Разом до перемоги. Спудейський вісник №6 (25.09.2022)
· Розмова з Романом Каленюком: Зайцево, Сіверодонецьк, Київ
· «Коні не винні» чи «імпреська самодержавна нудьга»: що не так з музеєм Булгакова у Києві?
· Взаємодопомога від НаУКМА: разом до перемоги
· Благодійні вандри Вісника у горах
· Ілюзіон: Гул трембіти від старих Карпат до нових поколінь
Переднє слово
Упродовж лютого — вересня ми не втомлювались волонтерити, збирати кошти, записувати інтерв’ю і навіть учитися. Отож, ми повертаємось до наших звичних зустрічей з могилянцями за читанням щотижневого випуску «Спудейського вісника».
Розмова з Романом Каленюком: Зайцево, Сіверодонецьк, Київ
Герой нашого інтерв’ю — Роман Каленюк, студент Академії спеціальності “Історія та археологія”. Від початку повномасштабного вторгнення Роман перебуває у складі батальйону “Свобода”.
Чи легко зважитися на те, полишити звичне коло справ і проєктів, змінити поле відповідальності? Для нашого героя це було справою вирішеною. Про його досвід, військові дії — у нашій розмові з Романом.
Як ти можеш себе представити?
Роман Каленюк, студент-історик Могилянки, третій курс, випускник Чернівецького індустріального коледжу і старший солдат 4 бригади НГУ, на сьогоднішній день 3 батальйон 7 рота, військовослужбовець батальйону “Свободи”.
Уже склався штамп, що 23–24 лютого це — рубіжна дата. Як ти сприймав ці дні, які взагалі у тебе були думки в лютому?
До останнього не вірив, що буде війна, мені здавалося, що все відбуватиметься не так, як зараз. Але що це буде точно війна, руйнівна для російської федерації, ну і для нас так само. Тобто мені здавалося, що це буде перехід України в режим тотальної оборони, перетворення всіх великих міст, недалеко від кордону з росією, на такі аналоги, як Алеппо та Мосула: це такі міста-фортеці, напів розбомблені. Іран. А для України це доля не сильно краща — Сирія, щось подібне. Але от, виявилось все дуже непогано.
Власне 20 лютого, коли був совбєз у путіна, я зрадів, тому що мені здавалося таким чином вони виходять з цієї кризи, тобто якось намагаються зберегти обличчя, просто визнають ЛДНР і все, на цьому все закінчиться. Але вже 22 було щось дивним, а 23 мені здавалося, що точно вже буде війна на Донбасі, але не думав, що буде повномасштабна війна. Я ліг спати, а о 5:50 мене розбудила Іванка, власне вона забігла в кімнату мою, каже: “Рома, вставай, почалась війна. Київ бомблять, Харків бомблять”. Я прокинувся і чую — гул стоїть, не дуже чутно, але якщо прислухатись — то стоїть гул. Тепер зрозуміло, що це Гостомель був. Я встаю, розумію: це воно, почалось.
І оце в мене таке відчуття, що світ, той що існував, він просто повністю зруйнований. Це повномасштабна війна і скоріш за все доведеться загинути десь в боях за Україну.
Усі вже в гуртожитку прокинулись, за декілька днів всі виїхали, лишилися я, Мар’ян, Юра Босюк, Іван Антонюк, Костя-філософ і Володимир Васильчук. І ми оцією компанією пробули десь до 5 березня. Потім Костя знайшов “Свободу”, і я слідом за ним прийшов туди, але в гуртожиток навідувався час від часу. Ну тобто було цікаво. Перші дні я постійно ходив у військкомат, але проблема була із записом, тому я вирішив так: пару днів це відкидаєм, побачимо, що буде далі. І якраз знайшовся цей варіант з батальйоном “Свобода”.
Скільки разів ти був у військкоматі?
Разів 3–4. Тобто я був по-різному, біля себе і на Солом’янському районі.
“Свобода” — це ж добробат, як я розумію?
“Свобода” була добробатом до квітня місяця, зараз це батальйон, просто в складі Нацгвардії. Ми регуляри, просто в нас по суті саме фактично зберігаються певні особливості і традиції добробату.
Ну і так само ви маєте проходити вишкіл, так?
Так, на полігоні, 8 днів десь.
Які загалом враження? 8 днів полігону, це якась така велика романтизація чи, можливо, депресія? Що ти відчував?
Та нормально, нічого не відчував. Ти дуже зосереджений, ти втомлюєшся, багато бігаєш. Там були корисні моменти загалом, але в основному я сидів десь на штабі, маявся фігньою. А вже нормально — це 22 квітня. Нас записують в Нацгвардію офіційно і ми їдемо на полігон.
На лінію фронту ви коли потрапляєте?
15 травня, під Сєвєродонецьком. Я там побув 12 днів, поїхав в Лисичанськ і з Лисичанська нас закинули в сам Сєвєродонецьк. Тоді ще був міст, він вже був побитий, але по ньому можна було їздити. Потім дійшло до того, що де-не-де там щось підбивали на мосту, а потім він просто вмер.
Сам Сєвєродонецьк, як він виглядав тоді, коли ти потрапив туди? Яка була атмосфера міста?
Мертве місто. Я його особливо не бачив, бачив фронт зону і проглядалось звідти місто, але вже було помітно: висять проводи, там щось побито, але відносно воно ще було ціле. Я був у будівлі РЕСу, електростанції, там навколо були поля. І ця будівля була відносно цілою, навіть вікна були цілі — це перший день мого перебування. Останній день перебування — половина будівлі якась завалена, всі вікна вибиті повністю.
Чи доводилось тобі на свої очі бачити противника?
Усе дуже по-різному, насправді. Я, наприклад, не бачив. Я чув голоси, з посадки найближчої, матюки там, отаке. Тобто це виглядало дуже цікаво, реально чуваки підходять з посадки, починають кричати і зразу стріляють. Будівля навпроти нас, вогники бачив. Я чув російську мову, її ні з чим не сплутаєш. Саме ця російська мова. І фразу “На голову ему смотри!” з акцентом таким. Але тут як повезе, у нас чувак побачив двох чєлів, вони спиною до нього йшли якраз і він їх застрелив зразу. Тобто йому повезло.
Це дуже небезпечно. Чого прямий контакт рідко? Тому, що, як не дивно, зброя стріляє чітко і, як правило, якщо ти бачиш противника, то ти зразу в нього починаєш стріляти. Якщо він достатньо близько — це неважко.
Те, що я спостерігаю, це люди достатньо своєрідні. Наприклад, дуже багато матюкаються. Отак, шо бля бля бля через кожне слово. Наводчика називали “ти йоб*ний трансгєндєр работаєш на укропов”. Ну такі, своєрідні люди достатньо.
Що для тебе виявилось найскладнішим за цей період?
Найскладніше — це Зайцево, тому що такого я не бачив. Це буквально ураганний вогонь артилерії. Буквально тебе постійно накриває міномет, 120-тий і якійсь 60-сятки. Це касєтки прилітають постійно, і зажигалки ще прилітають. І так цілий день, починаючи з десятого по дванадцяте. Там на позиції такий апокаліпсис по суті був, все завалено. Забігаючи наперед, частина принаймні з тих, хто штурманув цю позицію (росіяни штурмували позицію ЗСУ — примітка), вони там і залишились, їх потім наші накрили мінометом і так далі. Казали розвєдоси, які туди ходили, що там мертві валяються ці росіяни, ти на них випадково наступаєш, вони вже трохи підгнилі, там смердить. Десь в когось кишки так розмотані. Тому да, в Зейцево було найважче, тому що це такий ураганний вогонь артилерії.
Проблема в тому, що в тебе виділяється дуже високий рівень адреналіну, ти постійно напружений. Заступаєш на пост, потім 4 години спиш. І ти дуже сильно втомлюєшся. Плюс оця напруга постійно: прилетить — не прилетить.
Що допомагало з цим впоратись?
Нічо. Просто чекаєш. Є біфрен таблетки, можна їх. А так нічо не допомагає. У Сєвєрі там по-різному, в Сєвєрі я ходив раз в тиждень на КСП, під’єднувався до старлінку, качав якісь відоси на ютюбі, ще щось таке. Тут було інакше трохи, але теж, це було три дні по суті такого екстриму.
Коли відбулося твоє повернення на мирну територію?
Воно відбулось в декілька приходів, тобто я пробув в Сєвєродонецьку з 30 травня до ночі з 23 на 24 червня. Потім звідти вийшов, у Лисичанську пробув години 4 і звідти поїхав під Бахмут. Там я побув декілька днів і поїхав в містечко Білозерське, де був аж до 16 липня. Тоді поїхав у Київ на тиждень і 24 назад. Ми ходили на піцу в Білозерському, їли піцу, постійно там кафешка робоча була. Все завалено воєнними, їмо-говоримо, на риночок ходили.
У вільний час з побратимами, про що зазвичай були ці розмови?
У Сєвєродонецку насправді мало говорили. Тобто ти там лягаєш, спиш, якісь робочі моменти. Якісь історії про себе, ще щось таке. Ми були на дачах і там були всякі книжки, які можна було читати. Під Сєвєром я перечитав моментами “Острів скарбів” і поему “Руслан і Людмила”. І пам’ятаю, що чєл собі “Фауста” Ґете взяв. Здебільшого робоче спілкування, те, що тебе оточує, невисокоінтелектуальне. Хоча по-різному, є КНУшники, з якими я там уже поцікавіше розмовляв, в шахи грав і так далі.
Чи не здавалась тобі дивним оця разюча зміна: тут стріляють, закривавлені тіла, а тут ви приїжджаєте на мирні території і все добре?
Це дивно перший день, ти такий “О, і таке є”. А взагалі ні. Ну знову ж таки, це я про себе кажу. Я можу сказати те, що бачив. Та, деякі люди дивуються і це було помітно. Відбувається шок, ще щось таке. Я це побачив не стільки після Сєвєродонецька, скільки після Зайцевого. Коли у вас трьохсотих просто якась неймовірна кількість. Я бачу, як приїжджає група, три людини так само: кожен виходить — ридає. Ще три людини: кожен виходить — ридає. Приїжджає ще один чувак, колишній КНУшник, якому 30 з чимось, теж історик. Він виходить, не ридає, але такий в ступорі, у нього такий злий вираз обличчя. Каже: “Усе нормально”. Деяким людям важко, мені — нормально. Це важко, але не щось, що прям неймовірне якесь.
Це не впливає на тебе негативно, коли бачиш, що людину поруч паяє?
Скоріше навпаки: відчуваю, що от я можу, а ти — ні.
Це правда, що на фронті багато істориків?
Так. У нас, здається, п’ять істориків. Із роти, точніше, з батальйону. Це те, що я знаю. Є історик з Національного музею один, Олександр Хоменко. Цікавий дядько. І власне, ще той історик, який закінчив КНУшку та Карлів університет, я, ну і ще пара людей. Але істориків багато.
Є водій ICTV, якісь студенти КНУ, я могилянець, є бізнесмени. У нас був бізнесмен з Донецька, який виїхав до Києва у 2013-му році. Абсолютно різні люди. Ну, інтелектуалів я не скажу, що є багато… а, от Лис — історик, який вчився у Донецькому університеті. Ну, він, власне, і воював у 2014-му році. Такий заряджений чувак, достатньо розумний. Корочє, інтелектуалів не багато, але достатньо. Немає такого явища, як аватари.
Аватари — це що таке?
Аватари — це люди, які бухають. Курять траву, бухають. У нас їх просто пиздили — буквально, без жодної церемонності. Ну, знову ж таки, вони на бойових це не робили, а от уже в Білозерському таке було. Три рази бухали — три рази їм у табло давали.
По цікавим моментам розкажу ще декілька історій. Ну, там смерті окремі. Був такий Сем Обломей — дуже хороший хлопець, потужний. Проблема у тому, що смерті можуть бути дуже рандомні. От він загинув максимально рандомно. Тобто я от так виглядував, коли стріляли з будівлі навпроти, — по мені нічого не попало. І бігав під мінометним обстрілом по воду. І потім в останній день по нам ще був такий невеликий авіаудар. Тобто вони можуть потужні бомби кидати, а можуть якусь маленьку фігню. Ось вони кинули цю фігню, і там просто дірка була у стелі. Але я у цей момент вирішив забрати телефон, і воно якраз у*бало, і по мені нічого не попало. А чуваку — він був якогось чорта без каски — прилетів камінець у голову, і йому там здерло шкіру і пошкодило поперек, ну, нічого такого. Тобто по-різному. А є смерті, де ти наче не ризикуєш, а воно раз — і все.
Одному мужику — я йому теж надавав першу допомогу, а він задвухсотився майже одразу — залетів осколок у голову. Залетіло у голову, у шию, він ще там хрипів — ну, це вже до побачення. Ми поки його несли — ну, може там ще щось можна — то він якраз і помер.
Коли наш танчик працює, це прикольно — я бачив кілька разів. Коли ідеш вночі і бачиш, що будівлі горять. Звук — головний звук цієї війни, що я бачив — це міномет. Це реально ось ці постійні фью-ю-ю-пуффф! І воно так у вухах добряче віддається, це реально звук смерті. І запах.
Те, що більшість людей не знає, — це звуки і запахи. Звуки максимально голосні, дуже голосно. І запах — дуже характерний запах пороху. Дуже. Ось такий він прям їдкий. Ось це запах смерті.
Це не передати, ці емоції, тому що от тобі кажуть, що трьохсотий, треба тягти — і ти біжиш. Тоді мене затрьохсотили перший раз — це коли осколок влетів — це цікаво. Ти біжиш під мінометним обстрілом, тому що інакше не можна, тому що він постійний. Тобто в ідеалі я мав би почекати, поки він зупиниться, але я побіг під цим мінометним обстрілом по траншеї.
А ось це зараз розкажу: я лежу відпочиваю після чергування, забігає боєць і каже: “На позиції такій-то (позиція називається “Павук”) двоє важких трьохсотих, треба їх витягувати”. Я підриваюсь — я уже в усьому одягнутий, тільки шолом треба накинути. Я біжу — а там іде така траншея, вибухів не чути міномета, але зрозуміло, що вони не близько — потім вони вже близько, дуже близько. Я уже бачу ці фью-ю-ю-пуффф, як там земля розлітається. Власне, це завжди якийсь ризик, тому що да, є вірогідність, що воно в траншею прямо залетить.
На війні завжди присутній ризик, що ти загинеш. Просто він не може завжди бути очевидний, але в основному він є, так.
Є ризик, що от стою я на позиції, і зараз танчик так вдарить, шо зара голову просто відірве. Він якраз стає за 3 км і по цілі б’є, і є вірогідність, що в мене влетить. Чи дрон підлетить, скине ВОГ, і він мені на голову впаде. Ймовірсть така є завжди.
Корочє, я біжу по цій траншеї, завертаю уже в бік позиції — а там іде така розвилка, я завертаю — і тільки чую оцей фью-ю-ю-пуффф — вибух. Я присідаю і бачу, як мені в обличчя щось летить. Це був, власне, осколок. Я думав, що це якийсь камінець, він мені вдарив в носа. Я присів трохи, вже відчуваю, що тече кров, таки трошки біль. Думаю: “Блін, це мені носа зламало, цей камінь, що відскочив”. Дивлюсь, воно тут таке опукле, думаю, чи це кістка так зламалась. Ну, я зразу звернув вбік, в бік траншеї іншої — там безпечніше просто. Це навіть не траншея, це окопчик просто. Корочє, звернув, присів і кричу там, щоб мене не застрелили: “Хлопці, це я, я легкий тріста, будєм евакуїроваться”.
Я почекав, воно наче притихло. Прийшов інший хлопець, який зі мною мав евакуйовуватись, я забіг з іншого боку, щось воно там нєпонятно — ну, завалено, бо там була якась така дерев’яна хрінь, корочє, бліндаж — воно завалилось все. Оббіг, заліз, нарешті мене впізнав Ренко, такий чувак. Ми винесли одного трьохсотого важкого, іншого теж — не знаю, як його виносили, а ми винесли цього. Винесли, його евакуювали, мене потім теж евакуювали. Але там був момент, що ми відійшли до “Цвяха”, і дальше там треба було тупо бігти по полю. Там вже нема траншеї — просто біжиш по полю до позиції, звідки мене евакуйовують. І це цікаво, тому що там уже пан або пропав. Тобто там осколок уже може влетіти, і його нічого не зупинить. Ми біжимо, і там міни — біля мене міна у*бала, але мене нічого не заділо.
Ти не думав написати про це художній роман?
Це замало поки для роману. Взагалі здається, що нічого не відбувається, але поступово набирається, набирається, набирається… І от що я кажу: Сєвєродонецьк, будівля повністю ціла у перший день — у останній день будівля полурозбита. І от ти ідеш, там горить щось, у відносно цілих будівлях дах завалився, дерева завалені, земля отака… Дев’ятиповерхівка наполовину завалена — просто тупо отак шматок униз. Тобто воно поступово отак гірше, гірше, гірше. Тому що проблема оборони у тому, що вона завжди проривається. Ми тоді змушені були стояти в обороні, це був правильний крок.
Ще до нас цивіли по-різному… Ну, корочє, є цивіли у місцях бойових дій, але я їх не дуже спостерігав. Я бачив, наприклад, віддалено жінок у Сєвєродонецьку, які воду ходили набирати. Бачив мертвого одного цивіла — просто лежав там, його ніхто не забирав, вже чорний весь був. Ну, Зайцеве ще відносно спокійне, як не дивно, хоча воно прям біля Горлівки. Там ходили цивіли, до нас підійшла жінка одна і сказала: “Ну, если вы будете уезжать, то я уеду с вами, мне тут уже угрожали глаза выколоть, у меня сын под Бахмутом”.
Потім стосовно ширшої якоїсь перспективи — що я планую. Проблема у тому, що це залежить напряму більше від дій українських військ — чи закінчиться війна до лютого наступного року? Якщо вона закінчиться чи буде дуже близька до закінчення, то я повернусь до навчання. І воно, скоріше за все, так і буде. Там питання у тому, що за три-чотири місяці до того ще планується якась велика операція, і наскільки я знаю, я ще можу… Навіть якщо я рахуюсь як мобілізований, я не зовсім законно мобілізований, тому що я ще не був в академці. Я студентом був.
А з приводу військової кафедри? Ти ніби вчився на ній.
Це непотрібна штука. Вона погано функціонує в Україні. Там є ідіотська уставщина, за яку тебе просто відп*дять в бойових діях. Ну, наприклад, нафіга мені голитися? Чого я маю голитися? Це крінж, це крінж. І всякі непотрібні штуки, які не працюють у реальності. Там є деякі корисні моменти, але щоб їх пройти, треба витратити купу часу на всяку фігню. І там люди, які не будуть служити в армії, які просто прийшли, щоб відкосити. Це основна проблема військової кафедри.
Даси якусь пораду читачам?
Скажу так: у традиційній європейській культурі солдат, військовослужбовець, а особливо офіцер — це таке сущєство вищого порядку. Тобто в основному еліти цих країн дуже воєнізовані. І основна проблема зокрема й радянського суспільства у тому, що це не було для нього характерно. Насправді ми дуже швидко мілітаризуємося, але перед нами відкриваються нові виклики. У нас є генерал Залужний, генерал Сирський, Забродський, і проблема у тому, що є достатньо велика група людей, у яких є спільні інтереси та спільне бачення. І може статись, що вони можуть знайти собі місце у політичному житті країни. Але проблема полягає у тому, що місця для інших людей може не залишитись. У нас достатньо слабкі інститути державні, і ймовірно, що ми ще побачимо щось, принаймні віддалено схоже на військову диктатуру.
Покоління міленіалів чи зумерів народились у комфортних умовах, вони не бачили реальних проблем, однак часто не зовсім розуміють ще й дивно реагують на щось, на що можна реагувати набагато спокійніше. Ну, ось цей дискурс постійний особистого комфорту, бєд с башкой — проблема в тому, що дискурс цей трохи дебільнуватий. Людям немає чим зайнятися, вони не знають, чого хочуть — ну, прямо як Євгєній Онєгін. Тобто люди не знають, що таке справжнє життя, що таке справжні проблеми, однак вони щось собі вигадують.
Пораду я дам таку: армія, та і загалом такі події, як зараз, відкривають дуже велике вікно можливостей. Це подія, яка змінює всі зв’язки в державі. Це буває дуже рідко, це потрібно просто вловити за хвіст.
Під час революційних війн у Франції Наполеон Бонапарт, багато маршалів… Маршал Моро, наприклад. Моро не був професійним військовим, він став ним під час революційних війн. І безліч інших молодих людей, які потім стали наполеонівськими маршалами, не були професійними військовими. Але вони знайшли себе. Тому треба завжди ловити цю можливість і знати, коли час цієї можливості підходить. Ти отримуєш високий соціальний статус, багато грошей і поєднуєш корисне з… Це історія. Ти зараз береш участь у найбільшій війні у Європі з часів Другої світової і захищаєш свою країну. Я дуже радий, що я приймаю у цьому всьому участь. Яку пораду я дам: читайте Юнгера Ернеста, читайте Марка Аврелія. І читайте “Записки про Галлську війну” Гая Юлія Цезаря, це хороша книжка.
«Коні не винні» чи «імпреська самодержавна нудьга»: що не так з музеєм Булгакова у Києві?
Війна з росією вийшла за рамки виключно збройного протистояння і переросла війну думок та наративів. «Польові умови» в підвалах і на полі бою сформували колективний імунітет проти ворога, але не проти маркерів його ідей у літературі, які багато хто вважає «класикою».
Слухаємо дванадцятий ефір онлайн-проєкту Мирослави Барчук «Власні назви», гостею якого є Віра Агеєва, літературознавиця, професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія». Говоримо про Булгакова і його «Город»: Київ чи імперський міф? Зустріч скомпоновано як розвінчунчування міфів. Нижче наводимо тези, які виринають у публічному просторі, й думки Віри Агеєвої з приводу цього.
- Булгаков — геніальний письменник. Антисемітизм Вагнера та Толстого не завадили стати всесвітньовідомими.
Булгаков не належить до світового канону. Достоєвський — так. Чехов — так. Булгаков — ні. Важко відмовитись від традиції. Вулиця Булгакова, музей Булгакова — це маркери присутності імперії. Про Булгакова можна говорити тільки з росіянами.
2. Булгаков любив Київ.
Російські генерали у Львові теж любили свої вілли, які покинули попередні власники. «Город» Булгакова постає таким: «в Києві нема культури, в Києві нема нічого». Це чітко прописано в тексті. Це український міф українського міста? Це російський міф міста. Дуже дивно, коли «хороші герої» твору таке кажуть і це сприймається за істину.
Варто лиш оглянути що відбувалось в один час з Булгаковим. Це Тичина: «Сторостерзаний Київ, двісті розіп’ятий я», це Підмогильний, неокласики… Пошуки.
Булгаков — це закореніла, консервативна імперська самодержавна нудьга.
3. Є Булгаков. Є його художня творчість. Є музей.
Міністр культури України Олександр Ткаченко з цього приводу говорить наступне:
«Чим завадив музей Спілці письменників — не знаю. Булгаков киянин. Так, у нього були в деяких його творах, художніх, підкреслюю, творах, репліки певних героїв щодо визвольних змагань України на початку 20-го століття. Але думаю, що музей тут точно не винен. Ні музей, ні пам’ятник. Я думаю, що спілці є чим займатися, ніж вирішувати питання музею Булгакова. Позиція очевидна — точно не варто чіпати».
Що робити з музеєм?
Музей треба закривати. Можна зробити музей українського спротиву та імперіалізму, але це складно.
Це абсолютно інший музей, це не значить поміняти декілька експонатів.
Вдало висловилась з цього приводу Олеся Островська, директорка Мистецького Арсеналу:
«Музей, де немає езотеричного пафосу перед сакралізованим поетом, де має бути багато критичного аналізу. Такий музей потрібен. Література і постать Булгакова чудово надаються до розповіді про російський імперіалізм в Україні зокрема, про його принади і отруйний чар».
4. Микола Куліш намагався апелювати Булгакову.
Коротка передісторія: Микола Куліш був розстріляний як діяч українського мистецтва. Коли він ще був живим, то намагався заперечити Булгакову, який висміював українську культуру. Булгаков теж ніби був заборонений в Радянському Союзі, що додає йому особливого фльору. Але це не скасовує його агресивної імперської риторики. Це — консерва.
Ті, хто захищають Булгакова — топчуть пам’ять розстріляного відродження.
5. Булгаков у шкільній літературі.
Булгаков — не першорядне ім’я. Це проблема збереження психічного здоров’я. Як можна це слухати дітям, які втратили батьків?.. Наразі прийнято рішення, що ми залишаємо тих письменників, які народились в Україні (Булгаков, Короленко…) Але чому ми говоримо тільки про росіян? Ярослав Івашкевич — поїхав в Польшу і популяризував українську літературу. Його не вивчають. Ільф і Петров — взагалі не зрозумілі, часом — вульгарні. Короленко — старомодщина. Навіть для самих росіян, якщо так хочете.
Якщо таке залишають серед світової класики — то воно навіть… добре? Хай діти розуміють, наскільки не погано і низькоякісно серед інших перлин світової літератури.
6. Феномен великого розриву з колоніальним — виключно український досвід?
Це широка проблема. Наша проблема — це те, що росію ніхто не сприймав як імперію. Британія, наприклад, «уславилась» над далекими й більш відсталими в науково-технічному плані народами. росія — над сусідніми.
Я би залишила два уроки про російську літературу в програмі: перший урок про 17–18 ст., як студенти Києво-Могилянської академії їздили за кордон і в росію, що привозили з собою. Другий — «Війна і мир». Російська література не мала ні свого ренесансу, ні бароко. Вони мали тільки класицизм. Усі прототипи «Війни і мир» — це історія про український культурний вклад, там вдається розшифрувати український контекст і українські історії.
Що в підсумку на думку Віри Агеєвої?
- Булгаков не належить до світового канону.
- Булгаков — це закореніла, консервативна імперська самодержавна нудьга.
- Музей Булгакова має бути закритий. Якщо робити на його місці музей пропаганди тощо, то це абсолютно інший музей, це не значить поміняти декілька експонатів.
- Ті, хто захищають Булгакова — топчуть пам’ять розстріляного відродження, ми просто звужуємо свою уяву про літературу, перестаємо шукати нові імена і таланти.
- У курсі зарубіжної літератури має бути місце світовим шедеврам та нашим землякам, що виїхали (не тільки до росії!)
- Феномен розриву з колоніальним широкий. Нам треба працювати над тим, аби сприймати росію як імперію.
- У курсі літератури мають бути два уроки про російську літературу: 17–18 століття та «Війна і мир».
- Нам треба своя русистика !
Взаємодопомога від НаУКМА: разом до перемоги
Могилянці єдналися завжди: порівну розділяли одне з одним сльози щастя та розпачу, раділи спільним перемогам та разом переживали невдачі. Уже 24 лютого ми об’єдналися знову, проте цього разу з новою силою, адже кожного огорнуло потужною хвилею болю за рідну домівку. Ми єдналися з різних куточків планети, поділяючи одне велике бажання — допомогти.
Ідея створення ініціативи «Взаємодопомога КМА» виникла у її засновників дещо раніше за початок повномасштабного вторгнення: були тривожні передчуття, тому могилянці намагалися готуватися до різних сценаріїв розгортання подій. 23 лютого з’явилася ініціатива «Самозахист», координатори якої планували організувати для студентів навчання з тактичної медицини, оборони.
24 лютого змінило все, і цілі ініціативи не стали винятком. Уже не було часу на організацію навчання, адже виникла гостра потреба в допомозі із закупівлею амуніції, медицини та форсованим збором коштів.
«Взаємодопомога КМА» — це благодійна ініціатива, створена студентами Академії, що функціонує з початку ескалації і донині. Основною метою є допомога студентам КМА, випускникам, родичам та викладачам, які стали на захист України. Ця допомога реалізовується як у сфері пошуку та закупівлі необхідних для військових речей, так і в зборі коштів.
Ми мали змогу поспілкуватися з Анастасією Костенко, співзасновницею «Взаємодопомоги КМА», та дізнатися більше про те, що лишилося за лаштунками.
Які труднощі виникали в процесі створення та функціонування ініціативи?
Труднощів було багато. Це пов’язано з тим, що ми знаходились в різних містах, і нам постійно потрібно було комунікувати онлайн. Безперервне перебування в новинах та паралельні зідзвони в Зумі — це трохи перенавантажувало нервову систему і загалом людей. Труднощі полягали і в тому, що багато хто не знав, як робити закупівлі. Я цьому просто з нуля вчилася і вчила інших потім. Кваліфікація плит, бронежилетів, касок, турнікетів. Факапів вистачало, якось були закуплені неякісні турнікети, але все-таки перемог було більше. Ми змогли згуртуватися в момент, коли було найважче.
«Взаємодопомога КМА» залучала кошти різними способами. Члени могилянських СО об’єдналися та пропонували безліч усіляких послуг за донати: майстер-класи із гри на музичних інструментах, уроки танців, квитки на майбутні події (квартирники, стендапи, лекції тощо) та багато іншого. 19 червня на другому плацу відбувся благодійний KMA fest, у якому взяли участь 13 студентських організацій та на який завітало 452 гостя.
Як виникла ідея проведення фестивалю?
Ідея проведення фесту з’явилася в пані Владислави, Андрій мене покликав на зустріч спільну, там ми і вирішили, що треба щось офлайнове, щось, що єднатиме та допомагатиме всім. А вже ідеї локацій та програми ми придумали разом із координаторами СО, мали онлайн зустрічі, на яких плідно обговорювали концепції.
Мета фестивалю полягала у тому, аби створити для студентів подію, під час якої вони могли б нарешті зустрітися, обійнятися, підтримати одне одного та подякувати нашим захисникам за можливість знову відчувати таке особливе могилянське тепло. Програма складалася зі стендапу, літературного вечора, читацького воркшопа, квартирника та інших активностей. Найбільше залучення коштів відбулося завдяки могилянській барахолці та аукціону.
Що стало найважчим під час організації фестивалю?
По-перше, цей фест передбачав комунікацію багатьох координаторів та членів студентських організацій і, відповідно, у всіх були різні бачення своїх локацій, координації тощо. Тому з цим було важкувато. Друге пов’язано, звісно, з безпекою, адже потрібно було передбачити сценарій із повітряною тривогою: що ми робимо на випадок сигналу, яким чином евакуюємо людей з плацу, у яке сховище ведемо. Ми дуже хвилювалися за момент безпеки і були повністю готові до повітряної тривоги але, на щастя, її не було.
Шість годин фестивалю, сповнених мистецтва, щирих усмішок та міцних обіймів могилянської родини, і команда спільними зусиллями зібрала понад 90 000 грн (3000 USD) на придбання 6 біноклів та 20 монокулярів для частини Збройних Сил України, у якій служить випускник КМА В’ячеслав Агєєв (випускник Філософії, 2003 р.).
За весь час діяльності «Взаємодопомога КМА» зібрала понад 500 000 грн, опрацювавши більш ніж 50 запитів щодо закупівлі та доставки амуніції, медицини, техніки і гуманітарної допомоги військовим. Наразі переважна більшість могилянських подій спрямована саме на залучення коштів для ініціативи, адже актуальні запити від наших захисників є завжди.
Зараз команда «Взаємодопомоги КМА» налічує понад 20 людей і надалі планує долучати нових учасників та координаторів, щоб внутрішні процеси відбувалися якісніше. Аби допомоги ставало більше. Аби наближення до такої бажаної перемоги відбувалося швидше.
Єднаймося заради тих, хто зараз бореться за нас на холодних позиціях. Єднаймося заради мирного сьогодні та вільного завтра. Війна триває, і поки кожен тримає оборону на своєму фронті — Україна приречена на перемогу.
Благодійні вандри Вісника у горах
Спудейський Вісник та гори стали ідеальним літнім поєднанням, адже сонечки СВ вже вирушали в Карпати в пору стиглої чорниці та дивовижних світанків. Цьогоріч ми вирішили не порушувати створеної традиції, тому вирушили в особливий похід — той, що принесе тепловізор окремому 168 батальйону ТРО.
Ми ставили за мету дістатися до вершин Шпиці та озера Несамовите, збираючи кошти на придбання необхідного військового обладнання від волонтерської організації “Взаємодопомога НаУКМА”.
Під час відправлення з вокзалу в нову подорож ми опублікували сторіз про наше бажання виконати в горах будь-які завдання від підписників та підписниць за їхні донати на монокуляр. Серед них виявилися як варіант “Скотитися з гори”, так і “Заспівати гімн УПА”, тому в дорозі ми обговорювали, наскільки відчайдушною була наша готовність мотивувати людей поповнювати банку для допомоги військовим.
Поки у вагоні ми їли огірки, гралися з собакою та думали про те, як диференціюється визначення національної свідомости для різних людей, наш поїзд прибув до Ворохти. Діставшись до Заросляка із допомогою місцевих водіїв, о 7 ранку сонечки Вісника починали свій шлях біля підніжжя гори, питаючи “Коли ми там вже прийдемо?”.
Супутницею цього походу стала черепашка Бурса Альменівна.
Гори завжди вражають. Вранішнє сонце, що сходило над ними, надихало як іти далі, так і відпочивати якомога довше, аби більше милуватися краєвидами. Вся їжа, яку можна було легко дістати, одразу стала спільною, адже на кожному привалі організм потрібно було чимось винагороджувати, а діставати бодай щось із рюкзаків, розміром із нас самих, вимагало нереалістичних зусиль.
Під час сходження нас здивували незнайомці та незнайомки, які завжди віталися з іншими людьми: це створювало особливе враження колективної підтримки, і ми всі погодилися, що в горах не важко знайти справжніх друзів та подруг.
На вершині Шпиць хмари затуляли сонце в ідеальній пропорції: це було одночасно таємниче та яскраво, тому ми обрали це місце як блискуче для того, аби заплітати Шуму.
Ніщо не мотивує рухатися швидше, аніж краплі дощу на одязі: ми вирушили далі, аби дістатися озера, біля якого планували ночувати, до того, як стали б мокрими як хлющі. Пересвідчившись, що дощовики за відсутности грози лише перетворюють тіло на суцільну лазню, ми зупинялися ще частіше, аби зняти, а потім знову їх вдягнути.
Шлях до озера Несамовитого втілив мрію дитинства: ми всі побували в хмарці, адже перебували на великій висоті. Виявилось, що хмари не м’які, і по них не можна стрибати — проте вони створювали вигляд чарівного нескінченного туману, який трохи ускладнював можливість розгледіти доріжки.
Однак ми змогли дістатися точки призначення! Неподалік від озера знайшлося місце для наметів, тому ми якнайшвидше почали їх ставити (звичайно, майже ніхто не вмів цього робити). Виявилося, що інструкція була польською мовою, а деякі кілочки — ламкими та затонкими, тому ми з ентузіазмом почали розбиратися в тих механізмах усім Вісником. Усе було б чудово, але коли ми майже поставили останній намет, почалася злива: ми похапцем закинули всі речі у два тенти і разом вмістилися в третій. Подумавши, що тримісний намет ідеально розрахований на дев’ять сонечок Вісника, ми влізли туди зі снеками, що залишилися, та вголос рахували секунди після грому, аби впевнитися, що блискавка ймовірно влучить не в нас.
Дощ закінчився, а наша енергія — ні, тому ми вилізли з тентів, аби зробити чай та запарити сублімовану їжу. Пальник став головним приладом цього походу та єдиним способом зігрітися, тому ми провели біля нього годину, аби приготувати вечерю. Попри всі негаразди, комфортні розмови та спільна любов до природи й одне одного довели, що відчуття перебування серед чудових людей біля неймовірного гірського озера точно варте всіх докладених зусиль.
Щоправда, вночі виявилося, що один із наметів конкретно протікає, а дощова вода може крапати просто на голову. Проте навіть це не завадило нам багато сміятися, говорити про найтепліше та абстрагуватися від нашого бентежного світу (бо зв’язку в місці нашої ночівлі взагалі не було).
Ранок почався з ніжно-рожевого світанку та питань: “Хоч у когось взуття залишилося сухим?”. Завдяки маковому пирогу та розчинній каві ми змогли зібрати речі, вмитися біля гірського джерела та виконати гімн УПА біля озера (кінцівку доспівували всім кемпом — разом із людьми, які ночували поряд із нами).
Дорога назад зазвичай є простішою, але початок нашого маршруту зруйнував це твердження вщент. Слизькі камені змушували ноги підвертатись, а мозок — продумувати всі варіанти ймовірних травмувань, тому спуск став дуже якісним тімбілдингом. Ми перетворились на великий ланцюг із рук, чим втримували одне одного від можливих падінь, а слова підтримки лунали по черзі від кожного та кожної, аби попри все залишатися в піднесеному настрої. Ми збирали ягоди, шукали нові потічки та підспівували “Б’ютифул Карпати”.
Спустившись назад до Заросляка, ми вирушили назад у Ворохту, де на нас чекала цивілізована садиба з душем та вбиральнею (не кущами). Декілька днів у горах не вичерпали наш туристичний ентузіазм, тому ми пішли гуляти цим визначним селищем. Ходити по асфальту було очевидно не цікаво, тому за той вечір ми перелізли через половину наявних у Ворохті огорож та дослідили ймовірно всі можливі види бур’янів. Так само очевидним рішенням став сон у спальниках на балконі садиби, адже споглядання персеїдів було важливішим за зручне ліжко.
Наступного вечора ми мали їхати назад до Києва. Однак церква Святого Дмитра в Татарові не могла залишитися без нашого візиту, тому зранку ми поїхали в це сусіднє село. Двері тієї церкви були зачинені, проте її стіни якраз фарбувалися привітним паном Миколою. Розговорившись із ним, ми змогли попросити дозволу, аби піднятися на дзвіницю, верхівка якої була обставлена цінними іконами. Обговорення нами старовинних хрестів та деталей на оздобленні храму настільки розчулило пана Миколу, що він поділився з нами розповіддю про водоспад неподалік. За його словами, він знаходився “за 250 метрів, тільки там треба було річку перейти, глибина — максимум по пояс”. За 20 хвилин підкочені та намочені штани сонечок Вісника репрезентували їхню жагу до нового містичного досвіду — тепер вони могли ділитися тим, як купались у водоспаді та добиралися до нього вбрід.
Той день також запам’ятався тим, як ми бігали під дощем та бавилися з білкою, яку прихистив у себе власник садиби, у яку ми повернулися назад з Татарова. А ще великою кількістю тепла та любови, якою світить кожне сонечко Вісника.
Ця поїздка була про відновлення, розуміння одне одного та адаптування під обставини, до яких призводить життя. Вона принесла незабутні спогади та енергію, яку можна отримати лише в горах, лише серед прекрасних людей. А ще принесе допомогу ЗСУ, до якої ви досі можете долучитись.
Наразі ми продовжуємо надсилати одне одному випадково знайдені в галереї спільні фото та готуємо подальші сюрпризи, аби дозбирати необхідну суму. Дякуємо Карпатам за їхню чарівність. Дякуємо ЗСУ за те, що ми можемо продовжувати власні традиції. Дякуємо вам за те, що ви з нами.
Ілюзіон: Гул трембіти від старих Карпат до нових поколінь
4 вересня 1965 року відбувся показ «Тіней забутих предків» С. Параджанова в кінотеатрі «Україна». Кінострічка стала тріумфом для режисера й черговою культурною перемогою України над радянською росією.
Цей фільм неможливо дивитися без мурашок по шкірі (дуже клішований комплімент для творчого гіганта). Але насправді так і є. «Тіні …» говорять самі за себе. Їхню велич можна метафорично описати сценою, де полонинський ґазда дістає запашну бринзу. Скільки сили й гордості в його долонях, адже це дітище принесе йому хвалу й буде насолодою для людей. У кінострічці 1965 року вічність С. Параджанова як митця.
Кінокартина триває майже 2 години, проте кількість голосів і думок приховано на значно більший проміжок часу. Вона починається з того, що маленький хлопчик Іван приніс їсти своєму брату Олексі. Але останнього вбиває смерека. І вже тут режисер показує різноманіття «Тіней …». Це злиття світів і станів: живих (Іван), мертвих (Олекса), природи (смерека); зими й холоду разом з дитинністю й теплом; минулого, майбутнього і вічного. Смерека тримає під собою тіло Олекси, а Олексина рука не відпускає руку молодшого братика. Це нерозривний зв’язок, котрий був і буде завжди у світі. І це лише брама до краю гуцульського. Наприклад, у церкві є свічники з людськими головами чи народне гуляння, строкате й шалене, відбувається паралельно із суворою церковною службою. Народно-язичницьке існує поряд з християнством. Вони є абсолютно різними за своїм первнем, але їх єднає природа, точніше її прояви в людині. Себто картина — історія про людську душу в усіх кольорах.
Стрімкий розвиток подій у фільмі забезпечує імпресіоністично-динамічна техніка знімання і зображування. Рух, аби не стати хаосом, повинен відштовхуватися від враження, миті. Титри (як приклад: «Іван тай Марічка», «Самотність» чи «Мольфар») є виявом зовнішньої оповіді. Внутрішня ж схиляється на момент, ключовий для певного розділу. «Різдво». Іван молиться разом з Палагною і згадує потоплеників. Це слово вражає жінку, адже вона усвідомила неможливість єднання з чоловіком. Він кохає іншу. Цей момент про початок кінця сімейного життя Івана й Палагни. У наступному розділі, котрий розпочинається титрами «Завтра весна», дружина ворожить на свято, аби привернути до себе серце чоловіка. Але водночас весна дає початок новому коханню — Палагни й мольфара.
«Видимою» миттю для глядачів є очі й вираз обличчя героїв, фіксування камери на певних об’єктах і їхнє чергування (шлях Івана на полонину показано через мох на дереві, камінь, траву, брили). І ще один елемент — кольори. Найбільш вживаним є червоний. Він символізує кров, кохання, загибель (смерть Івана передано через чергування кадрів з вітками, пофарбованими в яскраво-червоний колір). Розділ «Самотність» чорно-білий, адже в ньому відбувається духовна смерть Івана без Марічки.
Музичний супровід — це окремий вид імпресії в «Тінях забутих предків». Звуки трембіти, дримби, сокири, плач, народні пісні («Вербовая дощечка») й талант М. Скорика захоплюють, впливають на чуттєвість глядача. До цього списку я додам ще й сміх, що жахає (сміх батька Івана чи старої відьми). Він лякає, бо кардинально відрізняється від загальної мелодики. Але водночас він по-своєму відмежовує переходи в стрічці.
Акторський склад і власне місце творення кінокартини відіграють одну із провідних ролей її тріумфу. Зйомки фільму відбувалися в селі Криворівні на Франківщині (там зараз є музей, присвячений «Тіням …»). Костюми персонажів — автентичне гуцульське вбрання, де переважає білий, чорний і червоний кольори. Та і самі жителі села брали участь у зйомках (роль старої відьми, сцена в корчмі тощо). Стрічка просякнута гуцульським духом, народними віруваннями, символами й красою природи.
Шедевр С. Параджанова можна описати, як: історія кохання Івана й Марічки; сам режисер стверджував, що його твір про Поета, котрий зрадив свою Музу; або ж історія про митця і суспільство. Іван (геніальний І. Миколайчук) — центральний персонаж у «Тінях …». Природно він — Поет, і це проявляється у звуках його сопілки. Але для соціуму Іван — ґазда, що має піклуватися про свою маржинку й родину. У розділі «Самотність» Іван на Різдво тримає ягня. Ягнятко, або Агнець, — один з основних образів у Біблії, що символізує Ісуса Христа (Об’явлення Івана Богослова) і власне самопожертву заради вищого блага, ідеалу. На мою думку, головний герой фільму — Агнець, що приносить свою поетичну душу в жертву не стільки суспільству, як маржинці. Скотарство (особливо вівчарство) — це основне заняття його предків. Й оскільки в Івана з Палагною немає дітей (біологічного продовження роду), ґазда обирає своїми нащадками — ягнят.
Марічка (Л. Кадочникова) — небесне Кохання Івана. На початку фільму Петро, батько Івана, говорить, що Гутенюк — ворог людський, котрий забирає душу заради матеріального блага. Після любощів з Іваном дівчина стає вагітною (сцена зі старою відьмою, де Марічка тримає руки на животі). Далі над донькою Гутенюка сміються жінки. Юнка гине, йдучи за зіркою і знову ж таки за ягням. Вона потопає в річці. Церква вважає, що потоплені є страшними грішниками й ніколи не ввійдуть до Раю. Я згадала ці моменти, аби показати, що для соціуму Марічка є чужою, навіть поганою людиною. Натомість за природою вона — прекрасна, невинна й дивовижна Муза, котра від кохання складає співаночки про себе й Івана. Марічка, як і її коханий, — дитина природи. І не дивно, що на могилі дівчини з’являється молода олениця, котру бачить Іван.
Іван і Марічка уособлюють легенду про Чорного Бескида й Зелену Полонину, котру полонинський ґазда оповідає біля ватри. Йому допомагає німий чоловік — Мико (у повісті М. Коцюбинського навпаки хлопець Микола говіркий). Натомість і в тексті, і у фільмі обличчя в Мико почорніле від диму. У народній свідомості німа людина — нечиста, тобто та, що має зло в собі. І чорне обличчя героя ще більше це підкреслює. Однак високо в горах біля ватри і ґазда (як Бог), і німий Мико сидять поруч. Хлопець навіть допомагає товаришу закурити люльку. Це знову ж таки гармонія між добром і злом, християнством і язичництвом, котра можлива далеко від людей, на лоні природи.
Палагна (Т. Бестаєва) — земне кохання головного героя. Вона заможна (на це вказують її прикраси, одяг, зачіска, кількість скринь), працьовита (розділ «Будні»), сильна й гарна ґаздиня. Але водночас глуха до природи. До того ж у гуцулів немає обряду, щоб нареченим одягали на шиї ярмо, але С. Параджанов використав такий звичай у своєму фільмі. З Палагною також представлена провокаційна для Радянського Союзу сцена: ворожіння, коли героїня оголена. У повісті це описано так: «Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем». Тут оспівується краса людського тіла, котра протягом десятиліть була ув’язнена через соціалістичну ідеологію. Але жіноча тілесність проявляється не лише в цій сцені; наприклад, вагітність Марічки чи момент, коли Іван годує свою кохану суницями. Суниця — символ дітонародження. Тобто замість натуралізму, С. Параджанов обирає біблійні або міфологічні символи для передачі інтимного в людському житті.
Прем’єра фільму стала акцією протесту І. Дзюби, В. Стуса, В. Чорновола й ще 140 учасників проти арештів українських дисидентів. Кінострічка, де крізь колорит української культури відтворено історію людини й людства в цілому, свідчила про сміливість не лише С. Параджанова і його команди, а й українського народу, його прагнення до свободи. Радянський Союз розвалився, а «Тіні забутих предків» — вічні. А сміливі завжди мають щастя.
Післяслово
Дякуємо, за прочитання цього першого номера після тривалих “канікул”… Не буду перебільшувати, однак мій час у Віснику був і є кризовим — спершу пандемія коронавірусу, зараз маємо повномасштабне вторгнення... Однак ми мусимо бути з читачками й читачами поруч, розділяти їхні біль і радість.
Українці, не спочиваючи, роблять все, щоб повернувся той прекрасний час, коли можна буде святкувати перемогу й збиратись на Контрактовій з будь-якого приводу. Щиро покладаю надію, що ці тексти вище й у наших наступних випусках допоможуть повернути вам відчуття дому. Не таке, звісно, як у миті, коли ми повертаємо своїх захисників із полону, але хоч трішечки…
Вісник зараз акумулює інституційні сили, ідеї та людей, щоб попри все, сонечко так само сходило над бурсою щонеділі о 18.
Дякуємо, за довіру! Далі неодмінно буде…
© Спудейський вісник, 2022
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
