Соборність. Спудейський вісник №2 (26.01.22)
· «Від Сяну до Кавказу»: соборність та (не)соборність українців у 4 подіях
· День соборності у Відні: солідарність з Україною
· Скрипторій: «Я змішаю твою кров із вугіллям»
· Свій-інший-чужий в українській літературі від Тараса Лютого та Віри Агеєвої
· Сонцестояння 3.0
«Від Сяну до Кавказу»: соборність та (не)соборність українців у 4 подіях
22 січня ми традиційно відзначаємо День Соборності України. Того ж 22 січня Президент України офіційно привітав нас із цим святом, між іншим, ось цими словами:
«Історія України — не тільки предмет для вивчення, важливо її зрозуміти, осягнути причини дій, усвідомити їх наслідки, проаналізувати помилки, провести історичні паралелі та зробити правильні висновки. Відповісти на питання — чому так сталося, що відлік сучасної незалежної України ведеться не з 22 січня 1919 року, і як нам діяти, щоб цей відлік більше ніколи не переривався.
Відповідь очевидна — єдність Українського народу. Це підґрунтя наших успіхів, запорука сильної незалежної держави й відновлення її територіальної цілісності. Це принципова цінність для нас», — Президент України, Володимир Зеленський.
Попри очевидні політичні дискусії навколо фігури шостого Президента України, вочевидь, ця цитата гаранта наводить на вельми державотворчі роздуми: якщо ми говоримо про єдність, соборність чогось, не потрібно штудіювати підручник із формальної логіки, щоб дійти висновку, що це «щось» до цього було розділеним.
І якщо це так, то замість того, щоб укотре перечитувати історію Акту Злуки ЗУНР та УНР (це також потрібно, але ви це можете зробити й без нас), спробуймо пригадати найдавніші моменти зі сторінок української історії, котрі, напевне, багато з вас призабули після успішного складання ЗНО. Можливо, нам вдасться хоч трішки «зрозуміти, осягнути причини дій, усвідомити їх наслідки». А саме: чому попри становлення більшості європейських націй у XVIII–XIX століттях, українці до сих пір потерпають від кризи національної єдності?
Любецький з’їзд
«Кождо да держить отчину свою», — тримає сувій із цим написом літописець-чернець, якого викарбував Геннадій Єршов на пам’ять про відомі зі шкільної парти події, тобто про Любецький з’їзд.
Формування Руської держави під проводом Ольги, Володимира та Ярослава каталізувало утворення українського етносу: роз’єднані племена майбутньої південної Русі до певної міри консолідуються в єдиній державі та навіть починають уживати спільний етнонім «русь»/«русини» як самоназву.
Однак зі смертю Ярослава чи то через надто інтенсивне розмноження його нащадків, чи то через негнучку систему престолонаслідування, чи то через посилення економічної та політичної могутності руської переферійної вотчини, а може, і через усе це разом, Русь входить у період феодальної роздробленості, — час перманентних конфліктів між Рюриковичами.
Любецький з’їзд 1097 року був покликаний припинити ворожнечу між князями заради боротьби з половцями, проте він став символічним початком кінця. Міжусобиці продовжилися відразу після завершення з’їзду та вже не закінчувалися.
Фактично з тих часів русини-українці не будуть жити в одній державі ще близько чотирьох століть: останнє південне князівство, що остаточно не здалося монголам, а саме Галицько-Волинське, урешті-решт пало: 1349-го Галичину поглинає Польша, згодом Гедиміновичі інкорпорують Волинь у ВКЛ.
Берестейська унія
Антоній Грекович був впливовим релігійним діячем кінця XVI — початку XVIII століття. Походив із Рогатину. Був висвячений на архидиякона Дерманського монастиря. У 1605 році став очільником Віленської братської школи. Наблизившись до одного з організаторів Берестейської унії митрополита Іпатія Потія, у 1609 був відправлений до Києва як його намісник. Антоній здавався обачливим кліриком, але в 1618 році спробував поширити свою владу на Михайліський монастир, що викликало різку реакцію: козаки схопили його та втопили в ополонці в Дніпрі.
Чому ж, здавалося б, русинам-козакам убивати русина-церковника в Києві, та ще й у відносно мирний час? Відповідь, як це часто буває, приховано в тогочасній церковній політиці: Грекович пав жертвою протистояння між прихильниками Берестейської унії 1596 року, до котрих він, власне, і належав, та православними, що унії різко противилися.
Православ’я на Русі, центром котрого була Київська митрополія, від свого заснування було в тісних зносинах із Вселенським патріархом у Константинополі. Однак через падіння Другого Риму під навалою османів у 1453, християнство східного обряду фактично опинилося на межі свого існування, у тому числі й на теренах України. Дров у багаття додавала корумпованість та деморалізація кліру, занепад богословських наук та полонізація руських еліт, особливо після Люблінської унії 1569 року, за умовами якої південно-західна Русь (майбутня Україна) опинилася в складі Польського Королівства, котре своєю чергою стало складовою Речі Посполитої.
Таким чином на кінець XVI століття православ’я опинилось у глибокій кризі, що чудово розуміли тогочасні еліти — шляхта та церковні діячі.
Ініціативу в русі за відродження виявили насамперед миряни, нечисленні, але досить заможні та тоді ще впливові православні магнати (як Г.Ходкевич або князь В.К.Острозький) і міщани, об’єднані в братства, які взялися за розвиток книгодрукування, освіти, в т. ч. богословської полеміки, сприяючи кращому усвідомленню власної релігійної ідентичності та особливого місця в ній візантійської спадщини.
Аби вирішити всі наявні питання, церковні владики з 1590 починають регулярно збиратися в Бресті. Не без участі В. К. Острозького та вищезгаданого Іпатія Потія (не остання людина в Речі Посполитій: сенатор, колишній секретар короля та єпископ), єпископи вирішують відправити його та ще одного єпископа до Риму. Домовившись із папою Климентієм VIII, котрий своєю чергу домовився з польським королем, у 1596 році в тому ж таки Бресті було ратифіковано угоду з Римо-Католицькою церквою, за якою православні приймають католицький Символ Віри (тобто й віровчення), переходять з-під контролю Константинополя під контроль Риму, проте зберігають візантійський обряд, календар та певну автономію.
Усе б нічого, але клір не вважав за потрібне повідомити мирян про всі тонкощі процесу (в елітарному ранньому модерні нічого церемонитися з плебеями, так-то!), Католицька церква не повідомила клір, що вона не вважає унію актом возз’єднання церков, а лише «примиренням і навернення руських єпископів до Католицької Церкви» після «засудження й відкинення єресей, помилок і схизм».
Результат влучно описує історикиня Наталя Полонська-Василенко:
Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церков… На боці уніятської були: митрополит, п’ять єпископів, визнання польським урядом, а головне — могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і народ, їх зверхник, Царгородський патріярх, не був у стані боронити їх…
Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі батьків…
Конфесійний розкол серед українців не подолано й досі.
Перший поділ Речі Посполитої
Поділи Речі Посполитої є національною трагедією для Польщі. Однак події, що відібрали в нашого сусіда його державність позначилися не лише на ньому, а й сильно вплинув на подальшу українську історію. У ході Першого поділу між двома монархами під номером ІІ (Йосипом та Катериною) у 1772 два центри творення української державності (наддніпрянський та галицький) були ще більше відірвані один від одного.
Встановлений символічний «Збруч» між Заходом і Сходом, який призвів до разючої відмінності як у світській, так і в політичній культурі, долання чого згодом буде коштувати величезних зусиль видатним українським мужам у часи Української революції 1917–1921.
Четвертий конгрес Русько-Української радикальної партії
Одним із найперший та найбільш популярних творів, що обстоював ідеї України як суверенної та соборної держави, стала брошура «Самостійна Україна» 1900-го року Миколи Міхновського. Це був перший твір на Наддніпрянщині та й узагалі в усій Російській імперії, де так відкрито декларувалися подібні ідеї.
Проте найпершим, хто, так би мовити, «винайшов» українську соборність та незалежність, був Юліан Бачинський зі своєю роботою «Україна Irredenta», у якій ідея політичної самостійності українського народу обґрунтувувалася в межах, увага, марксистського дискурсу.
У сьогоднішніх реаліях радикально українофільский марксист може для когось прозвучати як злий жарт, але потрібно розуміти, що наприкінці ХІХ-го століття марксизм був одним з основних інтелектуальних рупорів для юнаків на кшталт Юліана Бачинського.
Русько-Українська радикальна партія (РУРП) була заснована в 1890 році відомими на той момент в Східній Галичині діячами: Іваном Франком, Михайлом Павликом і Северином Даниловичем.
Як і все українство тоді воно більшою мірою трималося на поглядах Драгоманова, котрий, перебуваючи в еміграції, фактично виховав ціле покоління українофілів. Ці погляди можна описати трьома словосполученнями: громадівський соціалізм, класичний лібералізм та автономізм в національних справах.
РУРП, «стара школа», яка була вірна ідеям Михайла Петровича, притягувала все більше молодих проукраїнських інтелектуалів, котрих подібний стан речей на ідеологічному поприщі не задовольняв: вони прагнули більш кардинальних перетворень. Такою собі декларацією поглядів молодого покоління галицьких українофілів і стала «Україна Irredenta» Юліана Бачинського.
29–30 грудня 1895 року на Четвертому конгресі Русько-Української радикальної партії вперше з вуст Бачинського прозвучала формула української соборності:
«Заявляє русько-українська радикальна партія, що здійснення усіх її соціалістичних ідеалів можливе тільки при повній політичній самостійності руско-українського народу і повнім праві його рішати самому у всіх справах його дотикаючих…»
Хоча український, навіть не радянський, марксизм зі зрозуміло яких причин досі залишається табуйованим, унесок Юліана Бачинського в розбудову ідеї незалежного і соборного українства справді дозволяє цій людині ввійти до національного пантеону. Як писав значно пізніше член УНДП і Українського націонал-демократичного об’єднання (УНДО), держсекретар в питаннях земельних справ першого уряду ЗУНР (1918–1919), Степан Баран:
«“Кобзар” Шевченка, що його знали ми в тоді оголошеній цілості, і “Україна Ірредента” Бачинського, як теж деякі твори Івана Франка, зробили нас, старших гімназистів і студентів, українськими державниками і соборниками.»
Зрештою…
Дивлячись на хід історії людської цивілізації як на постійний розвиток держатворчих процесів, очевидно: становлення, а отже, і соборність нації та держави — це не перманентний стан, а змінна категорія.
Тож додавши трішки схоластики, скажу: історія України — це історія конкретних людей. То й відповідальність за цю зміну чи то в сторону розбрату, чи навпаки, у сторону єдності, лежить не абстрактних універсаліях типу «нації» та «держави», які своїм роком творять життя індивіда. Ні, навпаки.
На плечах кожного виконавця спільної справи, кожного індивіда, лежить відповідальність за соборність нації та держави, бо, як ми бачимо, історія України — це історія конкретних людей зі своїми бажанням, поглядами, думками та діями.
Це історія кожного з нас.
День соборності у Відні: солідарність з Україною
О 15-й годині в суботу півсотні людей зібралися у середмісті Відня, щоб привернути увагу до подій в Україні та висловити свою солідарність з українцями. Посередині невеликої площі обабіч музею мистецтв поставили мікрофон з колонкою. Позаду розвіювався синьо-жовтий прапор — у Відні в цей день було доволі вітряно. Поруч стояв стіл із прапорами Європейського Союзу. Акцію ініціювали представники «Vienna Goes Europe». Це громадська організація відстоює ідею об’єднаної Європи та прагне поширювати європейську ідентичність в культурному просторі, що включає й території поза межами ЄС.
Після вступного слова комісар «Vienna Goes Europe» Дітмар Піхлер закликав усіх охочих висловити свою підтримку Україні. Відтак, акція переважно відбувалася у форматі «вільного мікрофона». Загальне звучання зібрання було доволі поліфонічним — із площі можна було майже одночасно почути німецьку, англійську, російську та українську мови. І хоча не всі присутні могли розуміти кожне слово, яке лунало з колонки, усіх об’єднувало почуття солідарності з українцями. Серед тих, хто підходив до мікрофона були грузини, чеченці, росіяни й австрійці. Австрійський пан у светрі кольорів прапора ЄС сказав, що добре пригадує події Євромайдану, а тому не може не підтримати українців і сьогодні. А перед тим пан, який народився в Ічкерії, додав, що українців та чеченців поєднують роки підтримки у складних ситуаціях, коли українці боролися на боці чеченського народу у 1990-х, а чеченці боряться на боці українців тепер.
Однак найбільш емоційною видалася промова Кароліни з Харкова. Дівчина виступала англійською, тримаючи в руках плакат з портретом Данила Дідика, 15-річного хлопця, який загинув внаслідок теракту під час мирної ходи у Харкові у лютому 2015 року. Пам’яті хлопця присвячений мистецький проєкт режисера Руслана Горового «Так працює пам’ять». У суботу історія про Данила пролунала й у Відні. Наприкінці своєї промови Кароліна закликала не допустити того, щоб європейські діти гинули від бойових дій.
Акція тривала трохи більше півтори години. Після закінчення виступів організатори частували присутніх теплим чаєм, бо надвечір ставало зимно. Біля столу стояла Каті Шнееберґер, президентка «Vienna Goes Europe». Вона виступала на початку зібрання, а тепер збирала реманент у чорну валізку. Я запитав її про організацію події, і вона охоче розповіла про мету акції:
Ми хочемо продемонструвати солідарність з Україною. Ми вже робили подібну акцію для підтримки білорусів у 2020 році. Ми поширимо інформацію про подію в соціальних мережах, щоб підвищити обізнаність з подіями в Україні. Щоб люди могли розпізнати, що там відбувається.
Відзначення Дня соборності України у віденському середмісті минуло доволі швидко. Одначе присутність десятків людей, об’єднаних ідеєю солідарності, залишила по собі приємні враження. Складно виснувати щодо глобального впливу цієї акції на обізнаність місцевих із ситуацією в Україні, але ефект присутності таки вдалося створити.
Скрипторій: «Я змішаю твою кров із вугіллям»
Щоб зрозуміти когось, в першу чергу, варто уважно його слухати. Наче все просто. Добре, тоді кого мені слухати, щоб зрозуміти український Схід?
2016 року Олександр Михед вирушив у своє паломництво шістьма містами Донеччини й Луганщини в межах проєкту «Метамісто: Схід», кожен учасник якого мав власну сферу дослідження: урбаністика, офіційна і неофіційна культура, а окрім цього ще й розробка архітектурних і мистецьких рішень, що втілювались протягом півторарічної мандрівки. Темою дослідження Михеда були міфологеми міст, тобто вилущення із загальної свідомості містян певних універсалій, установок, нав’язаних чи органічних, які у подальшому впливатимуть і на формування самоусвідомлення жителів, і, на жаль, на несвідомість також.
Кліпова форма оповіді містить уривчасту внутрішню динаміку, адже писалась у режимі реального часу: сталось — занотував, побачив — описав, та містить калейдоскоп випадково почутих діалогів з потягу від Лисичанська до Сєвєродонецька, від Сєвєродонецька до Бахмута і так далі, фрази на парканах і стінах, час від часу експертна думка таксиста, і основна лінія — погляд на міста. Міста, мов кубики Рубіка, повертали різними гранями, дивились під усіма доступними кутами, автор аналізував зі сторони, а погляд з середини — у розмовах з письменниками, митцями й науковими діячами — тими, чиї рефлексії щодо власного досвіду та критичне осмислення історії є дороговказами для роздумів читача. Серед них, звісно, Сергій Жадан, Алевтина Кахідзе, Олена Стяжіна та ще троє непересічних особистостей.
Для змалювання психологічного портрета міста, чи влучніше сказати — групової світлини, текст наповнений короткими уривками розмов з містянами за різних обставинах та часу з радикально різними позиціями щодо однієї й тої самої теми: хтось був зацікавлений процесом створенням муралу чи скульптури, хтось був провідником по зруйнованому снарядом будинку, або ж траплялись знудьговані перехожі, які не проти повчити життю того, хто попадеться під руку.
Насправді подорожує автор не лише горизонтально, територією, а й вертикально, заглиблюючись в архіви та даючи голос неперетравленому минулому, без ретуші, яка мала б стерти прірву між реальністю та запропонованою реальністю, або розмежувати людей на «нас» і «їх». Ці косметичні втручання відбувались за допомогою прозорих ниток міфів, які зараз необхідно навчитись виявляти для розуміння причин і наслідків, розуміння, де саме той шов у клаптиковій ковдрі історії, який було вигідно комусь прошити для маніпуляції та контролю.
Чи можливо цілком зрозуміти досвід, наприклад, шахтаря, жодного дня не провівши під землею, живучи поза бульбашкою скам’янілих від часу та вугільного пилу понять? Цілком — ні, та цілковите пізнання іншої людини досить утопічна річ, та можна поглянути по-новому, змінивши упередженість на допитливість. Не спускатись самому у шахту, а слухати тих, хто виходить з неї. У вихідців із пащі ласої до людських життів копальні реальність і особливості наративу про себе багато в чому спираються на міфи. Деякі з них автентично шахтарські, тісно переплетені із забобонами та легендами, але найбільший вплив мають радянські міфи, абсолютно штучно синтезовані. Перший з яких — назва територій Сходу «Донбасом», яка лишає дуже мало простору для характеристики, лишається лише вказівка на сировинну функцію та індустріальне … все: від побуту до ідеології.
Міф «Донбасу», мов пласка земна поверхня, що тримався на чотирьох черепахах: контроль, конформізм, пролетарська гордість і відчуття відособленості, які своєю чергою спираються на величезного кита — «світле майбутнє», заради якого злидні й нехтуванням людських прав у свідомості підміняються на справедливу жертву і внесок у суспільне благо. Насправді у цьому химерному зоопарку міфів набагато більше експонатів, деякі з яких вимерли природним шляхом, деяких підкосило освітою і декомунізацією, а ще певна частина спарувалась з сучасною пропагандою і рід ідеологічних покручів продовжився. Одним з них є деструктивна ностальгія по міфічному Втраченому Раю, який треба будь-що повернути.
Книга Олександра Михеда «Я змішаю твою кров із вугіллям» аж ніяк не дає повноти знань про український Схід, та прочитавши одну книгу на цю тему ми не можемо чесно сказати «все, тепер зрозуміло», що було б черговим спрощенням. Замість ілюзії повноти знань, книга дає імпульс до подальшого занурення в історичні реалії Донеччини й Луганщини, та спонукає проводити власне дослідження протягом читання: гуглити назви міст чи особистостей, про які раніше не чули, а тепер хочете знати все. Як зазначив Жадан: «щоб не відокремлювати Схід — його треба розуміти» і це оптика свідомості, чуйності й допитливості, на яку заслуговує будь-яка частина нашої країни.
Свій-інший-чужий в українській літературі від Тараса Лютого та Віри Агеєвої
Про двійництво, пристосуванство та мімікрію, про класиків української літератури, про свого та чужого, про українську русистику та політику національної пам’яти поговорили філософ Тарас Лютий та літературознавиця Віра Агеєва 20 січня в книгарні-кавʼярні “Zakapelok” під час обговорення своїх нових книжок «Двійник» та «За лаштунками імперії» відповідно.
Неймовірна розмова, яка охоплює безліч важливих тем! Просто не можу забрати у вас, шановні читачі, можливість подивитись запис цієї чудової розмови і всього-на-всього її переказати, тому обмежу себе коротким аналізом і закликом до перегляду.
У розмові могилянських науковців наскрізною темою стало іншування, демаркація «свого» від «чужого», що є надзвичайно актуальною сьогодні в багатьох своїх формах: чи то у формуванні власного «я», чи то культурної ідентичности цілої нації, зокрема українців, яким ця проблема як ніколи резонує в часи російсько-української війни. Тарас Лютий додав, що безумовно прояв самобутности неможливий без взаємодії з «іншим», однак варто бути обережним, щоб ось це «інше» не перетворилось на «чуже» і не знищило вашу оригінальність.
Звучить інтригуючи, погодьтесь! Тоді виникає логічне запитання, як можна зберегти себе, свою позицію в умовах, коли від «правильности» твоєї позиції залежить твоє життя. Тож як бути? Гарним прикладом стають долі українських письменників сталінської епохи Миколи Бажана та Павла Тичини, яких вважали видатними радянськими співцями. Всі ми пам’ятаємо, як в школі нам розповідали «краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину», бо ж як автор «Соняшних кларнетів» став складати пісеньки про трактористок і агіток. Однак, товариство, не все так просто й однозначно. Після смерті «батька всіх народів» деспота Йосипа Сталіна Микола Бажан, як і Максим Тадейович Рильський, після мімікрії потроху повертається до першоджерел своєї творчости, не без болю звичайно, і пише геніальні твори, а Тичина — ні. У чому ж тоді проблема? Як сказала Віра Павлівна, щирість не завжди добра штука і може внутрішньо знищити. Як зрозуміти цей неоднозначний вислів? Раджу переглянути запис і питання, що постали в голові одразу відпадуть.
Як ми знаємо, боротьба із залишками колонізаторського минулого триває і важливою цариною цього протистояння є література. Відбиваючи в собі історичний досвід, вона творить наше сьогодення, тож, на думку Віри Агеєвої, нам конче необхідна українська русистика. Не можу не погодитись з критикинею, адже нам потрібно досліджувати вплив російської культури на українську і тим самим розвіювати імперсько-радянські міти, щоб звести свій і розбудовувати свою державу в протистоянні до того «чужого», про який йшлося вище.
Дозволю собі короткий ліричний відступ і скажу, що дуже цікавою у історії формування імперського міту є роль нашої Академії, процитую Віру Агеєву: «Світло в Московію принесла Могилянка», що з історичної ретроспективи нормально, про що можуть вам сказати чимало істориків. До слова, більше про Могилянку в ті часи ви б могли дізнатись з курсу на Прометеусі.
Продовжувати писати можна довго, і про можливий рецепт політики національної пам’яти в Одесі з культом Юрію Яновському, і про засудження культу Булгакова в Києві, і багато іншого, про що йшлося під час зустрічі, однак краще подивитись власними очима та почути про можливий спільний двотомник авторів.
Сонцестояння 3.0
Піднявшись на другий поверх КМЦ, я почула оплески, а потім — сміх.
З кожною зупинкою маршрутки, що наближувала мене до Могилянки, хвилювання зростало (до того ж я ще й запізнювалася). Дистанційка все ж таки давалася в знаки, бо важко було уявити, як відбуватиметься ця святкова офлайн-зустріч. Але ж який це був кайф!
Сміх завжди підбадьорює, тому я впевнено переступила поріг і потрапила в зал, де спудеї захоплено й уважно слухали спікера. І свято почалося.
Про цей п’ятничний вечір можна написати багато. Денна зірка сяє яскраво й незабутньо навіть увечері. Привітання, сміх, ігри, розмови й жива музика. Повітря в залі наповнене ароматом піци й цитрусів, обіймами й дружбою, а також приємно-сентиментальним настроєм. А далі його прикрашали наші друзі з КУТа. Кожен щасливий. Бачити людину й не перейматися, що вона зависне, споглядати не емоджі, а справжню усмішку й радісну міміку. Й на мить усвідомити, що всі присутні — одне ціле, єдиний організм, не механізм. Тому що механізм — штучний прилад, а організм — жива й прекрасна природа.
Ми взялися за руки, заплющили очі й передавали один одному імпульс. Хтось стискає твою руку двічі, інший — один раз. Та натхнення й почуття єднання огорнули кожного десятки разів. Навіть найпоширенішим видом танцю, як на мене, були хороводи. Описати їхній настрій змогла б 3-річна дитина. Через те, що вона для вже стільки нового дізналася про цей світ, проте зустрічає новий день з цікавістю й широко розплющеними очима. На Вісник також чекає ще багато нових відкритів. Для цього є все: бадьорість фрешів, натхнення софоморів, досвід джуніорів і мудрість сеньйорів з магістерцями. Та головне для всіх — бажання творити, розвивати й розвиватися, висловлюватися і відкривати багатогранність могилянської спільноти.
На середині свята ми вимкнули світло, залишивши тільки ліхтарики, і почали в ігровій формі пояснювати, чим для нас є Спудейський вісник. Говорили, що це натхнення, нові емоції та друзі, самореалізація і самоствердження. Ми — родина, що з кожним роком зростає. Та найголовніше ви будете разом, незважаючи на те, чи ти завершуєш власний шлях у Могилянці, чи лише розпочинаєш. Думаю, Ернест Хемінґвей не образиться, якщо я використаю назву його роману, однак Вісник і спудеї — це свято, яке завжди з тобою.
І зазвичай будь-яке веселе свято, особливо дні народження, закінчуються тортиком, «Happy Birthday», задуванням свічок й оплесками. На Сонцестоянні схема була інакшою. Смачний тортик тільки розпочинав кінець вечора. Фінал був шумний (найшумніший і найшвидкісніший хоровод у моєму житті) і наостанок «Многая літа». Це було феєрично! Розкішні голоси й чудові люди!
Напевно, одного вечора спудей після насиченого дня спробує написати книжку про Могилянський Усесвіт. Адже кожна епоха має власні, особливі, літературні цикли, наприклад, «Гаррі Поттер» чи «Зоряні війни». Тож свято Сонцестояння точно заслуговує на десяток розділів.
Далі більше!
Зі святом, Віснику!
І сонце сходитиме!
© Спудейський вісник, 2022
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
