних речах та робити з буденних процесів приємні ритуали. Адже наше життя складається з дрібниць, й не варто втрачати можливість закарбувати приємний спогад у пам’яті тільки тому, що тобі варто виконати 100500 завдань на роботі та закрити дедлайни на навчанні.
Прийняття та розуміння себе, вміння розпоряджатися часом та приємні повсякденні дрібниці допомогли віднайти спокій в собі та оточенні. А з цим прийшло усвідомлення прагнень, з’явилося чіткіше бачення майбутнього, сформувалися плани і розуміння, що час — плинний та невловимий, тож варто шукати красу і натхнення навколо та в собі.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
