Сонцестояння. Спудейський вісник №1 (20.01.20)
Вітальне слово
▼
Faces of KMA: Аріна Кравченко
▼
Творці могилянського The New York Times
▼
Хто ж такі ці «СВОЇ»
▼
Вандрівка СВ до Чернівців
▼
Вибір редакції
Вітальне слово
“Спудейському віснику” — один рік! Це є свідченням, що ми вже зійшли над бурсою та закріпили свої позиції як щотижневе видання. У кожному зі своїх 43 випусків минулого сезону вісниківці писали про нашу спільну любов — Могилянку. Завжди говорили про її душу, її людей, приходили на допомогу, коли це було потрібно. На нашому рахунку десятки висвітлених подій за минулий рік. Це вистава “Атлант розправив плечі”, це численні квартирники від КУТа, це BYE Fresh, це “Міс Могилянка”, balnow, тощо. Наша команда завжди прагне бути актуальною та відвертою з читачем. Ми ділимось найпотаємнішим, починаючи від інтерв’ю, завершуючи нашою творчістю, думками. Ми стоїмо пліч-о-пліч з Україною, коли вона переживає визначні моменти своєї історії — сота річниця Соборності, вибори президента, звільнення Олега Сенцова та повернення українських бранців додому. Вдячні всім читачам за цей неймовірний, дуже насичений рік, проведений разом із нами. А що далі? Новий сезон і ще більше нових випусків. Продовжимо експериментувати з новими рубриками та запускати нові проєкти, деякі вже можна побачити в цьому випуску. Команда “Вісника” займається укладанням “Спудейського словесника” та готує перший “Змістовник”. Наш другий сезон — це ще більше творчості, ще більше подій, інтерв’ю, статей. Це нові книжки, фільми, подорожі. Це редакція, котра щотижня працює над створенням “Вісника”. Це Могилянка, котра дає нам сили, натхнення творити та діяти.
З усім теплом,
головний редактор “Спудейського вісника”
Сергій Фірак
Faces of KMA: Аріна Кравченко
Привіт. Ми, скоріше за все, не знайомі з вами особисто, однак ви, мабуть, уже читали мої статті, і, можливо, бачили мої плівкові фотографії. Мене звати Маша, я навчаюся на другому курсі політології. Я люблю писати, фотографувати та спілкуватися з цікавими людьми. Я в Могилянці вже півтора року, і я все ще в захваті від кількості креативних, яскравих, цікавих, талановитих людей у своєму оточенні. Це просто неймовірно. Тому одного дня я подумала: чому би не поєднати все, що я люблю, та ще й з користю? Так народилася ідея проєкту “Faces of KMA”, де я спробую показати вам багато hidden treasures, які ховає наша альма. Щотижня я буду спілкуватися з цікавими, активними людьми, і я готова закластися, що про більшість з них ви чули чи знаєте небагато. Також щоразу я фотографуватиму на свою плівкову камеру.
Сьогодні, на честь річниці Спудейського Вісника, я поспілкувалася з першою головною редакторкою СВ, студенткою української філології — 2 та просто моєю близькою подругою — Аріною Кравченко.
Розкажи нам трохи про себе.
Мене звати Аріна. Іноді звуть Ріною. Я з ФГНу, українська мова та література. Не думаю, що маю в собі щось таке, що точно вирізняє мене з-поміж інших. Я просто я. І з того щаслива.
Протягом року ти була головним редактором СВ. Як ти потрапила в СВ, чому тебе це зацікавило?
Це був абсолютно прекрасний збіг обставин. Він трапився на 1 курсі. Я щойно опинилася в Києві, новому, трохи для мене страшному, у дечому незрозумілому середовищі. Усе здавалося диким та іншим. І в цю інакшість я прийшла зі старою звичкою та давньою любов’ю — писати. Я просто хотіла якось реалізуватися на новому місці. Написала Глібові в сезон прийняття фрешів до різних СО, бо він тоді мав проєкт, дотичний до того, що мене цікавило, — КМАТoday. Виявилося, що проєкт досить камерний, проте Гліб вже думав з приводу створення чогось нового. Сказав, що матиме мене на увазі.
По правді, я тоді зовсім не сприйняла це все серйозно. До зими не було зовсім ніяких новин. Та й не скажу, що я на них уже дуже чекала.
Проте Гліб таки написав. Либонь, справді мав мене на увазі. “Я пропоную зробити тобі ризиковану штуку…” — сказав він. А штука полягала в тому, щоб створити демку, промку, пілот (звіть, як забажаєте) того, що ми маємо зараз.
Вийшло. І ми запустили Вісник, набрали команду. Це сталося якось секундно, моментно. І закрутилося.
Це був проєкт, яким я реально жила протягом року. Це було важко, але по-справжньому натхненно. Усе це дало мені купу прекрасних людей, вражень, досвіду. Це був постійний вихід із зони комфорту. Іноді страх, що не вистрелить. Але це справді був непересічний досвід. І я вдячна долі за нього.
Як тобі здається, яке твоє головне досягнення на посту редактора?
Ох. Головне досягнення. Звучить так претензійно. Але насправді думаю, що найважливішим є те, що вдалося з нічого збудувати досить потужну платформу, склеїти все докупи, зібрати команду неймовірних людей. Могилянці нами щиро цікавляться, а я тішусь, що ми зуміли цю цікавість запалити. Також пишаюся, що ми змогли поновити довгу й винятково цікаву традицію могилянських часописів. Проте це не власне моє досягнення. Це стовідсоткова командна робота.
Що для тебе Вісник?
Фактично — медіа. Якщо дивитися ширше, то невеличкий, неймовірно цікавий світ, де кожен другий пише вірші, де можна бути справжніми, говорити про те, що тебе насправді хвилює. Це літературники, зустрічі, це Білий Простір, сотні чудових статей. Це щось справді дивовижне. І якщо ви досі вагаєтеся: варто чи ні? Варто!
Що робиш, окрім редагування СВ та написання статей для нього? Що ти любиш? Any hobbies?
Шалено люблю мистецтво у будь-яких його проявах. Люблю людей. Пишу. Трохи пробую фотографувати. Трохи співаю. Люблю музику. Обожнюю читати. Життя без книг для мене — не життя. Насправді всього трохи. Я обожнюю експерименти, розширення меж власної свідомості. Тому легко хапаюся за нові для себе речі, нових людей, нові місця, проєкти та заняття. Люблю, коли кожен день, як нова історія. Незабутній та яскравий. Так, щоб захотілося записати, а згодом — перечитувати.
Що надихає?
Мене надихнути може все, що завгодно. Вірші, кіно, природа, розмова, спонтанна прогулянка, робота, їжа, чиясь гарна сукня в метро. Усе. Що. Завгодно.
Як ти вважаєш, яке головне завдання могилянських медіа? Які є труднощі та як можна їх подолати?
Як на мене, то берегти власну унікальність, автентичність, але не ізолюватися, плекаючи власну особливість. А таке, на мою суб’єктивну думку, іноді трапляється. Саме тому ми у Віснику завжди намагалися транслювати не лише суто могилянські новини, а й речі, що знаходяться за межами цього нашого маленького світу. Бо хто, як не могилянці, мають прокладати шлях новим прогресивним ідеям та поглядам, говорити про справді важливі речі?
Вакулюк Марія
Творці могилянського The New York Times
Напередодні дня народження Спудейського Вісника нагадуємо про тих, хто з початку існування університетської газети дбає про її наповнення, верстку та граматичну естетику.
“Столичний вісник” (Ді Бао) — перша друкована газета в світі, яка вийшла в Китаї у 713 році.
“Relation: Aller Furnemmen” — перша європейська газета, надрукована в Німеччині у 1609 році. Видавцем-редактором став Йоганн Каролус.
“Спудейський вісник” — перша могилянська газета, яка вийшла у 2019 році завдяки зусиллям Гліба Кузьменка та Аріни Кравченко.
Валерія Плічко та Оля Гунявая — одні з перших творців випусків Вісника.
На питання, чому саме Спудейський Вісник, Лєра щиро зізнається: “Спудейский вісник, тому що рік назад, коли все це зароджувалося, я не мала, де відпрацювати години, але більш за все тому, що мріяла попробувати у видавництві, отримати цей досвід”.
Для того, щоб стати частиною Вісника, Лєра зареєструвалася у Фейсбуці: “Усе почалося з повідомлень, які шерили усіма чатами про те, що набирається команда до чогось нового і класного, де треба писати. Я написала Глібу, він мене опитав і відбулася перша зустріч у Білому просторі! Тоді у мене була функція тільки шукати події по всій Могилянці і деколи навіть писати анонси. Для цього я навіть зареєструвалась у Фейсбуці!!!”
Якщо фільм, то “Щасливого Різдва” (“Геть не банальна романтична комедія!” за словами Лєри), а якщо книги, то “Дружина мандрівника в часі” Одрі Ніффенеггера та “Марсіанські хроніки” Рея Бредбері.
Недоторкана природа у першопочатковому стані — джерело натхнення темноокої філологині. “Для мене найпрекрасніше у світі — це природа, і зазвичай вся моя увага прикута саме до неї.” Серед Лєрених мрій — зробити світ навколо добрішим. Цінує пунктуальність, чіткість, відвертість і повагу до інших.
Лєрин улюблений випуск Спудейського — “Intermezzo” — підбірка книг, серіалів, фільмів та кав’ярень .
“Я впевнена, що з новим редактором прийдуть нові класні зміни і видання вийде на інший прекрасний рівень! Щиро вірю в це! І вітаю усіх нас з роком плідної праці ❤️”
До Спудейського вісника потрапила через бажання писати: “Ооо, на той момент, коли все лише починалося, мені страшенно кортіло писати. А ще я за декілька місяців до того дізналася про існування могилянських самвидавів, і мені нестерпно хотілося, щоб і за мого навчання у нас такий був. Справдилося :)”
Книга “Ніколи не їжте наодинці” допомогла Олі вступити у ряди творців Спудейського Вісника: “Присилають нам якось увечері наші Бадді повідомлення Гліба про те, що зараз шукають людей для відродження могилянського самвидаву. Я не довго думала і написала Глібу в особистості. Проходить певний час, я вже йду спати, а тут Гліб відписує. І у нас зав’язується розмова ще хвилин на тридцять. Я дуже боялася, що мене не візьмуть. А на другий день взяли всіх. Ну, ми «боролися» за посади, бо всі хотіли бути журналістами, а потрібні були і редактори з сммниками. Завдання у всіх було однакове: написати статтю про Могилянську Міс (конкурс як раз розпочинав піар-кампанію та відбір учасниць). А я щойно прочитала книгу «Ніколи не їжте наодинці» і точно знала, як просити у людей те, що мені треба *сміється* Так що я написала одразу декільком людям, пов’язаним з цим конкурсом, та попросила у них інтерв’ю. Плюс я облазила увесь ВК, знайшла там відомості про давніші конкурси Міс Могилянка, і з усього цього зробила статтю, яка врешті навіть пішла у перший випуск СВ.”
Улюблена стаття, створена Олею на Віснику — інтерв’ю з Марією Харитоненко, режисером вистави «Атлант розправив плечі», яка відбулася минулої весни. Розповідає, що, незважаючи на нескінченне редагування статті, залишилася задоволеною — зусилля були варті того.
“Я завжди намагаюся дати слово очевидцям події або людям, які її створювали. Я обожнюю брати інтерв’ю, у мене більшість таких статей (і про могилянське весілля, і про книгу про Могилянку і тд). Мені здається, тоді статті стають більш живими і цікавими.”
Якщо книга, то «Атлант розправив плечі» Айн Рейд, а якщо фільм — то краще серіал, а якщо серіал, то TOSS A COIN TO YOUR WITCHER — “Відьмак”.
Наразі, у СВ Оля перекваліфіковується в редактора:
“Бо написання статей «на замовлення» — це трошки не моє, як виявилося. Але йти звідси не планую ні в якому разі. СВ — то сім’я”
Мохончук Яна
Хто ж такі ці «СВОЇ»
Атлас Вікенд, Коачела чи гітара на кухні о п’ятій ранку, що на ній по колу грають “Восьмий колір”, — у кожного свій стиль сприйняття й бачення ідеального музичного концерту. Абсолютно чудову подію — виступ гуртів, сформованих у стінах КМЦ, — подарував нам вечір п’ятниці 17-го січня. Рецепт такий (записуйте!):
- беремо три гурти, об’єднані чарівним саундом та зв’язком із Могилянкою: Горизонт Подій, They drink Champagne та Zfeelz;
- додаємо суперський КУТ, що радо надає всю технічну підтримку;
- запрошуєм усіх-усіх-усіх своїх.*
*свої — ті, що серцем і душею люблять гарну музику й мають той самий блиск в очах.
Для початку поспілкувалися з Марією Капліною (@MariaKaplina), яка стояла у витоків події, і принесли її слова до вас:
Привіт! Звідки взагалі з’явилася думка зробити щось подібне?
Ідея з’явилася на підґрунті моєї любові до Могилянки та музичної спільноти. Я навчалася на бакалавраті права в Могилянці, а зараз, із вересня, навчаюся на магістратурі з міжнародному праві у Вільнюському університеті. Тому щоразу, коли я приїжджаю до Києва, мені хочеться творити, робити щось музичне та виступати, а особливо в КМА. У жовтні, коли я приїжджала, був квартирник, і тому була така можливість, а цього разу ніяких заходів у Могилянці не планувалося, тож я вирішила взяти ініціативу у свої руки та запропонувати зробити концерт з моїм гуртом Горизонт Подій та зібрати ще гурти й зробити такий собі музичний фестиваль. Я організовувала 3 квартирники в Могилянці на 1, 2 та 3 курсах, проте такі імпровізовані концерти-фести — ще ні, тому це здалося крутою ідеєю. Таким чином ми згодом знайшли Zfeelz та They drink Champagne, які приєдналися до ініціативи :)
Хто ж стоїть за створенням цього прекрасного вечора?
Щонайперше, мій гурт — Горизонт подій. Ми відразу визначилися, який хочемо формат, і Настя (наша барабанщиця) запропонувала запросити Zfeelz та They drink Champagne, тож ми з ними зв’язалися. А потім ми поговорили з КУТом щодо можливості проведення заходу в КМА, місця, апаратури, усіх технічних деталей й об‘єднали наші зусилля задля реалізації цієї ініціативи! За це особлива подяка колективу КУТа, який після свят підтримав таку ідею й особисто Жені Гнасевичу, який від початку координував всю комунікацію з КУТом та організував усі важливі моменти, пов’язані з PR, часом, місцем тощо, а згодом і був звукорежисером на заході.
Загалом вийшла прекрасна співпраця нас (трьох гуртів) і КУТа, і глядачі залишилися задоволені заходом та звуком під час концерту.
А для тих, хто все пропустив, спеціально підготували знайомство з трьома могилянськими гуртами, що запалили цю п’ятницю й надовго залишилися відголосками своїх мелодій у наших головах (адже, погодьтеся, побувати на квартирнику краще, ніж думати про дипломи й курсові)…
They Drink Champagne
Розкажіть про себе, про гурт. Хто ви, звідки?
Київський секстет із довгою назвою та великими амбіціями — They Drink Champagne. Колектив виконує пісні в жанрі індірок та постпанк.
Гурт розбудовувався поетапно. Одного серпневого вечора троє завзятих та безвідповідальних юнаків вирішили стати рокзірками. Аби втілити свою мрію в життя, вони зібралися написати декілька пісень. Минали роки… Пісні сумнішали на очах. Щоби порятувати мрію, хлопці залучили двох спеціалістів — музичних професіоналів найвищого гатунку. За деякий час усі порозумілися, і все пішло як по маслу! У результаті плідної співпраці було записано дебютний мініальбом із загадковою назвою “811”. Запис було зроблено на студії звукозапису Babooshka Records. Гурт вирішив і надалі співпрацювати з цією студією та готував новий сингл, але чогось не вистачало… Саме в цей час вони зустріли талановиту та таємничу дівчину, яка привнесла у звучання колективу нестримну та бурхливу енергію. Таким чином пазл остаточно склався, і ви отримали They Drink Champagne. Наразі гурт готує свій другий мініальбом.
Як енергетика? Як виступ?
Максим: Виступати було кльово. Вечір був вдалий, за що велика дяка оргам, гостям івенту та гуртам, разом із якими ми грали. Почували себе як вдома. Приємно було бачити усміхнену публіку, що пританцьовує.
Настя: Ми — щось новеньке, і ми сподобались. Люди люблять, коли симпатично, танцювально, від душі, та коли є над чим подумати в музиці. Здається, саме так ми й презентували себе в колах Могилянки. Цікавим є те, що навіть мої друзі-музичні задроти не змогли сказати, у якому ми жанрі граємо — здається, це значить, що ми творимо щось цікаве, нетипове. Мені було затишно й спокійно, хіба що трохи виснажливо грати два сети.
Найулюбленіше місце в Могилянці?
Настя: Місця в Американці біля вікон за шафами.
Олексій: Улюблене місце — мабуть, приймальна комісія)))
А тим часом ви можете прослухати дебютний реліз гурту на платформі Youtube. Щоб дізнатися більше, зазирніть до їхніх соцмереж: інст, ФБ
Горизонт Подій
Як зібрався гурт? Що би ви розповіли про себе тим, хто ніколи про вас не чув?
Антон: Офіційно ми виводимо початок нашої творчості з вересня 2015-го року, коли почали писати власну музику, однак до того дехто з нас уже грав разом. Просто збиралися раз на тиждень і грали усілякі кавери. Із нинішнього складу таких людей було троє: барабанщиця Настя, клавішниця Оксанка та гітарист (одночасно з тим і людина, яка все це задумала)) Антон. Десь протягом 2016-го року ми визначилися, що хочемо грати прогресиврок.
Чому саме цей жанр? Звісно, не в останню чергу через те, що ми всі тоді любили (і досі любимо) Pink Floyd та багато інших прогресивних груп, але також через те, що в Україні практично не існує цього жанру. Більшість музикантів дуже обмежено використовують інструментарій, який їм дає музика, зводячи пісні до стандартної послідовності куплетів та приспівів, і це все на простенькій акордовій послідовності.
Спочатку ми почали “хімічити” зі структурою пісень, після цього зробили перші кроки в бік складних музичних розмірів та не зовсім звичайних акордових послідовностей, і зараз все більш і більш ефективно використовуємо такі можливості. Виявилося, що це все — прекрасний інструмент для підсилення емоційного ефекту від слів шляхом створення певних відчуттів. Ми в чомусь художники: музика є для нас способом “малювати” емоції, котрі в нашій уяві мали б супроводжувати відповідні частини тексту.
До речі, пісень із “класичною” структурою з приспівами в нас всього декілька і більш типовими для нас є слова, які просто розповідають якусь наскрізну історію.
Ксань: Про нас я би сказала, що ми художники) Ти створюєш текст вірша, як чорно-білу розмальовку, а музика дає йому барви і відділяє квіти від сірих стін, ліхтарі з мороку вулиць тощо. І зрештою, пісня перетворюється на щось вище за просто музику чи просто текст, бо слова сплітаються з музичними темами настільки, що їх уже важко роз’єднати й сприймати окремо. Музика оголює суть текстів і робить їх яскравішими та чистішими, і, зважаючи на стиль (прогрок це все-таки про відсутність обмежень ;) ), найбільш цікаво виходить, коли ця картина виплескується за раму й огортає слухача своєю атмосферою)
Із цікавого — за нами весь час тягнулася карма майже могилянського гурта) Нашу барабанщицю Настю ми знаємо з 11 класу школи, і тоді то було ⅘, з того часу бували роки, коли могилянськість в нас була 100-відсоткова, бувало менше, але нижче цього співвідношення ніколи не заходило) От і вчора на концерті нам допомагав басист Діма з дружнього гурта Chameleon Lizard, випускник ФПрН)
Як вам виступалося вчора? Як енергетика, відгуки людей?
Настя: Ми граємо разом так давно, що виступати для мене завжди було приємно й дуже енергійно. І я ділюся цим зі слухачами. Це моя музика й всередині завжди дуже спокійно й гармонійно, коли ми виступаємо. Хоч я знаю, що наша музика не для всіх вух, вона настільки рідна, що я не проміняла би її на щось нове та популярне. Відчуття домашнього затишку, бо грала своє для своїх.
Ксань: Почну з останнього — після виступу підійшов один братчик і сказав, що “Лишега пробрав до мурашок, і це було круто”. Це було шалено приємно, по-перше тому, що ми цього разу не казали, що вірш Лишеги, а його впізнали ;), по-друге тому, що ціль наших пісень, як на мене, і є розкривати тексти через музику по максимуму, таким чином, аби дійсно до мурашок. Ну й по-третє тому, що текст взагалі було чути :) Як ми помітили, наші виступи в приміщеннях загалом складно визвучувати — багато інструментів, активні партії, і часто на концертах забивало вокал і тексти було складно розібрати (на відкритому просторі з цим легше). Вчорашня визвучка була чудовою, після невеличких правок на перших піснях у залі було чути й вокал, і кожен інструмент саме так, як було потрібно — за що хочу подякувати Куту і особисто Жені — по ходу, це чи не найкраща визвучка в приміщенні, яка з нами сталась ;)
Улюблене місце в Могилянці?
Настя: Кут.
Ксань: 4–107. Дім, до якого завжди повертаєшся.)
Перший альбом “00:01” можна послухати тут. За новинами про концерти та успіхи з альбомом можна стежити в інсті та ФБ
ZFeelZ
Молодий київський гурт створює альтернативний та інді-рок. У складі — ФГН, багато драйву та гра на гітарах у всіх можливих позиціях (якщо ви були присутні, то зрозумієте, про що ми). Запалили наші серця, залишилися приємною згадкою.
Паті вийшло неймовірне. Музика, люди, танці — усе було на висоті. Стрибали, співали, обіймалися й кричали слова пісень. Дуже тепло й дуже для своїх.
Якщо не вийшло прийти на цей — не пропустіть інші виступи могилянців. Такого кайфу, свободи, такого звуку й чесності варто пошукати.
А краще зрозуміти людей, що створюють такі неймовірні пісні, можна лише через музику. Тому саме для вас Вісник зібрав в один плейлист улюблені пісні кожного гурту.
Слухайте, насолоджуйтеся, і завжди танцюйте так, ніби ніхто не бачить.
Сандалова Дар’я
Вандрівка СВ до Чернівців
Ця розповідь про наші два дні в Чернівцях. Вони запам’ятались завдяки команді СВ. Ця подорож би не відбулась без вас, громадо.
Коли сесія та свята вже позаду, а до навчання ще цілий тиждень — це ідеальний час для дивовижної подорожі. Особливо приємною стає поїздка з близькими людьми, із людьми зі своєї команди, котра спільно створює випуски Вісника та організовує події в Білому просторі. Це близькі люди, це родина, адже пережите разом просто не дозволяє казати інакше.
Ідея вирушити в мандрівку виникла доволі спонтанно, переважно як і більшість подібних. Було відчайдушне бажання вирушити кудись на канікулах. Можливо Польща, чи куди там ще дешеві квитки є? А потім виникло розуміння, що є Україна, котра має не менше чарівних місць для подорожі. І ось — Чернівці! Ніхто з нас не бував там раніше, а якщо й були, то ще зовсім юними, тому окрім неймовірної краси університету нічого не пам’ятали. Отже, квитки вже в руках, житло заброньоване, лишається чекати заповітного часу Х, щоб вирушати в незвідане.
Київ. Посиденьки у кав’ярні перед поїздом. Усе, щоб не розлучатися з рідним домом, дуже спонтанно та різко не опинитись за 400 кілометрів разом із друзями. Усьому потрібен свій час, як то кажуть. Уже сидячи на полиці плацкарту, проводжаєш вокзал столиці поглядом і зникаєш у пітьмі ночі. Усі в поїзді сплять, але не ми. Час у дорозі, хоч і вночі, виявився найбільш продуктивним для ігор, розмов про життя, подорожі, майбутні проєкти та Святе Письмо.
Темрява другої ночі, час спати. Поїзд неквапливо долає відстань до Чернівців, а оператор мобільного зв’язку вітає тебе на території Молдови та Румунії. Із вікна дме, тобі незручно, але потрібно хоча б ненадовго заплющити очі. Не можеш, дивуєшся снігові за вікном. Слухаючи улюблений альбом Джамали в навушниках, усе ж засинаєш.
Ранкові невтішні вісті. До сьомої. Зпросоння береш телефон до рук та починаєш гортати стрічку Facebook. Іран збив український літак. Усі на борту загинули. США та Іран на порозі конфлікту. Світ під загрозою третьої світової. Проте ранок у поїзді виглядав так само неквапливо й безтурботно як і будь-який інший. Поїзд сповільнює хід, ми прибуваємо до точки призначення. Чернівці зустрічають снігом та справжнім зимовим морозом.
Чернівці. Місто у своєму звичному ранкову ритмі, тож, вийшовши з будівлі вокзалу, бачиш людей, котрі поспішають зранку зі своїми клопотами. Щоб не мерзнути, ми вирішили йти до центру пішки. Таких відчайдухів були одиниці, нам назустріч проїхав весь потрібний транспорт, але таке рішення того вартувало. Наша компанія проходила вуличками нового для нас міста, дивувалась їх покрученості та занедбаності будівель. До нас підбігали приязні безпритульні собаки, на диво, у Чернівцях нам траплялось їх дуже багато. Скорочуючи шлях, пішли через двір, який був звичайнісіньким, недоглянутим. На обшарпаній стіні, поки ми випадково проходили повз, виринали рядки, старанно виведені каліграфією:
Не йди. Бо завтра буде сніг.
Ми будем дихати в долоні
і сподіватися відлиг
у нашому Ієрихоні.
Не дихай. Блюз із приймачів
зруйнує світ навколо тебе,
бо безіменні сурмачі
прийдуть не з заходу, а з неба
у місто підпісочних криг,
холодних снів і теплих течій…
Не бійся. Мур впаде, як сніг.
Легенький сніг на наші плечі.
Катерина Бабкіна, 2003
Далі прямуючи до своєї зупинки, кружляючи поміж закручених тамтешніх вуличок, проходячи повз міську ратушу вдалені, ляльковий театр, базиліку, ми дійшли до площі перед кінотеатром. Тролейбус промайнув під носом, тож чекали наступного. Тут нас теж знайшли песики, котрим ми не гаючи часу дали клички Єремія та Прозорливий.
Усі на площі дивувались з нас, а ми грілись та грались з нашими новими знайомими. Приїхала наша четвірка. Крізь покриті тонким шаром льоду вікна ми намагались щось розгледіти. Наш дім був на околиці міста.
Дивом цього будинка був його пес Бостон та неймовірно приємна господиня пані Ліля. Може здатись, що ця подорож про собак, так, але все ж ні. Відіграваючись, попиваючи трав’яний чай, ми будували плани на день.
Першим рішенням було піти поснідати. Тож, перепочивши з дороги, вирушаємо на чернівецьку стометрівку — Кобилянської. На шляху насолоджуємось архітектурою цього досі незвіданого нами міста, минаємо Вірменську церкву, Соборну площу, різдвяне містечко та йдемо далі. Заходимо в непримітний дворик у пошуках пригод.
Снідаємо. Продовжуючи променаду центром, прямуємо до найвідомішого в Чернівцях місця — Національного університету. Справді, його будівля виділяється на фоні архітектури міста незвичною кладкою та черепицею.
Це створює справжню атмосферу українського Гоґвортсу, особливо в сніжну пору. Завертаємо до ботанічного саду позаду будівлі. Дівчата починають несподівано співати і заповнюють парк своїм співом. Ми блукаємо поміж столітніх засніжених дерев та насолоджуємось сонечком, що зійшло немовби на зустріч нам.
Опісля проводимо вечір у кав’ярні на розі Університетської та Сковороди. Граємо в уно, читаємо Іздрика та Жадана.
Другий та останній. Після насиченого вечора прокидаємось пізно. Снідаємо абичим, п’ємо чай та дивимось трагікомедію «Смерть Сталіна». На цей день плани не менш амбітні, тому вирушаємо в центр і йдемо дивитись тамтешні церкви та інші пам’ятки архітектури. Знову, блукаючи вулицями, знаходимо щось. Цього разу один із трикутників «Вісника» намальований на стіні.
Відкриті вхідні двері в під’їзд так і манять зайти всередину. Тамтешні будинки споруджені ще за часів Австро-Угорщини. Дуже пошарпані, але зберегли оригінальну плитку на стінах та двері зростом у понад два метри.
Дорогою знаходимо антикварну книжкову крамницю. Проводимо там майже годину, розглядаючи старі книжки.
У пошуках чогось іще рушаємо на звичну вулицю Кобилянської. Тут проводимо годину (чи більше?) в кав’ярні за чаєм та шматочком моркв’яника. Не знаючи куди б то ще себе подіти в місті, вирушаємо на екскурсію в саму будівлю університету. Його зали вражають ошатністю, а досі не бачені форми навіюють нотки далекого сходу. Уже вечір, час повертатись додому й вирушати до Києва. Придбані санчата-лопата довго не давали спокою, треба було покататись. Уже сидячи в поїзді, із посмішкою згадуєш прожиті два дні. Цього разу, щоб не заважати нікому спати, розмовляти вирушаємо в тамбур. Тут читаємо поезію Жадана та говоримо про вічне. Люди, що проходять повз, не стримують жодних слів подиву. Врешті лягаємо спати з думкою про дім.
Ранок у Києві. Зійшовши з поїзда, прощаємось та губимось в ритмі цього великого міста. Уже за три дні повертатись в Академію.
Сергій Фірак
Вибір редакції: література та кіно
Спеціально для наших любих читачів редакція обрала кілька книжок та фільмів, які найбільше запам’яталися нам у 2019 році. Сподіваємося, ми зможемо бути корисними та допоможемо вам з питанням “Що прочитати?” або “Що подивитися?”. З любов’ю, Вісник.
The Ocean at the End of the Lane
“I remember my own child vividly… I knew terrible things. But I knew I mustn`t let adults know I knew. It would scare them”. Ця цитата дитячого письменника Мауріса Сендака слугує епіграфом книги Ніла Геймана “Океан в кінці провулку”. Обрана вона була не просто так.
Багато в цьому романі пов’язане із дитинством. Першочергово через те, що сюжет розгортається навколо семирічного хлопчика, чиє ім’я нам невідоме, та трохи старшої за нього дівчинки — його досить дивної сусідки Летті. Уся історія — спогади вже дорослого головного героя про страшні події, які сталися в його дитинстві. Спойлерити не хочеться, тому скажу лише те, що найвірогідніше ця історія про те, як ти дивишся в очі пітьмі всередині самого себе. Химерні потвори — уособлення потаємних страхів. Маленький хлопчик потайки бореться з ними, пізніше не пам’ятає цього, однак згадує знову, потрапляючи до будинку Летті.
Я прочитала цю книгу ледве не за день і потім довго не могла взятися за щось інше — настільки вражена я була.
Будь хто, знайомий з творчістю Геймана, погодиться — його розповіді самобутні, містичні, незвичні, але дуже цікаві та оригінальні. Ця — не виняток. “Some books you read. Some books you enjoy. But some books just swallow you up heart and soul” — так звучить одна з рецензій, розміщена просто на обкладинці, і мушу сказати, що до моєї власної рецензії мені нічого додати. Просто прочитайте роман, і все зрозумієте. Сподіваюся, ви закохаєтеся так само сильно, як я.
Вакулюк Марія
Вуді Аллен “Повний безлад”
Уявіть, що замість збірки оповідань ви розгортаєте меню одного з тих ресторанів, де неприйнятно вказувати ціну. Сьогодні страва дня — фетучіні під соусом із трюфелю, який викрали з Лувру німецькі вояки, проливши свою кров за цей гриб та з’їхавши з глузду, наче ті золотошукачі з лихоманкою. Шеф-повар цього ресторану завжди в настрої дивувати, шокувати та часом лякати. Та й треба бути справжнім схибленим гурманом, аби зрозуміти його страву та належно оцінити його старання.
Про збірку розповідей Вуді Аллена немає бажання говорити без матафор, сарказму, іронії та одіозності. Відомий режисер на початку кар’єри здобув визнання саме через свої есеї та оповідання, абсурдність яких стала його візитівкою. Увага до деталей, добірний гумор та особливе сприйняття світу автором робить цю книгу вартою уваги найвибагливіших читачів, яких не лякає сумбурна гострота кожного сюжету.
Духота Ольга
Сучукрліт: пишний яр чи сумне провалля?
І книжка під назвою #Окололітературне Тетяни Трофименко може дати відповідь на це питання. Багато хто, заходячи в книжковий, уникає новинок із невідомими українськими прізвищами. Це має підґрунтя, адже література на зламі тисячоліть є дуже неоднорідною: починаючи з творів, у яких головна особливість — відсутність сюжету, і закінчуючи прозою Марії Матіос про село середини ХХ століття. Що ж у такому разі читати?
#Окололітературне поділена на дві частини. Перша з них містить цікавезні рецензії на різних культових і не дуже авторів. Авторка завбачливо залишає примітки на полях: для тих, хто не надто розуміє теорію літератури, — доступно пояснює різні терміни, а для тих, хто не любить, коли розкривають сюжетні твісти, є примітка “Спойлер”; якщо ж ви не розумієте сарказму, то й про це вас попередять.
Друга ж частина має багато різних подробиць закулісного життя літератури, а ще — розповіді про найпопулярніших персонажів різних жанрів. Стиль авторки легкий і приємний, жартівливий, на межі з критикою “ґонзо”. А ще в книзі бомбезні ілюстрації!
Гинку Анна-Марія
“Люби ближнього твого” Еріх Марія Ремарка
Можливо, назва твору або час його створення наштовхують на думку про біблійну тематику, канони та історичність. Однак книга не містить нічого із зазначеного.
Твір про буденні дрібниці, створені людиною, без яких будь-хто втрачає цінність як особистість, про карусель життя, де кола яскравих радісних картинок та серпантину змінює жорстока і сіра реальність, вічні запитання до долі “чому?” та “куди цього разу мене занесе?”, одвічна любов, що врятує, або, може, загубить, та ще тисяча і одна причина розгорнути цю книжку й поринути у вир тогочасних подій, авантюр і калейдоскопу життя.
Альона Павленко
«Залишок дня»
Із чим ми залишаємося, коли старіємо? Що значить бути по-справжньому відданим своїй справі? У чому, зрештою, сенс життя? Мабуть, про це думає кожен, чия молодість уже минула.
У романі нобелівського лауреата Кадзуо Ішіґуро «Залишок дня» йдеться про дворецького Стівенса, який зробив роботу центром свого життя, нехтуючи заради неї сім’єю та стосунками. Із кожним днем уже підстаркуватий дворецький помічає, що через вік більше не може виконувати свої обов’язки так само добре, як і раніше. Отримавши дозвіл хазяїна маєтку, де пропрацював усе життя, Стівенс вирушає в коротку автомобільну мандрівку, в якій занурюється у власне минуле та розуміє, що все в його житті могло скластися по-іншому, але змінити будь-що вже неможливо.
«…Мене огорнув смуток, коли я стояв отак, самотній, на пагорбі й дивився крізь браму на вогники, які загорялися в далекому селі, тоді як довкола западала темрява й густішав туман».
«Залишок дня» — цікавий, сповнений надії та гіркоти роман. За нього Ішіґуро отримав Букерівську премію, і його, безумовно, слід прочитати.
«Насолоджуйтеся життям, друже. Вечір — найкраща пора. Усю роботу ви вже переробили».
Дарина Чупат
З міркувань совісті
“З міркувань совісті” — п’ята режисерська робота голівудського актора Мела Гібсона. Кінокартина заснована на реальних подіях, які відбулися під час Другої світової війни.
Існує таке поняття “усвідомлена відмова від військової служби”, або ж “відмова від військової служби з міркувань совісті”, коли переконання солдата заперечують таку службу тією чи іншою мірою, і він добровільно полишає її.
Стрічка Мела Гібсона розповідає про американського солдата Десмонда Доса, який свідомо відмовився брати до рук зброю через релігійні переконання, але все одно дуже хотів піти на війну. Його взяли до війська санітаром, де над його принципами знущалися. Однак все змінилося коли Десмонд під час боїв у 1944 — ому році, незважаючи на постійні обстріли, самотужки евакуйовував покинутих, ще досі живих солдатів з поля бою, рятуючи цим численні життя.
Просто неймовірна життєствердна історія, підкріплена відмінною акторською грою Ендрю Гарфілда, чудовим музичним супроводом та режисерською роботою.
Фільм цінний тим, що дозволяє замислитися над власними принципами, переконаннями, цінностями. Він сповнює надією. Рідко буваю аж настільки емоційною, однак я плакала ледве не весь фільм.
Я знайшла цей фільм випадково, але зовсім не пошкодувала. Тепер рекомендую його і вам. Він вартий вашої уваги.
Вакулюк Марія
«Лебедине озеро. Зона»
На околиці індустріального містечка стоїть монумент — герб Радянського Союзу з написом «Слава». Пильно придивившись, можна помітити, що всередину залізного серпа з молотом залазить чоловік — утікач із в’язниці неподалік. Монумент зовсім не придатний до життя: його порожнина тісна, мов труна, і перебування в ній — справдешнє пекло.
Усе це — розлога метафора Радянського Союзу, держави-в’язниці, де люди змушені були жити в тісних рамках. Фільм створений за мотивами новели Сергія Параджанова, адже свого часу він сам був безвинно ув’язнений і відсидів декілька років за свою антирадянську позицію.
«Лебедине озеро. Зона» — дивовижний зразок поетичного кіно. Його натуралістичні кадри красиві та моторошні водночас, а сюжет сповнений несподіваних поворотів. Життя чоловіка всередині монумента, в’язничний побут, інтер’єри осель — усе справляє грандіозне враження. Цей фільм про принципи, любов, волю та людяність не залишить байдужим нікого.
Дарина Чупат
“Заповідник Асканія”
Про екранізацію любові до природи та жаги до життя можна писати гарно та багато, проте найкраще з ймовірно написаного — заклик переглянути українську кінострічку про Асканію-Нову. Там ви не знайдете романтичні лінії, професійно встановленого світла чи нескінченних потоків слів.
Лише безмежжя степу, чари рідної природи, тварини та їхній світ.
Альона Павленко
Післяслово
Усвідомлювати, що ми з вами вже рік, — настільки ж приємно, наскільки й дивно. Годі й казати, починаючи Вісник, ми з Аріною не уявляли, що втрапляємо в одну з найцікавіших і найрідніших “халеп” у нашому спудейському житті.
У вступному слові Сергій вже розповів про деякі важливі події, які відбулися з командою часопису за перший рік. На мою думку, втім, дві з них є тим, що запускає сонечко на правильну орбіту:
- Це ви, наші друзі: читацтво, рідні та близькі редакції, спудейство, викладацтво, адміністрація й охоронці КМА та КМЦ. І вас близько 1000.
- Це мої колеги й колежанки — власне родина Спудейського вісника, Білого простору та KMArt Yard. І їх промінчиками можна освітити обидва плаци.
Дякую всім, хто був з нами цей рік і допомагав конструювати маленький затишний могилянський світ! Нехай сонечко світить усередині вас!
Гліб Кузьменко,
голова Спудейського вісника
