Спудейський вісник №21 (23.06.19)
Переднє слово
Тиждень видався дуже насичений і дивний. Начебто і літо, але не до кінця. Начебто і сесія, але ще не зовсім. Начебто відбувається багато всього, але одночасно нічого конкретного. Ти ніби втомлений, але готовий до нового, незвичного, непередбачуваного. І випуск цей про одну з таких непередбачуваних, але неймовірно атмосферних речей.
Літо. Що тут ще скажеш.
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського вісника”
Літ — О
П’ятниця. Другий плац Могилянки. Затишний KMArt Yard. Прохолодний вітер, який приносить полегшення після денної літньої спеки. Чарівне світло від ліхтариків. Поезія та музика. Ідеальний червневий вечір.
Мене завжди приємно дивує кількість талановитих людей навколо. Це так дивно, що можна просто проводити час разом із кимось, знати когось протягом довгого часу (часто навіть не особисто — заочно), проте не підозрювати, що наодинці людина творить. Малює, пише прозу, пісні, вірші. В цьому навіть є певна магія, загадка. Почасти, навіть здавалося б найвідкритіші люди залишають за собою дещо особисте. Те, що вони не ділять ні з ким. Можливо лише з найближчими друзями.
Особисто для мене саме вірші завжди були одним із найбільш яскравих шляхів відображення людини. Адже в будь-яку творчість людина вкладає частину своєї душі. Свої переживання, емоції, спогади, біль, радість. Завдяки творчості можна дізнатися багато чого нового про людину, навіть її не знаючи.
Читаючи вірші перед публікою, людина віддає частину себе аудиторії. Дозволяє поринути ненадовго у свій внутрішній світ. Дізнатися про себе щось дійсно інтимне. Проте це все лише на час, допоки не прочитано останній рядок. Щоб не було забагато.
Вірші не потребують розлогих описів, довгих складних діалогів, багатьох сюжетних ліній. Вони лаконічні, швидкі, наповнені. Немов концентрація всього найважливішого вони накривають, ніби хвиля. Слухаючи їх, ти відчуваєш все, що автор хотів передати. Просто слухаєш, чуєш і відчуваєш.
Саме “слухати і чути” — посил благодійної події, яка відбулася цієї п’ятниці о 18:00 в оновленому KMArt Yard. “Літ — О” — захід, який організувала студентка германської філології — 1 Андрюшкова Альбіна.
Як народилася ідея заходу?
Я вірю, що ми повинні слухати людей, які оточують нас кожного дня. Я вірю, що у нас повинні бути слухачі. І я так часто думала про це останнім часом, що у мене не залишилось інших варіантів, окрім як створити захід, на якому кожен і кожна зможуть бути почуті.
Захід був благодійним. Чому допомога йшла саме котикам з притулку? Багато вдалося зібрати?
А чому ні? Я люблю котиків. Щодо суми, на жаль, нічого не можу сказати поки що, оскільки скринька, разом з книгами (які теж збирались на благодійність), ще не була передана фонду.
Ти не тільки організувала подію, але й сама прочитала там вірш. Давно пишеш?
О, так, це вийшло випадково. Я не збиралась читати свій вірш, але люди настільки надихнули мене, що я оголосила себе одразу ж, поки ще не встигла передумати :)) Пишу роки три, напевно.
Що (або можливо хто) надихає творити?
Люди. Мене завжди надихають люди. Їх почуття, історії, їх ставлення до світу, їх біль і розчарування, щастя і гордість. Усе, що з ними пов’язане.
Будеш ще організовувати подібні заходи?
Після заходу до мене підійшло так багато людей, щоб подякувати за можливість поділитись своєю творчістю, що я не можу не зробити щось подібне ще раз.
скажи
наскільки тобі зараз важко
чи наскільки тобі все одно
я допиваю вже третю пляшку
ти — все, що у мене булоя навіть не впевнена
чи хочу щоб ти мене зупинила
в мені так багато сумнівів і вагань
подивись тільки що ти зі мною зробила
як пропонуєш зібрати себе після всіх цих страждань?від любові до ненависті
я розумію
ми навіть не розглядали такий варіант
можлио дійснобуло в мені діло
хоча
я забула, що перекидати провину
це твій талантдивись, скільки слів я досі знаходжу для тебе
напевно, варто вже зупинитись
я впевнена, що в твоїй душі
і досі так темно
не впевнена тільки
що проти була б знову там опинитись
У заході взяло участь дуже багато людей. Хтось читав вірші, хтось співав. Усі різні. У всіх різні історії. Ділимося кількома з них. Читайте, надихайтесь, насолоджуйтесь творчістю. Усюди в інтерв’ю можете знайти посилання на авторів/ресурси, де можна ознайомитись з їхньою творчістю.
Перша від головної редакторки Спудейського Вісника — Аріни Кравченко, українська філологія — 1.
Чому вирішила взяти участь у події?
Ну це не було стовідсотково моє рішення. Мене вмовила людина, чиїй думці я безмежно довіряю. Отак і вийшло. Напередодні думала відмовитись. Але ні. Мабуть, таки десь в глибині душі хотілося бути почутою, не зважаючи на те, що я дуже боялася.
Давно пишеш вірші? З чого ти починала?
Пишу скільки себе пам’ятаю. Мені пощастило, бо мої батьки, моє оточення завжди були супер supportive. І за весь час я не зустріла жодної людини, яка б хоч якось “образила” мою творчість. Мабуть, саме тому усе це досі якось працює для мене.
Починала з віршів. Далі були якісь невеликі оповіді. Це завжди щось невелике. Подобається, коли коротко і концентровано. Тому й зараз це переважно вірші.
Що (або можливо хто) надихає на творчість?
Мене може надихнути будь-що. Бо що таке натхнення взагалі? Це дуже сильна емоція. Сильне враження. Воно може бути викликане будь-чим: людиною, переживанням, подорожжю, миттєвим образом, сном, пейзажем, книгою, піснею…
Bittersweet — так би я назвала свій настрій, коли мені пишеться найкраще. Це коли сумно, але не розумієш чому. Коли вигадуєш неіснуючі історії про існуючих людей. І пишеш.
Друга. Шевчук Марія “Липа”.
Чому вирішила взяти участь у події?
В останній день відбору авторів зовсім випадково наштовхнулась на пост із подією і загорілася, адже відчула що це саме те місце, де я маю бути) Ще й зірки так влучно склалися, і я опинилась у Києві, приїхавши на тиждень з навчання.
Давно пишеш вірші? Із чого ти починала?
Вірші пишу з моменту, коли взяла в руки олівець. Спочатку вони звісно були схожі на каляки-маляки, але я впевнена, що це вже були вірші. Тим паче, що словами мені завжди було набагато легше передати і зрозуміти свої почуття. А починала з анекдотів, як не дивно, ніщо не передвіщало біди у вигляді лірики.
Що (або можливо хто) надихає на творчість?
Я свято вірю у те, що я лише транслюю те, що має бути почутим, чи моїми читачами, чи самою мною. Момент, коли я починаю писати, — це немов пів кроку з нашої реальності, кудись у сусідню. Це відчутно, адже навіть потік думок бере новий напрямок. Тому мені досить важко сказати, що саме мене надихає, але можу впевнено сказати, що я пишу, бо не може не писати.
Я не виконую обіцянок,
Не повертаюсь додому вчасно,
Не дзвоню тобі навіть коли того хочу.
Бо немає ні дому, ані найліпшого часу
Аби повернутись до чогось.
Я не цілую у щоки ні замість прощання,
Ані при зустрічі. Мені не вдаються ці пустощі,
Я завжди втрачаю їх сенс, а як ти пам’ятаєш,
Жоден сенс неможливо втратити,
Коли він насправді є.
Я не кажу надобраніч і більше казок не вигадую,
Тільки все ще чаклую сни твої, вже пробач,
Аби тобі краще спалось,
Бо сама не лягаю спати до когось,
Хто ліпший за тебе слухач.
Я не маю більш побажань,
Кращих за ті котрі вже загадала,
Особливо коли вони вже втілились у життя.
Але мені одного завжди не вистачає
Зранку, в обід і навіть після вечірнього чаю,
І це твого тіла поруч з моїм.
Своїми холодними пальцями, під стать зимі,
Я б залюбки пробіглась наввипередки з мурахами
Поміж родимок на твоїй спині.
Але тебе тут немає, навіть звістки від тебе нема,
І знаєш що найдивніше? Мені
Довелося дізнатись хто кращий за тебе
Коханець, товариш, слухач, візаві,
У кого завжди холодний розум і на кого можна покластись завжди.
Я не виконую обіцянок
Навіть даних самій собі.
Невже всі каяття, про які дізналися стіни пусті,
Що настільки мені ближче від тебе,
Можна просто так кожен день забувати,
До наступного мого життя?
Третя. Віктор Кропивний, філологія (українська мова та література) — 3.
Чому вирішив взяти участь у події?
Узяв участь, бо побачив, що вона є, її організовує моя подруга з хорошою метою і туди планують прийти цікаві люди, із якими давно хотів познайомитися. Плюс, останнім часом бачу поезію, як смислотворчу штуку в моєму житті. Тому не міг сидіти вдома. Якось так. А загалом, хоч сказати, що мій виступ був насправді парний, і половина всього хорошого, що там було — заслуга мого друга й колєги Олексія Павлюка (германська філологія — 3), хорошого музиканта й автора пісень.
Без нього все було б дуже прісно.
Давно пишеш вірші? З чого ти починав?
У 7–8 класі мав період, коли писав трохи, але то таке, не дуже. Потім пробував у прозу (це й досі лишилося). Нинішній продуктивний період почався восени минулого року. І це дужче верлібри. Буду продовжувати.
Що (або можливо хто) надихає на творчість?
Надихають емоції, гострі емоції, сильні. Надихає природа, рідше — місто. Надихають українські поети нинішніх генерацій і 20-х. Кава, музика й закоханість. Усе як у всіх.
Усе заховалось у вузлики
що ми їх в’язали
з тонкої лози винограду
та вусів зелених хмелю.
Коли ще малими кроками
міряли метрику рухів світу.
Коли ще тривожились
ранам і болям
зірваних трав
і розгніваних бджіл.
Усе заховалось
[від нашого пильного нині ока
від нашого чуйного нині вуха
від нашого злісного нині крику]
усе заховалось
у скостенілих
та досі живих
вузликах тих:
зиґзаґи сонця у голові
(після танцю дзиґою)
стежки їжаків
(що досі не заросли споришем)
і перше жало бджоли
що знайомить із болем
(і смертю).
05.03.19
Четверта. “Могилянська классика” за словами організаторки. Таня Зайвая, філософія — 3.
Чому вирішила взяти участь у події?
Я дуже люблю підтримувати. У всьому. Особливо, коли це пов’язано з самовираженням, творчістю і натхненням. Для мене це квартирники і такі вечори — те, чому мене навчила Могилянка і вся творча спільнота тут. Тому, коли є можливість, я завжди туть; а коли почула, що це робить фрешка і ще й для котиків — ну взагалі :3
Давно пишеш пісні? Із чого ти починала?
Це вийшло якось спонтанно, ще за шкільних років: завжди думала, що от, як виросту, буду писати альбоми. Але ніколи нікому не показувала, бо (якшо чесно, й досі) думаю, що пісні банальні і ванільні)))(бо пишуться, зазвичай, в кульмінації емоцій, я потім, коли дивишся в спокійному стані — виглядає дуже смішно)
Згодом показала декільком друзям, сказали, що прикольно, а в інстаграмі закидали сердечками. Не думаю, що з них вийдуть якісь світові хіти, але це допомагає у вивільненні емоцій)
Що (або можливо хто) надихає на творчість?
Мене завжди надихають люди. Тут нічого й казати. По-моєму, не має нічого в світі цікавішого за людей і їх світи)
П’ята. Аня Седих.
Чому вирішила взяти участь у події?
Я колись теж робила благодійний захід минулого літа і збирала кошти в Кото-Ярмарок. Мені сподобалось те, що в когось виникла схожа ідея. До того ж, я дуже підтримую ініціативність Могилянки. До того ж я пишу вірші, то чому б не взяти участь? :)
Давно пишеш вірші? З чого ти починала?
Вірші пишу давно. Ще з дитячого садка римувала разом з бабусею. В школі почала активно брати участь у конкурсах. Потім потрапила у літ. тусівки, згодом почала організовувати івенти самостійно.
Що (або можливо хто) надихає на творчість?
Ох, ну і не люблю я це питання :) Я не вважаю, що на творчість має обов’язково щось надихати. Я, скоріше, просто відчуваю потребу не мовчати. Мені потрібно виписатися. Я шукаю потрібні слова і форми і мені стає легше.
Тож, по суті, мене надихає все навколо. Найбільше — люди та їх історії.
всі ці дайрекшн і дестінейшн
куди і звідки
завжди
звідкись кудись
моя бабуся постійно мені казала
забий на все
їж, кохайся, молись
молись, кохайся, їж
краще зараз ніж
ніколи, розумієш?
бо все що зараз є
врешті решт тебе перепече
бо все чого в тебе немає
то й чорт з ним, дурненька,
буде колись
головне, дурненька
кохайся, їж, молись
знаєш бо, бог все бачить
молися за інших
а за себе тим паче
сухими руками він обіймає усіх нас
грішних
тож читай псалми і євангеліє
щоб він звик до голосу твого, Маріє
до твого серця, рук й очей твоїх
в чистоті й порядку тримай їх
направляй прямісінько у небо
та пам’ятай, усе що треба
молитись, їсти, кохати
палати, кричати й плакати
від щастя, звісно, Маріє
і всі свої мрі вкладати у лю
а лю у мрі
хай хтось стане твоїм блю й твоїм ї
хай хтось пеститиме волосся твоє
хай хтось стане небом твоїм, в яке
ти направлятимеш серце своє, руки, очі і голоси
давай йому все
і все у нього проси
зліпіть з ним дитя
і дайте йому ім’я
чисте й прозоре
як перша вранішня зоря
а як стане таке, як ти
все це йому перекажиі знаєш, бабусь
я їм
кохаюсь
молюсь.
Шоста. Анастасі Коробка (посилання на гурт Насті — Горизонт Подій), українська філологія — 3.
Чому вирішила взяти участь у події?
Мені сподобалась така ініціатива, я давно пропускала такі події, а тут її організувала ще й моя хороша знайома, з якою ми вже встигли перетнутися в музичному плані. В мене за останній рік з’явилося трошки текстів, яких я майже не соромлюся, тому вирішила поділитися, може комусь і сподобається, а може чисто для себе в задоволення почитаю. І в мене, до того ж, виникла ідея не читати вірші просто в супроводі вітру та вулиці, або ж когось на клавішах або гітарі, а знайти відповідний інструментальний мотив, який би відповідав настрою вірша. Тому я взяла улюблених Radiohead, The Lumineers, Pink Floyd та Ludovico Einaudi. Під останнього виконавця я прочитала вірш Марка Кушніра, який довірився мені, бо його не було в місті на той час.
Давно пишеш вірші? З чого ти починала?
Я писала вірші ще зі шкільних років, з 13–14 років активно. Ну як і більшість з нас. Ці вірші, на мою думку, не несуть жодної мистецької цінності, проте це були мої емоції, думки і переживання на той час. Я тоді читала багато поезії, сиділа на авторських пабліках у ВК, мала навіть свій :) Але з роками зростав скептецизм до віршів, зараз цю мою скептичну броню важко пробити, хоча я й люблю хороші вірші, під які плачу, дивуюся, цитую.
Коли почала класти вірші на музику?
Певне коли відчула, що мої слова можуть бути важливими в контексті творчості мого гурту. Музику не створюю на слова сама, але ділюся ідеями з іншими музикантами, виступаю, якщо так можна сказати, композитором без створення самих нот. Бо я їх майже не знаю.
Що (або можливо хто) надихає на творчість?
Звичайно, події в житті, зокрема люди. Ну і як казав мій хороший друг-поет: “Щасливі люди хороших віршів не пишуть”. Тому часто, коли я переживаю сильні емоції, відчуваю якийсь момент, я занотовую свій потік свідомості. Ти пишеш, коли ти падаєш, коли тобі розбивають серце, коли ти закоханий. І це все забарвляється у різні відтінки. Надихають і інші поети. На вірші із шикарним музичним супровідом я задивляюся на витупах та на записах у Вери Полозкової. На свободу та власний стиль — у Євгена Сої. На ритміку, гіркоту та точність — у Іздрика. На вміння сказати мало, але потрапити в серце — у Рупі Каур. Останнім відкриттям для мене був Любомир Серняк, на збірку якого я раптово натрапила у Львові.
я знаю твій запах
якби я стала сліпою
і мені сказали прийти до тебе
стежка була б трошки звивиста та похила
по брусківці
по траві
поспіхом
я же ж знаю твій запах
коли кажу собі:
забудь
забий
і викинь ти
я вдихаю
ця отрута знову діє
проникає крізь ніздрі у кров
мозок збуджуэ
лихоманить
і я скаженію
і знову по колу
по колу ганяю свої жахіття
втікаю від тебе
від себе
від світу
тікаю
але це ж лише коло
ні кроку ліворучні кроку праворуч
я отруїлася
тобою
твоїм запахом
я млію
а на ранок hangover
коли кажу собі
більше ніколи
приходить вечір
і я знову вдихаю тебе
я отруєна
мене манить
нудить
а потім знову тягне
то за шкірки
то до тебе
то ніколи не пробувати тебе знов
Отаким було Літ — О. Якщо ви там не були, сподіваюсь, що вірші в цій статті хоча б трохи передали вам теплу атмосферу того вечора. Якщо ж були — думаю, ви згадали, як було добре та душевно.
У будь-якому випадку маю надію, ви щось відчули. Прислухались. Почули.
Вакулюк Марія
Право писати правильно
Новий правопис — тема, котра так сильно хвилювала всіх ще зовсім нещодавно. Наразі градус ситуації трохи знизився, що дає змогу більш-менш об`єктивно розібратися в ній. Тему самих змін не будемо чіпати, вони є у вільному доступі, тож знайомство з ними не викличе якихось труднощів. Цікавішою є тема історичного тла сучасного правопису та його, так би мовити, обгортка.
Якщо розбиратися в цій темі поверхово, то напрошуються не надто райдужні висновки. Виникає враження, що нововведення були прийняті не через динамічний розвиток української мови й не задля повернення солов`їній її автентичності. Не копнувши глибше, доступним є лише одне пояснення — на перший погляд такі дивні, негармонійні зміни були спричинені створенням загальної картини несхожості української мови на російську.
Це підтверджує проект (тепер уже проєкт) правопису 1999 року. Уже тоді Українська національна комісія з питань правопису при Кабінеті Міністрів запропонувала низку змін, котрі тільки тепер стали знайомими дуже широкому загалу. З-поміж них можна виділити літеру «и» на початку слів, окреме написання слова «пів» у конкретних випадках, флексія «-и», визнання вживання «т» на місці грецького «θ» нормативним. Простіше кажучи, наш правопис був майже повністю укладений ще в попередньому столітті. Укладений, проте не прийнятий. Тогочасна критика демонструє сумнівне ставлення до «Проєкту». Зокрема Юрій Шевельов, Мирослав Попович, Віталій Русанівський дають скоріше негативну оцінку такій редакції.
Минуло 20 років. Правопис з уже давно підготовленими змінами нарешті прийнятий. Так чому зараз затвердженим є те, що ще дві декади років тому не було гідним затвердження? Що змінилось? Інакшою стала зовнішньополітична ситуація країни. Неоднозначні відносини з Російською Федерацією вже не залишають можливості існування в українській мові місця для російськомовних норм. Декомунізація, санкції, а також інші радості життя спалюють усі мости між двома державами, що й стає причиною активних мовних змін. Звучить логічно.
Проте не можна не враховувати інакше обґрунтування, а саме жагу повернути українській мові її українськість, що нібито була втрачена. Василь Німчук, який очолив команду розробників «Проєкту» 1999 року, неодноразово казав про несправедливо забуті норми 1933 року, академічні правила 1919–1921 років, проєкт правопису 1926 року, посилався на основоположників літературної української мови, таких як Котляревський і Шевченко, а також на деякі норми церковної сфери (такі згадки були в його коментарі до «Проєкту»).
А чи є такі зміни доцільними? З часу документації тих норм, які так приглянулися Німчуку, подекуди минуло вже століття (це ще не згадуючи час, коли жили й творили Котляревський і Шевченко). Зараз загальноприйнятою догмою вважається стереотип про абсолютно негативний внесок СРСР у будь-що українське. Що ж, нехай буде так. Але це не привід не враховувати ті зміни, що відбулися безпосередньо в період перебування українських земель у складі Союзу. Зміни відбулися, хай якими вони є, і на них треба зважати. Мирослав Попович у статті 2002 року про тогочасну провалену правописну реформу ствердив:
«Реформування як спосіб зберегти минуле, виховати історичні традиції — це безглуздя. Минуле можна тільки враховувати…»
Реакція громадськості доволі неоднозначна. Суспільство знову розділилось на два табори, навіть усередині яких точаться дискусії щодо істинної причини появи нового правопису. Майже точним можна вважати таке пояснення незадоволень: люди банально не хочуть змінювати орієнтири, виходити поза зону комфорту, відмовлятися від того, до чого вже звикли. Але це не гарантує, що ті самі люди не зможуть призвичаїтися до змін через деякий час. Ось так прокоментувала цей аспект питання правопису викладачка української мови Міщенко Тетяна Анатоліївна:
«Мені здається, багато залежить від самої людини, її розуміння доцільності нового правопису. Якщо людина мотивована й приймає зміни, вона звикне до них швидко, тим більше, їх зовсім не багато. Якщо категорично налаштована не сприймати, то цей процес триватиме довго. Дехто й мову українську не приймає, такі будуть завжди категоричними у своїх судженнях. Якщо слова зі змінами будуть «на слуху», то десь за рік-два їх перестануть ігнорувати»
Інша проблема ховається в авторах правопису. Цьогорічні зміни — перший помітний результат роботи Національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів. А всього було цілих три склади цієї комісії. Отже, різним людям доводилось працювати з тими самими напрацюваннями (котрі існують ще з дев`яностих) упродовж довгого періоду. Це вже не кажучи про можливі діаметрально (і не дуже) протилежні погляди на одні питання різних представників комісії першого, другого й третього складу. До того ж, будь-яка робота потребує грошей. Так само й правопис стягує з державного бюджету певну суму (про це йдеться навіть у постанові Кабінету Міністрів від 1994 року).
Якщо підсумувати, маємо таке: більш ніж за 20 років не було ніякого помітного результативного просування в питанні правопису з боку структур, які мусять цим займатись; навіть отримавши нарешті результат, важко сказати про його бажаність, адже люди неоднозначно сприймають новий правопис — нам необхідна консолідація, а не нове розділення; держбюджет має покривати витрати на реалізацію змін правопису, хоча про виправданість таких витрат сказати важко; з правописом у свій час працювали абсолютно різні люди, що, з одного боку, має забезпечувати справедливість прийняття змін, а з іншого — може спричинити незлагодженість роботи комісії. Коротше кажучи, ще рано судити правопис і розраховувати на об`єктивність. Має минути кілька років, перш ніж з`явиться можливість неупереджено сказати, чи були ці зміни правильними. Тим не менш, правопис є правописом. Український сегмент «Вікіпедії» вже перейшов на нові правила. І не дивно, бо ж правопис — Біблія української мови. Можна й не вірити в її достовірність, проте необхідно на неї зважати.
Ілля Рудійко
Аріна Кравченко
© Спудейський вісник, 2019
