Сервус, Атени! Спудейський вісник №26 (06.09.21)
Fresh Fest 2021: Buddy never give you up
▼
Welcome to (k)ma Teams
▼
Чутливість видимого: виставка сучасної української фотографії в Мистецькому арсеналі
▼
Ілюзіон: «Мінамата»
Переднє слово
Сервус, Атени! Цього вересня студенти двох курсів розпочали навчання в КМА. Ще чотири курси до нього повернулися. Але для всіх могилянців та могилянок, незалежно від віку, фаху, кольору очей чи наявности вдома зубної нитки «Спудейський вісник» писатиме протягом найближчих десяти місяців нову главу літопису «Київських Атен» — саме так називали Києво-Могилянський колегіум його сучасники в XVII-XX століттях, порівнюючи руський заклад освіти на Подолі з центром наукової думки Давньої Греції. Власне колегія виникла 1632 року як компроміс між Лаврською школою Петра Могили, що спиралася на католицькі освітні традиції, і подільською Братською школою, яка послуговувалася православними наративами. Зрештою, саме змога дійти компромісу і домовитися заради спільного блага сприяла появі одного з найпотужніших у Центрально-Східній Європі науково-освітніх центрів.
Змога розуміти один одного і взаємодіяти заради розбудови свого університету є нашою стратегічною перевагою та історичною закономірністю.
З латини слово servus означає «привіт», тож назва цього випуску є таким самим симбіозом західного та східного, як і класична Могилянка. Натомість Могилянка, частиною якої ви є сьогодні, — це симбіоз значно ширший, проте субординований повазі, критичному мисленню та плюралізму. Таким самим симбіозом є «Спудейський вісник».
Цінуйте свою рів(з)ність.
Fresh Fest 2021: Buddy never give you up
Пандемія коронавірусу протягом півтора року лишала нас можливості жити звичним життям і зокрема — відвідувати масштабні заходи на кшталт фестивалів та концертів. На щастя, цього літа життя поступово повертається до норми — взяти хоча б Atlas Weekend, що відгримів у Києві цього липня. КМА, а точніше команда Бадді НаУКМА, у свою чергу також не пропустила можливість знову провести одну з наймасштабніших для університету подій. 3 вересня 2021 року, після довгої тяжкої підготовки, гучне повернення зробив всіма улюблений FreshFest.
ФрешФест — найперша для першокурсників подія у Могилянці. Зроблена командою Бадді для того, аби фреші гарно провели час, повеселилися, познайомилися і найголовніше — відчули теплу могилянську атмосферу. На жаль, 2020 року першокурсники лишилися без цього свята у повному його розмасі (хоча й відбувся онлайн-ФрешФест). Тому, коли Фреш Фест 2021 було анонсовано, всі очікували на нього з подвоєним нетерпінням. Саме тому цьогоріч він зібрав не тільки велику кількість фрешів, але й студентів старших курсів та випускників які не проґавили можливість добре провести час на рідному другому плацу.
Цей ФрешФест нарешті дав змогу студентству Могилянки об‘єднатись та відчути той дух спільноти, який ми всі встигли забути за пандемію. Хоча й одного дня не буде достатньо для того, щоб зрозуміти увесь масштаб, але ця подія однозначно стала для деяких фрешів та спудеїв рестартом та справжнім початком нової глави їхнього життя.
Поліна Грімова, бадді соціальної роботи, координаторка мемної локації
Тематикою цьогорічного ФрешФесту були три десятиріччя: 60-ті, 70-ті, 80-ті. Метою було перетворити другий плац на невеликий Вудсток, дати можливість всім витягти з шухляд свої найкрутіші джинси та сорочки, створити вінтажну атмосферу та передати дух одразу трьох епох. Для того, аби втілити це в життя, ще за кілька тижнів до події команда Бадді розпочала кропітку роботу, яка добігла фіналу аж ввечері 4 вересня. Адже коли магія на плаці завершується, залишається ще дуже багато роботи.
Першочергово потрібно було продумати концепт, знайти гроші для проведення Фесту та детально все розпланувати. Після того, фактично за один день прикрасити плац, аби перетворити його у той самий маленький острівець 60-х посеред Києва. На самом Фесті — контролювати, аби все відбувалося згідно з планом. По закінченню Фесту на нас чекала не найприємніша його частина — прибирання, однак разом з тим приємне усвідомлення того, що зроблено крутий захід і що нарешті можна видихнути та відпочити.
Насправді було багато різних викликів у реалізації цьогорічного ФрешФесту. Окрім роздумів про тематику фестивалю, організацію локацій та пошук спонсорів, потрібно було продумати, як дотриматися карантинних вимог та контролювати кількість людей на плацу. Але команда бадді хотіла зробити все якнайкраще і сподіваюся, що у нас це дійсно вийшло.
Я дуже хочу подякувати усім, хто надав нам спонсорську підтримку — українському стартапу Reface, співзасновниками якої є випускники Могилянки, Студентській колегії та Асоціації випускників НаУКМА. Без них ФрешФест просто не відбувся б, і ми раді, що вони повірили у цей проєкт!
Думаю, що ФрешФест 2021 стане хорошим стартом відродження студентського життя у Могилянці. Було незвичайно приємно бачити другий плац і КМЦ заповненими людьми, і я дуже щаслива, що Могилянка нарешті потроху повертається додому.
Стася Вишневська, бадді соціології, голова відділу фандрейзингу
Пандемія внесла великі корективи у звичний регламент проведення ФрешФесту: обмеження та регулювання кількості людей на плацу стало одним з основних завдань, які постали в процесі підготовки. Для того, аби максимально забезпечити карантин-friendly умови, було зроблено погодинну систему запуску людей: три тайм-слоти по 2 години кожний. Усього ФрешФест таким чином вдідвали цьогоріч близько 1500 осіб.
Я задоволена як все пройшло, незважаючи на певні проблемки, які виникали до та під час самого фесту я залишилася вдоволеною організацією і навіть встигла насолодитися тою атмосферою, яка була там. Фрешфест-це велика робота, після якої ти відчуваєш полегшення та ще більше задоволення від усмішок, подяк та загального вайбу Могилянки.
Аліна Круп’яник, бадді фінансів, координаторка карантинного відділу
Цілий день на плацу майоріли різноманітні декорації у стилі хіпі, на квартирнику виконували Бітлз, Аббу, Арету Франклін. Люди фотографувалися біля яскравих фотозон, їли безкоштовне морозиво від спонсорів Фесту, знаходили щось новеньке для себе на барахолці, відправляли собі лист у майбутнє, який отримають під кінець навчання, проходили мемне ЗНО на мемній локації та виконували різноманітні челенджі у зоні челенджів.
У традиційному лекторії цьогоріч виступали Майкл Щур (так, так, той самий з Телебачення Торонто), Дзвенислава Щирба — випускниця Могилянки та Growth and Activism Coordinator у Amnesty International Ukraine а також Олександр Тригуб — дизайнер, засновник та CEO освітнього проекту Projector.
І попри те, що всі ми були в масках Фреш Фест 2021 усе одно відчувся так, ніби, як то кажуть, у старі добрі часи. Ніби звичайне життя знову повернулося до Могилянки. Це було маленьке свято життя, яке нагадало нам всім, що життя йде далі і зовсім скоро воно налагодиться. Навіть якщо найближчим часом ми знов опинимося у черговому локдауні.
Я б дуже хотіла подякувати всім, хто так само, або навіть сильніше вболівав за долю квартирнику. Перш-наперш, Богдан — мій ко-координатор, який повністю відповідав за технічну сторону. Без його зусиль не було би ні сцени, на якій стояли люди, ні самі виконавці. А ведучі, ДМарина та Даня, щедро осяяли сцену своїми посмішками та теплом. Саме завдяки цій команді у фрешфесту була можливість почути нове покоління Могилянки.
Міла Рибцова, бадді соціології, координаторка квартирнику
Так, якщо вже говорити про пандемію, то важливо буде зазначити, що особливим завданням цього ФрешФесту було показати фрешам, що знамените активне студентське життя, яким так пишається КМА, нікуди не зникло через карантин. Воно просто або стало на паузу, або трохи змінило формат. Для того, аби пересвідчитися в цьому, варто лише пройтися зоною СО, у якій цього річ виявили бажання стояти 34 активні студентські організації.
Це було дуже по-новому для мене, адже ніколи не було досвіду організовувати щось таке масштабне ще й після 2-річного затишшя в стінах Альми Матер.
Сподіваюсь, що кожному фрешу та фрешці, а також кібер-фрешам, що відвідали ФрешФест усе сподобалось та вони відчули атмосферу Бадді та Могилянки…
Андрій Балицький, бадді права, заступник головної координаторки ФрешФесту
Це дуже сюрреалістичне відчуття: бачити як те що ви готували останні два тижні втілюється в життя. І з’являється постійна ностальгія при погляді на фрешів, спогади про мене на ФрешФесті 2019 року і віра в те що в них все так само попереду і через 2 роки вже хтось з них буде по ту сторону фесту.
Аня Досенко, бадді психології, координаторка локації листів у майбутнє
Однак все це свято не було б можливе без неймовірної команди людей, яка доклала усіх зусиль, аби, навіть незважаючи на усі проблеми та перешкоди, ФрешФест 2021 таки відбувся — Бадді КМА.
Складно вкласти в речення незлічимі слова вдячності до всієї команди, яка, попри хвороби, навіть почуваючись супервтомленою, щодня працювала і кожен по-своєму доклався до того, аби ФрешФест відбувся і всі залишилися задоволеними. Особливу подяку варто висловити відділу фандрейзингу, без якого нічого не було б можливо взагалі, та його голові Стасі Вишневській.
Також окрема подяка усім координаторам відділів: Андрій Балицький, Наста Цвєткова, Даня Бойко, Катя Бакай, Вакулюк Марія, Валерія Кравецька, Даша Сотник, Андрій Ковбасюк, Діма Савченко, Марина Лисецька, Настя Криштанович, Аліна Круп’яник, Міла Рибцова, Богдан Дунаєв, Шелемей Ярослав, Кухарчук Ніка, Оля Терпило, Аня Погорелова, Аня Досенко, Анастасія Маслянко, Юля Нікітіна, Ганна Шойко, Юлія Вербівська, Стас Богута, Максим Марциновський, Катя Шумська, Поліна Грімова, Ольга Духота, Аліса Лахтюк, Катерина Шевчук, Софія Кисиль, Іра Коверзнєва. І, звісно, координаторці Бадді НаУКМА каденції 2021–2022 Ганничці Томляк.
Створення фесту — це надзвичайно цікавий та по-справжньому складний досвід. Створення фесту в час пандемії — це найдовша дистанція бігу з перешкодами і найбільша радість від того, що це трапилось з нами. Єдине, що я зараз відчуваю — величезна вдячність кожному і кожній, хто доклав своїх зусиль до створення ФрешФесту 2021. Дякую.
Ганничка Томляк, координаторка Бадді НаУКМА 2021–2022, головна координаторка Фреш Фесту
Також команда Бадді НаУКМА щиро дякує усім хто прийшов, хто допомагав і підтримував. Ми всі щиро сподіваємося що ФрешФест 2021 запам’ятався вам так само добре як і нам. До нових зустрічей і пам’ятайте: Buddy never give you up.
Welcome to (k)ma Teams
У свій перший рік у Могилянці я цілковито покладався на е-пошту. Тобто все поза аудиторне/кабінетне спілкування як з колегами, так і зі спудеями йшло через неї.
Це вилилось у купу таких мемів від 4 курсу:
Що ж, цілком справедливо.
Тепер я так не роблю. Нині комунікую переважно через Teams. Навіть у кількох форматах: DM та в команді (team) Justice Bureau. Через е-пошту також комунікую. Гадаю, ці речі варто пояснити.
Е-пошта. Вона в мене для спілкування з колегами по кафедрі, факультету, університету. Сюди ж прилітають листи “ззовні”.
Хоча з е-пошти я досі пишу курсам, проте майже ніколи не очікую відповіді на свої листи. У цьому випадку е-пошта для мене є одностороннім каналом зв’язку — як правило, я інформую курс про щось (наприклад, відкриття наступного блоку або появу додаткових матеріалів в DistEdu).
Якщо спудеям потрібно поставити мені питання, вони можуть написати мені в Teams (DM).
Teams (DM). Менеджери — це супер зручно. Але мені тут йдеться не лише про це. DM має ще важливу, так би мовити, психологічну перевагу: комунікація з викладачем не виглядає „вертикально“. Вона скоріше виглядає як комунікація з рівнею (peers).
Але це перевага радше для спудейства. Яку перевагу отримує викладач?
Для себе бачу кілька: 1) швидкість/економія (лист потрібно написати, а в месенджері достатньо прокомунікувати); 2) спудеї менше соромляться ставити питання, відповідно, є більше нагод порекомендувати читанку, тему, медіа й таке інше. Простіше кажучи, це більше схоже на діалог, в який учасників привів не обов’язок, а інтерес.
Як потрібен ширший діалог, на допомогу приходять групові чати, часом навіть відеодзвінок.
Justice Bureau (team). Ті меми на початку з’явилися не просто так. Річ у тім, що першому своєму курсу я надіслав десь сотню листів (чи навіть більше). Переважно, то були якісь додаткові матеріали: колонки, статті, новини, подкасти тощо. Словом, цікавинки з тих питань, які ми зачепили на курсі “Кримінальне процесуальне право”.
Тепер додатковий контент ллється в Teams. Там регулярно з’являються актуальні колонки у ЗМІ (українських та західних), відео, подкасти, рекомендації щодо фільмів, книжок. Тематика: кримінальна юстиція та правосуддя загалом, але й не бракує матеріалів на гострі соціальні теми. У більшість каналів можна писати. Правил досі нема, єдине прохання до учасників: не забувайте бути чемними. До Justice Bureau може приєднатися будь-хто з Могилянки. (Тицяй, аби приєднатися)
Нарешті, тут ми переходимо до найбільшої переваги, яку пропонує Teams. На відміну від Telegram, що ним користуються курси для комунікації й взаємодії під час навчання, Teams є повноцінним віртуальним робочим місцем (virtual workplace).
Могилянка вже не перший рік надає і викладачам, і спудеям доступ до інструментів Microsoft, сила силенна яких можуть бути інтегровані й застосовані прямо в Teams. Відтак, користуючись з можливостей Teams, спудеї мимоволі можуть здобувати навички роботи у віртуальному робочому місці. Навички, які все одно доведеться опанувати перед або одразу після виходу на ринок праці. На додаток, довідавшись про різні інструменти, спудеї можуть запропонувати їх викладачам — аби ті застосовували їх в освітньому процесі.
Словом, там закладено чимало можливостей, які дозволяють зробити освіту більш зручною, лишилось призвичаїтись до них :)
Чутливість видимого: виставка сучасної української фотографії в Мистецькому арсеналі
Погляд блукає широтами видимого, його напівпрозорими нашаруваннями, уламками розмови про нього, заходить за межі дійсності, намагається знайти надійні орієнтири й перевести подих. Ненадійність видимого та ненадійність оповідача, що провокують недовіру до цілого наративу, аж той розсипається на сотні шматочків, кожен із яких неймовірно цінний окремо, але втрачає себе в цьому плетиві.
Із 29 липня по 5 вересня в Мистецькому арсеналі відбувається виставка «Чутливість. Сучасна українська фотографія». Її куратори, Соломія Савчук, Максим Горбацький та Олександр Соловйов, об’єднали роботи понад 60 авторів та авторок, аби продемонструвати варіативність методів роботи з медіумом фотографії в Україні впродовж трьох останніх десятиліть. Термін роботи виставки спливає сьогодні, але відвідати її можна буде в будь-який час онлайн, скориставшись 3D-туром експозицією на сайті Мистецького арсеналу. Крім того, для відвідувачів доступний аудіогід, що дає можливість поглибити досвід відвідування та взаємодії з мистецтвом.
«Чутливість» є першою виставкою сучасної української фотографії настільки значного масштабу: 9 залів найбільшої культурної інституції країни, понад 60 митців та 13 культурних інституцій-партнерів. Величний простір Старого Арсеналу також диктує свої умови, впоратися з якими й зробити цілісну оповідь, що не розбивалася б на фрагменти й не губилася б у великих залах — не найлегше завдання навіть для найдосвідченіших кураторів. Виставка ставить питання про те, якою є сучасна українська фотографія, як вона взаємодіє з іншими медіумами та що визначає її мистецтвом, утім не надає на них відповідей, а змушує замислитися над цим самотужки.
Назва апелює до категорії «сучасного», обмежуючи її останніми тридцятьма роками — саме в цей період, за словами кураторів виставки, фотографія в Україні постала окремим видом мистецтва. Нині вона набуває стрімкого поширення та досвіду зустрічей із пов’язаними з цим питаннями, як-от: репродукції мистецького твору та впливу цього на його цінність, сприйняття фотографії як моди та як мистецтва. Обмеження хронологічного виміру виставки останніми тридцятьма роками пояснюється і питанням національної ідентичності, яке також зачіпається експонованими творами. Незалежність та ідентичність, Революція на граніті й Революція гідності, студентські страйки — усе це також теми робіт «Чутливості».
Виставка не є ні хронологічною, ні хрестоматійною, а натомість отримує досить об’ємне завдання — оповідати про процеси всередині медіуму. Йшлося би про чутливість медіуму, утім ця, інша категорія з назви виставки, апелює на диво не до нього, не до медіуму, з яким можна експериментувати, а межі якого випробовувати, а до дещо сакралізованих кураторами митців, їхнього вміння помічати «тремтіння світу». Саме ця чутливість, за словами кураторів, і надає фотографії естетичних властивостей, значення та цінності. Тож ким є ці митці, до чого вони чутливі та про що говорять?
Роботи першої зали виставки оповідають про місце фотографічного медіуму в середовищі сучасного мистецтва та про його межі. Твори тут об’єднано за динамікою від більш класичного до експериментального, від класичної до аналогової фотографії. Ця зала торкається медіуму безпосередньо: дуже показовими є роботи «Невідомий арсенал» Іллі Чичкана й Кирила Проценка та «Світло пекельного цвітіння» Дмитра Старусева. Перша з них демонструє дефекти плівки та позначки на ній та робить видимою таємну сторону кіностудії, торкається тем темпоральності й нашарування сенсів, а друга оповідає про чутливість видимого та межі оптики митця. Обидві роботи переносять фокус із об’єктів на щось інше: на сам медіум, або на відчуття, із ним пов’язані.
Наступні зали торкаються теми зв’язку фотографії з дійсністю, порушуючи питання про те, чи можлива об’єктивність у документуванні й чи можемо ми взагалі довіряти фотографії у питанні фіксування реальності. Кожен митець має власну оптику, тож і погляди на ті ж події будуть різними в різних людей. Це й про чутливість митців до дійсності, й про чутливість медіуму, неможливість бути об’єктивним. У цій залі, зокрема, експоновано роботу «Кримінальний тиждень» Василя Цаголова, ідеї якого щодо конструювання сприйняття та реальності нині добре звучать в суголоссі з темою навмисної маніпуляції інформацією в ЗМІ.
Наступні зали порушують теми ідентичності та зачіпають такі її аспекти, як суб’єктність, гру, тілесність та сексуальність. Ідеться також про видимість самої ідентичності, можливу, або неможливу через ксенофобію й стереотипи. Ця тема продовжує розкриватися в наступних залах у контекстах пам’яті й спадковості та їхнього впливу на творення ідентичності.
У різноманітті тем «Чутливості», на жаль, губиться розмова про сам медіум — фотографія, розповідаючи про ідентичність та суспільство, пам’ять і тілесне, субкультури, надію та безнадію, мовчить про себе, а виставка через це не виконує свого завдання. Проявляється це, зокрема, у відсутності на багатьох експлікаціях інформації про техніку виконання твору. Фотографії, попри тематичний галас, німіють про себе та свою історію й не дають пізнати себе краще.
Останні зали виставки оповідають про перетини технологій та сприйняття: автори осмислюють військові конфлікти та їх (не)видимість у суспільстві. Тема сліпих плям присутня тут і символічно, й буквально.
Остання зала є певним рефреном першої, утім поглиблює її, розповідаючи про зв’язки фантазійного та реального. У цій залі показовими є роботи «Slightly altered» групи Synchrodogs та «Друге небо» засновника Харківської школи фотографії Євгенія Павлова. Перша стосується тимчасовості видимого (автори знищують інсталяції після використання), друга — реальності та релігійності: виконання та розміщення роботи нагадує розпис стелі в храмі, а сюжети на ній подібні до релігійних, хоча й зображують сцени буденного життя.
Такий розподіл на тематичні блоки є радше умовним, значна кількість робіт випадають з оповідей, руйнуючи наративи. Крім того, не надто зрозуміло, з чим після виставки має піти глядач. Від «Чутливості» не отримати знань про розвиток фотографії у часі — роки створення робіт ніяк не підкреслені. Складно також дізнатися про багатогранність фотографічного медіуму: на виставці представлені колажі, аналогові фотографії, срібно-желатиновий друк та цифрова фотографія, втім значна кількість робіт не має підпису про техніку створення. Виставка не справляється з завданням говорити про процеси всередині медіуму, а натомість намагається «охопити все й одразу», але не може зробити це вправно. «Загальність» губиться, а «чутливість митців до тремтіння світу» постає надто різною, аби логічно поєднуватися.
Безсумнівно, виставка є добрим стартом публічної дискусії про фотографію: питання, що цього разу лишилися без відповідей, будуть обговорені в майбутньому. Утім, неочевидність методу поєднання робіт, невідповідність завданню та неточність роботи з медіумом — усе це робить «Чутливість» радше ознайомчою щодо фотографії, але мало репрезентативною. Адже, коли «чутливість видимого» втрачає надійну структуру, стає крихкою та осипається.
Іллюзіон: «Мінамата»
Завжди цікаво випадково натрапити на фільм про історичну особистість, про яку ти раніше мало що чув, а виявляється, ця людина була однією з найвидатніших у тій чи іншій царині. Нещодавно для мене таким відкриттям став фільм «Мінамата» режисера Ендрю Левітаса про відомого американського фотожурналіста В. Ю. Сміта та його роботу в Японії. Тож сьогодні хочу трохи розповісти вам про цю неймовірну — як на мою суб’єктивну думку — картину.
Трохи про сюжет — засновано цілком на реальних подіях. У другій половині ХХ сторіччя в японському місті Мінамата сталася страшна екологічна катастрофа: у період з 1932 по 1968 роки корпорація Чіссо, що виробляла хімікати, скидала в озеро поруч із містом токсичні відходи. Це стало причиною того, що люди почали масово хворіти, і виникла так звана хвороба Міннамати, лікування для якої досі не було знайдено. До того ж наслідки зливу токсичних відходів Чіссо ретельно приховували.
Водночас в американському журналі LIFE працював фотограф, якого описують як «мабуть, найважливішого американського фотографа у розробці редакційного фотоесею» — Вільям Юджин Сміт. Зокрема між 1948 і 1954 роками Сміт фотографував для LIFE серію фотоесеїв із гуманістичною перспективою, які заклали основу сучасної фотожурналістики, і які, за оцінками Енциклопедії Британіка, «характеризуються сильним почуттям емпатії та суспільної свідомості».
1971 року Сміт зустрічає японську перекладачку та активістку Ейлін Міоко, яка розповідає йому про трагедію у Мінаматі і пропонує йому поїхати туди для висвітлення подій, адже на той момент жодне велике видання широко не освітлювало те, що відбувалося. Сміт погоджується і наступні три роки він перебуває у Японії, знімаючи хворих на хворобу Мінамати. Згодом ці фотографії стануть абсолютно революційними і шокують світову спільноту. А фотографія «Tomoko Uemura in Her Bath», на якій зображена мати, що купає свою хвору доньку, буде визнана багатьма критиками найкращою роботою Сміта.
Про акторську гру. Джонні Депп, який грає Вільяма Сміта, абсолютно неперевершений у цьому фільмі. Він інший, не схожий на себе, йому віриш. Мені здається, нікого іншого в цій ролі бути й не могло. Варто також сказати, що він дуже схожий ззовні на самого Сміта, що додає його грі ще більше правдоподібності.
Про сам фільм. Він на 100% вартий перегляду. Дуже непростий, але дуже сильний. Він знятий повільно, у ньому немає екшену. Картина напружена, повільна але вона приковує до себе і змугує дивитися не відриваючись.
Фільм дуже гарно показує, що таке серйозна фотожурналістика, і як це насправді непросто. Адже це не тільки про красиві знімки, а ще й про емпатію, про те, що фотографія має показати та які емоції викликати, який у неї має бути ефект. Це про мистецтво і про важку працю. Про емпатію та вміння відчувати.
«Мінамата» — не просто дуже сильний і красивий tribute Вільяму Юджину Сміту та мистецтву фотографії, але й нагадування про те, що однією з найнебезпечніших речей у світі є байдужість. Саме це стало причиною трагедії у Мінаматі і смерті тисяч людей. І тільки завдяки небайдужості інший світ дізнався про трагедію та почав бодай якісь зрушення в бік вирішення проблеми.
Наостанок просто ще раз порекомендую вам подивитися фільм. Він відкриває багато нового та повністю захоплює.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
