Розколяда. Спудейський вісник №1 (17.01.2022)
· Щедрик-ведрик, дайте Спудейському Братству вареник!
· Дні політв’язня — це…
· 140 років від дня народження Олександри Екстер
· Містичний досвід, або ж як ми на Різдво в Карпати їздили
Щедрик-ведрик, дайте Спудейському Братству вареник!
Родинні свята відгомоніли, новорічні салати від’їлися, а навчання вже гучно стукає будильником по ліжку. Проте ще десь веселими римами відлунює «Вашого двора не минаємо. Сятий вечор!» — і не важко впізнати в силуетах цих співаків наших вертепувальників зі Спудейського Братства.
Примітка №1. Могилянська словарня.
Вертеп СБ — це вистава, яка з гумором порушує соціально-політичні питання.
Примітка №2. Цьогоріч авторці статті пощастило стати частиною Вертепу від СБ, тому буде ванільна розповідь про те, як мені все сподобалося чекайте на об’єктивну історію про «закулісся» Вертепу.
#сценарне
Як уже попередньо зазначили, особливість Вертепу СБ полягає в його соціально-політичному меседжі. Тобто існує не лише розважальна, але й освітня складова. Цьогоріч, як не дивно, головною проблемою для українців постала вакцинація та все, що дотичне до неї: яка вакцина краще? Чи змінює Pfizer РНК? Що робить державний апарат для врегулювання пандемії, і що, зрештою, не робить? Саме ці питання гостро лунали в обговоренні двох студенток та монологах головного внутрішньоконфліктного героя — Ірода, а в народі — керівника Офісу Президента — Андрія Ярмака. Насправді, увесь сценарій кишить одіозними особистостями, здавалося б, такі люди можуть зустрітися лише на сцені Вертепу: Олексій Арестович, Яніна Соколова, Дмитро Гордон, Сергій Стерненко та Євген Комаровський — усі вони об’єдналися на шоу-програмі, аби виказати своє ставлення до імунізації населення. На щастя, більше спойлерів щодо героїв та сюжету не буде.
Якщо вам до цього здавалося, що Вертеп на 40 хвилин — це чхнути в стелю, то мушу вас здивувати, бо це надважко, як чхнути в стелю, яка 5 метрів заввишки. За моїми підрахунками робота над Вертепом тривала два місяці, якщо не більше, і ось, з чого вона складалася:
1) перший етап — ідейний, розробка концепту, головного меседжу та героїв;
2) другий етап — сценарний, потрібно було розкатати тісто сюжету по сценах, тож були окремо відповідальні люди, які прописували деталі та слова мізансцен;
3) третій етап — римувальний, опісля готових виписаних героїв і дій, важливо було перетворити це у Вертеп, тобто заримувати, і не просто «абаб», а в одному віршованому розмірі та такті;
4) четвертий етап — співальний, оскільки Вертеп — це різдвяне дійство з піснями, то без співанок воно було б суто німим кіно, тож на цій стадії вже залучали колядки до загального сценарію, органічно підібрані до кожної дії. Загалом їх виявилося 13, тому вивчити їх усіх було завданням не з простих.
Як ви бачите, механізм створення Вертепу був тривалим і дуже клопітким. На цьому етапі було залучено не менше 40 людей, не враховуючи відділ піару, який паралельно рекламував Вертеп, та комунікаційників. Проте не менш важливою є і реалізація написаних задумів, тобто сама вистава.
#акторне
Коли всі списки потрібних героїв укладено, а слова розписані, розпочалися пошуки «тих особливих». Їхнім відбором займалася братчиця Неллі Блінова (ФСНСТ — 3). У чаті СБ з’явилася приваблива формочка, яка дозволяла обрати роль, яку ти хотів би грати у Вертепі, уже опісля всіх погоджень цього етапу стартували прослуховування. Дійсно цікавою була можливість спробувати себе в діаметрально різних ролях, наприклад, Яніни Соколової і бабки (смерті). Задля безпечного страхування було сформовано декілька складів акторів, які в разі необхідності (неможливості прийти) підміняли один одного. Це, насправді, круто, бо так кожен міг відпочити впродовж дня, якщо вписані три виступи поспіль.
Хоч і Неллі була акторкою, проте водночас вона виконувала і роль театрального наставника: руханка, аби розігрітися перед грою, зауваги щодо характеру та риторики героя — це допомагало побачити себе з боку та «прокачати» свої акторські навички. Мені не вдалося відвідати багато репетицій, проте все це вплинуло на моє усвідомлення Вертепу: по-перше, нові знайомства; по-друге, байдикування та необмежене поле для імпровізації; по-третє, повернення того духу спільноти, якого так не вистачає на дистанційці.
#виступальне
Кульмінаційним моментом вертепування стали самі виступи.
Примітка. Зазначу, що заздалегідь є група комунікаційників, які домовляються з конкретними організаціями, закладами, аби Братство там завертепувало, такий собі чекліст. У деякі установи СБ традиційно ходить впродовж багатьох років, наприклад, бібліотека Петра Панча, яка радо приймає спудеїв уже більше ніж 5 років, а є центри, які лише зараз відкриваються для могилянського Вертепу, наприклад, Ukraїner, який ще відбудеться в середу.
Повертаючись до виступів, мушу сказати, що це одне з найбільш консолідованих дійств, які я бачила в Могилянці. Поясню на прикладі. Нещодавно в нас був виступ у Пирогово на фестивалі «Різдвяна феєрія». Було досить холодно, і погода за три години перебування нас там змінилася разів зо п’ять — від сонця до хурделиці. А також момент із таймінгом, ми мали виступати о 13:00, але вийшли на сцену десь о 14:30. Не зважаючи на ці погодні умови та очікування, ми танцювали, співали, виграли в номінації найкращої різдвяної зірки та отримали безкоштовний куліш із чаєм. Ми підтримували та гріли один одного, тому виступ та й сама поїздка ще довго згадуватиметься мені з особливим теплом. Як писала Олеся Слив’яна (ФГН-2) — одна з координаторок та акторок Вертепу — «нехай ні холод, ні вітри, ні сніг із дощем нас не спиняють, як сьогодні! Пам’ятайте: проблеми проблемами, а куліш найсмачніший тоді, коли зароблений чесним трудом!».
Тут я також хочу згадати голову Спудейського Братства — Олексія Гнилоскуренка (ФЕН-2), який водночас був і координатором, і актором, і головною мотиваційною таблеткою всієї команди. Перед кожним виступом ми збиралися в коло, Олексій казав напутні слова, ми клали руку на руку всі разом і тихенько кричали «СБ», після чого страх зникав, а на заміну з’являлася потужна енергія, аби максимально розвеселити авдиторію, яка на нас чекає. Звісно, не перемогами єдиними, ми всі люди, іноді хтось забував слова, не зміг приїхати або не добре завчив колядку, проте тут відкривалося поле для розуміння та імпровізацій: інколи скорочували репліки, мінялися ролями або вигадували текст просто під час Вертепу. Тож після кожного виступу були хвилини рефлексії, коли кожен зауважував свої моменти, аби покращити гру надалі або просто похвалити, які ми молодці. Це, певною мірою, і формувало той вертепний настрій, що досі не сходить із посмішки, коли я згадую про наші подорожі.
#спудейсько-рекламне
Цього тижня на Братство чекає ще багато виступів: бібліотека Антоновичів, Музей науки МАН, осередок УАЛ, Смолоскип та багато інших. Не хвилюйтеся, якщо ви не встигли подивитися Вертеп деінде, оскільки виступи Братства орієнтовані, зокрема і на позамогилянську авдиторію, проте якщо вам дуже кортить, то слідкуйте за соціальними мережами СБ, там можна відслідкувати локації наших виступів. Якщо ви хотіли б взяти участь у Вертепі від СБ, аби заспівати, заримувати або зіграти, обов’язково долучайтеся наступного року, вам сподобається!
І наостанок трохи вертепного:
«Гарної зими бажаєм,
Не сумуйте, не сваріться.
Одягайтеся тепленько,
І ніколи не журіться!».
Дні політв’язня — це…
Не з нашим розумом, осягнути, як виглядає Бог.
Я тільки знаю, що Той, хто запустив моє серце,
Той запустив і Всесвіт.
Ліна Костенко
Історія про духовні цінності, що записані в ДНК українців і є невід’ємною частиною нашого єства. Історія про правду, яку не боялися протиставляти підлій брехні. Історія про любов, яку неможливо охопити чи описати, адже її не порівняти з ненавистю. Історія про те, як дві людини, розділені стіною часу, розповіли про такий різний, але до болю схожий особистий досвід, що об’єднав не одне покоління українців. Історія про почуття, що не згасають, а спалахують з новою силою щоразу, як їх намагаються відібрати і знецінити. Це історія дисидента Мирослава Мариновича і громадського активіста Володимира Балуха, а ще десятків сучасних політв’язнів. Це наша історія.
День українського політв’язня
12 січня 1972 року — день, що вкарбувався у пам’ять, адже ознаменовував початок придушення в зародку усіх здобутків талановитої плеяди шістдесятників, поривань свідомої й активної молоді й надії на оновлення і поступ в Україні. Масові затримання й ув’язнення найбільш відомих представників національно-демократичного руху сягнули кульмінації… У Києві були заарештовані Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба, а ще десятки людей, які відстоювали право українського народу на національне самовираження через культуру. Спроби радянської влади зламати внутрішній опір, знищити любов до Батьківщини і замінити її на штучно спродуковану ненависть не увінчалися успіхом тоді, і 50 років потому у 2022 році подібні дії з боку агресора не зможуть похитнути сили нашого духу.
З нагоди Дня українського політв’язня 11–12 січня на другому поверсі Культурно-мистецького центру за сприяння Владислави Осьмак відбулися зустрічі з колишніми політв’язнями Мирославом Мариновичем і Володимиром Балухом. Модераторкою заходу була випускниця Могилянки, журналістка Олена Гусейнова. Уже вдруге Спудейське Братство і Спудейський вісник організовують цю подію і запрошують у стіни Альми гостей, готових розповісти свою правду і вкотре нагадати, що за неї варто боротися. Цей захід приурочений пам’яті про незламність і ціннісні орієнтири людей, які не відступили у часи випробувань, переслідувань і репресій, а залишилися на стороні добра і любові, незважаючи на спокуси, слабкості і помилки.
Зустріч з Мирославом Мариновичем
У перший день спудеї і спудейки, викладачі та гості Академії зібралися, щоб почути історію Мирослава Мариновича — правозахисника, члена-засновника Української Гельсінської групи, публіциста, релігієзнавця та проректора Українського католицького університету, що на власному досвіді відчув, яку високу ціну потрібно сплатити за бажання допомогти власному народу пробратися крізь густу темряву до рятівного світла.
На початку зустрічі могилянська спільнота поринула у 60–70-і роки і, мабуть, вперше чітко й виразно побачила людей, що діяли у ті часи, не лише, як визначні імена, записані на пожовтілих сторінках історії, а постатей з справжніми почуттями та емоціями, тривогами і пориваннями. Мирослав Маринович з чуттєвістю й повагою згадував про героїв свого юнацтва: Бориса Антоненка-Давидовича, Михайлину Коцюбинську (племінницю Михайла Коцюбинського), Атену Пашко, Надію Світличну, Михайла Гориня й друга Миколу Матусевича.
Заснування Української Гельсінської групи
1 серпня 1975 року на з’їзді Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі було підписано Гельсінські угоди. Леонід Брежнєв поставив підпис у міжнародному документі, зобов’язуючись дотримуватися у Радянському Союзі поваги до прав і свобод людини, рівноправ’я та права народів розпоряджатися власною долею. Реакція з боку українських громадських діячів та правозахисників того часу була миттєвою і вже 9 листопада 1976 року вони сформували Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод, відому також як Українська Гельсінська група. Серед її засновників були відомі дисиденти Микола Руденко, Левко Лук’яненко та Олекса Тихий. Активісти збирали докази порушень Гельсінських угод радянською владою, писали меморандуми, в яких повідомляли про недотримання прав людини, і через дипломатів і журналістів надсилали їх до європейських країн. Діяльність членів групи знаходилась під пильним спостереженням, арешти відновилися, а основним звинуваченням, яке висували затриманим, була «антирадянська агітація та пропаганда».
«Вранці ви можете встати якогось дня і не знати навіть, що ви приймете в цей день найважливіше рішення свого життя» — так Мирослав Маринович згадує про рішення приєднатися до створення Української Гельсінської групи, яке визначило його подальшу долю.
Арешт і ув’язнення
У березні 1977 року під час проведення вечорів пам’яті Тараса Шевченка в Київській філармонії, що радше нагадували фарс, а не вшанування українського поета, Мирослав Маринович з Миколою Матусевичем вийшли на сцену і закликали зал до імпровізованого виконання «Заповіту». Спонтанна акція протесту застала зненацька представників тоталітарного державного механізму, що вимикали світло у приміщенні, намагаючись втихомирити натовп й припинити недозволений прояв щирої й відданої любові і патріотизму. «У темряві «Заповіт» Шевченка звучить колосально» — говорить Мирослав Маринович. Нестримна потуга, що того дня пробудила глядачів у філармонії, насторожила радянську владу, що боялася втратити контроль над ситуацією і вже 23 квітня 1977 року двох друзів заарештували, звинувативши у «проведенні антирадянської агітації і пропаганди» і помістивши помістивши в ізолятор. Слідство тривало 11 місяців і завершилося винесенням вироку: Мирослава Мариновича засудили до максимального терміну ув’язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Правозахисник відбував покарання у таборі в селищі Кучино Пермської області, де загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, відбували ув’язнення Євген Сверстюк, Іван Світличний, Семен Глузман, Зеновій Красівський, Віктор Нєкіпєлов, Ішхан Мкртчян, який не витримав психологічного тиску і повісився у своїй камері. З 1984 року Маринович перебував у засланні в селі Саралжин у Казахстані. Для нього період ув’язнення був «другим університетом», школою життя, яку він розділив з побратимами. Постійна підтримка зміцнювала моральний дух і розраджувала в часи розпачу та зневіри. Хоча людина й не може весь час бути сильною, та коли вона несе тягар не сама, то це дозволяє вистояти. Коли брехня набридає, то з’являється усвідомлення: усе, що будується на ній рано чи пізно зруйнується й занепаде, тому треба триматися правди за всяку ціну, адже зрештою лише так вдасться захистити морально виправдані справи й справедливість.
Боротьба продовжується
Сьогодні ми є свідками циклічності історії, повторення помилок, але й відродження духовних цінностей, з яких і черпаємо сили для подальшої боротьби за свою правду й свободу, своє життя. Українських політв’язнів часів брежнєвських репресій карали не за політичні погляди чи ненависть до радянської влади. Їм не могли пробачити любові, яку вони відчували до України й свого народу, глибокі сенси, які вкладали у боротьбу за правду і які виходили за межі дозволеного. В умовах окупації Криму і війни на сході України людей ув’язнюють, позбавляють волі, намагаються відібрати свободу бути собою — бути українцем чи українкою. За таких обставин зберегти гідність і моральну стійкість надзвичайно складно, проте можливо, й у другий день ми ще раз у цьому пересвідчилися.
Зустріч з Володимиром Балухом
Володимир Балух — кримчанин, український громадський активіст, політв’язень путінського режиму, якого затримали за «зухвалість»: чоловік вивісив український прапор над своєю сільською хатою в Криму. Показовий прояв любові до всього, з чого ти складаєшся і ким ти є, в контексті анексії трансформувався у «нахабство» і провокацію. Ще на початку окупації півострова Володимир Балух відчував тривогу, яку здебільшого виклика́в інформаційний простір, зокрема російське телебачення з власними наративами і спотворенням дійсності.
Захоплення Верховної Ради Криму спецпризначенцями було зрадницьким моментом, що нагадувало провалля у безодню. Те, що здавалося немислимим, в одну мить стало можливим, а життя на рідній землі — чужим. Синьо-жовтий прапор в умовах окупації був розрадою, нагадуванням, що вселенська справедливість зрештою відновиться, символом єдності перед обличчям небезпеки, що враз набула контурів й обрисів. Клаптик тканини уособлював ненасильницьку внутрішню боротьбу, окреслював особисту позицію людини, що вірила у свою країну, незалежну й горду, неприборкану й неопалиму. Тричі знімали прапор з будинка Володимира Балуха і двічі він повертав його на місце. Проте втретє таке зіткнення й «непокора» завершились арештом, утриманням чоловіка у слідчому ізоляторі протягом 22 місяців, переведенням до колонії в Керчі.
Якщо ти не підкорився і не здався, не відмовився від проукраїнських цінностей і поглядів, то одразу ж ловив на собі хижі погляди і представляв особливу загрозу для окупаційної влади. Колишній політв’язень розповідав, як адвокат приносив йому листи зі словами підтримки, малюнки, про почуття відповідальність перед щирістю незнайомців, які чекали на його повернення додому. Спілкування, як і у випадку Мирослава Мариновича, було найціннішим, адже додавало наснаги і не дозволяло втратити надію.
Коли Володимира Балуха запитали про те, яким він пам’ятає Крим, чоловік поринув у спогади, що з трепетом і яскравістю оживали, супроводжуючи слухачів у степ, над яким нависав серпанок туману і сірувате небо. В якийсь момент зал наче побачив цілісінький світ люблячими очима кримчанина, який усе життя плекав його всередині, а тепер відновлював з пам’яті. Теплі миттєвості, у яких відобразилися кадри землі під ногами і блакиті над головою у рідному Криму, засвідчили, що неможливо забрати в людини гідність, витоки якої сягають любові. Ми українці повинні генерувати силу духу, акумулювати її, щоразу повертаючись до свого коріння, свого генетичного коду.
Політв’язні — це ті, хто відчули імпульс змін і не змогли його проігнорувати. Вони насамперед дослуха́лися до невтомних ударів свого серця, що навіть у найтемніші часи вказувало на сутність правди, а не лише її оболонку. Ці люди керувалися не страхом. Їхньою рушійною силою була не ненависть до спільного ворога. Любов — ось слово, до якого неодноразово поверталися під час розмови колишні політв’язні, адже це почуття допомогло їм вистояти у миті слабкості, воно визначило сенс їхньої боротьби. Зрештою, як зазначив Володимир Балух:
«Ми народилися продукувати любов і жити цією любов‘ю».
140 років від дня народження Олександри Екстер
На зламі XIX і XX віків саме повітря, здавалось, було насичене відчуттям безповоротних змін. Світ, колись неосяжний, а нині скріплений залізничними рейками, обплутаний телефонними дротами, зменшувався на очах. Нетерплячій людській ході скорилась не лише уся земна поверхня, а й океанські води та навіть небеса. Навколишній простір наповнився новими звуками і запахами — голосними гудками пароплавів, гуркотом фабричних станків, машинним маслом і типографською фарбою. З вуст людей не сходило слово «прогрес», а увесь світ, здавалось, невпинно поспішав кудись уперед — а разом із ним і техніка, суспільство та мистецтво.
1882 р., у період історії, коли біг часу прискорився, у сім’ї акцизного чиновника Григоровича народилась донька Олександра. Незадовго по тому сім’я перебралась до Києва. Старовинне місто, де у тіні громад заводів сонно принишкли патріархальні вулички, стало для дівчини головним героєм її творів. 1901 р. обдарована дівчина вступила до Київського художнього училища, де викладали Микола Мурашко і Микола Пимоненко, але залишила його у зв’язку зі своїм шлюбом — 1903 р. Олександра побралась із адвокатом Миколою Екстером. До училища художниця повернулась тільки за три роки, однак невдовзі виїхала до Парижа за новими враженнями.
1907 р. Екстер опинилась у самому серці мистецького життя Європи, де познайомилась із Гійомом Аполлінером, Жоржем Браком, Пабло Пікассо, Фернаном Леже та Гертрудою Стайн. Під впливом іменитих авангардистів та футуристів, з якими познайомилась у мандрівках, художниця захопилась кубофутуризмом. Після повернення Олександра Екстер працювала разом із «Бубновим валетом» і «Союзом молоді»; її роботи виставлялись на найбільшій футуристичній виставці «Кільце», а 1914 р. разом із Давидом Бурлюком спробувала організувати власну виставку «Ланка». У картинах художниці чіткість форм кубофутуризму поєднувалась із буянням кольору, до якого Екстер привчилась під впливом школи Пимоненка.
Пошук «кольору і форми», змішаний із цікавістю до народного мистецтва, привів мисткиню до селища Вербівка, де її подруга, Наталя Давидова, організувала майстерню (артіль) художньої вишивки. 1914 р. Екстер очолила артіль, яка стала полем для авангардистських експериментів. У грудні 1915 р. художниці влаштували у московській галереї виставку «Сучасне декоративне мистецтво Півдня Росії», де познайомились із Казимиром Малевичем. Пізніше Олександра Екстер приєдналась до його групи «Супремус», хоча супрематизм так і не став їй близьким.
Натхнення формою дозволило художниці докорінно реформувати сценографію, оскільки саме вона запропонувала замість пласких декорацій використовувати багатоярусні конструкції, а також увела поняття «вертикальної сцени». Після трьох вистав у Камерному театрі — «Фаміри Кифаред», «Саломеї» та «Ромео і Джульєтти» — художниця здобула справжню славу. У 1920 р. у Києві з’явилась студія Олександри Екстер, однак після приходу до влади більшовиків мисткиня виїхала спершу до Одеси, а згодом — до Парижа. Хоча вона продовжила викладати і за кордоном, у Академії сучасного мистецтва, однак так і не змогла повернутись до струменя насиченого мистецького життя. Останні роки художниці провела у паризькому передмісті, де і померла 1949 р.
Містичний досвід, або ж як ми на Різдво в Карпати їздили
Спудейський вісник славиться в Могилянці не лише клопіткою редакторською працею та журналістською діяльністю, а ще й своїми захопливими мандрівками, що завжди залишають незабутні спогади та враження. Цього разу наша команда з 13 “вісниківців” рушила до різдвяних Карпат. Але для чого ж? Відсвяткувати Різдво, побачити справжню гуцульську Коляду й відчути її дух сповна!
На світлині вище ви можете бачити неповний склад могилянсько-карпатського екіпажу, бо двійко інших прибули на платформу ледь не під час вирушення потяга — на щастя, встигли!
Дорога українською залізницею з Києва до селища Ворохта, що на Франківщині, тривала з 15-ї години 4 січня до 6-ї ранку наступного дня. Як бачите, шлях до Карпат довгенький, але на ньому засумувати ми точно не встигли: поїли наші припаси-смаколики й хизувалися заготовленою до Святвечора консервацією; весело погомоніли — про що тільки не говорили; більш перезнайомилися одне з одним, адже серед нас були й новенькі, нові “сонечка” “Спудейського вісника” (до яких, зокрема, я можу й себе зарахувати).
Для вкорінення командного духу встигли зіграти в плацкарті у мобільну гру, у якій для певного твердження, максимально безглуздого чи ні, треба обирати найбільш підхожу для нього людину. Звідси й бере свій початок локальний мем про “містичний досвід”, коли обирали когось, хто міг би його найімовірніше мати, а чоловік по сусідству з нами наголосив, що за шум у вагоні, він нам цей містичний досвід точно влаштує. Буркотун так нічого нам і не показав, але ми встигли підготуватися до майбутнього неймовірного видовища!
Коли наша команда прибула рано вранці до Ворохти, ми відразу ж спробували знайти спосіб якомога швидше прибути до садиби, у якій мали провести наступні зимові дні, хоч наше заселення й планувалося о 2-й годині дня. Куди ж ми поспішали? Що ж, згадуючи те вранішнє селище, розумію, що робити там у той момент було й справді нічого. Хіба що на ранковому морозі стовбичити. Тож “вісниківці” швиденько сконтактувалися з місцевими водіями, які зрештою помогли нашій групі дістатися до місця призначення — села Буковця. Ми їхали по звивистих карпатських серпантинах — зустрічати світанок було дещо дискомфортно. Нас, пригадую, і висадили раніше, ніж треба було, тож довелося потупцяти з нашими клунками якийсь час нагору. Порівняно з тим, які відстані ми долали згодом, та путь ранковим мороком тепер згадується ну зовсім невеличкою!
Прибули ми до садиби “ЕКОВИД” і дійшли висновку, що “еко”вона радше не через види з її вікон, а через доволі екологічну брудну ґрунтову дорогу, що вела до помешкання. Та потім наша команда вже на це не зважала: усілися під альтанкою чекати заселення. Чекали-чекали, та й розділилися на дві групки: одні чекали сигналу до занесення речей, інші ж цікавості заради вирішили спуститися гірським асфальтовим пасмом до села Криворівні, по дорозі запам’ятавши, що на в’їзді в нього був якийсь супермаркет. Під впливом гірського повітря хотілося перекусу, та й купити щось на обід для загалу аж ніяк не завадило б. Тоді перші п’ятеро добровольців і відчули, як воно, Карпатами по серпантинах ходити: повільно, але ну дуже мальовничо!
Наввипередки: до криворівненського супермаркету ми тоді так і не дійшли, бо, по-перше, ми дісталися села Верхнього Ясенева швидше й там на нас уже чекав магазинчик, де знайшли все на той момент необхідне й купили дві великі пачки вареників; а по-друге, згодом ми натрапили на садибу “Лісова Квітка”, де поснідали смачно й доволі недорого.
Сидячи за сніданковим столом, наша групка усвідомила, що за цей час купленим вареникам може стати ой як непереливки, тож ми не придумали нічого кращого, як… зарити дві пачки в сніг неподалік! Згодом дорогою до нашого дому ми провели феноменальні зимові розкопки цієї страви!
Трошки пройшовшись по Криворівні, прибувши додому гірським пасмом, зайнявши чергу в душ, ми розділилися по спальнях і взялися до приготування відкопаних вареників на весь “вісниківський” загал. Злиплися, звісно, але посмакувати ними вдалося!
Після цього ми провели вечір за грою, у якій кожного гравця стосувалося певне питання, а інші мали висунити свої судження. Після цього вже герой чи героїня питання давали свою відповідь. Гра допомогла нашій команді поглянути одне на одного під дещо іншим кутом, ставши ближче, рідніше й згуртованіше.
Наступного дня “вісниківці” мали більш масштабні й грандіозні плани, а саме відвідати 2 музеї та підготуватися до Святвечора — власне, заради святкування Різдва ми в Карпати й поїхали. День видався неймовірним, і початок його був таким самим — гори засніжило, і з вікна ми бачили справжню дивовижу! На нашому шляху до Криворівні зимова казка постала в усій своїй красі!
Нашим першим пунктом став етнографічний Музей старожитностей Гуцульщини, власник якого, історик за освітою, живе поруч із ним зі своєю родиною. Там наша команда спостерігала за історичними пам’ятками останніх століть, знайденими винятково на гуцульських теренах. Від усіх знахідок так і линуло старовиною! Цей етнографічний музей видався до того ж доволі інтерактивним: можна було спробувати посурмити в славнозвісну трембіту й надягнути справжнє гуцульське вбрання, маючи змогу відчути себе карпатським леґінем чи бінею.
Наступним місцем, яке “вісниківці” запланували відвідати, став Літературно-меморіальний музей Івана Франка. Але через святковий день, у який ми вирішили туди завітати, сам музей був зачинений. Думали-думали, що ж нашій юрбі робити далі, і дійшли ідеї, що “Віснику” треба кров з носа зліпити власного сніговика. Оскільки ми біля музея Франка були, то й сніговик став Іваном Яковичем!
Але цим наша пригода там не завершилася: умить “вісниківці” закрутилися у вирі під відомий обряд “заплітання шуму” і почали баталії сніжками, які тільки виходило зліпити! Не обійшлося без мокрих жертв!
Засніжені гори — неймовірна краса! І разом із нею нам пощастило вертатися додому, адже Святвечір уже був ну зовсім не за горами, і не лише Карпатськими. А попереду на нас іще чекали приготування до нього, тож іти потихеньку в команди “Вісника” причини не було! Хіба що раз-два попозували зовсім трохи!
Прибули до садиби — і взялися до приготувань! Руки в нашої команди неначе горіли, адже раз у раз на святковому столі з’являлася страва за стравою, поки їх не стало 12, як треба. Зізнаюся вам: це було моє перше Різдво не в родинному колі. Але, правду кажучи, я цього й не встиг помітити, адже за час, проведений із нашою командою, вона встигла стати для мене новою сім’єю. Дарма що наш Святвечір вийшов дещо пізнім — насолодитися приготованими стравами й відсвяткувати сходження першої зорі “Віснику” це точно не завадило!
Поки писав про наш Святвечір, зовсім забув згадати, як ми під час приготувань ледь-ледь, але все ж прогнали Тарадуду — дух давнього могутнього карпатського мольфара, що, за переказами, міг перетворити камені в бринзу. Цю його здібність ми, на жаль, не перевірили, бо добряче намучилися з його схопленням. Ну а що, нам нечиста сила на Святвечір аж ніяк не була в пригоді!
Але вже 7-го числа команда “Спудейського вісника” нарешті побачила те, заради чого вся ця поїздка й була організована — справжню гуцульську Коляду. Проходила вона біля Церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що є головною криворівненською святинею. Чесно, це справді було щось неймовірне, принаймні для пересічного киянина на кшталт мене: святкові співи, що лунають з церкви; служба, під час якої місцеві уважно слухають кожне слово священика; молодики й дорослі чоловіки, традиційно зодягнені в гуцульське вбрання… Потім ці ж леґені стали у велике коло — і почалося найцікавіше: гул трембіт, стукіт барабанів, мелодія скрипок, гуцульські топірці наче стрибають…
Нарешті Коляда! Чоловічий спів, розбавлений різноманітними музичними інструментами , чудово доповнювала ясна зимова погода. Хто тих леґенів тільки не знімав, не фотографував… Схоже, тоді це робили абсолютно всі глядачі дійства!
Хоровий гуцульський спів продовжувався, але самі гуцули почали міняти тактику: вони розділилися на групки, кожна з яких мала одного скрипаля та яка утворювала маленьке коло. І кожна групка йшла за своєю чергою довкола церкви, заспівуючи власну частину одної гігантської колядки. Складалося враження, наче тим співцям нема кінця-краю — так добре виконували своє різдвяне завдання! І як тільки всі колядники пройшли довкола святині, почалася їхня найголовніша місія — обійти всі довколишні села з благою звісткою про народження сина Божого! Вони й до нас дійшли, але… уже о 3-й годині ночі наступного дня! Звісно, що наша команда пропустити таке ну ніяк не могла, хоч на той час ми вже були напрочуд сонні й слухали колядників зачаровано. У всіх сенсах!
Тому з упевненістю наголошу, що гуцульська Коляда — одне з тих явищ нашої країни, що точно варте того, щоб ви відчули його й на собі. Різдвяні традиції в поєднанні з гірською зимовою красою — справжня дивовижа для мандрівника!
Та не одною Колядою були єдині: згодом команда “Вісника” відвідала Літературно-меморіальний музей Параски Плитки-Горицвіт -гуцульської мисткині й етнографині в одному флаконі! Жінка й справді зібрала в собі цілий пласт знань, умінь і мудрості, але, на жаль, сам музей не був настільки цікавим, як вона: він немовби не хоче потоваришувати з відвідувачами. Екскурсія тривала довгенько в старій хатинці Плитки-Горицвіт, де ти ніде не зможеш сісти для зручності; мороз із вулиці долинав до нас крізь дещо поламані й пошарпані вікна; сама садиба була трохи важкодоступною через своє височинне місцезнаходження. Та й після відвідування музею наша жінка-екскурсовод, яка є Парасці Плитці-Горицвіт родичкою, обіцяла нам скорий приїзд автобуса, який міг би довезти “вісниківців” додому. Що ж — він так і не прибув! Тому комусь удалося зловити таксі, а інші пішли до нашої садиби пішки нічним гірським засніженим серпантином, уздовж якого розливався стрімкий Чорний Черемош, що гудів водяним потоком на всю Криворівню. Звучить більш-менш красиво, але ви б знали, як нам на той момент було холодно! І голодно! Тому наша команда особливо не затримувалася поспоглядати карпатську красу на шляху додому. Але на шляху до самого музею було напрочуд гарно: сонце якраз сідало за гірське пасмо, переливаючись блакитними барвами.
Далі “вісниківці” мали традиційно пізню вечерю, після якої всі потихеньку повлягалися спати. Але, як я вже встиг зазначити вище, гуцульські колядники нас добре-таки отямили, і ми послухали ту ж саму колядку з дійства, та вже персонально. Потім мені й моєму побратимові Віталію пощастило спробувати посурмити з трембіти й рогу, дарма що в нас це вийшло не дуже. А далі ми провадили колядників у добру путь хатами й селами, адже, по ідеї, вони так мають десь до Водохреща ходити! Довгенько…
Уже 8-го січня “вісниківці” виїхали з Буковця до Ворохти, щоб бути там перед нашим від’їздом до Києва. Там ми просто гуляли, відвідавши віадук австрійських часів, досхочу награвшись у сніжки та придбавши всім піци в дорогу.
Зранку 9-го числа наша команда вже прибула до Києва, повна вражень від подорожі. Дуже сподіваємося, що наступна мандрівка буде не менш цікавою та захопливою, не менш дивовижною та веселою! Дякую всім, хто чув, хто не чув, хто читав, хто не читав! І до наступних зустрічей!
Сьогодні (17.01, понеділок) о 23:59
Завершується можливість подаватися на посаду project-менеджера/ки у відділ магістрів до Вступу НаУКМА. Це відділ, що у своїх проєктах братиме до уваги все пов’язане зі вступом на магістратуру та допомагає майбутнім магістрам з цим процесом.
Сьогодні (17.01, понеділок) о 17:00 і до 19:00
У КМЦ триватиме презентація книги випускника Могилянки Ярослава Спічека “Вічність пам’яті”, де зібрано як його опубліковані, так і неопубліковані тексти. На події будуть розглядатися ідеї та теми, яких автор торкався у своїх матеріалах.
Сьогодні та завтра (17.01, понеділок та 18.01, вівторок)
Відбудуться зустрічі кандидатів у президенти НаУКМА зі студентством. 17.01 о 18:00 відбудеться офлайн-зустріч з Сергієм Квітом, яка також буде транслюватися, а 18.01 о 16:00 — прямий етер з Олександрою Гуменною. Студенти мають можливість поставити запитання кандидатам.
19.01 (середа)
Футуромарення, вже відома читачам Вісника експозиція, присвячена творчості українських футуристів, триває кілька місяців у Мистецькому Арсеналі й добігає свого кінця — 19 січня є останньою датою з числа днів вільного відвідування, коли виставку можна побачити безкоштовно.
20.01 (четвер) о 19:30
“Свій-чужий”: книгарня “Zakapelok” запрошує на розмову з філософом Тарасом Лютим та літературознавицею Вірою Агеєвою. Вони будуть зачіпати тему ідентичности в житті та літературі, а також на події вдасться обговорити їхні нові книжки — а конкретно, збірки есеїв про природу множинности та українсько-російські культурні відносини.
21.01 (п’ятниця) о 19:00
Минулого року Асоціація випускників НаУКМА започаткувала традицію починати новий рік спільноти із вшанування Дня Соборности України. Цьогоріч на подію запрошений о. Андрій Зелінський, темою зустрічі з яким буде Соборність України в сучасному та світовому контекстах та її вплив на історію та на нас самих. Реєстрація обов’язкова.
21–22.01 (п’ятниця-субота)
У Будинку кіно два дні діятиме фестиваль українських стрічок naibudekino. Захід здебільшого спрямований на створення нетворкінгу серед нового покоління людей, так чи інакше пов’язаних з кіно — важливо зазначити, що при поданні робіт проєкт не обмежував учасників вимогами, як тематичними, так і професійними. Буде представлено кінострічки, музику та інші твори.
21.01 (п’ятниця), 16:00
У музеї Ханенків відбудеться зустріч із Оленою Живковою — кураторкою довготривалого проєкту з реставрації твору “Спокуси Святого Антонія”. Процес дослідження й реставрації триптиху зайняв майже 5 років. На зустрічі буде обговорення поширених інтерпретацій творів Босха, а також презентація нового видання Музею Ханенків, присвяченого проєкту босхівської реставрації.
22.01 (субота), 10:00–13:00
На мосту Патона відбудеться 15-й Живий ланцюг Соборности — щорічна акція, присвячена Дню Соборности України. З 2008 року було організовано вже 14 живих ланцюгів Соборности, один з яких у 2021 році був проведений онлайн. Цьогоріч традиційно учасники акції символічно об’єднають береги Дніпра «ланцюгом» на мосту Патона, і, разом з цим, буде створено також онлайн Живий Ланцюг Собороности.
23.01 (неділя), до 23:59
Увесь тиждень буде відкрита можливість податися в команду до могилянського хору MOMÉNT. Нині СО шукає СММників/-ниць (серед яких голова СММу, райтери/-ки, редактори/-ки, дизайнери/-ки, сторізмейкери/-ки та тіктокмейкери/-ки), стратегів/-инь та кавермейкерів/-ок (голову кавермейкерінгу, монтажера/-ку звуку та партитурника/-цю).
