Рідна. Спудейський вісник №13 (09.06.20)
(Не) знайома Контрактова
▼
Віртуальний День ФІ. А що, так можна було?
▼
На захисті: добірка кіно
▼
Faces of KMA. Настя Коробка
Перше слово
Вітаю, дорогі читачі Спудейського!
Сьогодні сходить сонечко над бурсою, Контрактовою та всім Подолом. На дворі нарешті гаряче, це означає, що довгоочікуване літо вже настало. Прикро, що таку погоду всім доводиться зустрічати так незвично, здавлося би, що могло завадити такій приємній порі, але пандемія вносить у все свої корективи.
Цей випуск називається “Рідна”. Саме такою за роки навчання у Могилянці для всіх стає Контрактова площа. Щодня до карантину кожен із нас радо зпросоння чи вже прокинувшись проходив повз Сковороду, посміхався побачивши рідний третій корпус і поспіхом рушав на пару. У цьому випуску Владислава Осьмак розповідає якою в різні часи була Контрактова площа. Тут можна прочитати захопливі історії будівель, що кожного дня зустрічають нас з усіх сторін на площі. Тут можна осягнути чим для киян завжди була Контрактова.
Хоч спудейське життя і стало менш активним, проте все ж Академія продовжує функціонувати. Чимало подій довелося скасувати, проте на факультеті інформатики вирішили все ж відзначити День ФІ. Читайте про те як створювався перший день факультету онлайн, які перепони довелось здолати та яких зусиль докласти команді, щоб втілити їхню ідею в реальність.
Команда Вісника продожує з теплом розповідати про могилянців, котрі займаються своєю улюбленою справою. У цьому випуску розповідаємо про Настю Коробку.
Також підготували спеціальну підбірку кіно до Всесвітнього дня охорони довкілля. Ці фільми не залишать байдужими. Потрібно завжди пам’ятати про проблеми навколишнього середовища та шукати способи їх вирішення.
Щиро дякуємо, що читаєте “Спудейський вісник”. Життя кожного змінилось, всі призвичаюються до нового, тому наша команда вже готує для Вас дещо по-справжньому особливе. Радіємо літу з вами.
З повагою,
Спудейський словесник містить сучасну могилянську термінологію, власні архаїзми й історицизми, ті, які у всіх на слуху, і ті, про які ніхто не чув.
Читайте. Діліться. Доповнюйте. Розвивайтеся і розвивайте.
(Не) знайома Контрактова
Контрактова — така рідна, така різна: спокійна і тиха у будні, залюднена та гучна на свята, під час ярмарків чи концертів. Зараз вона пахне теплим асфальтом і трошки — кавою; над нею — багато неба, й Андріївська церква ніби кудись летить …
Здавалося б, така знайома Контрактова: це ж скільки сотень разів ми перетинаємо її упродовж навчального року! Не те що людей — фасади, дерева, калюжі після дощу — усе впізнаємо «в обличчя».
Але є ще й невидима Контрактова, та, що живе у текстах і в історії: площа-традиція, площа-пам’ять, культурний феномен і культурна цінність.
Ця площа відома з давніх князівських часів. Уже тоді вона формувалася як центр Нижнього міста — Подолу. До речі, коли на початку 1970-х прокладали лінію метро, на площі знайшли залишки давньо-київської забудови, цілі квартали. Як і у будь-якому середньовічному місті, життя протікало між храмом і ринком: тут — міське торговище і головний подільський храм — Пирогоща, тут, трохи згодом — міська ратуша, тут — університет. Тут — фонтан, такий собі неформальний міський форум.
Хоч би як змінювалася площа ззовні (повені, пожежі, перебудови, ясна річ, її не оминули), свою суть справжнього міського центру вона зберегла донині. І в усі часи вона була і є дуже важливим публічним простором. Як на мене, цінність її насамперед у цьому. Але цінні, безумовно, й архітектура, і закладена у простір площі планувальна ідея.
Контрактова — пам’ятка містобудування, отже, тут не можна зносити чи будувати щось без дотримання пам’яткоохоронних вимог.
Площа також є частиною території історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ». Майже кожна будівля на площі — пам’ятка історії чи архітектури, включно із нашими, могилянськими, про які докладніше можна прочитати на офіційному сайті НаУКМА. А хочете більше дізнатися про те, як площа формувалась, яка історія окремих будівель, можете зазирнути сюди.
У численних путівниках і краєзнавчих дослідженнях багато знайдеться про Грецький монастир (будівлі ліворуч від Могилянки, зараз там — управління Національного банку України), про Дім Сухоти. Це великий кам’яний будинок заможного купця Назарія Сухоти (звідки й назва), збудований ще 1804 року. Там були заїжджий двір, пошта і магазини, а після великої пожежі Подолу 1811 р. і до кінця існування маґдебурзького права у Києві (1834 р.) там розміщувався Магістрат. Власна будівля Магістрату, що стояла на місці скверу між Сковородою і «Самсоном», на жаль, згоріла. Залишились її нечисленні описи і кілька зображень, на яких добре видно вежу з балконом (на нього ополудні піднімався сурмач і грав на чотири сторони світу). На вежі був також годинник. І як тут не згадати знову про вірність традиціям: століття потому годинник з’явився на башті (насправді, вона була дзвіницею) колишнього Грецького монастиря. По скасуванню маґдебургії у Будинку Сухоти була прогімназія (чотирикласний навчальний заклад), потім — Подільська чоловіча гімназія (восьмикласна). Освіту хлопці й дівчата тоді отримували окремо, але жіноча гімназія була зовсім поряд, за рогом, на Покровській. На великій перерві гімназисток виводили на прогулянку. Вони чемно, строєм, йшли вулицею Олександрівською (нинішня Сагайдачного), а по інший бік ніби «випадково» прогулювались гімназисти, семінаристи (Духовна семінарія була поряд, на вулиці Костянтинівській) і студенти Академії…
…Є у мене улюблена розвага: блукаючи середмістям, пригадувати тексти, написані про ту чи іншу вулицю, про якийсь будинок або про людину, яка у будинку жила. Пригадувати і уявляти, яким життя було в той час, коли з’явився текст. У Києві це дуже просто робити: у прозі й поезії описано, ясна річ, не лише Дніпро і гори, не лише монастирі й інші святині. Є про різне, зокрема, про непафосне, повсякденне. І Контрактова, здається, рекордсмен за кількістю текстів на квадратний метр площі ☺.
От, наприклад, коли перетинаю трамвайні колії на Контрактовій, про небезпеку мені нагадують не лише зір і слух, а й рядок із вірша київського поета Леоніда Кисельова (1946–1968):
«Подол — плохое место для собак…»
Йду повз фонтан «Самсон» (гарна новина — він зараз на реставрації!), і дивлюся на нього очима героїв Нечуя-Левицького. Пам’ятаєте, у «Кайдашевій сім’ї» епізод, коли Меланка розпитувала бабу Палажку про прощу до Києва і київські чудеса:
«Чи то правда, що там є такий лев, що з рота вода тече? — Авжеж є: а на левові сидить святий Самсон та щелепи йому роздирає. Як піймав його на Подолі коло Дніпра, як роздер щелепи, та й сам каменем став, і лев каменем став, а в лева з рота вода потекла»
Це ж наш «Самсон», до речі, збудований у 1748–1749 роках за проектом архітектора Івана Григоровича-Барського, який навчався у Києво-Могилянській академії. А сонячний годинник на ротонді фонтану — роботи викладача Могилянської академії, француза на прізвище Брульйон. Правда, той фонтан, який ми бачимо нині, це реконструкція: справжній повністю знищили 1934 року, а до 1500-річчя Києва відбудували. Але хай так, він все одно береже пам’ять про старовинні легенди (ніби вода у фонтані — з самої Святої землі, з річки Йордан, і має цілющу силу).
До речі, Іван Нечуй-Левицький теж «наш» — майбутній письменник навчався протягом 1861–1865 у Київській духовній академії. Згодом він описав життя Академії, студентський побут, місто тих часів у повісті «Хмари» (дуже рекомендую!). І додайте до цього ще «Спогади» Олександра Кошиця: уславлений диригент теж навчався у Київській духовній академії, а житло в роки навчання знімав на Подолі, достоту як зараз багато хто з вас.
Насправді, джерел, з яких дізнаємося про життя Академії, дуже багато. І, так само як і вся Контрактова,
Академія вражає прив’язаністю до традицій.
От, наприклад, у Братському Богоявленському соборі (збудований коштом Івана Мазепи 1690–1693 рр., знищений більшовиками у 1935-му) була відома чудотворна ікона Богоматері, відома як Богородиця Братська. Вона була відома тим, що викликала дощ: одного посушливого літа у середині 1840-х городяни винесли ікону з храму й пішли хресною ходою навколо Академії. І щойно зробили коло, над Контрактовою стала хмара і впали перші за кілька місяців краплі дощу… Після знищення собору ікону десятиліттями вважали втраченою, аж ось — ще одне диво: ікона зберіглася, і після тривалих досліджень її було атрибутовано, відреставровано, і разом з іншими реліквіями колишнього Братського монастиря її представили минулого року на виставці «Явлення» у Національному художньому музеї України. Спудеї старої Академії шанували Богородицю Братську, бо, помолившись до неї, можна було не переживати за сесію — жодних «незарахів» не буде. Нічого не нагадує? Це ж ніби про акцію «Чистий Сковорода», яку щороку в день народження Академії влаштовує Спудейське Братство. Відроджена Академія створювала свої власні традиції, але «мити Сковороду» — це вже не тільки про єдність, спадковість, вшанування великих могилянців. Це тепер ще й магічна дія для успішної сесії. Студенти — такі студенти ☺
І ви теж напевно згадуєте дорогою до Могилянки ці рядки з гоголівського «Вія»:
«Як тільки вдаряв уранці в Києві голосистий семінарський дзвін біля брами Братського монастиря, то вже з усього міста поспішали юрмами школярі та бурсаки. Граматики, ритори, філозофи ще й богослови із зошитами під пахвою тяглися до класів. Граматики були ще дуже малі; ідучи, штовхали один одного й лихословили проміж себе щонайтоншим дискантом; майже всі вони були як не в дрантивій, то в брудній одежі, і в кишенях у них завжди було повно всякої негіді, як-от: камінчиків, пищиків, зроблених із пір’їн, недоїдків пирога, а часом то й маленьких горобенят, що з них якесь, раптом цвірінькнувши серед мертвої тиші в класі, достачало своєму патронові доброго гостинця лінійкою в обидві руки, а іноді й вишневих різок. Ритори йшли поважніше; одежа на них часто була й зовсім ціла, натомість на виду чи не завжди була яка-небудь прикраса, наче риторичний який троп: або одне око залазило десь аж під лоба, або ж замість губи цілий пухир, а то ще й інша яка ознака; ці розмовляли й божилися проміж себе тенором. Філозофи на цілу октаву нижче брали; в них у кишенях, окрім міцних корінців тютюну, не було нічого. Про запас вони нічого не збирали і все, що потрапляло, одразу й споживали; від них тхнуло люлькою та горілкою, і часом так далеко, що перехожий ремісник, спинившись, довго ще нюхав, мов той гончак, повітря»
(переклад українською Антона Харченка).
А коли проминаю Контрактовий будинок, то в голові — ніби ціла бібліотека. Правда, за кількістю текстів (мемуарних, мандрівних нотаток-травелогів, краєзнавчих і художніх) Контрактовий дім — чемпіон. Зараз у цій ошатній будівлі — Українська міжбанківська валютна біржа, стороннім вхід заборонено, часто взагалі сумніви беруть — а чи є там життя? А протягом всього 19-го століття, відколи Контрактовий дім збудували 1817 р.) для однойменного ярмарку, там і всередині, і ззовні вирувало життя. Основне джерело, з якого дізнаємося про цей ярмарок — книжка відомого історика Федора Ернста «Контракти і Контрактовий будинок у Києві», видана 1924-го й перевидана 1996-го.
Раз на рік, узимку, на Контракти з’їжджалися поміщики-землевласники, аристократи — продати, купити, поспілкуватися, потанцювати, знайти собі наречену, зіграти в карти, долучитися до культури або політики. Декабристи й польські революціонери могли загубитися у юрмі й обговорити свої політичні проекти (про їхні зустрічі писав, зокрема, польський поміщик і громадський діяч Густав Олізар у своєму щоденнику). Актори й музиканти приїжджали виступити перед «контрактовичами» — учасники ярмарку були відомі своєю щедрістю. А нерідко — і марнотратством. Тарас Шевченко, який відвідував Контракти, у повісті «Близнецы» наводить анекдот про пирятинського поміщика Свічку, котрий занапастив свій маєток і втратив свої статки, скупивши усе шампанське в Києві, аби пригощати інших на балах під час Контрактів. Тож «спадкоємець його слушно називав себе недогарком».
Контракти славилися балами, де танцювали, в тому числі, і український гопак, і мазурку з краков’яком (заборонені польські танці). Тут програвали в карти величезні суми. Одній такій картярській історії присвячено вірш Ліни Костенко «Концерт Ліста»:
«Я вперше в Києві. Це місто прекрасне, як усмішка долі…»
Йдеться про легендарні гастролі Ференца Ліста 1847 року. Видатний піаніст і композитор був тоді у Києві, зіграв концерти у актовій залі Університету св. Володимира (нині — Червоний корпус КНУ ім. Т. Шевченка) і в Контрактовому домі. Саме тут, на Подолі, Ліста, подейкують, обіграли-обібрали професійні картярі-шулери. І ще подейкують, що для збереження репутації Києва містяни за ніч зібрали потрібну суму і відшкодували Лістові втрачене (але це не точно ☺). У будь-якому випадку, маємо факт культури музичної і факт літератури.
І таких фактів з Контрактами пов’язано десятки: на київських Контрактах бували Олександр Пушкін і Оноре де Бальзак, вже згаданий Ференц Ліст та італійська оперна співачка Анджеліка Каталані, і Тарас Шевченко, і Володимир Короленко (фінал його повісті «Сліпий музикант» розгортається саме у Контрактовому домі).
Отже, аристократія та оптова торгівля — у стінах Контрактового. А на площі, спеціально обставленій на час ярмарку рундуками — роздрібна торгівля халвою, пастилою і пряниками, ароматним милом, яке привозили до Києва казанські й кримські татари, дитячими іграшками (ще фарба не висохла на тих пищиках і свищиках), «тещиними язиками» і «морськими жителями». На площі показували паноптикум (русалка, сіамські близнюки) і крутили каруселі. Двоє авторів — поет, співак і актор Олександр Вертинський у своїх спогадах та письменник Костянтин Паустовський у «Повести о жизни» так яскраво і детально описують цей ярмарок, що починаєш чути звуки і відчувати запахи. Тож коли тепер пробігаєш між рядами різдвяно-новорічного ярмарку, думаєш: «Історія повертається. Контрактова — це машина часу».
І наостанок — про Гостиний двір. Часом я жартома називаю цю будівлю прадідом сучасних шопінг-молів, чи по нашому — ТРЦ. Правда, ніякого «Р» у Гостиному не було, за винятком «кричал» — спеціальних працівників, які, стоячи при вході до крамниці, голосно, у віршах чи прозою, закликали покупців до магазину. Уявляєте цю какофонію? Цокіт копит по бруківці, гуркіт і дзенькіт трамваїв (до речі, колія пролягала близько до фасадів академічних корпусів), та ще й крики тих зазивал… А крамниць було півсотні, і торгували в них і товарами для дому, і одягом, і винами, і книгами.
Гостиний був одноповерховий: побудувати другий поверх завадила пожежа 1811 р., і відтворено оригінальний, двоповерховий, проект було лише під час повної реконструкції будівлі у 1980-х роках. Але якщо на початку 19-го століття цю величезну (100х60 м) будівлю звели саме для торгівлі, то після реконструкції у Гостиному дворі розташовувались не лише крамниці, а й однойменний ресторан, і улюблене могилянцями (головним чином — культурологами й філософами) кафе «Полонез», але й Театр на Подолі, і Державна архітектурно-будівельна бібліотека, і науково-дослідний інститут «Укрпроектреставрація».
Високі гранітні сходи Гостиного двору були найкращим місцем для студентських посиденьок. І на цих же сходах у День Києва 2012 року відбулася ініційована могилянцями акція — альтернативний, некомерційний День Києва. Ця, на перший погляд, культурна акція, відбувалася під гаслом «Вийди на вулицю — поверни собі місто!», яке часто у роки правління Януковича можна було бачити на мітингах та акціях протесту. З того дня розпочалася акція у Гостиному дворі тривалістю у 14 місяців, спочатку — у затишному внутрішньому дворі, де відбувалися концерти, лекції, уроки різних мов, виставки тощо; потім — в одному зі спорожнілих приміщень, а ще пізніше, після трагічної пожежі, атак «Беркуту» й побиття учасників — просто неба, на площі. Результатом стало, з одного боку, створення нового культурного простору в центрі Києва.
З іншого, було здобуто дуже цінний досвід горизонтальної самоорганізації (недарма ж громадянську кампанію «Гостинна республіка» називають інколи «репетицією Революції Гідності»). Але це також (принаймні, для мене) досвід поразки: протест, в учасників якого немає плану дій і бажання шукати однодумців, майже завжди приречений. Та й могло тоді скластися інакше? Сили були нерівні: та акція дивним чином звела до купи і просвітителів, і лівих, і правих, і поміркованих, і радикальних, але усім нам протистояла сила грошей, підтримана силою влади…
Акція в Гостиному дворі — не перший випадок за останні роки, коли могилянці напряму впливали на те, якою буде Контрактова.
Ще в так званих «нульових» уся площа по периметру у кілька рядів була заставлена кіосками. Між цими рядами для пішоходів залишалися вузькі проходи, архітектури видно не було. А ще ж парковка на всю площу й інтенсивний рух транспорту. Уявляєте? І от одного разу група студенток і студентів зібралися й написали сотні листів у всі міські департаменти, дотичні до питань вуличної торгівлі і транспорту. І справа зрушила з місця. Крок за кроком площу почали звільняти від МАФів. А потім, вже 2015-го, відбувся міський конкурс на облаштування публічного простору на Контрактовій площі. Перед голосуванням журі на першому плацу було зроблено виставку проектів. Це була ідея президента НаУКМА Андрія Мелешевича — неформальне голосування спільноти Могилянки, яке він врахує при голосуванні як член журі.
А ще за два роки Київрада проголосувала за пішохідну Контрактову. І ми з вами тепер дихаємо легше і почуваємося у безпеці. Дивовижно, але від спудеїв, про яких писав Гоголь, до наших з вами днів, ми не просто користуємося площею, а впливаємо на неї своєю присутністю, змінюємо її своєю активністю. І просто любимо її, ясна річ.
Віртуальний День ФІ. А що, так можна було?
Здавалося б, який день факультету у Могилянці, коли через карантин усі ізольовані одне від одного, наче молоді перед весіллям? Але що, як провести день факультету віртуально? Що, як зробити його подібним до багатосерійної гри на виживання? Як щодо того, аби, попри карантин, кожен відчув могилянський дух і вийшов із буденного та нудного Дня бабака? Таке під силу лише єдиним творчим техногуру нашого університету — Факультету Інформатики, а по-рідному, по-могилянському — ФІ! ФІ! ФІ!
Сценарій, зйомка, монтаж в онлайн-режимі — усе вимагає плідної праці не однієї людини, а цілої команди. Хто став зачинателем першого у Могилянці віртуального Дня факультету та як вдалося зібрати таку ініціативну команду, об’єднавши не лише студентів, але й адміністрацію факультету, розповів один із організаторів дійства Трохим Бабич, організатор, голова Fido, магістр ІПЗ-2:
Ініціатором святкування Дня ФІ був наш декан. У нас була робоча група від адміністрації, а також дуже великі плани для живої події. На жаль, карантин вніс свої корективи :( Концерт мав бути лише складовою дійства. Насправді складно було в 2016 році відроджувати день ФІ, бо, на жаль, у нас він трішки вмер). А зараз прийшли дуже-дуже круті першо- та другокурсники. Ми з ними сіли продумати ідею. Спершу думали про формат зум-трансляції на ютуб і гри з віртуальними фонами. Але потім, проаналізувавши ризики і пам’ятаючи, що в нас є дуже талановитий першокурсник Даня, який іще монтував відос на ВЗ, ми зрозуміли, що треба рухати формат. Я вже брав участь у трьох трансляціях НаУКМА і розумів, що в нас дуже мало часу. До того ж, потрібно було щось, що могло б затримати наших гостей. Тут і спала на думку ідея з інтерактивністю. Перша ж ідея полягала в тому, що в нас є декілька сценарних гілок, і ми мали перемикати відео, щоби зробити стрім, який раз і назавжди увійде в історію таким, яким є. З приводу об’єднання адміністрації і студентства, то наразі такий синтез не є актуальним на факультеті інформатики, бо наш декан і так завжди радий вислухати й підтримати студентів і сам виступає ініціатором подій.
Звісно, важливим елементом успіху Дня ФІ стала конкретна ідея та задум — День бабака, що не могла не потішити своєю схожістю з нашою буденною зум-реальністю. Тож виникає питання: як народилася така актуально-карантинна концепція для відео?
Спочатку, коли сиділи над сценарієм, то просто думали над тим, щоб пов’язати тему вистави з карантином, бо це те, що зараз усюди й усім “болить”. Потім, під час якогось із брейнштормів над головною ідею сценарію, я згадала концепцію Дня бабака, оскільки наш теперішній стан чимось нагадує його: усі вже декілька місяців сидять вдома, застрягши в чотирьох стінах й у майже однакових днях. Ідея сподобалася, почали розвивати її далі, й уже так народилося те, що вийшло.
(Серафима Лопухіна,сценаристка, ФІ — 3)
Ідея з Днем бабака, з якого треба знайти вихід, з’явилася не одразу. На n-ій зустрічі сценаристів, на якій усі вкотре брейнштормили й потроху писали сценарій, ми прийшли до ідеї, що герой може застрягти в одному дні через те, що змінив своє життя не в найкращий бік.
(Мілена Печура, сценаристка, ФІ — 3)
Інтерес до відео підігрівав цікавий та неординарний формат багатосерійної гри на виживання “Знайдеш вихід?”, що створював інтригу та «заманював» глядача до перегляду.
З самого початку ми планували робити інтерактивний формат дня факультету, щоб взаємодіяти з глядачами. Тому ми одразу думали робити так, щоб глядачі голосували, обирали. Також, перш за все, хотілося додати моментів ностальгії за Могилянкою. Насправді це не гра на виживання, а концепція Дня бабака: герой повинен зрозуміти, що треба змінити у своєму дні. Це має свою мораль, тому ми зупинилися на цій ідеї.
(Мілена Печура, сценаристка, ФІ-3)
Головною особливістю, «родзинкою» такого формату Дня ФІ був, звісно, монтаж: багатосерійність та розгалуженість відео, передбачені варіанти вибору, спецефекти зі стрічкою Інстаграму, КМЦ у Майнкрафті (!) та маски з рідними могилянськими локаціями створювали ностальгію за альма-матер. Здавалося б, над такою об’ємною роботою працювали мінімум десять людей, але, як виявилося, це зробили лише два першокурсники ФІ, зате які!
Монтаж виконували дві людини: я і мій друг та напарник — Даня Ізвьосткін. Формат обирали не ми, над цим працювали сценаристи, вони дали нам сценарій, за яким ми повинні були зробити повноцінні відео. Але найважчим було те, що відео надсилали не по порядку, майже рандомно, і нам потрібно було власноруч це конструювати, щоб усе було органічно та цікаво. Звісно, ми багато чого робили за сценарієм, але відкрию невеличкий секрет: у переддень дійства ми зрозуміли, що нам не вистачає достатньої кількості відео. Увечері ми ще обговорювали те, чого нам бракує, і зранку — у день, коли мав бути День ФІ — нам їх дороблювали, тож деякі моменти могли повторюватися. Наше завдання полягало в тому, аби це не впадало в вічі й відео мало органічий вигляд. Ми мали створити такий скелет, на який можна було навантажити ще якісь прикольні штуки. Я сюжетно зв’язувала відео,щоб воно було послідовним, органічним, раптовим, але за сценарієм, а Даня вже робив із відео цукерочку: додав до нього епічності й інтерактивних елементів: наприклад, дівчинка гортає Тік-Ток. До того ж, над створенням відео працювали не тільки ми з Данею, а також головна акторка Юлія Нікітіна і сценаристки. Ми збиралися та обговорювали, як реалізувати все на практиці, як буде відбуватися розгалуження. У нас склалася насправді чудова команда, усі були досить ініціативними.
(Дар’я Шевченко, монтажерка, ФІ — 1)
Проте організатори та учасники вирішували не лише проблеми монтажу, але й перепони з боку мережі, тому реліз відео до дня ФІ відбувався декількома етапами й протягом кількох днів. У чому ж полягали складнощі і як вдалося оминути мережеві нетрі ютуба, розкаже Данило Ізвьосткін (монтажер, ФІ-1), який брав участь у фінальному етапі — завантаженні відео:
Спочатку ми зловили копірайт за музику (що було передбачено), але, замість просто зняти монетизацію, ютуб вирішив повністю заблокувати трансляцію. Тому ми вирішили змінити деякі композиції та додати нові ефекти, щоб усе стало кращим та цікавішим.
Про вихід із цієї ситуації та реалізацію відео додає організатор Трохим Бабич:
У якийсь момент ютуб просто перервав трансляцію. Максим Корнійчук, викладач, відповідальний за наш ютуб, швиденько написав скаргу на це, тому потім запис стріму поновили. Проте треба було робити якийсь ремейк, який гарантував би стовідсотковий успіх. Бо навіть до стріму команда підготовки вантажила конкретні ролики і ютубу було ок.
Звісно, ініціатива, сценарій, монтаж — це величезна частина роботи, проте аби реалізувати задум, аби відео було наповнене, цікаве та, що основне для карантину, живе, потрібні актори. Юлія Нікітіна — героїня цього заходу, першокурсниця ФІ, яка не просто відповідала за координування всіх етапів створення відео, але й була головною акторкою!
Тож хотілося поцікавитися, як це — координувати роботу акторів, монтажерів, створювати сценарій, власноруч зняти епізоди головної героїні на зум-камеру, і все це цілком у віртуальному режимі?
Виявляється, дуже складно. Усе як завжди пішло зовсім не за планом. Я взагалі не збиралася бути координатором, але якось так склалося, що обрали мене, за що я дуже вдячна, бо це був прекрасний досвід. Я спочатку дуже хвилювалася, бо все ж таки першокурсниця: знаю далеко не всіх, а треба роздати ролі, обов’язки. Для цього потрібно знати, як хто зможе зіграти, зв’язок повинен бути гарний, а головний герой мусить мати ще й нормальну камеру для зйомки невіртуальних кадрів. Ми спочатку розраховували, що головну роль буде грати хлопець, але в останній момент довелося все змінити. У мене було і де знімати, і на що, та й батько дуже допоміг з усім, тому знайшли такий вихід. Плюс, коли береш участь у написанні сценарію, то розумієш, які кадри ти хочеш бачити. Це не враховуючи, що сценарій писали за три тижні, а знімали та монтували за один, бо ідей було багато, а можливості та час обмежені. Організовувати все одразу, проводити свої зйомки, домовлятися про спільні кадри, ще й пости писати, а там ще й робота та навчання… Жах) Але мені неймовірно пощастило з командою: Мілена та Сіма завжди були готові щось написати, переробити, підхопити частину роботи. Люблю їх дуже сильно. І, звісно, монтажери — Даня і Даша — із ними ми працювали ще на ВЗ, і вони неймовірні! І ідею підкинуть, і вихід із будь-якої ситуації знайдуть. Я вже не кажу про мою сім’ю, що весь тиждень мене терпіла) Отже, важко, але весело та цікаво.
Не секрет, що у святковому відео до Дня ФІ брав участь і твій братик. Як ти змогла його залучити до такого могилянського святкування?
Це було нескладно. На карантині йому сумно одному, тож він майже завжди зі мною тусується. А тут він побачив зйомки, що я проводила, сказав, що теж хоче так. Два дні танець із ним вчили, а слова ще довше. Узагалі мені всю родину вдалося залучити: батько повністю взяв на себе обов’язки оператора, зі світлом працював, кадр ставив; малий зі мною знімався, середній брат за кадром мені повідомлення надсилав, я вже не згадую про собаку та пацюка. Мама після цього сказала, що я так усіх роботою зайняла, що їй нарешті дали спокій. Дуже сильно всім їм вдячна і за розуміння, і за допомогу. Без них так класно не вийшло би.
Головним ускладненням залишалася ізоляція. Чи все вдалося реалізувати за сценарієм, чи карантин вніс свої корективи?
Оскільки День ФІ планували вже на карантині, то з самого початку всі розуміли, про що ми будемо розповідати. Але переписували сценарій ми декілька разів, під час зйомок та навіть під час монтажу: то нові ідеї приходили, то не вдавалося щось реалізувати. Але якщо дивитися на це з точки зору “чи не завадив нам карантин” та “чи не змінив він наші плани”, то відповідь буде однозначна — ні. Навпаки, він став нашим натхненням та поштовхом спробувати зробити щось нове. Адже якби не він, світ не побачив би нашої маленької інтерактивної новели.
(Юлія Нікітіна, ФІ — 1)
Цьогорічний День ФІ був найнеординарнішим, суперновим віртуальним форматом святкування дня факультету, важливим для кожного студента. Здавалося б, але за декількома відео прихована величезна робота цілої команди та кожного учасника особисто. Але найголовніше те, що завдяки смішним, подекуди ностальгійним та ліричним відео глядачі вкотре змогли пригадати рідну Могилянку, КМЦ, бібліотеку, авдиторії. Цим Днем бабака учасники хотіли показати, як карантин перетворює наші дні на суцільний повтор, але варто знайти в собі сили і долати цю буденність: спілкуватися з друзями, хай навіть у Зумі; проводити час із сім’єю, бо ми постійно «заклопотані»; займатися спортом і найголовніше — закривати всі «незарахи», аби згодом повернутися в рідні стіни НаУКМА. Сподіваємося, що наступного Дня ФІ учасники здивують своїм креативом, запалом та технічними дивами вже в нашому КМЦ, в офлайн-режимі.
На захисті: добірка кіно
Ми живемо тут і зараз. В Україні, у США, в Конго, байдуже де, більшість людей сприймає своє життя у теперішньому часі, не думаючи про майбутнє.
Щорічно 5 червня відзначається Всесвітній день охорони довкілля, запроваджений ООН ще у 1972 році. Він покликаний привернути увагу до проблем сьогодення, які можуть стати катастрофами вже завтра. Кожна пляшка з-під газованки, кожна нова пара шкіряних чобіт, кожний недопалок насправді має значення і сьогоднішня добірка фільмів саме про це.
Перед потопом (2016)
Щодня кожна людина на планеті вносить свій вклад у майбутнє. Ми купуємо речі та їжу, на виготовлення яких витрачаються ресурси, а саме виробництво призводить до змін клімату; ми користуємося послугами, які неодмінно впливають на нашу планету; ми закриваємо очі на ті речі, які мають привертати найбільшу увагу. Яким є стан довкілля зараз і як ми можемо допомогти?
На ці питання відповідає Леонардо Ді Капріо — людина, відома не тільки своїми акторськими здобутками, а і свідомою проактивною позицією у питаннях захисту навколишнього середовища. За декілька років подорожей по всьому світу, він зустрівся з багатьма видатними діячами сучасності — Бараком Обамою, Папою Римським Франциском, Ілоном Маском та іншими задля того, щоб зібрати справжні відомості про зміни клімату і підготувати застороги для
усіх мешканців Землі.
Кадри промислових міст і зруйнованої природи, інтерв’ю з авторитетними вченими і лідерами думок — усе для того, щоб ми зрозуміли, що у нашому домі бардак і з ним треба щось робити.
Земляни (2005)
Земляни — це фільм, який без вуалей і стриманості розповідає про те, як людство використовує тварин для розваг, лабораторних досліджень і виробництва одягу та їжі. Більшість кадрів отримані шляхом таємної зйомки у зоомагазинах, фермах, місцях вичинки і продажу шкіри та хутра, заходів за участю тварин та дослідницьких лабораторій.
Ця стрічка просто не може лишити нікого байдужим, адже щодня купуючи м’ясо до обіду ми навіть не підозрюємо, що з ним було до того; дивлячись циркові вистави ми не бачимо на скільки тварини є зламаними всередині; купуючи нову сумку на літньому розпродажі ми не замислюємося, яким чином ця шкіра опинилася у наших руках. Увесь фільм побудований на відкритті правди, яку ми намагаємося не бачити, щоб не брати на себе відповідальність за
вбивства і приниження живих істот.
! Застереження: фільм містить сцени жорсткого поводження з тваринами, а точніше він з них складається, але це саме те, що людство робить щосекунди.
Попіл і сніг (2005)
13-річна подорож фотографа Грегорі Кольбера по найвіддаленішим територіям Землі знайшла своє відображення у стрічці “Попіл і сніг”. Кадри, відзняті ним самим на 35мм плівку, сповнені справжньої непідробної гармонії людини і світу.
Пейзажі, люди, тварини і весь мікровсесвіт віддалених общин сплітається у руках талановитого автора у потік свідомості. Він змушує замислитися про власний темп життя, пріоритети і позиції, що ми їх займаємо. Чи справді біганина за успіхом, грошима чи популярністю має таке велике значення?
Основним мотивом фільму є гармонія. Вона передається не тільки через зорові образи — також важливим елементом є листи Грегорі до дружини, які читаються закадровим голосом і передають усі його почуття від перебування у незвичних умовах тісного спілкування з людьми і тваринами.
Цей фільм не є просто збіркою кадрів, яка доповнюється арт-інсталяцією і романом у листах. Це фільм-подорож через світ, яким він може бути. Це фільм-потік холодної води, що очищає розум і наближає до справжнього. Це фільм-маніфест, покликаний пробудити у всіх нас ту єдність з природою, яку ми самі залили бетоном і присипали пластиком.
Faces of KMA. Настя Коробка
Цього року з нашої альма-матер випускається багато надзвичайно талановитих та яскравих людей, які протягом усього свого навчання неабияк себе проявили у стінах Академії. Однією із таких випускниць є Анастасія Коробка, українська філологія — 4.
Ми з Настею востаннє бачилися цього тижня, на її двадцять першому дні народження. Довга легка жовта сукня, світле кучеряве волосся, яскравий макіяж. Ця дівчина одразу привертає до себе увагу.
Під час нашої розмови Настя, коли мова заходить про те, що вона робила Могилянці, каже:
“Мені просто подобалося бути частиною музики.”
Протягом чотирьох років навчання Настя брала участь у найрізноманітніших Могилянських проєктах. Вона постійно грала на квартирниках, фотографувала багато великих могилянських івентів, рік була у команді Бадді, читала вірші на поетичних вечорах, організувала з допомогою друзів власну фотовиставку “Visages sur les peintures”, для якої фотографувала людей в образах персонажів різних картин.
“Я люблю Могилянку за людей. У мене тут багато друзів та знайомих, з якими ми створюємо щось цікаве.”
Та попри все, чи не найголовнішою частиною життя Насті, починаючи зі школи, лишається музика. І, до речі, Києво-Могилянська Академія з’явилася у її житті ще задовго до вступу до університету. Однак, про все по черзі.
“У мене було багато близьких друзів-музикантів… Ми зібрали шкільний бенд, і я почала пробувати себе в цьому плані”
Настя каже, що серед усіх інструментів обрала саме барабани тому, що з першої ж репетиції їй почало вдаватися і подобатися. Дівчина щиро впевнена: якщо ти розумієш, що у тебе одразу щось добре виходить, що у тебе лежить до цього душа, — потрібно за це хапатися та розвиватися у цьому напрямку.
“Якщо тобі щось дається від природи — не згуби це.”
Зараз Настя грає у двох гуртах, часто бере участь у джемах (звісно, через пандемію більшість таких подій на паузі). На могилянських квартирниках дівчина опинилася фактично випадково.
“Був у ВКонтакті такий чат, «Підслухано в Могилянці». Там писали не тільки різні плітки, деколи й оголошення кидали… І от я побачила, що такі собі Маша Капліна та Саша Калінчук шукають барабанщика, аби грати втрьох… Так ми й подружилися, почали грати. Спершу квартирники були трохи ламповіші: без апаратури, без КУТа, лише мінімальні інструменти — не було барабанів, тільки перкусія чи тамбурини.”
З першим своїм гуртом «Horyzont Podii» Настя зустрілася ще в 11 класі. Гурт складався повністю з могилянців і дівчина стверджує, що великою мірою саме вони підштовхнули її до вступу.
“Вони — дорослі люди, що давно закінчили універ, прийняли мене, набагато молодшу за них.”
За словами Насті, стиль гурту — десь поміж progressive та experemental роком. За винятком вокалістів склад гурту майже не змінювався. Хоча, згодом могилянську “стовідсотковість” гурту було порушено новим басистом-немогилянцем. Та Настя запевняє, що це лише додало колективу креативності, професіоналізму та в цілому просунуло його вперед.
“Таким симбіозом ми багато творили, виступали, і все було неймовірно”
Зараз «Горизонт Подій» дистанційно працює над новим альбомом. Басист гурту Ігор Гринів переїхав до Америки, а вокалістка Маша Капліна тільки нещодавно повернулася з Вільнюсу.
“Можливо, ми будемо продовжувати нашу діяльність, відновлювати склад, згадувати пісні та виступати. Та, звичайно ж, у пріоритеті, працювати над новим альбомом.”
Окрім «Горизонту Подій», Настя з осені грає у гурті під назвою «They Drink Champagne». І, хоча їхня музика відрізняється від того, що дівчині зазвичай подобається, вона усе одно отримує велике задоволення від того, що робить.
“Я б хотіла наповнювати своє життя виступами… Поки є шанс, я пробую себе в різному, не сподіваюся на якийсь успіх, гроші чи популярність. Звичайно хотілося б мати коло слухачів, які тебе розуміють та яким подобається твоя музика. Хочеться виступати та отримувати фідбек, тому що це дає нереальний заряд енергії.”
In case you wondered, ось деякі гурти що надихають Настю:
– Arctic Monkeys
– Radiohead
– Red Hot Chilli Peppers
– The Luminees
– Led Zeppelin
– Sam Smith
– Benjamin Clementine
– Girl in red
– Земфира
– Бумбокс
“Важко. Дуже багато музики мене надихає.”
Окрім музики, Настя дуже любить фотографію.
“Я захоплююся красою людей. Я дуже чуттєва людина. Я відчуваю людей. Я цікавлюся психоаналізом. Не те, щоб я читала Фройда чи щось таке, мені просто цікаво аналізувати себе та інших людей. Цікаво бачити їх зі сторони. Та й взагалі мистецтво фотографії, кольори… Загалом усе це змушує мене багато чого відчувати.”
Дівчина захоплюється образотворчим мистецтвом. Сама малює рідко, але обожнює ходити до картинних галерей. Улюблені художники: Шиле, Клімт.
Настя багато читає і навіть поділилася з нашими читачами деякими букіністичними рекомендаціями:
“Бредбері — one love, його «Ілюстрована людина». Кетіль Бйорстаг «До музики». Трилогія Томаса Гарріса: «Червоний дракон», «Мовчання ягнят», «Ганнібал». Дженді Нельсон «Я віддам тобі сонце». Ростислав Семків «Як читати класиків». Ернест Гемінгвей «Фієста і сонце сходить». Ектор Гарсія & Франсеск Моральєс «Ічіґо-ічіє»”
А також, хоча дівчина й стверджує, що часто їй важко сконцентруватися під час перегляду кіно, вона любить його дивитися. З рекомендацій:
“«Я — начало», «АССА», «Північ в Парижі», «Сім життів», «Пам’ятай», «Гра», «Френсіс Ха», «Містер і Місіс Сміт», «Джиа», «Останнє кохання на Землі».”
Важливою частиною життя Насті є її магазин вінтажного одягу — «Dad`s jeans», який вона з подругою Поліною Журавель створила на першому курсі. Концепція була у тому, аби знаходити на секонді круті речі та давати їм друге життя.
“Спочатку все було тривіально. Фоткалися у мене вдома.”
З часом до команди приєдналася інша подруга Насті — Тая Друзенко. Тоді дівчата вирішили фотографувати як моделей для «Dad`s jeans» своїх друзів.
“Виявилося, що у нас багато красивих друзів, яких хочеться фотографувати… Вийшло так, що поєдналася концепція мистецтва, тобто красивих людей у гарному одязі, і магазину”
Наразі Настя практично самотужки займається магазином. Вона дуже багато розповідає про нього під час нашої розмови. Каже, що якщо у музиці вона не шукає популярності, то з магазином навпаки.
“Мені б хотілося, щоб «Dad`s jeans» стали чимось більшим за 500 підписників, більшим за просто маленький магазинчик. Щоб це була якась сильна концепція, яку б розділяли багато людей. Можливо, я б хотіла лише так і заробляти”
А також додає про концепцію:
“Мені подобається ставитися до речей цінуючи й поважаючи, продовжувати їхнє життя. Коли ти віриш, що ти знайдеш саме свою річ, вона автоматично стає дуже вагомою для тебе. З одного боку, це можна сприймати, як прив’язаність до матеріального, з іншого ж боку, коли ти щоразу одягатимеш таку річ, вона задаватиме тобі настрій, і ти віритимеш, що твоя річ має певну магію, вона унікальна, вона створює твій стиль.”
Насті важко було виділити щось одне важливе, що трапилося з нею за ці 4 роки в університеті. Вона згадує вечірки, подорожі, квартирники (“це були найщасливіші дні мого життя в університеті”), роботу, що вона знайшла завдяки друзям з Могилянки.
“Могилянська спільнота виховала в мені цінності. Це були колективні походи і на Марші рівності, і на Екомарші. Ця спільнота показала мені, що друзі — це ті, хто завжди підтримає.”
Під кінець нашого інтерв’ю я запитала у Насті, що ж іще на її думку може дати (і, зокрема, що дала їй) Могилянка? Дівчина перераховує:
– Шанс пізнати себе;
– Шанс створити своє оточення так, як ти цього хочеш;
– Шанс спробувати себе у різних творчих речах та знайти стежину, якою ти хочеш іти;
– Якщо ти справді цього прагнеш, — шанс знайти круте стажування;
– Можливість вчитися за кордоном;
– Можливість навчитися працювати у жорстких умовах;
– Можливість навчитися цінувати свій час.
“Я дуже рада, що вступила в Могилянку. І мені сумно випускатися. Але хочеться крокувати далі з тими знаннями, що я набула… Не хочеться йти. Але вже час. Шкода, що не буде Конвокації. Більше часу для диплома — це добре, звичайно, та це зовсім не компенсує її відсутності. Та я з радістю буду переглядати фотки з універу та зустрічатися з друзями й розповідати про власні успіхи”.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без посилання на першоджерело.
