Святкуймо осінь! Спудейський вісник №19 (05.10.20)
Зі святом Вас, метри сьогодення та провідники в «завтра»
▼
Вісті з УКУ
▼
Це не комплімент!
▼
Дух Академії
▼
Я знаю, що це будуть найкращі роки мого життя
▼
Ми відповідальні за тих, кого приручили
Перше слово
Добрий вечір, дорогі читачі!
На початку тижня періщили дощі, на зміну їм прийшло тепло, а за ним вітри та приємна прохолода. Так зустрічає нас жовтень.
Сьогодні редакція “Вісника” вітає усіх педагогів із професійним святом! Викладачі — це цінність будь-якого навчального закладу, Академія славиться Вами! Ми хочемо побажати у цій складній та надважливій праці натхнення, нових досягнень на орбіті науки, а також вільного часу для відпочинку, особливо зараз, коли всі вимушено знаходяться в таких умовах. Цінуємо Вас, кожне Ваше слово та кожну пораду. Ми ваші діти, учні, студенти, щиро дякуємо Вам! У першій статті ділимось Вашими історіями вибору викладацької справи.
У цьому випуску ми підводимо підсумок конкурсу історій про вступ до Могилянки. Удячні всім, хто надіслав свої твори. Найцікавіші, найемоційніші ми опублікували в цьому та двох попередніх випусках.
Сьогодні повідомляємо про довгоочікувану новину. Вісник оголошує про початок відбору в команду. Починаємо пошук найсонячніших людей Могилянки. Усі доступні активності можна знайти у формі. Реченець заповнення форми відбору — 9 жовтня 22:00, покваптесь.
Не забуваймо дбати про здоров'я власне та наших ближніх !
Святкуймо її, святкуймо осінь….
Зі святом Вас, метри сьогодення та провідники в «завтра»!
На жаль, існує стереотип, що педагогів варто вітати лише в школі, проте, чи не перестаємо ми бути учнями в університеті, хіба студент — це не здобувач освіти, а професор чи лектор — не людина, яка ділиться із тобою знаннями та досвідом? Насправді, нічого не змінюється, ми залишаємося учнями, під розумною назвою «студенти», а колишні вчителі модифікуються в сучасних лекторів, наставників, мотиваторів, ба навіть друзів, бо, хто як не друг, укотре тисячний раз пояснить тему, літературу в РТП — і це все на семінарі, на якому ти власноруч мав відповідати. Тож…
Титанам, що кожен день борються з перерваними тричі зустрічами в Zoom… Мудрим совам, що не сплять ночами, перевіряючи нескінченні дистанційні письмові роботи… І зрештою Могилянським сонечкам, які на ранковій парі ніжно кажуть: «Я бачу, що ви вже хочете спати, залишилося зовсім трошки»… Присвячується …
Дорогі наші викладачі, усі студенти Києво-Могилянської академії щиро вітають Вас із професійним святом — Міжнародним днем учителя! Ми зичимо Вам: залишатися сильними духом, не зважаючи на поганий інтернет на онлайн-конференціях; відпочивати, навіть якщо студенти завалюють Вас письмовими семінарами; не сумувати, коли студенти не відкривають свої камери, а Вам цікаво погортати конференцію та побачити реакцію на поданий матеріал. Ми розуміємо, наскільки важливо Вам бачити живі посмішки, здивовані обличчя під час почутого нового матеріалу і реальні дискусії та баталії на семінарах. Будьте певні, що нам теж не вистачає цих моментів і ми також сумуємо за нашими офлайн-діалогами. Проте епідеміологічна ситуація залишається незмінною, ми щодня чуємо з новин, скільки вчителів вже заражені коронавірусом та скільки залишаються в зоні ризику. Тож найосновніше — ми бажаємо Вам здоров’я та життєвих сил! Бо Ваше благополуччя — це наші цікаві лекції, щасливі семінари, це, власне, і наша історія навчання разом із Вами, як невід’ємною частиною наших щасливих студентських років. Тож бережіть себе, а ми постараємося не спамити на пошту в останні хвилини дедлайну!
Викладачі НаУКМА — це особливі люди, з унікальним досвідом, які пройшли довгий, можливо і короткий, але не менш тернистий та цікавий шлях до обраного фаху. Ми зібрали коротенькі історії наших вчителів, пов’язані з їхнім становленням, як педагогів, та життєвим вибором на користь викладацької діяльності, аби поділитися з їхніми учнями невеличким «закуліссям» та показати, якими, насправді, живими та неординарними є їхні наставники.
Часто ставлю собі два запитання: “Чому вирішив стати викладачем, чому саме математиком?”.
У моєму житті багато було, є і, я сподіваюся, буде Вчителів, які надихають, запалюють та мотивують! Один із таких мічман Володимир Першиков, який викладав азбуку Морзе вдалекому 1988–1989 навчальному році. У той час я закінчив школу і готувався піти на службу в армію. У військоматі під час тестування у мене виявили здібності до такої військової спеціальності, як радіотелеграфіст. Так я потрапив на уроки до пана Володимира Першикова. Те, як він подавав навчальний матеріал забути неможливо, немає слів, щоб передати ту атмосферу, яка панувала на його парах. Досі згадую як ми вивчали азбуку Морзе, співаючи. Наприклад, літера “м” передається двома тире “ — — “, а ми співали “ма ма”, літера “о” передається трьома тире “- — — “, а ми співали “о ко ло” і т.д. :) Саме у той час я замислився над професією викладача. Відповідь на друге запитання неоднозначна, але, один із багатьох варіантів відповідей такий: у школі я не любив математику, не розумів її. Більше того, прогулював уроки, а на контрольних намагався списати. Але все це у далекому минулому.
Юрій Захарійченко, cтарший викладач кафедри математики, ФІ
Я хотіла викладати ще з третього класу. Пам‘ятаю, як попросила тата зробити в моїй кімнаті дошку й купити крейди, щоб я могла вчити своїх уявних учнів.
Я виросла в родині династійних лікарів, тому ніхто не сприймав серйозно такі мої забаганки, які вже до 11 класу утворили міцний світоглядно-концептуальний конгломерат «олімпіади-МАНи-Яцики». Рік вступу видався непростим. Довелося йти на компроміс із батьками, як і багатьом підліткам-абітурієнтам. 6 років я одночасно здобувала освіту в медичному університеті та на могилянській філології. Варто сказати, що нескінченні хімічні рівняння, анатомічні назви й навичка ідеально прасувати білий халат значно посилили мою любов до філології) Може, саме тому в момент повної свободи від медичних канонів я пережила максимальне відчуття «цінувати можливість займатися тим, що ти насправді любиш». Його я переживаю й досі, щоразу радіючи з кожного нового «оооо, нарешті зрозумів! це було так просто». Це моє щастя. Це мій персональний вид ендорфіну. Я люблю те, що я роблю. Люблю студентів. Люблю учнів. Люблю викладати й бачити прогрес. Може, у цьому й секрет»
Анастасія Онатій, старша викладачка кафедри української мови, ФГН
Для мене викладання — це ділитися досвідом. Мета у тому, аби скоротити та спростити шлях студентів до рішень і знань, які давалися «більш досвідченим» не так швидко й легко.
Такий підхід я відкрив для себе, попрацювавши якийсь час в прокуратурі. Десь, мабуть, через півроку (може, до року) з моменту приходу на посаду, я зрозумів, що університетський курс з кримінального процесуального права, скоріше, вкрав у мене час. Добре, що хоч не весь, адже у нас був гарний семінарист. Поглянувши через призму цього усвідомлення й на інші мої університетські курси, я дійшов того самого висновку. Власне, оце усвідомлення і живить моє бажання викладати в університеті. Я ділюся досвідом, думками (прочитаними, зокрема), щоб додати студентам переваги в майбутньому, а не лишити їх з „пустими руками“, обеззброєними в професійних ситуаціях»
Володимир Петраковський, старший викладач кафедри кримінального та кримінального процесуального права, ФПвН
Ось такими захоплюючими виявилися історії наших викладачів. Як казав політик Бред Генрі: «Гарний вчитель може подарувати надію, розпалити уяву та вселити любов до навчання»,саме такими неймовірними є наші Могилянські педагоги.
Дякуємо Вам за Вас і щиро вітаємо з Міжнародним днем учителя!
Вісті з УКУ
Спонтанні рішення іноді приносять навдивовижу приємний результат. Коли в червні оголосили про початок програми Студентської академічної мобільності до УКУ, я вагався. Мої вагання тривали протягом усього процесу формування документів та оголошення результатів відбору. Словом, непевність супроводжувала мене постійно. Львів був у помаранчевій зоні, статистика захворювань погіршувалася з кожним днем, а ми просто чекали на щось. Щось же мало трапитися.
Загалом, нас десятеро. Десятеро відчайдухів, які з різних причин вирішили поїхати на дванадцять тижнів до Львова. Та спочатку все видавалося максимально дивним. Наше навчання розпочалося всередині серпня, коли більшість могилянців ще насолоджувалися відпочинком від навчальної рутини. Ба більше, від початку ми навчалися онлайн. І це мало свої переваги. Спілкуватися з викладачами було трохи легше.
Водночас занепокоєння не полишало ні на мить. Дещо відмінна система навчання, цілковито незнайомі люди, з якими можна спілкуватися лише в мережі, а головне — до останнього не було відомо, чи вийдемо ми на кампус. На жаль, мобільність — це не лише обмін досвідом, поїздка до іншого університету/країни чи зміна загальної обстановки. Мобільність — це до десяти листів щодня, це формування численних документів, це купа погоджень, для яких треба, щоб зірки зійшлися водночас. Особливо в умовах пандемії, коли дістатися до місця призначення є доволі проблематичним завданням. Але завдяки величезній підтримці з боку пані Тетяни Шишкіної, координаторки з Міжнародного відділу, усе минуло доволі спокійно. І ми таки поїхали до УКУ.
У Львові я не був вісім років. На першому ТСР поїздка не вдалася, тож наступної нагоди довелося чекати аж три роки. Хоча тепер сам Львів чомусь мало мене цікавив. Більше захоплювала можливість побачити університет, про який в Могилянці говорять з повагою та острахом. Вже стало доброю традицією, коли хтось з абітурієнтів, які пройшли на бюджет на історію, подають документи в УКУ. І мушу визнати, що УКУ вражає. Ти потрапляєш наче у паралельний світ. Подив не зникає протягом тривалого часу. І ти нічого не можеш з цим вдіяти…
Колегіум — це не гуртожиток! Ці слова раз-по-раз лунали з уст його мешканців. Що ж, посперечатися з ними складно. Обладнані усім необхідним кімнати, куратори на кожному крилі, відсутність плиток для приготування їжі, каплиця на другому поверсі, ліфт, який працює, — усе це мало чим було схоже на типовий гуртожиток. Мабуть, це ні на що інше не схоже. Бо це — колегіум! І тут діють правила. За пошкодження інвентаря — штраф, за порушення тиші — догана, розпиття алкоголю — догана, куріння в кімнаті — потенційно виселення. Тут кожен має пройти формаційну програму, яка триває два роки. Звучить трохи жорсткувато, чи не так? Але завжди є альтернатива. У Колегіумі місць на всіх не вистачає, тож можна сміливо орендувати квартиру.
Але життя в Колегіумі — це, звичайно, не про обмеження. Це — про людей. Загалом, для УКУ дискурс спільноти дуже важливий. Але за офіційними гаслами ховається щось дійсно особливе. Його не побачиш на кампусі. Воно знаходиться там, на світлиці одного з крил Колегіуму імені Йосипа Сліпого. Там можна нарешті побачити живих уківців, підійти до них і навіть зав’язати розмову. Там ти милуєшся прекрасним виглядом за чашечкою вранішнього чаю. І там щотижня відбуваються загальні збори крила. Щоправда, ти майже весь час знаходишся у масці і дотримуєшся соціальної дистанції. Так-бо за правилами. Та і берегтися треба у цей непростий час. Особливо ефектно це проявляється під час зборів крила. Ви сидите у колі, між вами відстань півтора метри, усі в масках, але водночас намагаєтеся познайомитися одне з одним. Дійство навсправжки незабутнє.
Поза тим, щороку в УКУ традиційно відбувається Колегівка. Відповідник у Могилянці знайти складно, бо це щось таки дуже особливе. Цьогоріч кожне з крил мало підготувати дубляж мультику з теми «Апокаліпсис-2020». Якщо завважити, що всі мешканці Колегіуму — студенти 3-го та 4-го років, то ситуація набуде доволі кумедного вигляду. Однак це принаймні весело. Особливо коли реченець був о 12-й, а ви до третьої ночі записуєте окремі фрази. Мушу визнати, що вийшло доволі непогано. Принаймні глядачі посміялися, а ми, зрештою, отримали відзнаку «За віру в те, що “УКУ надає крила”». Чи справді надає — сказати складно, але те, що вміє захопити — щира правда.
Шлях від Колегіуму до авдиторій займає близько хвилини. В кожній авдиторії — дошка з проектором. Аудиторії знаходяться в церкві і під церквою. Здавалося, що так не буває, але так є. І щоб це відчути, варто було приїхати саме сюди. Почуття подиву зникає дуже довго. Так буває, коли потрапляєш в інше культурне середовище. Але тут наче все таке знайоме, але водночас — таке відмінне. Тут навчаються і працюють різні люди. Кожен з них має величезну кількість «історій з УКУ» за своїми плечами. З деким з них я не сподівався познайомитися, коли кілька років тому тримав у руках їхні книги. А дехто може перевернути твоє уявлення про доволі звичні речі.
І так, УКУ — це про інклюзивність. Спільнота приймає будь-яких людей і створює всі умови для їхнього зростання. Звичайно, є певні правила, який має дотримуватися кожен. Іноді їх надто багато. Подекуди здається, що уківцям просто треба вийти за штучні межі, щоб побачити їх з нового боку. Іноді й самому слід інтегруватися в спільноту, щоб зрозуміти цих людей Вони ж бо — Інші. А коли пізнаєш Іншого, то мимоволі стаєш краще розуміти самого себе.
Це не комплімент!
Що таке кетколінг? Слово, яке лише нещодавно почало з’являтися в лексиконі, але означає воно поняття, з яким жінки стикаються вже дуже і дуже давно.
Catcalling — вербальні домагання, небажані вигуки в свою адресу, переслідування, дотики etc. Зазвичай кетколінг трапляється на вулиці або в людних місцях. Сама назва винкила як алюзія на один з найвідоміших проявів вербального домагання — «Кіс-кіс-кіс» слідом за дівчиною. На жаль, дуже багто дівчат та жінок були жертвами таких випадків, і багато хто — ще в дитячому віці.
Найголовніша складність у боротьбі з кетколінгом полягає у тому, що він став настільки звичним, що його навіть не вважають пролблемою. Але це лише нівелює важливість вирішення цього питання і знецінює травматичний досвід жінок, які стали жертвами вербальних домагань.
Але завдяки старанням та наполегливості деяких активних людей є надія, що вдасться привернути увагу до проблеми кетколінгу та вербальні домагання припинять бути настільки толерованими в суспільстві. Однією з таких є Поліна Сергієва, студентка Києво-Могилянської Академії, засновниця громадської ініціативи Catcalls_of_Ukraine.
Поліно, як виникла ідея проєкту?
«Ця ідея насправді не нова. Усе почалося в Нью-Йорку, з акаунту @catcallsofnyc. Так виріс всесвітній рух chalkback. Я випадково натрапила на цей нью-йоркський інстаграм і подумала, що такий проєкт потрібен і Україні.
Він стартував на Феменкемпі — таборі для молодих феміністок. Я розповіла ідею, і учасниці аж загорілися. Так зібралася ініціаторки з Києва, Харкова та Івано-Франківська. Насправді без команди я б не наважилася зробити хоча б один напис. Та ми підтримували одна одну, малювати крейдою і таки запустили інстаграм!» — Поліна Сергієва (тут і далі).
Чому саме крейда на асфальті?
Це мистецтво, доступне всім. Крейду можна купити за 20 гривень, а для малювання потрібно лише вміти писати. Я би хотіла, аби рух був масовим: хто завгодно могла написати свою історію на асфальті. Крейда — саме такий масовий інструмент. Коли я пишу, навіть чужі історії, то відчуваю величезне полегшення. Уся агресія та огида випліскується на асфальт. Ці написи дуже прості та при цьому голосні та сміливі. Це потужна рефлексія, яка допомагає пережити травматичний досвід.
До того ж, писати крейдою безпечніше з правової точки зору. Хоча в законі чітко не написано: “Фарба — це вандалізм, а крейда — дитячі забавки”. Та все ж таки дитину, яка малює на асфальті класики, навряд чи заарештують. Думаю, і нас складно звинуватити в тому, що ми “псуємо вулиці”.
Які проблеми виникали під час реалізації?
Було складно прийняти рішення, що ми — не тільки про кетколінг. Адже спочатку акаунт мав розповідати саме про словесні образи. Та коли ми відкрили збір історій, більшість дівчат писали про домагання — фізичне, а не вербальне насилля. Ми зрозуміли, що не можемо замовчувати їхній досвід, тож почали писати про домагання в цілому.
Я думаю, що це розмиття фокусу свідчить про низький поріг болю до сексуального насилля. Кетколінг ще настільки прийнятний, що його рідше помічають і рідше запам’ятовують як травматичний досвід.
Чи стикались ви з несприйняттям?
Мені погрожували в інтернеті: обіцяли слідкувати за проєктом і не дозволити “розпусти”. На вулиці, на щастя, ніхто не прискіпувався. Жартую, що це така собі позитивна сторона байдужості суспільства.
Інші дівчата розповідали, як під час малювання з ними агресивно сперечалися. “Ви перебільшуєте, це не проблема”, “Як одягаєшся, так до тебе і ставляться”, “Це ж комплімент” — ось найчастіші аргументи противників.
Чи плануєте ви якийсь розвиток проєкту? Що плануєте, окрім активізму з крейдою?
Ми плануємо зробити фотосесію та зняти кілька соціальних роликів. Ще маємо ідеї вуличних акцій, як-от зробити виставку одягу, який носили постраждалі від домагань. Я би хотіла зробити український фемінізм більш яскравим. Було б крути, якби акаунт привертав увагу мисткинь, і ми разом робили активізм творчим і перформативним.
Дай декілька порад, як боротися з кет колінгом
Заявіть, що це ненормально. Словами, голосним обуренням чи просто закотивши очі. Так, напевно з першого разу кривдник нічого не зрозуміє. Та що більше йому вказуватимуть на неадекватність такої поведінки, то більше шансів, що він замислиться
Інший шлях — поговорити зі знайомими. Чи робили вони такі “компліменти”? Я думаю, що кетколінг та інші нефізичні домагання часто випливають із нормованості такої поведінки. Іноді достатньо показати, що для вас це не приємно, це не комплімент. Емпатійна людина дослухається до таких почуттів.
Зі свого досвіду волонтерства в Сatcalls of Ukraine додам — я не розумію, як можна ставитися спокійно до випадків домагання, коли ви стаєте їх свідком. Бездіяльність в таких ситуаціях — найстрашніше. Перейдіть в існтаграм проєкту, почитайте історії дівчат, які стикалися з кетколінгом і будь ласка, не будьте байдужими.
Не вчіть нас захищатися від насилля. Навчіться не застосовувати його до нас.
Дух Академії
Розмова з батьком:
-Кому їхати з тобою на подачу доків: мені чи мамі?
-Я поїду сам.
-Який сам? А як треба буде допомога? Ти ж знаєш: щось може піти не так.
-Допомога може знадобитися. Щось може піти не так. Не заперечую. Але це новий етап у моєму житті, правильно? Доросліший, свідоміший та відповідальніший, ніж попередній, так?
-Так, але…
-Можливо, це дурний символізм, можливо, це дитяча логіка, але новий етап треба почати правильно. Його треба почати, взявши всю відповідальність на себе: за документи, за блукання вулицями, за біганину в метро, банально за гроші. Якщо я захочу поїхати з вами, і якщо ви хочете їхати зі мною, це означатиме, що мені не довіряєте ні ви, ні я сам. Як тоді мені зможе довіряти Академія?
***
Через тиждень я виходжу з залізничного вокзалу. Перше, що привернуло мою увагу, — свіже ранкове повітря та захмарене небо. Друге — довжелезна черга до станції метро. Люди вишикувалися вервечкою в кілька десятків метрів, що тягнулася від кас на станції майже до виходу з вокзалу. І ця вервечка аж ніяк не поспішала рухатися.
Отож я саме розпитував пані, що смиренно тримала в руках картонку з рекламою квартир, як від вокзалу пішки дійти до Хрещатика, коли Віталік з Торецька написав: “Я в черзі, одягнутий в зелене худі. Підходь”. Віталіка я знав усього трохи більше тижня, і то лише з бесіди для абітурієнтів. Проте була одна сильна річ, яка нас об’єднувала: ми обоє їхали в Академію. Знайомство наживо виявилося просто чудовим. Віталік та його мама допомогли мені потрапити майже в самий початок черги, я ж допоміг їм знайти потрібний нам поїзд у метро та пересісти на іншу гілку, оскільки незадовго до цього скандував “Героям Слава!” на Марші захисників та встиг освоїти андерґраунд. Дорогою ми розмовляли про Торецьк, про мій Кам’янець, про ЗНО, але найбільше гуторили про Академію.
***
Виходимо з метро. Перед нами трамваї та величезне оглядове колесо. Повітря все таке ж свіже.
-У який бік нам іти? Давай глянемо по Google Maps, — каже Віталік.
-Я вас заведу, я знаю дорогу, — кажу.
-Ти вже був там?
-Ні. Але тут просто. Прямо, ліворуч, праворуч. Я знаю дорогу інтуїтивно.
Йдемо. На Площі бачимо стенди з інформацією про українських національних героїв. Кажу, що такі штуки минулого року бачив на одному з літніх фестивалів. От і починаємо говорити про фестивалі: які кращі, де атмосферніше, а де дешевше, а що з патріотичними фестивалями. Так і розмовляємо, доки ще одна черга з десятків людей не потрапляє в наше поле зору. Коли на вокзалі про кожного, хто стояв у черзі-вервечці, можна було сказати: “Ця людина хоче в метро”, то про будь-кого у цій черзі було зрозуміло: “Ця людина хоче вступити до Академії.
***
Уже глибокий полудень, а ми все ще стоїмо й чекаємо. Десятки майбутніх спудеїв та спудейок разом з батьками щасливо гуторять між собою, інколи сміються, хоча усміхнені майже постійно. У когось в руках помічаю “Червоне і чорне” Стендаля, у когось круту футболку з фільму Тарантіно, а в когось ті крутечі шкарпетки з динозаврами, які раніше сам хотів замовити. По черзі сидимо на сходах, підходимо до спудейських стендів, клеїмо наліпки з Філософом на телефони, п’ємо каву, прогулюємося сквером поряд.
Підійшов зробити хлопцю комплімент за круту кепку — влип у розмову на 15 хвилин. Говорили про історію, про економіку, я сказав, що прийшов сюди перш за все за знаннями, а не за дипломом. Він сказав, що це саме те місце, де така схема здатна працювати. Ще розповів про викладача Синицю і порадив прогуторити з Мар’яном. От я й “прогуторюю”.
-Гей, Мар’яне, а в нас є спільний академічний друг, — кажу.
-Хто?
-Андрій. Він належить до тих людей, які загітували мене сюди.
-О, Андрій це класно. Ми з ним разом на всі мітинги ходили. Узагалі, скажу тобі, з усіх спеціальностей історики найбільше виходять на протести, — переконливо говорить Мар’ян.
-Ну, ти знаєш, це виглядає цілком логічно, — кажу та легко усміхаюся. — Що ж, тепер замість Андрія ходитимеш удвох зі мною. Він удома на дистанційці. А країну рятувати треба…
-Треба. Ми це розуміємо як ніхто інший тут, в Академії.
***
Вечір. Виходжу з приймалки. Під стінами народу поменшало, у сквері теж. Тепер можна почути, як автівки ганяють мостом поряд із нами. Бачу Сергія біля стенду. Віроломно спускаюся сходами до нього. Сергій помічає мене, тоді завмирає, очікує, мабуть, що скажу щось недобре.
-Уявляєш, відправили геть, — кажу, — сказали, що “без законного представника не можна”.
-Так, говорилося про таке. Це дуже нова зміна, ледве самі дізналися про неї. Дуже прикро, що так вийшло. Справді. І ти вбив стільки часу… — засмучено мовить Сергій.
-Та не страшно. Заночую в дядька, мабуть. Він недалеко звідси живе. Завтра зранку приїде батько, і ми знову будемо тут.
-Сподіваюся, завтра все буде гаразд. Приходьте, звісно.
-Ти завтра будеш тут?
-Так. Буду вас всіх консультувати.
-Ну і чудово. Взагалі крутий день був. Стільки нових знайомств… я, мабуть, в житті за один день ще не спілкувався з такою великою кількістю людей. Завтра Сашко з Одеси сюди приїжджає. Він двохсотбальник, а я з двохсотбальниками наживо ще не спілкувався. Мабуть, заведу його з вокзалу сюди.
-День справді хороший. І погода, на диво, дуже приємна, особливо повітря свіже. Помітив це ще зранку, як ішов сюди.
-Я теж звернув на це увагу ще на вокзалі. Може, це просто дух Академії…
Віталій Побережний, студент БП-1 “Історія та археологія”
Я знаю, що це будуть найкращі роки мого життя.
Кожна людина від самого народження до чогось прагне. Спочатку це біологічні цілі: навчитися ходити та розмовляти. І з кожним новим кроком та словом дитинка стає все ближчою до своєї мети, яку сама ще не усвідомлює. Потім з’являється бажання навчитися читати та писати. І цей рівень життя дитина разом із батьками успішно проходить. Далі все закономірно: дитячий садок, школа і розпочинається доросле життя — університет. Якщо перші дитячі прагнення можна назвати життєвими потребами, за допомогою яких людина в майбутньому взаємодіє із соціумом, то наступні — це вже рішення, які формують особистість. Комусь із садочка подобається малювати, а хтось ще в колисочці вирішував математичні задачки. Одним словом, людина народжується із певним талантом, хистом, який протягом усього життя розвиває.
Особисто я з дитинства люблю книжки. Це захоплення виникло з казок, які читала мама. Мені подобались історії про принца та принцесу, історії, де добро завжди перемагає зло, а світло — темряву. Казки, як говорила моя вчителька зарубіжної, зароджують в людині цінності та уявлення про мораль. Література — це один із моїх улюблених шкільних предметів. Саме ця дисципліна розвинула моє дитяче захоплення. Адже книга — це не просто сторінки та красива палітурка, а цілий світ. Скільки емоцій, переживань та думок зароджується під час читання. Ти трансформуєшся в головного героя, розумієш його і очікуєш а що буде далі, а як розпочнеться новий розділ. Взагалі, я вважаю, що літературний твір — це діалог читача з автором твору. Письменник розповідає (за допомогою ручки та бумаги) історію свого героя для того, щоб ми щось нове дізналися про життя. І неважливо чи це історичний роман, чи сучасна проза. Адже загальнолюдські цінності — незмінні. Кожне нове покоління людей бачить їх по-своєму, змінює «одяг», форму, однак суть — це стала одиниця.
Тому коли прийшов час обирати майбутнє після закінчення школи, я вирішила, що хочу більш глибоко зануритися у вивчення того, що приносить духовне задоволення. А ще філологія — це найкраща спеціальність для моєї майбутньої професії. Тому я швидко обрала предмети для здачі ЗНО, і почалися два роки напруженої підготовки. Та мене підтримували батьки та близькі, і ця віра мотивувала йти до своєї мети. Звичайно, НаУКМА — це серйозна ціль , і я розуміла, що конкуренція буде серйозною, але водночас цей виклик був ще однією мотивацією. Коли починали закрадатися сумніви, головне — це думати про мрію. Звучить, звісно, по-дитячому, однак ефект цих думок вражаючий.
Найкраще завжди попереду. Ті емоції, які я відчула, після того як дізналася, що вступила до Могилянки, неможливо описати. Їх потрібно відчути, щоб вони на все життя закарбувалися в серці. Це було щось більше, ніж просто радість. Ти досягнула своєї мети. Ти добігла до фінішу. Ти зробила це. І всі нерви, що були витрачені на ЗНО, відразу відроджуються. Усі твої зусилля були недарма.
У кожного служителя Мистецтва, зокрема Літератури, університетські роки відігравали дуже важливу роль. Хтось починав серйозно опановувати мистецтво письма, інший знаходив свою музу, дехто потрапляв у вир політичних ідей та організацій. Але в будь-якому разі ЗВО — це важливий рівень, важлива сходинка в житті людини.
Ось і в мене розпочався новий етап мого життя. З’являються нові цілі, нові обрії.
Я знаю, що це будуть найкращі роки мого життя.
Олена Терещенко, студентка БП-1 “Філологія (українська мова та література)”
Ми відповідальні за тих, кого приручили
4 жовтня щороку весь світ відзначає день тварин. Ця традиція бере свій початок з 1931 р. в день, коли не стало Святого Франциска (04.10.1226) — католицького угодника, який вважався заступником та покровителем усіх беззахисних, у тому числі й тварин. Кожного року в цей день в багатьох містах та країнах влаштовують марші, мітинги, акції, флешмоби та інші заходи, аби привернути увагу до проблем негуманного поводження з тваринами.
Деякі зоозахисні організації цього року влаштували онлайн-події, що мали закцентувати важливість вирішення питань ставлення до тварин.
Члени та членкині студентської організації Екоклуб «Зелена Хвиля» відвідали акцію «Стань на захист тварин» на Майдані Незалежності, який влаштували 8 зоозахисних організацій. Екоклубівці вже не вперше беруть участь в подібних заходах, адже хіба ми можемо залишатися байдужими до питань, які є настільки принциповими для нас?
Учасники заходу виступали за такі вимоги:
• За заборону хутрових ферм в Україні. Законопроєкт ХутроOFF 2360 має бути ухвалений ВР;
- За припинення використання тварин у цирках, контактних зоопарках, дельфінаріях; за заборону фотопослуг та жебракування з тваринами;
• За заборону евтаназії безпритульних тварин;
• За заборону полювання;
• За припинення тестування косметики та побутової хімії на тваринах та заборону проведення експериментів на тваринах;
- За створення локальних муніципальних служб порятунку тварин;
• За заборону виробництва та продажу фуа-гра і посилення захисту сільськогосподарських тварин;
• За введення веган-опцій в навчальних закладах: діти повинні мати вибір;
• За створення центрів реабілітації для тварин, вилучених із заборонених сфер діяльності та у горе-власників (незаконних або правопорушників);
• За налагодження діалогу з органами національної поліції щодо попередження, відстеження та розслідування випадків жорстокого поводження з тваринами;
• За запуск освітніх програм та проєктів для популяризації гуманного та відповідального ставлення до тварин;
- За обладнання майданчиків для вигулу домашніх тварин.
З власного досвіду відвідання акції скажу: неймовірно тішить кількість проактивних людей, які знайшли час та наснагу прийти на захід. Згадаю, що учасники були на заході з дотриманням всіх необхідних карантинних умов. Буду відвертою — я досі під певним емоційним перенавантаженням, адже після промов спікерів про, наприклад, хутряні ферми чи виробництво фуагра важко було стримувати свої переживання.
Я щиро впевнена, що подібні заходи змінюють ставлення людей до цих надто злободенних проблем, а люди, в свою чергу — змінюють цей світ. Сподіваюсь, фотографії заходу зможуть краще передати атмосферу акції, аніж мої слова. Тварини — НЕ їжа, НЕ іграшки, НЕ розвага, НЕ одяг, НЕ тягар.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
