Про світло. Спудейський вісник №9 (05.12.2022)
∘ Студентські перегони
∘ 25 років вічного
∘ Скорбна мати
∘ Інтерв’ю з Михайлом Винницьким
Передслово
Останніми тижнями спостерігаємо невпинні спроби ворога занурити країну в темряву. Втім, навіть у знеструмлених будинках та неосвітлених вулицях ми проживаємо найтепліші моменти з найріднішими. Про події минулих тижнів, що допомогли могилянцям відчути тепло й світло навіть при свічках, ліхтарях та аварійному освітленні, читайте у випуску.
Студентські перегони
Моя стаття — короткий огляд запеклих «перегонів донатів» київських ЗВО та того, як до них долучилась Могилянка.
Нагадаю: благодійний фонд «Повернись живим» організував акцію під назвою «Студентство проти русні» з метою зібрати мільйон гривень на тренажер з ПТРК «Корсар». Призом для спільноти переможців мала стати зустріч з директором фонду Тарасом Чмутом. Київське студентство назбирало 148% від раніше запланованої суми, а саме 1481 231 гривню. У трійці лідерів опинилися КПІ, КМА та КНУ.
Найзапекліші перегони тривали між КМА та КПІ: протягом тижня університети по черзі опинялись то на першому, то на другому місцях. Могилянські чати з першого дня акції заполонили покликання-прохання підтримати свою альма-матер. Чимало з нас регулярно оновлювали статистику перегонів. Зауважу, що посісти принаймні друге місце з-поміж університетів-гігантів було важливим для Могилянки — це дуже маленький університет, у порівнянні з іншими ЗВО. Кількість студентів не перевищує 5 тисяч. Декан факультету правничих наук у своїх соцмережах ніжно написав: «Моя маленька Могилянка». Вважаю, що ці слова вичерпно описують наші з вами почуття.
Студенти реалізували чимало ініціатив, аби зібрати якомога більше грошей. Наприклад, СО «Вступ НаУКМА» провела розіграш книжки «Динамо Харків» Сергія Жадана з його підписом. Спудейський вісник організував лекцію від Гліба Кузьменка, що дістала назву «Наші: як Росія намагалась розмити національні ідентичності (пост)радянського простору».
Фотоклуб НаУКМА провів благодійні експрес-фотосесії. Драм Квадрат поставив благодійну виставу за віршами Жадана. Білий простір та o.poetry організували благодійну своп-вечірку з поетичними ворожіннями та розмовами за теплим чаєм. Екоклуб розпочав новий робочий сезон благодійною ековечіркою.
MAW та SQUAD21 провели аукціон під назвою «Мистецтво за донат». КМАʼs GeekLab провів благодійні настолки для ЗСУ, організувавши захід до Дня студента.
КУТ та хор «MOMENT» організували благодійний воркшоп «Музика в словах».
Усього від нашого університету вдалося зібрати 561 454 гривні. На момент, коли київське студентство зібрало мільйон, першу сходинку перегонів посідала саме КМА. Фонд «Повернись живим» виклав твіт про перемогу, однак незабаром видалив його: вирішив продовжити акцію, попри досягнуту заплановану суму збору. Згодом спільнота КПІ активізувалась та все-таки змогла нас випередити й зібрати 632 710 гривень. Третє місце посів КНУ — 163 313 гривень. Незабаром Фонд оголосив, що проведе зустріч із двома спільнотами, між якими, власне, і були запеклі перегони — могилянською та КПІшною. Перша вже відбулася в КПІ, куди могилянці також могли доєднатись, а друга ще планується.
Студентство вчергове показало, що завжди готове акумулювати зусилля, аби побороти спільних ворогів: росіян та Шкарлета.
25 років вічного
Братство святкує. Незважаючи на всі труднощі, що цьогоріч випали на долю студентських організацій зокрема, Братство продовжує жити й радо приймає нових людей у свою затишну та дружню родину.
Вони святкують 25 років плекання українсько-могилянського.
25 років збереження традицій та цінностей.
25 років творення неповторної й такої особливої спудейської атмосфери у стінах Могилянки.
Більше про історію СБ, його заснування та діяльність, починаючи з 1997 року, знакові події та проєкти читайте в нашому минулорічному матеріалі, присвяченому Братству.
2022 рік став випробуванням для всіх нас: постійно виринають нові й нові виклики, для кожного з яких потрібно оперативно шукати рішення. Проте наша сила в тому, що поруч є люди. Ті, з ким можна вигадати нові формати та ідеї для подій, організувати захід за відсутності мережі та знайти світло навіть у цілковитій темряві.
Про те, як вдалося втримати Братство на плаву в умовах повномасштабної війни, ми поспілкувалися з Олексієм Гнилоскуренком, головою СБ 2021–2022.
Яким взагалі був цей рік для СБ?
Рік був доволі напряжним. Ми мали багато планів, більшість з яких змінилась через початок повномасштабного вторгнення. Проте, на мою думку, нам вдалося переформатувати роботу й залучити якомога більшу кількість людей.
Можеш розказати про вплив вторгнення на роботу СО: як вдалося організуватися й втілити принаймні частину запланованого?
Найголовніша цінність нашої організації — це люди, і вийшло так, що на початку було важко зрозуміти хто де є, хто чим займається, наскільки активно може включатись. Ми всі розуміємо, що це включення на волонтерських засадах, тому вимагати чогось від людей ми точно не хотіли. Ми відмовились від декількох великих заходів. Наприклад, цього року не проводили Колодій, хоча мали б. Ми спілкувались, намагались підтримувати моральних дух одне одного, і далі зрозуміли, що потрошки адаптуємося до реальних умов. Згодом почали запускати проєкти, більш адаптовані до сучасності. Наразі маємо багато людей за кордоном, що впливає на нашу активність, проте вже є чіткіше розуміння як працювати в такому асинхроні.
Найбільша перемога за твоєї каденції.
Ми зробили доволі крутий вертеп — це перша перемога. І друге — це те, що ми змогли все-таки відновитися й переформатуватися. Ми не просто чекали поки все закінчиться, не чекали на зміни, а були цими змінами й щось робили.
Які поради дав би майбутньому поколінню СБ?
Я думаю, що тут точно треба пробувати й розуміти, що не всі спроби будуть успішними. Головне — пам’ятати, що ми це робимо з людьми, які є поруч, і з чітким розумінням для чого. Одна з пошанованих одного разу сказала на зустрічі: «Я можу зробити тупо все, але нащо?». І я сподіваюсь, що ніхто не буде брати на себе 140%. Буде чітко розуміти для чого він це робить і з ким розділяє перемоги та поразки в Братстві.
Час плинний, а тому в історії Спудейського Братства вже розпочалася нова сторінка. Разом із новообраним складом Управи та командою СБ Марійка Мілейко — Голова 2022–2023 — вже плідно працює, аби Братство продовжувало дарувати могилянцям такий важливий спудейський дух навіть у часи невизначеності.
Як взагалі відчуття на новій посаді? Як ти наважилась на це в такі буремні часи і як почуваєшся зараз?
Наважилась легко, насправді, це не було для мене супер складним рішенням. Я просто дуже прикипіла до спільноти й вирішила, що хочу докласти свою лепту до її розвитку. Насправді, пройшло не так багато часу, але робота йде повним ходом. Навіть більше йде робота в СБ, аніж у навчанні (ред. сміється). Але мені подобається, і подобається бачити що є підтримка, є чудова команда, з якою ми класно комунікуємо та співпрацюємо. Тому я впевнена, що в нас попереду великі досягнення.
Які маєш плани та задуми на каденцію?
По-перше, пережити буремні часи. Ми всі, звісно, розуміємо, що зараз не настільки висока активність, як це могло б бути, і як це було раніше. Багато людей виїжджають за кордон або ж просто не мають ресурсу на те, щоб долучатися до організації подій. Але ми плануємо з цим боротися, плануємо адаптовуватися під умови сьогодення. Будемо думати над новими подіями, над новими форматами для подій. Але мені дуже хочеться зберегти певні традиційні аспекти СБ — те, що всім нам так подобається в Спудейському Братстві. Можливо, трохи його покращити, можливо — модернізувати й додати щось своє.
Як взагалі за нинішніх умов вдається робити так, аби Братство жило?
На мою думку, Братство живе, допоки в ньому є люди. Люди, що вкладають свої сили в реалізацію проєктів, продовжують збиратися разом та робити спільну справу. Ясно, що бувають проблеми на збірках, коли хтось не може під’єднатися, хтось не встигає приїхати з бібліотеки, де є світло, додому, де воно вже зникло. Але ми комунікуємо й намагаємось зрозуміти одне одного , підлаштовуватися одне під одного. Це ключовий фактор, який нам допомагає співпрацювати далі.
Спудейське Братство — це про збереження старого та адаптацію до нового. Про нетлінність історії та цінності, що передаються від покоління до покоління. Про те, що навіть в умовах повномасштабного вторгнення залишається вічним.
Ми щиро вітаємо Братство із річницею й бажаємо й надалі запалювати серця могилянців та творити історію разом.
Живе СБ — СБ живе!
Скорбна мати
Від самого ранку з актової зали КМЦ можна почути відлуння струнних, духових, ударних й електронних інструментів. Приміщення заполоняють голоси людей різних статей та віку. Підійшовши ближче до сцени, бачимо диригента, що плавними рухами впорядковує хаотичні звуки в ансамбль, змушує їх звучати цілісно. Минає кілька десятків хвилин, музиканти грають і виходять, повертаючись до зали вже в урочистому вбранні. Стає зрозуміло: нині у стінах КМЦ заплановане щось велике.
І справді, серед гостей заходу не лише могилянці: значна частина відвідувачів дізналась про подію завдяки соцмережам, афішам та персональним запрошенням. Дехто зізнається, що потрапити на прем’єру вдалося лише з третього разу. Ольга Савчук, музикантка, учасниця Хорової капели «Почайна», згадує:
Я відчуваю цей твір як живу істоту, бо він сам обирає день і час прем’єри. Спочатку прем’єру запланували на березень 2020 — трапився ковід, змушені були перенести. Наступна мала відбутись 29 лютого 2022. Уже готові були афіші, анонси написані, проте знову довелося відкласти.
26 листопада в стінах Культурно-Мистецького центру НаУКМА відбулася довгоочікувана прем’єра ораторії «Скорбна мати» Якова Яциневича за однойменним твором Павла Тичини у виконанні Хорової капели «Почайна» та Ансамблю пісні й танцю Збройних Сил України. Про історію віднайдення твору відомого композитора Валентина Кузик, музикознавиця, докторка філософії мистецтва, каже таке:
Яциневич був репресований, а перед тим, ймовірно, зміг передати комусь свої напрацьовки. Думаю, що лишив він ноти Пилипу Козицькому, а той зміг зберегти та пізніше передати нам [в Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України].
У 2019, якраз до 150-річчя Яциневича, ми в Інституті видали клавір, себто композиторський конспект. Олександр Жигун (художній керівник та диригент «Почайної») як тільки побачив клавір, одразу зацікавився. Були й інші, проте вони не готові були братись за проєкт без фінансування. А Олександр Іванович взявся. На мій погляд, прем’єра була блискуча. Звісно, спеціалісти, можливо, могли б знайти якісь недоліки, але найголовніше — те, що вона відбулась.
Про унікальність твору та дивовижну історію збереження зазначає й Ольга Савчук:
Ця ораторія була дуже відома, проте довгий час вважалася знищеною. Скажу так: «рукописи не горять, але тільки в справжніх геніїв». У 2018 році нам подзвонили з Інституту Рильського й сказали, що знайшли рукопис ораторії, почали процес реставрації. Запропонували нам її заспівати. Тоді здалося, що сталось диво.
«Скорбна мати» — це перлина мистецтва. Тичина пише про матір Марію, образ якої є узагальненим образом матері, що переживає смерть дитини, що віддала життя, щоб врятувати Україну. Яциневич не зміг пройти повз і написав за поемою музичний твір. Ніколи, звісно, він не виконувався, але зауважу, що композиція доволі глибока: повний оркестр, декілька соло. Ми замінили деякі частини, що потребували великої кількості солістів. Сподіваюсь, що одного дня ми зможемо зробити все так, як задумував сам Яциневич.
Вражає не лише історія твору, а й майстерне його виконання. Ораторія має 4 частини, і після кожної залу наповнюють звуки оплесків та вигуки «Браво». Уява виносить далеко за межі КМЦ, Могилянки, Подолу: бачиш на сцені професіоналів, що знають свою справу настільки добре, що мимохіть уявляєш себе в театрі чи філармонії. Відчуття геть інакше від того, що дарують вже традиційні для студентства квартирники. Не байдужою перегляд ораторії лишив і Владиславу Осьмак, керівницю Культурно-Мистецького центру НаУКМА:
У КМЦ давно не відбувалося великих музичних подій, за винятком студентських квартирників. На те були об’єктивні причини: спочатку карантин, потім повномасштабне вторгнення. Олександр Іванович Жигун і Хорова капела «Почайна» працювали над цим твором два роки, і я щаслива, що прем’єра все ж відбулась — така велика робота повинна мати результат.
Сьогодні і в мого колеги Олександра Івановича Жигуна, і у Хорової капели «Почайна» свято. Ну і, знаєте, просто дивовижно, що сьогодні в нас є світло. Кілька днів поспіль було темно-темно, а сьогодні й опалення увімкнули, і світло.
Користуючись нагодою, хочу запросити до «Почайни» студентство. Попереду у Хору різдвяна програма, і їм бракує жіночих голосів. Ходіть до «Почайної», і потім будете стояти на сцені в актовій залі, усі вам будуть плескати. І, може, навіть буде світло.
Ковід став для всіх нас потрясінням, що вплинуло на наші уявлення про планування. Повномасштабне вторгнення змусило ще більше заглибитися в переосмислення цінності моменту. Здається, ми все менше відкладаємо милі нашому серцю миті на потім, а натомість живемо з думкою, що найкращий момент, аби щось зробити — цей. Попри віялові відключення та регулярні повітряні тривоги, ми не втрачаємо інтересу до культурно-освітніх подій. Тішить, що Могилянка залишається одним з осередків мистецького життя в Києві і стає простором для втілення найсміливіших ідей.
Інтерв’ю з Михайлом Винницьким
На честь 30-річчя із Дня відродження Києво-Могилянської академії ми поспілкувалися із тими, хто активно долучався до творення могилянської спільноти на різних етапах її становлення.
Перше інтерв’ю — із людиною, яка викладає в цих стінах вже майже двадцять років, доцентом кафедри соціології, радником президента НаУКМА та першим директором Докторської школи НаУКМА Михайлом Винницьким.
Насамперед я хочу дізнатися, як Ви опинилися в Україні? Адже народилися Ви в Канаді, а здобували освіту у Великобританії, у Кембриджському університеті.
Так, дійсно. Якщо бути точним, то я закінчив бакалаврат у Канаді, в університеті Ватерлоо, а потім, через сім років, вступив до Кембриджу, де здобув магістерський рівень та рівень доктора філософії. Можливо, це прозвучить трішки дивно, але Україна — це країна великих можливостей для інновацій, підприємливості та для самоактуалізації, бо тут суспільна система ще не сильно усталена. Вперше я приїхав до України в 1989 році в рамках учнівського обміну між львівською секцією Малої академії наук та українськими суботніми школами міста Торонто. Це був дуже бурхливий період для України, час перебудови. Пам’ятаю, як у Львові всі співали повстанські пісні, стрілецькі — усе те, на чому ми виростали в Пласті в діаспорі. Наступного року мені, на мій великий подив, радянська влада дала візу, і я приїхав на місячне «турне» Україною з одним наплічником. На жаль, я не застав незалежність, вернувся в Канаду за місяць до її проголошення. У дев’яностих роках я часто їздив у справах в Україну і мав відчуття, що неодмінно колись сюди переїду жити назавжди. Але остаточним каталізатором мого переїзду стала одна неймовірна жінка, яка згодом стала матір’ю наших чотирьох дітей. Ми познайомилися в США, куди вона приїхала на навчання. Потім вона повернулася до України, бо сама була львів’янкою. Саме тому я і вирішив продовжити навчання в Кембриджі, бо звідти було значно ближче летіти до України, щоб побачитися з майбутньою дружиною, аніж з Америки.
Перенесемося тепер до Могилянки, а саме до старту Вашої кар’єри в ній. У 2003 році ви стали викладачем на катедрі соціології, а згодом, того ж року — помічником пана Брюховецького. Хто Вам запропонував цю посаду і чи одразу Ви погодилися?
Тут дещо заплутана історія, як і завжди в Могилянці. Спочатку я познайомився з Академією через Валерія Євгеновича Хмелька, засновника катедри соціології та першого її завідувача. Але 2002-го він вже передав катедру в руки Світлани Миколаївни Оксамитної. Саме під її керівництвом я почав викладати в Могилянці. Спочатку мені дали два курси і дуже скептично ставилися до мене, бо сумнівалися, чи я витримаю довго з тим рівнем заробітної плати та іншими, трішки пострадянськими, умовами. Але паралельно я став викладати у Києво-Могилянській бізнес-школі. Тоді я почав співпрацювати із засновником та тогочасним деканом Kyiv-Mohyla Business School — Павлом Миколайовичем Шереметою. І як завжди це буває, два молодих, інтелігентних хлопці спочатку вбачали один в одному хороших друзів, а потім стикнулися лобами, через що між нами з’явилася конкуренція. Я, будучи емоційною людиною, на якомусь етапі гримнув дверима, про що одразу довідався Брюховецький. Для того, щоб я не втік, він швидко назначив мене своїм помічником. Разом ми дуже багато працювали над активізацією студентських ініціатив та фандрейзингом. Але потім я вирішив повернутися до Канади на пів року, щоб там завершити деякі справи. І в 2004 році я повернувся, уже помирившись із Павлом Шереметою … і з двома дітьми.
Могилянка завжди була для мене чимось значно більшим, аніж просто місцем праці. Для мене це був проєкт, до якого я ставився і продовжую ставитися як до дитини, яку потрібно розвивати. І в процесі розуміння самого себе як частини НаУКМА мені допомагали деякі люди. Пам’ятаю часи, коли В’ячеслав Степанович Брюховецький пішов у відставку і двома основними претендентами на посаду Президента НаУКМА були В. П. Моренець та С. М. Квіт. Тоді переміг Сергій Миронович, а Володимир Пилипович, ставши віцепрезидентом із науково-навчальних студій, мав поїхати на пів року за кордон. Тоді я мав бажання здобути певний досвід не лише у сфері бізнесу, але й в управлінні вищим навчальним закладом, тому вирішив прийти до пана Моренця з пропозицією впродовж цього періоду побути виконувачем його обов’язків. Пан Моренець тоді погодився на це, і я почав відвідувати Вчені ради, брати участь у запровадженні нових проєктів, наприклад, Докторської Школи НаУКМА. І ось я згадую першу Вчену раду, на яку я потрапив вже як в.о. віцепрезидента Могилянки, і яку проводив С. М. Квіт. Він почав звертатися до людей у залі: «Олексію Васильовичу, Валерію Євгеновичу, В’ячеславе Степановичу, Тетяно Олександрівно, Ларисо Василівно,…і пане Михайле». Усі в Могилянці знали, що я не люблю, коли мене називають по-батькові. Бо я вважаю що це радянська, можливо, навіть російська традиція. Тому преферую в зверненні використовувати слова «пан» або «пані» та ім’я. Також пам’ятаю М. Т. Брика. Саме він навчив мене тому, що робота в Могилянці не закінчується о 18:00. Окрім того, що він займався адміністративною роботою і ще був феноменальним викладачем, він ще й мав час та сили скласти енциклопедію мембран. Пан Михайло радив мені знайти собі куточок або окрему кімнату, оточити себе книгами й кожного дня закриватися від світу на дві години та писати. Пан Моренець був дуже емоційною та відданою людиною, теж багато чому навчився від нього. Натомість пан Хмелько був дуже стриманим, послідовним та раціональним. Я завжди був вражений тою витримкою. Сергій Семенович Іванюк був дещо тихеньким, але дуже принциповим. Згадуючи свій шлях на честь 30-річчя з Дня відродження НаУКМА, я пригадав велику кількість людей, які позитивно вплинули на мене, і за якими зараз я дуже сумую.
Проте зараз існує багато медійних гейтерів Могилянки. Як ви думаєте, чим це обумовлено? Чи це було так завжди, чи це явище, яке виникло останніми роками?
У Могилянці ми маємо тенденцію бути дещо нахабними та часто наголошувати іншим на нашій винятковості. І це не завжди сприймається позитивно. Одна справа просто бути кузнею інтелігенції, і зовсім інша — постійно говорити про це всім навколо. На мою думку, управлінська криза, яку пережила Могилянка за останні три роки через відсутність президента, призвела до того, що наша репутація «однозначно інших» та кращих дещо похитнулася. Також не слід забувати про те, що останні двадцять років наша Академія завжди знаходилася в опозиції до будь-якої влади. Навіть після Помаранчевої революції пан Брюховецький декілька разів відмовлявся ставати міністром освіти. Влада майже ніколи не любила Могилянку, але ми просто продовжували робити своє. Чинна ситуація з Міністром освіти теж не сприяє тому, щоб наш університет був у фаворі. Але ми все одно продовжуємо співпрацю, бо куди вони дінуться без нас (ред: сміється).
На мою думку, нікому нічого не потрібно доводити, допоки не почнеться вступна кампанія. Говорити про себе точно потрібно, і це помітно на практиці, бо саме через нашу бувалу скромність у нас траплялися випадки провальних вступних кампаній. Інші університети не сплять, вони рекламують себе абітурієнтам, чим і приваблюють їх до себе. Тому тут існує дуже тонка грань, яку ми часом ненавмисне переступаємо: з одного боку, нам потрібен PR для майбутніх студентів та фандрейзерів, з іншого боку, ця реклама грає з нами злий жарт.
Назвіть три найзнаковіші події, які відбулися в Могилянці від Дня її відродження.
Першу я, на жаль, не застав, але вона однозначно легендарна — це шахова партія пана Брюховецького. Друга вже відбулася тоді, коли я почав викладати в академії. Це 2004 рік, а саме Помаранчева революція. Ми зібралися на першому плацу, щоб потім піти в похід на Майдан. Наша колона мала піднятися Андріївським узвозом, потім через Володимирську гірку до Національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Там до нас мали доєднатися їхні студенти, і ми разом планували вирушити на Майдан. Досі пам’ятаю пана Брюховецького, який стояв на плацу з мегафоном і звертався до студентів та викладачів. І тоді він нам сказав: «Ми будемо проходити повз СБУ. Прохання: не чіпайте СБУ! СБУ нам ще знадобиться». В цьому проявилася державницька позиція В’ячеслава Степановича. Ну і третя подія — це перші виходи на вже другий Майдан у 2013 році. Я досі пам’ятаю цю сцену, як С. М. Квіт, будучи немаленькою людиною, майже повністю виліз із кватирки другого поверху першого корпусу, щоб на плацу всі його могли побачити і почути. Мені досі здається, що його тоді хтось тримав за ноги зсередини, бо він виліз із того маленького віконечка майже повністю. Напевно оце три моменти, які б я хотів згадати.
Ну і заключне, вже класичне питання: чи «та» зараз Могилянка?
Вона і та, і не та. Могилянка — це жива спільнота. Ми пережили багато чого впродовж цих тридцяти років. І, безумовно, наш університет залишив свій слід у розвитку України як держави та як проєкту. Усі інновації в сфері освіти розпочиналися саме в нас. Це і трирівнева система вищої освіти, і перші структуровані докторські програми, до яких я мав певну причетність, й ідея ЗНО на базі нашого вступного тестування. По суті, ми стали величезним експериментальним майданчиком для всієї України. Також можна згадати про першого ректора, який добровільно пішов у відставку, адже вважав, що його час вже минув. Відхід харизматичного лідера завжди створює певну проблему для будь-якої організації. Думаю, що саме це забрало в нас десь десять років прийти до тями. Але я переконаний, що зараз ми з цієї кризи виходимо і стоїмо на початку нового етапу стрімкого розвитку. Могилянка буде все більше і більше розвиватися внутрішньо, щоб потім знову мати ресурс віддаватися Україні та світу.
Чи Могилянка «та»? Вона ніколи не була «тою», вона завжди була різною. Саме цим вона завжди нас приваблює.
Післяслово
Минулий місяць приніс у життя Вісника багато змін: як структурних, так і кадрових. Ми закінчили етап відбору і нарешті розпочинаємо роботу над випусками із новою командою сонечок СВ!
Наразі ми експериментуємо з форматами постингу та намагаємося знайти комфортний для кожного та кожної темп. Але обіцяємо, що залишатимемося на зв’язку!
© Спудейський вісник, 2022
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
