Проміння. Спудейський вісник №24 (09.11.20)
Kyiv-Mohyla Cats
▼
Посткросинг: листівки, що єднають світ
▼
Чому твій стрес не змивається маскою з олією жожоба?
▼
Що таке урбанізм?
▼
Ілюзіон: Поринути в “Атлантиду”
Переднє слово
Добривечір, любі читачі Спудейського!
Осінь вже не радує нас тим прекрасним сонячним днем, а на дворі вже темнішає рано. Тим не менш, цей тиждень прекрасний, адже в нас поповнення у спудейській родині. Ми вітаємо нових сонечок у команді "Вісника". Це 22 прекрасних журналісток/журналістів, графічні дизайнерки, фото та відеографині. Це проміння сонечка над бурсою. Кожен із нас - сонечко!
Так само цього тижня наша команда готувала для Вас інтерв’ю з кандидатами на посаду Президента НаУКМА. Запрошуємо до перегляду.
Ми хочемо, щоб ці вибори відбулися, щоб нарешті Академія обрала свого гідного президента. Обираймо свідомо, вже 11 листопада (середа) з 9 до 15 години у КМЦ.
Бережімо своє здоров’я та зустрічаймо новий тиждень з радістю!
Kyiv-Mohyla Cats
Зараз нам може здаватися, наче 2020 рік — одна суцільна чорна смуга. Але насправді він приніс і дещо прекрасне у наш світ: у січні 2020 року було створено благодійний проєкт Kyiv-Mohyla Cats, він покликаний допомогати нашим пухнастим і теплим друзям у пошуках домівки.
З чого все починалося?
8 січня 2020 року в інстаґрамі @kyiv_mohyla_cats з’явилися перші дописи, присвячені чотирьом котикам: мамі Ізабеллі та трьом її кошенятам Чортеняві, Злосі та невловному Третьому. Ці кошенята мали за прихисток підвал гуртожитку на Трої. Мешканці гуртожитку і подарували їм імена та трохи тепла. Утім, напередодні зимових морозів та вітрів малята потребували чогось більшого.
Дві студентки Могилянки тоді вже четвертого року навчання, соціологині Прокудіна Марго та Сідельникова Ліза вирішили взяти ініціативу у свої руки та поширити інформацію про звірят у мережі, сподіваючись знайти їм родину, перетримку або хоча б гроші на вакцинацію, стерилізацію тощо — так і виник проєкт Kyiv-Mohyla Cats.
Відтоді котячі очі та вуха миготіли у кожній сторіз: інформація про безхатніх друзів та їхні біди переходила із серця до серця, і не марно — трохи більше ніж за тиждень було зібрано кошти на медичні витрати, а вже близько за два місяці кошенята затишно муркотіли — кожен у себе вдома.
Що було далі?
На цьому діяльність @kyiv_mohyla_cats лише починалася: як відомо, досягнення мети надихає краще за будь-що. Відтоді інстаґрам-акаунт зростав, а робота кипіла, адже охочих знайти домівку серед маленьких хвостатих істот ставало все більше. Команда волонтерів також зростала — до випускниць-засновниць доєдналися спудейки магістерки культурології та піару Делавар-Касмаі Дар‘я та Трикаш Анастасія. Також із дівчатами займається розвитком проєкту Дохтурішвілі Іван — хоч він і не з могилянки, але має добре серце і так само горить бажанням допомогти нашим меншим друзям.
Урешті-решт проєкт Kyiv-Mohyla Cats вийшов за межі альма-матер: дівчата отримували усе більше прохань поширити інформацію про кошенят, знайдених по всьому Києву.
Не може не радувати те, що ідея спрацювала: разом із кількістю заявок на публікацію знайдених котиків також зростало і бажання мати пухнастого друга в серцях людей, тож більшість тваринок таки знайшли нові сім’ї!
Що зараз?
Команда @kyiv_mohyla_cats активно розвиває свій інстаґрам-профіль, у якому тепер окрім кумедних котячих мордочок можна знайти ще й інформативні дописи. У них дівчата розповідають, наприклад, що треба робити у разі виявлення новонародженої тваринки на вулиці, або які симптоми сповіщують про хворобу улюбленця.
Kyiv-Mohyla Cats продовжують збирати кошти на стерилізацію, вакцинацію, перетримку та лікування котиків, які цього потребують. До того ж, невпинно розшукуються волонтери, що готові потримати звірят у себе вдома. Тож якщо твоя душа палає бажанням зробити добру справу, подарувати іншій істоті тепло та піклування, або, можливо, ти шукаєш собі справжнього друга, що полюбить тебе великою та щирою любов’ю — хутчіш біжи у їхній інстаграм або пиши у телеграм @kyiv_mohyla_cats!
Посткросинг: листівки, що єднають світ
У наші дні, коли інформаційні технології досягли піку свого розвитку і мало не щодня стають все більш простими та доступними у використанні, спілкування за допомогою соціальних мереж стає невід’ємною частиною життя сучасної людини. Проте для любителів комунікації листами та листівками, так званої «старої школи», з’явився цілий проєкт, що дозволив обмінюватися листівками зі всього світу — посткросинг. Він виник під впливом популяризації буккросингу — обміну книжками. У 2004 році португальський студент Пауло Магальєс створив сайт postcrossing.com. В основі системи полягає безпосередній обмін листівками між користувачами, зареєстрованими на сайті. Таким чином, відправляючи листівку одній людині, ви маєте змогу отримати від іншої.
Цей проєкт набув такого поширення, що регулярний обмін поштою відбувається між жителями різних країн та континентів. Україна теж не залишається осторонь світових тенденцій, вже зараз на сайті зареєтровано понад 27 тисяч українців. Ми вирішили знайти поміж них могилянців. Так нам удалось поспілкуватися із Максимом Смойлюком (ФЕН, МП-1), який займається цим вже довгі роки, і має неабиякий досвід у сфері посткросингу.
Про те, чому цим займається.
Я зареєструвався у посткросингу вже більше 10 років тому, ще коли був малим. Дізнався про цей сайт від свого брата — він теж ненадовго захопився, але вже десь за місяць закинув. А от мене затягнуло, і всі ці роки з перервами я займаюся посткросингом. Маю більше восьми сотень листівок з офіційного постросингу і декілька тисяч поштівок загалом у колекції — давно перестав рахувати. Займаюся цим перш за все через приємне відчуття очікування, коли знаєш, що тобі має прийти поштівка, але не знаєш, яка, з якої країни і від якої людини. Також дуже цікаво читати людські історії та колекціонувати листівки з усіх куточків світу, де ти наврядчи зможеш побувати особисто.
Характерною особливістю є те, що користувачі не обмінюються повноцінними листами, а використовуючи натомість поштівки. Саме тому це зазвичай короткі, лаконічні повідомлення. Люди розповідають про своє життя, інтереси та захоплення; пишуть, як пройшов їх день, яку музику вони слухали; знайомлять один одного зі своєю творчістю та внутрішнім світом.
Яким чином це відбувається?
Після того, як ти реєструєшся на сайті, ти випадковим чином отримуєш кілька адрес, на які маєш надіслати поштівки. Отримувачі — невідомі тобі люди з різних країн світу, які вказують свої інтереси, які листівки вони люблять, що вони хочуть прочитати від тебе. Після цього потрібно купити листівки, підписати їх та відправити поштою. Коли твої поштівки доходять до адресата (зазвичай це займає від 5 днів до місяця), той реєструє їх у системі, і вже твоя адреса починає «розігруватися» серед інших (теж випадково обраних!) користувачів, які надсилають тобі листівку. За десять років я назбирав за посткросингом більше 800 листівок, але це відносно небагато — деякі за такий час отримають декілька десятків тисяч поштівок. Я займаюся постросингом з великими перервами — інколи набридає, тому кілька місяців немає бажання надсилати чи отримувати листівки. Загалом же в колекції у мене декілька тисяч (давно перестав рахувати) карток — з посткросингу, від pen friends, друзів та просто придбаних у подорожах.
Яка цінність посткросингу?
Завдяки посткросингу я познайомився з безліччю цікавих людей, деякі з яких стали моїми хорошими друзями — з Нідерландів, Білорусі, різних міст України. Цінність посткросингу в тому, що він дозволяє тобі законнектитися з дуже теплими людьми, і не просто в мережі (це дуже легко, але в цьому немає душі), а близько, оскільки кожна отримана листівка — це частинка душі тієї людини, яка її надіслала.
Не дивно, що цей проєкт набув активного поширення у багатьох країнах світу: Німеччині, Нідерландах, Фінляндії, США та Китаї, країнах Центральної Азії та Океанії. Навіть Україна довгий час займала лідерські позиції у рейтингу користувачів посткросингу. Головну особливість цієї кульутри, що я хочу виокремити — це справжність та непідробність, оскільки оформлюючи листівку, користувач вкладає туди не тільки теплі слова чи привітання, але і частинку своєї душі, свого світу.
Чому твій стрес не змивається маскою з олією жожоба?
Що ви уявляєте в голові кожного разу, коли чуєте “self care”? Маски для обличчя, прогулянки з друзями, авокадо тости… Інстаґрам видає чаруючі види з пляжів та вершин гір, live-love-laugh цитати, і ще мільйон слів, які так допомагають, коли ти 24/7 закритий у гуртожитку з видом на інші будинки, або забуваєш що таке сон, намагаючись підготуватись до семінару о 8:30…
Це може здатися дивним, і зараз обуриться не одна людина, що пройшла тренінг з “позитивного мислення”, але піклуватися про себе — це не дорогий крем з брокарду. Це не вівсянка з лохиною та манго. Це не віра у краще майбутнє. Піклування про себе, своє психічне здоров’я та самопочуття — це підтримання власного спокою, внутрішньої стабільності. І як допомогти собі — можете знати тільки ви самі. А ми підготували для тебе кілька практичних порад на всі випадки життя, які можна спробувати:
(ВАЖЛИВО: ВСІ ЦІ ПОРАДИ НАПРАВЛЕНІ НА ПОКРАЩЕННЯ ВЛАСНОГО СТАНУ, АЛЕ ПІДХОДЯТЬ НЕ КОЖНОМУ(ІЙ), І ТОЧНО НЕ Є ЛІКАРСЬКИМИ МЕТОДАМИ. ПРИ ПОСТІЙНОМУ ПОГІРШЕННІ ВЛАСНОГО ПСИХІЧНОГО САМОПОЧУТТЯ ЗВЕРНІТЬСЯ ДО ЛІКАРЯ(КИ))
1) Базові потреби: кіт, ти сон здоровий мав? а сніданок мав?
Час усе більше здається ілюзією, і так легко можна загубити себе у цьому вихорі подій. Але, як би банально не звучало, твоя тривожність та поганий настрій — можуть прямо залежати від твого сну та харчування. Спи вісім годин не для мами, а для себе — щоб на ранок не тряслися долоньки. Якщо відчуваєш тривогу — згадай, коли останній раз їв(ла) горіхи, шоколад, чи щось крім мівіни та бутербродів. Наше психічне здоров’я прямо пов’язано з фізичним, і, якщо в тебе немає сил бути full-on ЗОЖ, почни з одного повного приймоу їжі в день. Вирішуй для себе що для тебе важливіше — ще одне 40-хвилинне відео на ютубі про реставрацію картин, чи можливість сидіти з відкритими очима на семінарі.
2) Заземляйся
Під час карантину реальність навчання дуже сумбурна — можна відключити комп’ютер та дістеду і мільйон дедлайнів зникають за раз. Друзі, яких чуєш лише через голосові у телеграмі, гроші, які дзвенять десь на картці — все це може зробити світ навколо доволі нереальним. У ситуаціях, коли ти відчуваєш себе Нео, повернись до реальності за допомогою будь-яких заземляючих вправ. Упевнені, інтернет покаже тобі з мільйон варіантів, але надамо тобі пару варіантів:
- Роздрукуй свої завдання, розклад, фотографії друзів та випиши усі справи, що маєш зробити. Перенеси мільйон дедлайнів у чіткий список у твоїх нотатках чи щоденнику — так вони стануть більш реальними. Виписуй усі задачі, що встигаєш зробити за день — таким чином, ти візуалізуєш свою продуктивність!
- Пострибай на місці. Ні, справді, пострибай. Згадай про фізичні вправи: це не обов’язково має бути комплекс “як накачати прес за 30 днів”, — звичайна шкільна зарядка, Just Dance, танці з тіктоку — все ще допомагає тобі повернутися до реальності і відчути своє тіло. Чи пам’ятаєш ти ще макарену? Чи вмієш досі складати руки у замочок? Особливо це рекомендуємо тим, хто не може сидіти за ноутом, торкаючись підлоги повною стопю. Згадайте, що у вас є тіло! Може, сьогодні саме час вийти на пробіжку чи погулятися пішки до мака? Прибирання, по своїй суті, також спорт!
- Повернути себе до реальності можна за допомогою легкої вправи. Прямо зараз — озирнись навколо, і назви 5 речей зеленого кольору, 4 речі, які дуже м’які на дотик, 3 звуки, які можна почути, 2 речі, які можна спробувати на смак, та 1 запах. (Не облизуй телефон, будь ласка)
3) Зроби перестановку
А ця шафа точно стоїть у потрібномі місці? А ти досі шукаєш светри за мільйонами лекгих футболок? Ми не можемо контролювати світ навколо, але точно можемо змінити щось у своєму житті. Наприклад, у якій частині кімнати стоїть твоє ліжко. Зміни щось у буденності місця, де ти проводиш кожен день — перестав тумбочку, дістань старі фотографії та залиш їх на видному місці, поміняй робоче місце.
4) Навчись казати “ні”..
…і слухати самого(у) себе. Не бійся відмовитись від прогулянки з друзями, якщо відчуваєш втому, чи сказати “ні” додатковій роботі. Для того, щоб жити, щоб робити справи, тобі потрібно піклуватись про себе. Думай про те, чи змушував би ти кращого друга робити те, що змушуєш себе?
5) Згадай, що твоя цінність не вимірюється у твоїй продуктивності
Ти — вже частина історії, ти — легенда та казка, яку оповідатимуть через тисячу років прибульцям. Є дуже кльова стратегія, коли здається, що нічого не встигаєш, чи, навпаки, прокрастинуєш годинами — ставити одну ціль на день. Що б то не було — прибрати у кімнаті, помити голову чи зробити дз на завтра. Не намагайся бути людиною-продуктивністю, яка через пару днів звалиться з ніг посеред кімнати. Знайди свій ритм, щоб він викликав азарт, але не змушував забувати про те, що таке відпочинок взагалі.
6) Повернись до улюбленої справи.
Університет часто захоплює тебе дивинними лекціями та мільйонами задач так, що ти забуваєш, хто ти є. Після імені кажеш “студент(ка)”, і вважаєш це основною зайнятістю на наступні роки. Але, для того щоб підтримувати себе, варто (оточить??) себе тими хоббі, які приносять радість. Згадай, може до початку ЗНО ти весь час проводив у танцювальній залі, чи катався на роликах, чи знаходив щастя у олійних фарбах? Можливо, саме на тебе чекають судоку, заховані у глибини тумбочок після важкої сесії? Чи, саме час прочитати ту книгу, яку придбано рік тому і забуто на полиці, або перевірити, чи досі вмієш кататися на скейті та грати на гітарі? Розуміти, що ти більше ніж студент(ка), мати власні інтереси та захоплення, проводити час за ними — це запорука здорового психічного стану.
7) Не бійся звернутися по допомогу
Якщо світ стає зовсім не дуже — не відкладай це на майбутнє, як перший без батьків похід до стоматолога(ині). Просити про допомогу рідних, близьких, друзів, чи випадкових знайомих, які вбили тебе першим в among us — це абсолютно нормально. Звернись до лікаря чи терапевта, якщо тривожність чи смуток присутні в твоєму житті так само часто, як і в українській літературі.
Що таке урбанізм?
У 20 столітті відбувається нечуване. Населення розвинутих країн масово переїжджає зі своїх затишних маленьких містечок до центральних міст і столиць. Вони шукають роботу, більший дохід і можливості для себе та своєї родини. У містах створюються підприємства та спальні райони. Зароджується урбанізм як напрямок у містобудуванні та мистецтві, де ставиться акцент на великі міста.
… Але це був лише початок. Разом зі змінами у суспільстві відбулися зміни й у течії. Міста, які початково мали концентрувати робочу силу і виконувати функцію “оселя — дорога на роботу — робота — критична інфраструктура”, спричинили відтік заможних мешканців до передмість, сповнених простором і зеленими зонам, що створювало постійні затори і нерівність. Міста лишилися робочими центрами, утім втратили свою привабливість для проживання.
Новий урбанізм змістив фокус з функцій на людину. У 20 ст. містобудівельники були переконані в функціональності дешевого житла без надмірних зручностей, широких автомобільних проспектів і зонуванні міста, але їх правда не була універсальною для нашого часу.
Основними принципами міст сучасні урбаністи вважають:
• пішохідну доступність у 10–15 хвилин від дому до роботи чи місця навчання;
• проєктування міст у першу чергу для пішоходів і громадського транспорту, а не автомобілів;
• різноманітність забудови, її поверховості, стилю, призначення і ціни;
• висока щільність забудови у центрі та нижча при віддалені від нього, наявність у центрі громадських просторів;
• сталий розвиток у містах, екологічний громадський і особистий транспорт, будівництво енергоефективних комплексів.
Акцент на містянах також означає акцент на спільне, а не приватне, що підкреслюється важливістю публічних просторів. Естетика міст знову стає пріоритетною, розробляються проєкти, що містять обмеження у стилі і кольоровій гамі для забудовників.
Різні країни розвивалися у різний шлях, то ж не можна зводити їх до одного знаменника. Країни Європи, де збереглися історичні центри, вже містять у собі красиві та компактні райони, побудовані для пішоходів. Протилежним прикладом є Америка, яка розбудовувалася значно пізніше, тому автомобіль там включений у всі процеси життя людини та є необхідністю для комфортного існування. Україна є ближчою до Європи за архітектурою житлових помешкань, втім вона негативно відрізняється меншою кількістю перебудованих районів, міст та й узагалі — увагою до цього питання. Урбанізм має на меті не тільки зробити місто комфортним, а й підвищити його ефективність та закріпити високі економічні показники містян у своїх районах.
Останні роки урбанізм як напрям у містобудуванні завойовує нових прихильників в Україні: видаються книги, робляться телеетери та створюються проєкти з реновації вже існуючих просторів. Важливим фактором у досягненні цілей урбанізму є бажання та активність суспільства, яке може рішуче повпливати на те, якими міста будуть через десятки років і як містяни будуть почувати себе у ньому.
Ілюзіон: Поринути в “Атлантиду”
Минулої зими до нас неодноразово долинали новини про те, який резонанс викликає на міжнародних кінофестивалях стрічка Валентина Васяновича “Атлантида”, та про нагороди, які цей фільм здобуває — і ось нарешті український глядач має змогу побачити стрічку в кінотеатрі.
Слід одразу зазначити, що “Атлантида” — далеко не той фільм, який варто переглядати з попкорном і бажанням відпочити після напруженого тижня. Стрічка оповідає про повоєнний Донбас, який, ніби Атлантида із давнього міту, став мертвою територією — непридатний для життя, він “зник” для решти світу. Війна минула, лишивши по собі зловісні знаки свого перебування: заміновані дороги, розбомблені будинки, братські могили, що їх треба розкопувати, аби повернути додому тіла загиблих…
Але найгірше те, що через війну персонажі фільму втратили свою людську здатність відчувати — із настанням миру вони перетворилися радше на тіні людей, на оболонки, що їдять, роблять щоденні справи, кохаються — але за цим стоїть самотність і порожнеча.
“Себе ж не обдуриш, — каже головний герой. — Або сприймаєш таким, як ти є, або просто зникаєш”.
Стрічку нелегко дивитися не лише через проблемну тематику, але й через особливості операторської роботи: в “Атлантиді”, так само як і в попередньому своєму фільмі “Рівень чорного”, Васянович працює зі статичною камерою, тож перед нами постійно перемикаються загальні плани. Переглядати “Атлантиду” — це як дивитися театральну виставу чи споглядати картину, об’єкти якої рухаються, не порушуючи при цьому ідеально симетричної композиції. Підготувавшись до незвичного вигляду кадру, слід також бути готовим побачити його безпосереднє наповнення, адже у фільмі є сцени, які важко переглядати через специфічний контент: трупи та сцени насильства у стрічці особливо моторошні.
Так чи інакше, “Атлантиду” варто подивитися — щонайменше для того, аби підтримати українське кіно і побачити стрічку, не схожу на ті легкі для перегляду фільми, які ми звикли бачити в кінотеатрах. А після перегляду виникає багато неоднозначних питань, відповідь на які, можливо, здатен дати лише час.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
