Сніговій. Спудейський вісник №2 (17.01.21)
Всі дороги ведуть на Поділ: Once in Kyiv
▼
Мобільність у часі пандемії: what about Great Britain?
▼
Польоти уві сні та наяву
▼
Скрипторій: роман “Радіо Ніч”
▼
Ілюзіон: Козаки. Абсолютно брехлива історія
Переднє слово
Таки випав той довгоочікуваний сніжок, і надворі стало морозно. Усі затишні кав’ярні зачинені, тож доводиться ласувати теплим удома перед комп’ютером, бо з такою погодою особливо не розгуляєшся. Але дітей, і не тільки, мінусова температура не лякає, можна радо спускатись із гірки чи то на міському пологому схилі, чи десь у Карпатах, або намагатись наввипередки вшиватись від лавини реченців, що ось-ось вже почнуть нас лякати.
На початку цього тижня ми спільно зі Спудейським братством провели зустрічі з колишніми політв’язнями Кремля — Олесем Шевченком та Олегом Сенцовим. Маєте змогу переглянути записи цих надзвичайно цікавих розмов. Також ми підготували інструкцію із написання листа політв’язням, котрою радимо скористатись і все-таки зробити це, адже ці слова підтримки мають значення.
А у цьому випуску знайдеться й про каву, і про освітні подорожі, про мистецтво слова та кіно. Сонечко сходить над бурсою. Готуйте горня кави чи-то чаю і читайте далі. Бережіться і бережіть тепло всередині себе.
Всі дороги ведуть на Поділ: Once in Kyiv
Кава та Поділ вже давно стали певними Інь та Янь, які одне без одного ніби існувати можуть, але це вже буде не те. Здавалось би, що можна ще розповісти про кав’ярні на Контрактовій, адже ці Інь та Янь так давно разом, що ми наче знаємо про них все. Але з тих пір, як Могилянці перестали бігати спринти за кавою від 9-ого корпусу через карантин — змінилося багато чого. І про одну таку «зміну» я вам сьогодні розповім. Не буду казати клішованими виразами «в серці Подолу» та «на мальовничій місцині», лише скажу, що дізнаєтесь ви про кав’ярню «OnceInKyiv», що розташована на вул. Спаській. Чим же вона така цікава? Сідайте в метро і їдьте на станцію «Контрактова площа» і поки читайте цей допис, зараз все розповім.
Я спілкувалась з чудовою дівчиною, Мариною Біленко, яка разом зі своїм чоловіком, Августином Фокіним, є власниками цієї кав’ярні. Вона розповіла про багато вкрай цікавих деталей, що пов’язані з цим закладом. По-перше, звісно, назва:
«Нам хотілось створити щось напряму пов’язане з Києвом. Ідея була в тому, щоб назва була незвичайною, і залишала такий приємний “післясмак”. Варіантів було дуже багато, один з них “Киянин”, але ця назва вже зареєстрована, і по закону, ми не маємо права її використовувати. Потім з’явилася ідея “Однажды в Киеве”, але російською називатися не дуже хотілось, так ми і прийшли до “Once in Kyiv”»
Кав’ярню відкрили в серпні 2020 року, що вже наштовхує на думку про сміливість власників.
«Так, ми відкрилися 20 серпня, якщо говорити про підготовку з нуля до моменту відкриття, то все почалося в лютому 2020, але в зв‘язку з ковідом довелося все відкласти. Як тільки почав працювати метрополітен після першої хвилі, ми взялися за пошуки приміщення — це один із найскладніших кроків. Договір на «те саме» приміщення ми підписали на початку липня. Відкриття планувалося раніше, але кілька разів відкладалося»
Відкриватися в часи карантинних обмежень — навіть звучить антиутопічно, але Марина та Августин не вважали це великою проблемою:
«Ми віримо, що найголовніше — любов гостей. І в який би час ми не відкрились — треба завоювати прихильність відвідувачів, і в скрутні часи вони обов‘язково прийдуть щоб нас підтримати»
Атмосфера в закладі вкрай тепла та затишна, певною мірою дуже святкова. Вперше я завітала до Once in Kyiv в переддень Різдва, і кав’ярня здалася мені такою по-домашньому рідною. Особливо мій погляд привабив акваріум з двома рибками, які уважно слідкують за гостями. Марина розповідає, що інтер’єр закладу трохи зміниться найближчим часом, але я впевнена, що лише на краще:
«Стосовно концепції — ідея в тому, щоб кожен хто зайде до Once in Kyiv почувався комфортно і як удома. Зараз ми підготували невеличкий ремонт, бо зрозуміли, що в деяких моментах зробили помилку. Ми з чоловіком робили абсолютно все самі, починаючи від ремонту, закінчуючи підбором меблів та десертів. І зараз прийшли до того, що нам багато що не подобається, в чомусь є помилки, тому сподіваємось, що після карантину зможемо вразити наших відвідувачів невеличким ребрендингом»
Не можу не розповісти про дуже милу деталь, пов’язану з багатьма новими кав’ярнями та закладами, що відкриваються. Дуже багато з них працюють у форматі pet-friendly. Тобто відвідувачам не треба залишати своїх улюбленців на вулиці, аби випити кави.
«Так, так, так. Ми пет-френдлі! У нас також є песик Мальтезе і після відкриття він дуже часто перебував у кав‘ярні. Труднощів ще ніяких не було. До речі, зазвичай з песиками приходять наші постійні клієнти і усіх їх улюбленців ми вже знаємо особисто. І я сама кожного разу біжу до них, щоб привітатися та посюськатися»
Варто сказати найголовніше — кава у Once in Kyiv просто чудова! Десерти, звісно, також. Марина каже, що зараз найпопулярнішим напоєм є капучино, але його вже наздоганяє фільтр-кава.
« Ми почали співпрацю з MadHeads, зараз частково ще замовляємо їхні зерна. Наразі ми почали співпрацю з ростернею яка обсмажує для нас під замовлення»
Наостанок Марина розповіла, хто ж найчастіше приходить до кав’ярні і запросила наших читачів завітати до них, адже в карантинні часи такі чудові заклади потребують підтримки від своїх відвідувачів:
«У нас надзвичайно круті постійні гості, їх досить багато. Звісно, це жителі Подолу, фрілансери, офісники, або просто люди які нас люблять. До нас часто заходять студенти Києво-Могилянської академії і можна сказати, що вони наповнюють залу якоюсь особливою атмосферою, яка круто торкається самої атмосфери нашого закладу.
Тому будемо раді бачити нові обличчя, знайомитися та знайомити вас із культурою кави»
Буду чесною — ця кав’ярня стала для мене приємним відкриттям і причиною ще більше чекати початку оффлайн-навчання, аби проводити там час вікон між парами. Бо що ще потрібно для щастя: Київ, Поділ, не надто кисла фільтр-кава, карамельний десерт і люди, що приходять з песиками до кав’ярень.
Мобільність у часі пандемії: what about Great Britain?
Щороку десятки могилянців користаються можливостю поїхати на семестр за обміном в іншу країну. Новий університет, нове середовище, нова культура — усе це міцно вплітається у їхні спогади про студентські роки. Водночас 2020 приніс нові виклики. Пандемія поставила під загрозу будь-які поїздки за кордон. Деякі програми обміну закрилися, оскільки університети перейшли на дистанційне навчання. Однак дехто з могилянців таки зумів потрапити на Erasmus. Спудейський вісник вирішив розпитати цих щасличиків та щасливиць про їхній досвід. Ми продовжуємо публікувати історії карантинної мобільності. Сьогодні ви, любі читачі та читачки, познайомитеся з розповіддю Віктора Вдовики, студента ФСНСТ-4, який провів минулий семестр за програмою обміну в Університеті Ґлазґо, Об’єднане Королівство.
Розпочну з того, що подавався на академічну мобільність я за нормальних часів, коли назва коронавірус асоціювалася з Китаєм і провінцією Вухань, а моя співбесіда проходила вже онлайн з першими випадками захворювання вже в Україні.
Моя мобільність почалась в 2017 році, коли я дізнався про цю можливість і кожного семестру мав намір подаватись на конкурс, але кожного разу мав своє АЛЕ. Як типовий студент, я почав усе робити останньої миті, і подати заявку в останній для мене вагон, осінній семестр свого четвертого року навчання. Погана ідея робити все, коли «палають пальці», тому дуже раджу не брати це за приклад.
Цікавим кроком була організація та збір всіх необхідних документів, адже вся комунікація відбувалась за допомогою корпоративної пошти. Не обійшлося без загальних курйозних моментів «не побачили листа від університету Ґлазґо», «зв’язуватися зі співробітниками академії за допомогою коментарів у його соціальних мережах» бо він там частіше буває ніж на “емейлі”, (саме тривала приймальна комісія, тому все ОК). Але це скоріше виключення з правил, аніж постійна тенденція, бо все дійсно робилося в дещо неповному розумінні всіх процесів, що відбуваються навколо. Зрештою все вдалося, і навіть є що згадати і над чим посміятись.
Віза та квитки купувалися і робились в останній момент, але нам пощастило і все склалося якнайкраще. Ми всюди встигли за дедлайнами і купили квитки за нормальною ціною. Єдине «но», що на час прильоту ми пропустили тиждень активностей для фрешів через ізоляцію після прильоту. Взагалі я можу сказати, що повністю пропустив вступну частину до спільноти Університету Ґлазґо, але зрештою можу сказати, що мене здогнала «віртуальна приналежність», я став частиною цього університету, хоч здебільшого і віртуально, проте я відчув дух і вайб місця та нового оточення.
Перейдемо до найцікавішого питання — онлайн-освіти. Всі мої дисципліни здебільшого базувались на дослідженні та вивченні питань, тому це було дуже подібне до того що ми маємо наразі в КМА, проте їхня платформа «Дістеду» — Мудл набагато ширша і більш розвинена і є повноцінним фундаментом, де є все для полегшення роботи з курсом та комунікації у форматі студент-викладач та студент-студенти. Хотів би бачити це і в нас.
Соціальне життя — дуже багато онлайн подій, тренінгів та курсів доступно для засвоєння. Проте, на жаль, нічого оффлайн, хоча дуже хотілось. Брак комунікації можна було нівелювати на території кампусу, який був відкритий мало не 24\7, дуже крутої бібліотеки, читальних та спортивних зал; студентів, які перманентно тусуються поряд. Взагалі відчувалась підтримка університету, свого часу наш університет став одним з найбільших осередків коронавірусу в Шотландії та взагалі в ЮК, і я одразу відчув турботу від університету у вигляді листів підтримки, порад, гарячих обідів, солодощів та подібних речей. Дрібниці, проте дуже приємні!
Що змінилось.
Безумовно, це був дуже крутий досвід. Змінив своє ставлення до процесів навколо, зокрема коронавірусу, я пізнав подорожі наодинці з собою та новим місцем. Знайшов у собі нові двері та здібності, нові знайомства та друзів. Переоцінив речі навколо себе та оточення, в якому я перебуваю. Думаю, не варто говорити про нові цілі та мотивацію, які я привіз із поїздки разом із новими враженнями, емоціями та досвідом.
До речі, після туманної, вітряної Шотландії та дощового Ґлазґо, я говорю, що немає поганої погоди як такої, ти можеш просто бути до неї неготовий морально чи фізично!
Об’єднане Королівство та коронавірус пробивали дно, спустошували надії та плани для подорожей, проте вони абсолютно розламали мої стереотипи та уявлення і показали як це може бути, вони зробили мій досвід ще ціннішим та наповненим. Дуже вдячний своєму вибору та навіть не думав жалкувати через обставини що склались у світі та новий штамп хвороби, який саме з’явився наприкінці 2020 року.
Як висновок і пораду хочу побажати кожному ламати власні шаблони та виходити з зони комфорту (саме десь там і є зона росту). Еразмус — крута подія в моєму житті, незважаючи на благодатний карантин і всі дотичні обставини. Не буду сильно нахвалювати, щоб не створювати ажіотаж! Але це саме той момент коли не потрібно думати, потрібно їхати!
Any experience is a good experience!
Польоти уві сні та наяву
Виставка. Фільм. Контекст. Епоха.
17.12.2020–07.03.21
Вийди з метро та повертай праворуч. Ти відразу зрозумієш, куди крокуєш: велика десятиповерхова будівля опиниться відразу перед тобою. 9 сходинок вгору і великі скляні двері зі стрілками — майже у цілі, залишилось купити квиток та потрапити до просторої зали, повної лабіринтів та потаємних кімнат. Радієш, адже для студентів знижка, роздивляєшся квиток та прямуєш уперед та ліворуч, на хвилину задумуєшся про ліфт та впевнено крокуєш до сходів — засидівся дома, потрібно хоч трошки розім’яти м’язи. Перший, другий, шостий і ти вже на місці. Відчиняєш двері та глибоко вдихаєш, аби здивовано впізнати запах … сіна? Озираєшся і бачиш: ось вона, у самому центрі, велика копиця свіжого духмяного сіна, біля якої хочеться зупинитися на хвильку, а потім стрибнути з розгону та розридатися, вилити увесь свій сум та хронічну втому, що нахопилась за останні кілька років. Темний екран. Титри.
Так закінчується кінострічка українського режисера Романа Балаяна «Польоти уві сні та наяву» і починається виставка, присвячена цьому фільму та епосі, в якій його було знято.
Сама картина досі не має визначеного жанр у— режисер характеризує її як трагікомедію, поки деякі кінокритики вважають її екзистенційною драмою, ба навіть відносять до представників радянського артгаусу. Але всі сходяться в одному — вона відразу вступила у ряди живої класики та мала шалені касові збори незважаючи на те, що попри цензуру вийшла у прокат у 1987 році, за п’ять років після завершення зйомок.
Так в чому ж її особливість? По-перше, вона знята на кіностудії Довженка, що дуже незвично для кіно тих років, коли всі стрічки, що мали хоч якийсь шанс на успіх, виростали на великих московських кіностудіях. По-друге, головний герой цієї кінокартини, якого зіграв Олег Янковський, значно виділявся серед інших персонажів радянських фільмів, які виходили в ті роки. Невпевнений у собі, вразливий та легковірний, Сергій Макаров не боровся за інтереси партії та мріяв доєднатися до революції. Він лише хотів розібратися у собі та зрозуміти — хто він такий і яке місце посідає в цьому світі. Він вміщав у собі портрет типового радянського інтелігента того часу, який належав до досі невидимого середнього класу і страждав від невизначеності «брєжнєвського застою». Окрім того, режисер одним з перших на теренах СРСР почав висвітлювати урбаністичні теми, що не дуже схвалювалось радянським урядом.
Окремо потрібно сказати й про персону самого Романа Балаяна, який вважав себе учнем Сергія Параджанова та зміг зробити те, на що не спромігся сам геній — зняти фільм про місто.
Кожна славетна столиця повинна мати свої символи та фірмові знаки, за якими її впізнають туристи та місцеві жителі. У Рима є «Велика краса» Соррентіно та «Рим» Фелліні, а ось Нью-Йорку особливо пощастило — за нього взявся сам Вуді Аллен, який зняв культовий «Мангеттен» 1979 року та продовжив свої традиції протягом наступних десятиліть на тлі міста, котре ніколи не спить. Київ мав свого творця та всі шанси на кінокартину, яка прославить його за межами батьківщини — але, на жаль, світ вже ніколи не побачить «Київські фрески» Сергія Параджанова через жорстку радянську цензуру. Як говорив сам режисер, «…подивившись нашу заявку, дирекція студії одразу ж закрила фільм. Час перетворив наш матеріал на фільм, і я хочу, щоб ви подивились його». Наразі для перегляду доступні лише змонтовані кінопроби, але й з короткого чотирнадцятихвилинного відеоролику зрозуміло, що на нас чекав великий фільм, але не дочекався.
Виставка, присвячена фільму «Польоти уві сні та наяву» вийшла надзвичайно прекрасною зі всіх сторін — вона змогла передати не тільки емоційний настрій режисера, у якому він перебував протягом зйомок культової кінострічки, але й достовірно та обережно зобразити бентежну ситуацію тих часів, у котрій опинився кожнен «радянський» інтелігент. Долі багатьох людей сплітаються у чудний візерунок, що назавжди змінив історію українського кінематографу та став попередником сміливих стрічок 90-х років. Тому, коли у вас буде вільний час після 26 січня, обов’язково відкрийте цю статтю ще раз, перечитайте перший абзац і… мерщій на метро «Голосіївська».
Скрипторій: роман «Радіо Ніч»
У грудні 2020 року відбулося багато позитивних подій. Поряд із перемогою Маї Санду на виборах у Молдові чи початком масової вакцинації від Covid-19, цей місяць я асоціюю з такою приємністю, як публікація нового роману Юрія Андруховича “Радіо Ніч”. Сподіваюся, ця невелика рецензія, що не містить спойлерів, допоможе вам скласти уявлення про книжку та визначитися, чи хочете ви її прочитати.
Хоча насправді “Радіо Ніч” — роман, сюжет якого можна спойлерити зі спокоєм на серці, бо суцільний розвиток подій від початку до кінця твору захоплює значно менше, ніж авторські роздуми, короткі фрази, конкретні епізоди та описи. Власне, сюжет почасти спойлерить сам себе, оскільки події розвиваються нехронологічно, що створює мотивацію глибше проникати в деталі та причинно-наслідкові зв’язки між хаотично розміщеними епізодами замість того, щоб швидко і впевнено рухатися вперед чітким і послідовним сюжетом.
Роман побудований зі шматочків. З коротких уривків радіоетеру Йосипа Ротського, із заплутаних і незавершених оповідок, з проґалин у цих історіях, із п’єси та новели, з часопростору XXI і XV століть. І всі ці шматочки, які можуть читача спершу відлякати, створюють у цій всій історії, якщо можна її означити в однині, щось справді варте читацької уваги.
У цих уривках, принаймні тих, що стосуються нашого часу, Юрій Андрухович, який не користується соцмережами й інколи може справити враження людини, дещо відірваної не лише від Facebook’у, а й від соціуму загалом, немов наскрізь бачить етос сучасної цивілізації. Він майстерно описує нігілізм, легкі тони якого часто проглядаються в людях, жахає глобалізацією, яка, подібно до телеекранів з “1984” Джорджа Орвелла, робить єдиним справді надійним методом збереження конфіденційної інформації людський мозок. Засновник “Бу-Ба-Бу” карбує клавішами слова, неначе розжареним тавром відтискає якісь жахливі знаки на людській шкірі, коли пише про глобальне потепління (або ж “попекління”). Він нагадує, що сонце з року в рік починає не просто сильно пекти — воно починає випалювати поля і кип’ятити моря у той час, коли в передостанній авторитарній державі Європи продовжують восени палити суху траву й опале листя.
Також, за словами самого Андруховича, це веселий роман. Не цілковита комедія, читаючи яку ви заливатиметесь реготом, однак час від часу кумедні о́брази, ситуації, метафори та каламбур, скоріш за все, змушуватимуть вас усміхнутися, що своєчасно лише підсилить задоволення від процесу прочитання книжки, у якій, правду кажучи, вистачає також і драматичних та похмурих сюжетів.
Інколи літературний твір хочеться означити певним жанром, навіть якщо такого жанру не існує. Зі мною таке трапилося, коли я назвав “Козацький міт” Сергія Плохія “історичним детективом”. Цього разу така штука сталася знову, але з тією відмінністю, що “акустичним” роман “Радіо Ніч” називаю не лише я, але й сам автор.
По-перше, через QR-код на задній обкладинці, який надає доступ до 15 музичних композицій, що вмонтовані в текст роману і естетично та настроєво відповідають та доповнюють ту частину твору, де кожна з них згадується. По-друге, тому що, крім цих 15 композицій, у тексті згадується безліч інших музичних шедеврів (і не дуже), які також настроюють обізнаного в музиці читача на певну емоцію.
А взагалі цей роман приємно смакувати хоча б через стиль автора, чудові новотвори, каламбури та дуже витриману і постмодерністичну атмосферу, яка тут панує.
Раджу всім поціновувачам постмодернізму не думати і читати роман “Радіо Ніч” Юрія Андруховича.
Ілюзіон: Козаки. Абсолютно брехлива історія
Попередній досвід перегляду фільмів про козаків готував мене до найгіршого. Пиятика, шаровари, шаблі — типовий набір кліше, які, на жаль, трапляються чи в кожному «витворі», де згадують «славних предків наших запорожців». І з цього погляду серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія» навсправжки дивує. Сама назва наче готує глядача чи глядачку до того, що не варто шукати проколи авторів, бо весь серіал — це вигадка.
Поза тим, варто визнати, що авторам вдалося трохи передати дух епохи. Передусім це проявляється у жартах, які раз-по-раз лунають з уст головного героя стрічки, Івана, якого зіграв актор Юрій Дяк. Іван — юнак з «гречкосіїв», який має благородну місію — врятувати власну матір з полону, і навколо цього прагнення розгортаються події у «Козаках». Його «некозацьке» походження аж ніяк не збігається з надзвичайною харизмою, неабиякою кмітливістю і гострим гумором. Певне, лише заради цього персонажа варто виокремити вісім годинок на перегляд серіалу.
Водночас й інші герої не викликають перманентного бажання затулити обличчя рукою і вимкнути звук. За персонажів хочеться переживати, радіти і співчувати. Попри те, що серіал — комедійний, його авторам вдалося зачепити і ширші питання. Особливо добре висвітлені жіночі герої. Мар’яна (Міла Сивацька) — уособлення гідності і самоповаги. Героїня таки знає собі ціну, що напрочуд контрастує з клішованим образом дівчини, яка побивається за своїм коханим козаком. Катерина (Тетяна Малкова) — цілковита протилежність до Мар’яни за типажем, але й вона постає як напрочуд розумна і винахідлива жінка, що прагне відстояти свою корчму за будь-яку ціну. Їй складно симпатизувати, але бізнес є бізнес, тож подекуди різні методи є виправданими.
Окрема сюжетна лінія пов’язана з турецьким слідом. Вона видалася найбільш загадковою, зокрема, й завдяки постаті посланця від султана Петра, якого зіграв Михайло Кукуюк. Чи не кожна репліка героя містить якусь загадковість і змушує глядачів і глядачок перебувати у постійному невіданні. Інша справа — граф Федір Орлов (Михайло Гаврилов) — найбільший антигерой серіалу. Його жага до влади вражає від першого епізоду, а кривавість видається подекуди несумісною з комедійним жанром «Козаків». Однак автори серіалу не змогли відмовити собі у слідуванні кліше. І головний антагоніст заговорив російською… Як виправдання можна сказати, що російська — не єдина іноземна мова, яка звучить у серіалі, але сама картина доволі показова.
Насамкінець, відзначу ще один показовий момент. Усі владні мужі серіалу — і цар московський (Георгій Делієв), і кошовий отаман (Остап Ступка), показані як люди слабкі. Вони залежні від підданих, які постійно ними маніпулюють. Особливо це показово на прикладі отамана, який став жертвою інтриг писаря (Ігор Портянко) та характерника (Олександр Мельник відіграв цю роль геніально). Загалом, постійні інтриги та боротьба за владу — настільки звичне явище, що по-справжньому дивуєшся якомусь новому ходу від сценаристів. І, здається, що творцям «Козаків» цей хід вдався.
Попри усі хиби, цей серіал однозначно варто дивитися. Не надто якісні моменти завжди можна пропустити, щоб насолодитися красою інших епізодів. «Козаки. Абсолютно брехлива історія» — це все ж про відпочинок і пригоди, аніж про запал чи рефлексію. І це — чудово!
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
