Спудейський вісник №16 (19.05.19)
Переднє слово
▼
By/Buy/Bye Fresh
▼
КМАркет
▼
Make Mohyla Green This May
▼
Ми — спільнота
▼
Слово за слово: Олександр Леськів
▼
Сірість з-поміж столиць
Переднє слово
Признаюся чесно: під час сесії писати було відверто ні про що. Було таке відчуття, що Могилянка замовкла, зупинилася і дуже сильно стомилася. Я багато думала про це і багато інших речей, зокрема про долю проекту, місія якого в першу чергу писати про могилянців та для могилянців.
Але here we are. Лише перший тиждень позаду, а вже стільки всього сталося: ByFresh, КМАркет, Mohyla Green Day… І все це так щиро, безпосередньо, яскраво, загалом — по-нашому.
Тому так, я щаслива саме тут і зараз, бо ми вкотре прокидаємось від сплячки. Уся Могилянка прокидається і робить те, що у неї виходить найкраще — творить щось абсолютно особливе.
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського вісника”
By/Buy/Bye Fresh
Є річ, яку неодмінно варто робити гарно: дякувати. Особливо коли це стосується людей, які справді на це заслуговують. Навчальний рік поступово добігає кінця, а це означає що першокурсники — фреші вже перестануть бути “свіженькими” і вже зовсім скоро поповнять нову команду Бадді. Це звучить трохи сумно, проте саме тому варто віддати належне старим Бадді. Для цього 17 травня о 18:30 в Актовій залі відбулося дещо нове для нашої альма — матер.
“ByFresh” — соціальний проект учасниці конкурсу “Міс НаУКМА”, студентки третього курсу політології Олександри Власенко. Його завданням було зібрати фрешів з різних факультетів та влаштувати концерт — подяку для Бадді. Таким чином це мало посприяти тому, що фреші познайомляться ближче, заведуть нові знайомства на інших факультетах та зроблять щось дійсно круте. На правах людини, що брала участь у цьому заході, можу стверджувати зі стовідстотковою впевненістю: проект виконав своє завдання.
Тематикою виступу були комп’ютерні ігри. Гравці мали пройти уявний “Симулятор Бадді”, кожен рівень у котрому — стилізований під певну гру. В кожній грі потрібно було виконати певне завдання, певним чином допомогти фрешу в тій чи іншій ситуації.
Подати документи, заселитися в гурто, закадрити найпопулярнішого могилянського хлопця на Кораблику…Основний мотив — показати, наскільки важливою є для нас допомога Бадді.
Атмосферу, що панувала під час підготовки та потім у момент виступу, просто неможливо описати. Над ним працювала велика команда з дуже різних людей, які робили все можливе, аби кожна сценка, кожен танець були пророблені до дрібниць.
Ми готувалися попри травневу спеку, втому, навантажений екзаменами та парами розклад. Ми не очікували занадто багато. Ми не думали, що прийде багато людей.
Думаю, всі були шоковані, коли, виглянувши з — за лаштунків за п’ять хвилин до початку, побачили майже повну Актову залу. Це дуже особливе почуття ейфорії, не схоже ні на що інше.
За ці кілька тижнів репетицій ми стали справжньою великою сім’єю. На Байфреші зустрілися ті люди, які за інших умов, хоча й не можна стверджувати напевне, можливо, навіть не познайомилися б. Ми разом танцювали в перервах між репетиціями, бігали за їжею одне одному, разом працювали над костюмами та декораціями.
Особисто для мене цей проект був важливим, тому що завдяки ньому я згадала, як важливо не боятися робити саме те, що тобі хочеться і те що ти любиш. Я знайшла нових друзів, з якими, сподіваюся, ми переживемо ще дуже багато яскравих і теплих моментів разом. Мабуть я вперше відчула себе в КМА, як вдома. Завдяки людям і їх підтримці, завдяки тому, що ми сиділи разом в університеті з ранку до вечора. Це був неймовірний досвід. Я пишаюся тим, що ми зробили.
Що вам дав Байфреш?
Безліч знайомства , впевненість у тому , що робиш, заряд позитивних емоцій.
Анастасія, ФГН
Цей проект допоміг мені перебороти страх виступу перед публікою, а також, співпрацюючи та знайомлячись з людьми (колегами), якщо можна так сказати, я відчував комфорт та неймовірні емоції
Степан, ФГН
Людей. Атмосферних, класних харизматичних. Море емоцій та можливість проявити себе, згадати, що танцювати, — це взагалі-то круто, і навіть іноді виходить.
Аня, ФЕН
Цікаві ролі, глибше знання ФСНСТ…причину купити маску коня.
Володимир, ФІ
Прекрасних і талановитих людей, з якими ми обов`язково організуємо ще НЕ один схожий проект!
Марія, ФСНСТ
Це булодуже щиро. Дуже щирі посмішки коли ти заходиш до Актової зали, бачиш своїх друзів, посміхаєшся і знаєш, щось ти майже вдома. Коли ми на сцені обіймалися, це був найкращий момент за декілька місяців…Коли я вийшла на сцену, я була дуже схвильована, і моїй впевненості сприяла навіть не підтримка залу, а саме підтримка людей, які були за лаштунками.
Марьяна, ФГН
Проте, нічого з вищезазначеного не було б можливим без Саші. Вона дуже надихала нас, критикувала, коли було потрібно та мотивувавала працювати далі, як би там не було.
“Ви мене про це не питали але я б дуже хотіла сказати. БайФреш був представлений мною як соціальний проект до Міс НаУКМА. Однак це не мій соціальний проект, це соціальний проект частиною якого я мала щастя бути.
Це соціальний проект Кості, Маші, Дарини, Марини, Іллі (*називає ще 70 імен*) і мій. Просто хочу ще раз слізно подякувати за новостворену родину made by freshes”
Як з’явилася ідея саме такого проекту?
Боюсь, такої ідеї не могло НЕ виникнути, адже всім хочеться подякувати Бадді або за те, як круто бути частиною їх команди, або за те, як вони допомогли тобі в якості фреша. Але сформувати концепцію того, як це мало б виглядати, придумали сумісно з Глібом Кузьменко. Це було приблизно так: — Хочу подякувати Бадді! — Я також — І фреші хочуть. — Концерт, так концерт.
Що було для тебе найцікавішим у підготовці? Яка була саме твоя роль?
Найцікавіше в БайФреш був БайФреш. І це вичерпна думка. I’m telling you it was made totally ByFresh. Ніщо не було настільки неймовірним, як занурення у світ фрешів; фрешів до того (в більшості) не знайомих між собою. Бачити, як вони знайомляться, починають спілкуватися та разом ходити гуляти… знаєш, це те непередаване відчуття, коли ти бачиш, що люди хочуть йти на репетицію, бо знають, хто там на них чекає!
Моя роль? Камон, це ByFresh, not BySashaVlasenko. Я зібрала цих неймовірних людей разом — от і все, що потрібно для вдалого проекту.
Ти задоволена результатом? Все вдалося?
Не люблю такі питання, тому що на них неможливо дати однозначної відповіді. Успіх проекту можна оцінити лише за факторами успіху, які ти сам собі визначив. Суть ByFresh для мене — соціалізація фрешів і створення першого, насправді масштабного спільного проекту нашими малими (об’єднаний улюбленими Buddy). Це вдалося? Однозначно. Проект успішний? Безперечно. На якому рівні був сам концерт? Не можу цього сказати, бо я тремтіла за кулісами (ніколи в житті так не переживала як тоді, бо на сцені була не я, а люди, яких я люблю та за яких всією душею вболіваю).
Чи плануєш ти якось закликати майбутніх фрешів підтримувати традицію робити Байфреш кожного року?
Мені лестить думка, що проект настільки живий та цікавий, що заслуговує на статус нового Могилянського свята. Улюблена частина ByFresh особисто для мене — той факт, що Бадді створили настільки вдячне та любляче середовище, що проект має шанс на те, щоб його передавали з покоління в покоління.
У підсумку, ми отримали дещо більше, ніж просто черговий концерт, дещо більше, ніж прагнення вразити публіку. Відчуття дому, відчуття тепла та безмежного щастя, усвідомлення того, що на тебе, дійсно, чекають і чекають по-справжньому близькі тобі люди — от, що, дійсно, має значення.
Вакулюк Марія
КМАркет
Життя не стоїть на місці, а отже і Могилянка теж. Цілий тиждень ми потерпали від невизначеної погоди: то сонечко засяє, то дощик накрапає. Проте нарешті можемо порадіти теплим весняним дням, усміхненим обличчям перехожих, які повільно прогулюються вуличками. Адже куди поспішати, якщо на небі нарешті жодної хмаринки, а холодні дощі пішли шукати щастя у іншому місці?
Цього тижня могилянці мали змогу насолодитись безліччю подій, що відбулися на території НАУКМА. Проте поговоримо про КМАркет. Доволі незвична тема, неймовірна кількість цікавинок, фарби холі та невеликі опади — це все про КМАркет. Локацією для події став КМАярд, а провідною темою була Індія. Тож розглянемо ближче індійські мотиви та атмосферу, що панувала на заході. Мені пощастило поспілкуватись з організаторкою КМАркету Катериною Воробей і звичайно, першим запитанням стало: що означає КМАркет безпосередньо для неї?
«Якби КМАркет був людиною, він би багато у чому нагадував мене саму, тільки краще, бо у мене є невиправні недоліки, а КМАркет вчиться на помилках і щоразу перевершує себе.
У той же час він вчить інших: виробників — пробувати, ризикувати, знаходити однодумців, вдосконалювати власні вироби чи їх подачу через реальні реакції; гостей заходу — заново осмислювати простір могилянки, підтримувати локальні продукти, долучатися до реальної допомоги там, де вона потрібна; волонтерів — знати більше про організаційні процеси, підіймати з глибин давно забуті навички, працювати у команді; мене вчить тому, що люди — прекрасні, а безвихідних ситуацій не буває :)
Якщо коротко, то КМАркет — це випробовування, де треба стрибнути вище своєї голови і вигадати, яким же цікавим шляхом це зробити. І найкраще, що при цьому ніхто не сумнівається, всі просто роблять те, що вміють. І це кайф!»
Думаю, запитання, яке цікавить всіх: чому Індія? Ось, як пояснює це Катя:
«Це випадково. Серйозно. Першопочатково план був геть іншим. Коли доходить до питання теми, ми з тим самим дизайнером ваших улюблених стікерів, що майоріють на ноутах мешканців Антоновичів, трусах з відоса правників на ВЗ і гітарах на квартирниках, засідаємо і штормимо звивинами. Цього разу перед зустріччю я побачила на фб, що Укрзалізниця позбувається килимів, і перед уявою постав танцпол з цих самих килимів, гірлянди там, пуфи, старий фургончик й інді на фоні. І ми от зустрічаємось із Денисом-бест-дізігнером-в-світі і я кажу: «Денисе, давай бахнем щось в стилі інді, застелимо двір Антоновичів килимами, гірлянди, все таке, малюнки якісь там цікаві». В цей час наближалась сесія і, видно, Денис був сильно замаханий і ввечері він кидає мені умовні референси з індійською архітектурою, інтер’єром і я така «0_о». А потім ми зустрілись з командою і на місці уявили, скільки приємних дрібниць можна підмутити на цю тематику і килими теж дуже, до речі. На тому і зупинились. Локацію в результаті змінили, а килим, хоч і не від Укрзалізниці, та знайшли :)»
Звісно, картинка в голові завжди вимальовується самостійно. Проте чи є реальність такою ж, як намалювала наша уява? Як щодо очікувань? Чи виправдав себе КМАркет?
«Ми завжди сподіваємось на краще, але і готуємось до найгіршого. Після цього КМАркету я вже не покладаюсь на прогноз погоди, бо він призвів до того, що довелось вмикати кризового менеджера і переселяти усіх виробників із одного місця в інше через, як виявилось насправді, невеликі опади. Але загалом, гадаю, що це лише черговий урок для команди і мене самої, а на загал все вдалося. Присутні зарядилися, виробники заробили, вікна на КМЦ витримали музику, під 2 тисячі на екс-Ярд є, а для фарб холі зібралась ідеальна кількість людей :)»
Безперечно, кожен захід — це велика відповідальність. Все потребує часу і зусиль. Та як готувалися до КМАркету його організатори?
«Виношували ми все це дуже довго і так ніби неохоче, десь близько місяця. Через це піар заходу таке гальмо, і суто сарафанне радіо допомогло зібрати людей. Ми ще стрілочки до КМАярду малювали, музику гучну підключили, тупо в останній день робили все, щоб охопити більше людей. Основна робота в сумі зайняла дні три, включно із днем самого заходу. День — на збір учасників, день — на підготовку простору, ще півдня — щоб її завершити. Але всі ці три дні ти нон-стоп, тільки про те і думаєш, як би оптимізувати процеси і подати задачі на виконання as clear as possible. А ще до кінця не знаєш, чи отримаємо ми ті чи інші необхідні речі від партнерів, чи не отримаємо — це змушує продумувати більше варіантів розвитку подій. Щодо зусиль, то чимало. Особлива шана волонтер(к)ам.
Коли здавалось, що все пропало, то вони тримались молодцями, ставились до роботи відповідально і віддано. І Денису теж, при чому не тільки за дизайни. Я, коли щось вигадую, то дуже запалююсь, а потім, якщо справа не йде, занепадаю духом і люто стресую. Денис просто каже: «улибашкайся» — і все, я улибашкаюсь! Пасіба, Денис!»
Враження, враження і ще раз враження. Давайте дізнаємось думку могилянців (організаторів, учасників, відчвідувачів) щодо заходу:
По загальних враженнях, то я щаслива, що ще більше людей стали якимось чином дотичними до КМАркету і відчувають до проекту стільки ж тепла, скільки і я. Дуже рада взагалі, що вдається отримувати прихильність від все більшої кількості людей: як і з числа студентства, так і співробітників КМЦ. Всі стараються допомогти, співпереживають і, головне, довіряють. Люди приходять на захід з речами, які придбали на попередньому, запитують, коли наступний, пропонують колаборації, висувають ідеї. КМАркет не залишає байдужими і це головне.
Катя Воробей, ФСНСТ
Тема досить-таки цікава і незвичайна. КМАркет — це взагалі креативні люди та ідеї, тож і варто було очікувати чогось крутого й цікавого).
Насправді я дуже рада, що КМАркет цього разу був на КМАярді, про який, особисто я, до цього ніколи не чула. Це місце стало таким затишним і яскравим, наповненим життям. Проте на відновлення ярду необхідні кошти, тому КМАркет допомагав і в цій справі, продаючи книги від викладачів.
Це було дуже релаксно і я просто відпочивала душею.
Класною була ідея з килимом, на якому можна було почілитись і навіть завести нові знайомства.
На жаль, я не була до самого кінця, тому пропустила фарби холі. Думаю, це було яскраво і драйвово.
Щодо покупок, то я любитель попоїсти, тому їжа для мене була в пріоритеті. Але лотерея з книгами — то було дуже круто і кожна книга була варта тих коштів. Скажу по секрету (я трохи допомагала в підготовці), що нових власників книг всередині пакуночка чекає ще й приємне побажання))КМАркет — це завжди приємні враження, #інакшебутинеможе.
Юлія Капустян, ФГН
Людина vs життєві обставини з програшем першої? Ні, не чули! Дощ нікому не завадив, перехід на перший поверх КМЦ відбувся швидко. Дякую Каті за організацію, бо КМАркет був дуже атмосферним! Крім того, він став прекрасним продовженням мого соцпроекту по допомозі дітям з синдромом Дауна: ми разом зробили композиції з квітів та віночки, частину діти вчора подарували батькам на День сім’ї, а частину я продала вчора, аби зібрати кошти для допомоги центру.
Валерія Козяренко, ФГН
Отже, як бачимо, дружня атмосфера і цікава концепція рятує навіть від дощу. КМАркет завершився, залишивши після себе приємні спогади та безліч подаруночків. А ми ж будемо продовжувати насолоджуватись гарною погодою та очікувати нових подій.
Карина Швець
Make Mohyla Green This May
Цього четверга Могилянка отримала новий фестиваль, цього разу екофестиваль Mohyla Green Day, що організовується могилянським ЕкоКлубом «Зелена Хвиля» спільно з іншими студентськими організаціями. Як стверджують організатори, метою такого фестивалю є популяризація екосвідомого способу життя з мінімальною шкодою для навколишнього середовища та максимальною користю для власного здоров’я.
Із самого початку планувалось, що фестиваль відбудеться на другому плацу, але через непередбачувану погоду його перенесли в стіни КМЦ. Зміна локації нічим не завадила фесту, хіба, що це змусило відвідувачів переміщатися між першим та третім поверхом, але в КМЦ є балкон, з гарним краєвидом на фонтан, чим не тераса?)
Перший поверх зустрічав відвідувачів по-справжньому багато — тут розмістилися чисельні зони та локації фестивалю. Одразу всіх відвідувачів прилягали до себе еко виробники та фуд-корт. Воно й не дивно, адже організатори постарались, щоб тут було розмаїття усього, щоб кожен зміг підібрати своє. Фуд-корт був представлений різноманітними солодощами та вегетеріанськими стравами, котрі смакували навіть завзятим м’ясоїдам.
Пропозиція товарів теж була неабиякою. Продавались різноманітні значки, шкарпетки, ба навіть сумки виготовлені з використаних банерів, це вкотре стверджує прагнення організаторів до створення справжнього екофестивалю.На Charity point можна було придбати солодощі приготовані самими організаторами, різноманітні прикраси, наліпки, книги. Гроші з цієї точки, як і з багатьох інших, будуть адресовані на лікування Ярославу Спічеку. Зона сортування сміття вкотре доводить, що Mohyla Green Day екосвідомий фестиваль. Усі відвідувачі мали змогу здати на переробку пластикові пляшки, кришечки, папір, скло. Також організатори подбали, щоб була змога здати на переробку також і батарейки. Спеціально тут теж приймали і одяг, щоб потім віддати його тим, хто потребує.
Щоб залучити нових членів та прихильників була точка ЕкоКлубу, тут можна було поспілкуватись з ЕкоКлубівцями, довідатись про проекти оновленої організації, поспілкуватись з членами нової команди та найголовніше заповнити анкету на вступ. Ще, відповівши на одне з питань вікторини, можна було отримати щось з екотоварів.
Третій поверх зустрічав відвідувачів не меншим розмаїттям, але вже активностей. Саме тут, на балконі, розмістилась фотозона, де всі охочі робили фото в атмосферній зеленій кімнаті, зовсім поруч розмістилась фотосушка з світлинами могилянців.
справжній фестиваль ніколи не обходився без музики, а квартирник від КУТа був аж під кінець вечора, відвідувачі насолоджувались фестивалем під звуки фольк джему від Спудейського Братства. GeekLab на своїй стійці пропонував усім зіграти в настільні ігри, а саме взяти участь в грі МАНЧКІН, виручені кошти також пішли б на благодійність.
Урбаністична Лабораторія пропонувала гостям провести різноманітні дослідження за допомогою професійного обладнання, себто можна було виміряти вміст небезпечних речовин у свому одязі, склад повітря біля Могилянки, тощо.
Завершальною точкою вечора був квартирник української пісні “Made in UA” від КУТа. Цей концерт справді можна назвати новаторським, з декількох причин.
Вперше квартирник зіграли в холі третього поверху КМЦ, це було новим місцем з новою акустикою, а відповідно й звучанням та найголовніше — це був квартирник повністю українських пісень, де всі слухачі могли з легкістю підспівувати без винятку всі пісні, адже вони наші, українські.
Тут грали численні могилянські гурти, відкривались нові голоси, впевнений, що їх ми відкриватимемо дедалі більше завдяки таким квартирникам.
А що далі? ЕкоКлуб обіцяє вже скоро почати втілювати в життя нові проекти, що зроблять Могилянку справжнім «зеленим» університетом. А поки, Make Mohyla Green this May.
Ми — спільнота
Коли читаєш заголовок, то постає логічне запитання, а хто такі «ми»? Перед тим як сісти за написання цієї статті я не міг у своєму «казанку» нормально проварити, а що ж сказати про спільноти. Досить цікавий і широкий термін, хоча Вікіпедія і тлумачний словник дає скупе визначення цьому: «Спільнота — це група людей, які з будь-якої причини відчувають досить спільного між собою, щоб мати спільні прагнення, цілі та структури.» У цілому погоджуюсь з твердженням, проте хочу прорефлексувати, а що таке власне могилянська студентська спільнота?
12 липня, коли потрібно було розставляти пріоритети, у мене в голові була дилема: першим пріоритетом вибрати КМА чи КНУ ім. Тараса Шевченка. Обидва мали свої беззаперечні плюси і так само мінуси. І вирішальним пунктом у моєму виборі була спільнота, яка матиме свої фішки. І, звичайно, що в КНУ вона також є, але в КМА тоді якось відчувалася її особливість через друзів-могилянців, відео про університет в YouTube та випускників. Сумніви гризли довго — раптом я помилився? Але з кожним днем навчання я все більше відчував, що на своєму місці. І справа навіть не в адаптації.
Фреші, давайте згадаємо, коли ми вперше побачили цю спільноту. Хтось у Бадді, хтось у різних активностях і, думаю, що частина в акції із збору коштів для лікування Ярослава Спічека. Не лише друзі пізнаються в біді, але також спільнота. Я тоді настільки пишався, що мене оточують класні люди, які можуть зароблені на тусовках гроші передати на лікування або організувати квартирник із тією ж метою. А відчувати за спиною силу рідних по духу тобі людей дуже приємно.
Так, частина засміє ці слова і говоритиме про надмірну сентиментальність, проте згадайте ще купу інших моментів, які з вами трапилися під час навчання тут. А символіка доповнює і відрізняє нас від решти (за таким принципом познайомився чисто в рандомних і не дуже місцях із деякими випускниками).
А ще важливим чинником, який свідчить, що в КМА є клана спільнота, це її випускники. Вони не просто фондують гроші на фарбу чи паркет, а цікавляться життям університету й впливають на його розвиток. Наприклад, реконструкція КМЦ була підтримана випускниками, і ми можемо радіти, що їм вдалося зробити перші кроки для змін там. Як то кажуть, життя після КМА не завершується.
І наостанок хочу закликати: давайте цінувати нашу невелику студентську родину, яка неймовірно строката, проте об’єднана рідною alma mater. І багато, що в ній робитиметься, буде залежати від нас. А ще я зрозумів, що на початку серпня приніс свої документи в потрібне місце.
Іван Антонюк
Слово за слово: Олександр Леськів
Літній трим уже розпочато, тому традиційні проблеми з розумінням де, коли і в кого буде твоя пара в самому розпалі. Для вирішення цієї проблеми не потрібно вивчати напам`ять увесь свій розклад. Досить знати, як себе не напружувати зайвий раз. Бо геніальність завжди приховується в простоті.
Могилянці вже запропонували альтернативний варіант взаємодії з розкладом — бот KMAscheduler. Що це таке і з чим його їсти розповів один з розробників бота — Олександр Леськів, інженерія програмного забезпечення-3.
Розкажи коротку історію своїх стосунків з Могилянкою: як вирішив вступити сюди, чи були сумніви, які враження?
Хмм… Я спілкувався з багатьма викладачами КПІ в 10–11 класах і розумів, що то — точно не моє. Але після Дня відкритих дверей, у КМА мені дуже сподобалось. Зокрема те, як викладачі розповідали про навчальні процеси в академії. Я відчував, що їхній підхід мені був набагато ближче до душі. Я не пам’ятаю подробиць, але точно пригадую, як приїхав того дня додому і подумав, що почув все саме те, що хотів почути.
Ти безпосередньо брав участь у створенні KMAscheduler. Як виникла така ідея?
Першою ідея створення застосунку з’явилась у Кирила Кундіка. Це було десь на 1-му курсі, взимку. Але на той момент ми спільними зусиллями могли зробити лише Android застосунок якості десь “нижче середньої”. Ми розуміли, що лише з одним Android далеко в маси не просунешся, тому ідею ми вимушені були покласти в глибоку шухляду. Якось протягом літнього триместру першого курсу нам у чат групи залетіла якась примітивна телеграм in-chat гра, у яку всі почали грати і ділитись результатами. Мені стало цікаво, як таке зробити, я почав шукати матеріали і натрапив не лише на телеграм-ігри, а й на ботів. Спробував зробити щось із цим. І мені сподобалось. Першим творінням був бот-розрадник, що казав тобі щось типу “не хвилюйся” на кожне твоє повідомлення. Тоді я запропонував команді розробляти якогось “прикольного” бота. І приблизно 26 липня 2017 року (так, я знайшов цю переписку) ми подумали, що можна зробити cross-платформенного бота розкладу, адже TG доступний звідусіль. Shortly after, власне почалась робота.
Наскільки успішним виявився цей проект? Він користується популярністю серед могилянців?
Він виявився досить успішним. Хоча до запуску ми взагалі ніяк особливо не готувались. Це був звичайний день, ми сиділи в Антоновичах, що вже скоро мала зачинятись. Того вечора ми вперше розказали про вже написаного бота нашим одногрупницям, які теж там були (до цього ніхто не знав, що ми навіть над цим працювали). Ми з ними радились, які б emoji вони використали для якоїсь фічі. І потім ми подумали: чому б не розказати всім сьогодні? І, власне, ми отримали більше 1000 користувачів за першу годину. Це був величезний успіх! Ми дуже боялись, щоб нічого не зламалось, адже до цього там було максимум 4 користувачі одночасно. Але все пройшло добре, ми отримали багато позитивних відгуків. З моменту запуску і аж до зараз (вже майже 2 роки) протягом навчальних періодів ботом користуються приблизно 800–900 користувачів кожного тижня, а база користувачів нараховує більше 3200 осіб. У нас також є наша міні-ком’юніті — команда тестерів із 30 людей, що на перших порах допомагала коригувати недоліки розкладу. Зараз же вони отримують оновлення бота за тиждень-два до того, як вони стають доступними всім та доповідають про різноманітні баги і вносять пропозиції (що, на жаль, стається прямо максимально рідко).
Окрім цього ще є якісь проекти/стартапи?
Насправді, це поки єдина річ, про яку можна говорити, як стартап. Так, вона існує в єдиному і навіть майже робочому екземплярі, але враховуючи катастрофічну нестачу часу у зв’язку із сесією і роботою, займатись цим поки ніколи, втім, якщо я зберусь із силами, а також з дизайнерами, textwriter-ами і відеомонтажниками, то я впевнений, що лінк на якийсь croud-founding ресурс неодмінно скоро з’явиться у вашій переписці із KMAScheduler та інших ресурсах.
Ти майже постійний учасник різних хакатонів. Скажи, наскільки важливою є участь у різних івентах для розвитку вмінь і набуття можливостей?
Я дуже люблю ходити на такі заходи. І не лише через те, що це збір твоєї команди, яку за звичайних умов зібрати ну просто нереально. По-перше, це можливість піти і показати себе. Якщо ти досить впевнений у собі і в тебе чи твоєї команди вийде це гарно показати, ти можеш потенційно отримати багато корисних бізнес-знайомств. Крім того, організатори часто нагороджують дрібними приємними призами, деякі просто цікаві в процесі, а деякі навіть можуть подарувати тобі оплачувану поїздку на продовження хакатону у Фінляндію за виграш.
Але обідом із піцою та бутербродами пригощають у процесі майже завжди та всіх учасників незалежно від результатів, тож ходіть на хакатони.
Об’єктивно, розвитку вмінь безпосередньо сам захід ніяк не посприяє. Втім, після кожного 2-, 24-, 36- чи 48-годинного челенджу ти можеш об’єктивно подивитись на особисті досягнення та твоєї команди в цілому. Найбільш корисно зосереджуватись на тому, що не вийшло. В історії нашої команди не лише виграші. Були випадки, коли ми й близько не підійшли до фінішу. Втім, це був гарний поштовх почитати більше ресурсів про ту чи іншу технологію. Втім, навіть якщо до самовдосконалення так і не доходить, то принаймні для себе ти усвідомлюватимеш, з якою сферою у тебе потенційно можуть бути недоліки на практиці.
Порадь з висоти польоту третього курсу: що необхідно встигнути зробити в академії?
Потусити на корабликах. Та і взагалі сходити на всі активності, на які можеш встигнути! У нашій сфері ресурси застарівають дуже швидко, тому все одно після або під час працевлаштування ти будеш вчити все з нуля самостійно. Тому вчити на 100 всі дисципліни на факультеті сенсу взагалі нема. Але от студентські часи вже не повернеш (хоча й на oldschool party було досить прикольно).
Ілля Рудійко
Сірість з — поміж столиць
Саме з вищенаведеною фразою, котра постійно прокручувалась у голові, я поїхав до Варшави. Загалом, це стало першим стереотипом, який столиця Польщі зруйнувала вщент. Надалі статус «переконаний у зворотньому» буде присвоюватися мені чи не кожну годину. Мабуть це найяскравіше демонструє той факт, що я — не турист, тому навряд чи зможу порадити щось корисне. Єдине, що не виходить поза зону моєї компетентності, це сповідь — що, де і як я зробив, і чи правильно це.
Першим моїм відкриттям у Польщі стала інакшість. Ні територіальна близькість, ні подібність менталітетів не формує схожості України та її західної сусідки. Мені здавалось, що там навіть ті ж самі дерева ростуть по-іншому. Не сперечаюсь, це може бути банальним самонавіюванням, проте факт залишається фактом. Ні, там не ідеально. Там упорядковано. У всьому є певна систематичність, якась складна симетрія, яку людське око здатне вгледіти. Хоча, скоріш за все, дерева здавались мені не такими, як у нас, через фон, котрий був за ними. А фоном слугували неосяжні простори. І от вони точно інші.
Другим поширеним стереотипом, жертвою якого був і я, є елементарне розуміння українцем польської мови. Маячня. Будь-кому, хто скаже мені, що українська й польська схожі, доведеться зі мною гостро сперечатись. Бо це не так. Тут грає роль підміна понять. Польська не є складною для вивчення, принаймні для українця. Проте тому, у кого майже не було досвіду з цією мовою, доведеться з нею непросто. Навіть з польськими прикордонниками, які, здавалося б, мають знаходити спільну мову будь з ким, у мене виникали дисонанси. Єдина фраза, яку я повторював: «Пан не розуміє». Тільки на другий день я більш-менш адаптувався до розуміння тексту, але людське мовлення… То не для мене. І мені це не подобалось. Це природньо, що мозок, не розуміючи чогось, автоматично проектує це як щось погане. І моя помилка полягала в тому, що я не зміг вчасно вимкнути цю функцію. Скажу більше, мене досі тіпає від польської, якщо я сприймаю її на слух. І це те, чого не варто повторювати. Майте на меті не чути, а слухати.
«Варшава — нудне місто», — казали мені. Справді, так може здатися. Там не відбувається нічого, що поляк не міг би очікувати. Тільки сирени екстрених служб постійно лунають з усіх кінців міста. Не тому, що тут небезпечно, а тому, що вони надто гучні. Нічного життя тут майже немає. Навіть магазини зачинаються о 22:00 за місцевим часом. Але, якщо бути уважним, можна знайти цілу вулицю, відведену для клубів, барів та інших нічних закладів. Вони розташовані так компактно й локально, щоб просто не заважати людям спати в житлових районах. Тому декому буває важко їх знайти. А ви шукайте.
Жити, насправді, можна недорого. Ви більше витратите на сувеніри, ніж на проживання, їжу й транспорт у купі. Квитки на користування громадським транспортом розраховані не на кількість поїздок, а на їхню тривалість, тому тут варто розраховувати свій час і зважати на затори (зайцем проїхати не вийде, не намагайтесь). Найбільш корисними для мене виявилися автобуси й трамваї. Метро тут не настільки популярне, як в Києві. Їжу можна купити в будь-якому супермаркеті, і за свою ціну вона здатна повністю наситити людину, ще й смачно буде.
Але окреме місце в моєму серденьку (чи в шлунку) зайняв журек у хлібі — традиційна польська страва. Смачний, поживний суп з ковбасками і яйцем прямо в окрайці житнього хліба. Мені ледве вдалося його доїсти, проте зупинитися я не міг. Загалом, Польща й зокрема Варшава можуть запропонувати вам безліч смаколиків, яких ви нізащо не знайдете в Україні. І спробувати треба все.
Старе місто Варшави — точна копія старого Львова. Один в один. Якщо подивитись здалеку, то взагалі можна переплутати. Вузькі вулиці, по обидва боки з невисокими старими будинками, що тісно прилягають один до одного й почасти чергуються з католицькими костелами. Там навіть своя площа Ринок є — така сама, проте без ратуші в центрі. Такі ж самі сувенірні лавки. І сувеніри ті ж, просто з іншою символікою. Але це все, так би мовити, фальшивка. Якщо пригледітись, то можна помітити хитру суміш фарб, які й створюють враження величності й давності споруд. Насправді ж усі будівлі відносно нові. Найстаріші з них побудовані всього 60–70 років тому. Це все через Другу світову, під час якої місто було розбомблене повністю. Проте поляки поважають свою історію, тому не стали покидати зруйновану столицю, а відбудували її точнісінько так, якою вона була раніше. Така історія здається мені навіть цікавішою. І вже точно більш вражаючою.
Варшава мене захопила. Можливо через те, що мені нема з чим порівнювати. Можливо через те, що це мій перший «європейський» раз. А можливо просто тому, що Варшава володіє своєю атмосферою, специфічною аурою, котра не має аналогів у світі й котра заманює пірнути в неї з головою. Хтозна…
Ілля Рудійко
© Спудейський вісник, 2019
