Спудейський вісник №25 (08.09.19)
Переднє слово
▼
Вдома
▼
Слово за слово: Владислава Осьмак
▼
Плацкарт
▼
Конкурс: Катерина Руденко
▼
Прати по-троєщинські
▼
Конкурс: Дар’я Трохименко
▼
Іноді краще заснути▼
Скрипторій: Хорхе Луїс Борхес, «Книга піску» та «Пам’ять Шекспіра»
Переднє слово
Привіт усім!
Тиждень був сповнений важливих новин та цікавих розмов про важливе. І саме про це новий випуск Вісника.
Ми також починаємо публікацію інтерв’ю та статей переможців нашого конкурсу, а ще готуємо для вас багато цікавого — тому stay tuned.
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського вісника”
Вдома
За цим банером, хештегом, героїчною постаттю й символом боротьби за свободу стоїть абсолютна реальна та попри все жива людина — Олег Сенцов. Це той, який на другій світлині обіймає доньку Аліну після 5 років ув’язнення. Поки ми цілий рік щоранку бачили портрет Олега на 3-у корпусі, сам Олег черговий рік боровся за життя та повернення додому в колонії «Білий ведмідь» ближче до холодної окраїни світу.
Сьогодні Олег Сенцов разом із Павлом Грибом, Романом Сущенком, українськими моряками й іншими в’язнями Кремля вдома (переконаний, що це слово є для всіх них особливо вагомим). Тепер він тут, поруч і може без перешкод розповісти про все, якщо захоче. Краще за будь-кого з нас і краще за банер, що ми повісили рік тому як нагадування гостям Контрактової площі, передусім іноземцям. Разом із Кольою Рибитвою, Владиславою Осьмак й іншими колегами радію тому, що тепер його можна зняти.
Втім нові банери, пости, флешмоби й демонстрації потрібні іншим реальним живим людям, які зараз не можуть обійняти свою родину та друзів: у Росії та на окупованих територіях лишаються десятки політичних в’язнів і полонених військових. Так, ми не завжди можемо вплинути на їх звільнення, але повинні не дати їм зникнути інформаційно. А зникнути інформаційно для них означало б зникнути зовсім.
Могилянко й усі друзі, продовжуймо боротися за людей і людяність, продовжуймо передавати світу меседжі на підтримку українських бранців! Продовжуймо, поки кожен і кожна з них не опиниться вдома, поки кожен і кожна з них не зможе обійняти рідних.
Гліб Кузьменко
(раніше опубліковано на Facebook)
Слово за слово: Владислава Осьмак
Шосте вересня обіцяло бути цікавим днем, і не лише завдяки корабликам та Отакої. Щойно п’ятничні пари закінчилися, я поспішила на перший поверх Культурно-мистецького центру, звідки мала початися незвичайна екскурсія Могилянкою та Контрактовою площею. Незвичайна — хоча б тому, що організована для іноземних студентів, які приїхали навчатися в КМА за обміном. А ще — тому що екскурсоводом була не хто інша, як пані Владислава Осьмак, людина, яку тепло називають «своєю» у всіх могилянських колах.
Схожу екскурсію вона проводила і минулого року, але не для міжнародних студентів (як це було позавчора на прохання міжнародного відділу), а для фрешиків з ініціативи Бадді НаУКМА. Рівень англійської мови пані Осьмак приємно здивував, а сама Владислава зізналася, що готова була б робити такі заходи регулярно. Однак це не єдине, чим вона поділилася зі Спудейським Вісником.
Добрий день, пані Владиславо! Усі ми знаємо вас як людину, яка “засідає” у Культурно-мистецькому центрі та завжди допомагає з організацією заходів. А як би ви описали себе, скажімо, одним реченням?
Коротко я б описала себе як людину, яка мріє про можливість «засідати» трохи більше і трохи менше бігати. Якщо докладніше, тоді так: я люблю КМЦ, почуваюся на своєму місці (тому я — людина щаслива). Але поточна робота забирає дуже багато часу і сил, а мені хочеться більше зосередитись на стратегічному, довгостроковому. Не лише забезпечувати потреби «тут і зараз» спільно з колегами, яким я дуже вдячна за їхню віддану роботу, а й щодня трошки розширювати можливості.
З іншого боку, мене страшенно тішить цей постійний рух — часом дещо хаотичний, часом — виснажливий. Ми — як команда швидкого реагування, намагаємося створювати умови, щоб усі, хто буває в КМЦ, влаштовує тут заходи, відвідує наші студії, почувалися як вдома. І я, і, сподіваюся, мої колеги, бачимо, чуємо, відчуваємо зворотну реакцію, і це дає сили рухатись далі.
Ви дуже тісно працюєте зі студентами. А яким було ваше студентське життя? Який університет ближче до душі: КМА чи КНУ?
Дякую, мені дуже важливо знати, що студентство приймає і сприймає нашу співпрацю!
Моє студентське життя було, мабуть, звичайним для тих часів: зранку — бібліотека, з 2-ї до 7-ї вечора — пари, потім — знов бібліотека. І так — майже щодня протягом трьох років. Потім почала працювати, і на останньому курсі вже так відірвалась від універу, що з кафедри телефонували: «Переддипломна практика два тижні як закінчилась, повертайтесь». Отримуючи диплом, мала вже професійний досвід (працювала в музеї, хоч навчалась на філології), тож перехід у «доросле життя» був мінімально травматичним.
Крім навчання і роботи були, звісно, і вечірки, і танці (у нас був «дівчачий» факультет, і нас завжди радо вітали у військових училищах, де тоді навчалися самі хлопці). Багато часу проводила разом з подругами. Закоханості, страждання — і це все теж було. Їздили всім курсом у колгоспи на збір врожаю — була така обов’язкова практика. Ще займалась громадською роботою (тоді це так не називали, але суть — та сама). Ми з друзями спільно створили відомий Музей однієї вулиці, що на Андріївському узвозі, і я там працювала майже 20 років.
Ближче до душі — Могилянка, бо я тут і зараз у ній працюю, фактично — живу. Не можу порівнювати КНУ теперішній з Могилянкою, бо закінчила КНУ, коли Могилянки ще не було. Тобто, порівняння можливе, але не між КНУ та НаУКМА, а між моєю юністю та зрілістю. На щастя, я не ностальгую за минулим, тому вибираю зрілість — Могилянку.
Запитання, що точно цікавить багатьох студентів: як вам вдається бути такою енергійною та брати участь у такій кількості заходів?
Ех, а якби я ще лінуватись перестала!.. Дуже багато цікавого пропускаю, на жаль. Відновлююсь у тиші: влаштовую собі день мовчання, коли є можливість. Ще дуже люблю ходити містом, навіть просто з роботи додому, близько 10 кілометрів, — щоразу інша картинка, інший настрій. Люблю по дорозі думати про місто, щось аналізувати, щось придумувати. Взагалі, люблю життя і маю дар радіти малому. Мабуть, звідси й сили.
А ще я слухаю себе: хочу? не хочу? Не чиню над собою насильства. Зрештою, дійшла думки, що краще кудись не піти, побути на самоті, у тиші, втримати рівновагу і внутрішній спокій. При такій динамічній роботі, як у нас в КМЦ, спокій — дуже цінний ресурс.
Особисто у мене «порвався шаблон» коли я побачила вас на Квартирнику «Наслухалися». А коли ви заспівали — це було просто «вау!». Чи складно було зважитися? Як проходили репетиції?
О, з квартирниками у мене була ціла історія: місяць за місяцем я через них наближалася до студентської спільноти. Спочатку просто стояла у дверях, не привертаючи до себе уваги (мені здавалося, я своєю присутністю обмежую, заважаю). Потім заходила і запитувала, чи буде ОК, якщо я послухаю. Потім ми почали разом і підготовку обговорювати, і стільці носити-розставляти. Познайомилися, подружилися. І коли Женя Мелешко розповіла про свій проект до Міс КМА, я досить бурхливо відреагувала: «Це ж я, це ж і про мене! Я теж не вмію співати!». Женя запропонувала взяти участь, я миттю погодилась; потім вже не можна було відступати: квартирник — так квартирник.
Мені дуже допомогли Катя Квашницька та Ілля Лапко. З Катею співали кілька разів, вона пояснила, як готуватись, як діємо на сцені, придумала розподіл на куплети і голоси. Ілля прекрасний супровід зробив. За пару днів підготувалися. Мені не було страшно — було цікаво. Не думала про результат — найважливішим був процес, можливість долучитися зсередини до студентського життя, відчути, краще зрозуміти, побачити, скільки роботи стоїть за кожним студентським заходом. Співчувати, співпереживати. Скільки було емоцій, пам’ятаєте? Оплески після кожного виступу, сльози, обійми. Така прекрасна мить солідарності, дружби, підтримки. Чудово, якби такі квартирники стали традицією.
Чому ви вирішили працювати у КМЦ? Чи шкодували колись про це рішення? Які ваші обов`язки і яка частина роботи найприємніша?
Обійняти посаду мені запропонував президент. Звісно, я бувала в КМЦ, відвідувала різні заходи, але ніколи не думала про КМЦ як місце роботи. Вийшла після розмови з паном Мелешевичем на вулицю, обійшла квартал, постояла навпроти КМЦ, прислухалася до себе і з подивом почула: «Моє!». Можливо, була неусвідомлена потреба нового досвіду, можливо, мені було затісно у своїх рамках, — я ризикнула і погодилась, зробила шиииииииирокий крок за межі зони комфорту.
Не шкодувала і не шкодую. Минуло півтора роки, а здається — ціле життя: робота виявилася такою насиченою, складною, часом драматичною. Та, власне, це вже й не робота — спосіб життя, дім. У нас дуже цікавий і непростий колектив, творчі люди, кожен і кожна — зі своїм унікальним характером і досвідом. З кимось знайшли спільну мову одразу, з кимось і досі шукаємо. І це безцінний життєвий досвід, за який я моїм колегам дуже вдячна. Кожен і кожна з них заслуговують на окрему публікацію. Давайте зробимо таку серію, а?
Мої обов’язки — організація процесів: планування, звітування, координація, складання бюджетів, комунікація з підрозділами, забезпечення якихось речей для загальноуніверситетських заходів тощо. Це все може так формально виглядати, але, по-перше, я нічого не роблю сама: ми все обговорюємо і узгоджуємо з колегами, по-друге, у нас таки команда, взаємозамінність, багатофункціональність. І я постійно чогось нового вчуся і від колег, і від студентів. Хотілося б спростити, де можна — автоматизувати управлінську складову, аби вивільнився час для пошуку творчих партнерів, для організації нових програм, більшого залучення спільноти КМА до творчих речей. Ще дуже цікаво долучатися до творення комунікаційних змін. Ми з колежанками з деканату по роботі зі студентами і з відділу стратегічного розвитку багато аналізуємо, обговорюємо, щось нове пробуємо. Ось нові дошки оголошень для КМЦ і приймальної комісії зробили, починаємо практикувати нову культуру поширення візуальної інформації.
Найприємніша частина роботи — це обговорення, планування і втілення творчих проектів. Коли розумієш, що вдалося спільними зусиллями влаштувати щось цікаве — виставку чи, наприклад, концерт — добре стає на душі. Усі, хто колись щось самі організовували, точно мене зрозуміють, а хто ще не має такого досвіду, тим — до нас, приходьте.
Порадьте нашим читачам книгу, яка змінила ваш світ.
Я була дуже романтичною і вразливою дівчинкою-підлітком. Романтичною, вразливою, але водночас бойовою і страшенно активною. «Тобі більше за всіх треба», — це точно про мене. Мабуть, тому на мене дуже сильно вплинула книга Веніаміна Каверіна «Два капітани» — про вірність, про відданість мрії, своєму «я», своєму шляху. Я дуже рано усвідомила, що у мене є шлях. Він не був прямим і простим. Але зараз я займаюся фактично тим самим, про що мріяла у мої тринадцять років, коли читала «Двох капітанів». Перечитувала у дуже зрілому віці, усвідомлювала усі радянські ідеологічні штампи і пропагандистські «виверти» цієї книги, але пам’ять про вплив, який вона на мене справила, від того не потьмяніла.
Щиро дякую за цю розмову!
Дякую за цікаві запитання: підняли цілу хвилю в душі і пам’яті!
Від себе хочу додати, що добре пам’ятаю день, коли вперше зустріла пані Владиславу. Це був початок мого шляху в КМА, я пішла на презентацію книги «Старшокласниця. Першокурсниця» (у авторки якої я також пізніше брала інтерв’ю для СВ). Куратором тоді виступала саме пані Осьмак, і я присягаюся, той вогонь у її очах було неможливо не помітити. Це дійсно людина-ентузіазм, людина-пригода і людина-щирість. Могилянка пишається вами, Владиславо!
Ольга Гунявая
Плацкарт
Тихо. Ніч. Лиш рівномірний стукіт і похитування вагону співають свою колискову. Чути, як хтось розмішує у автентичній залізничній чашці з міцним чорним чаєм грудочки цукру. Звідусіль доноситься мирне сопіння, а чиїсь висунуті у прохід ноги раз у раз кумедно сіпаються. На думку спадає лише одне — п л а ц к а р т. Напевно, кожен з нас переживав подібні емоції. Безумовно, у цьому є свій власний шарм і атмосфера, але до чого ж тут Могилянка?( окрім мандрів до Львова під час осіннього ТСР)
«Плацкарт» — це програма національних тижневих обмінів між українськими студентами суміжних спеціальностей, що створена за ініціативи Студентської Колегії НаУКМА — про новий проект у альма-матер нещодавно повідомив пост з телеграм-каналу СК і відразу ж заінтригував! Нам, звісно, закортіло дізнатись більше, тож нам вдалося поспілкуватись з координаторкою проекту — Валентиною Правник, ФГН-2, Українська філологія:
Привіт! Ідея шикарна, я сама вже дуже хочу взяти участь і поїхати кудись за обміном. Розкажи, будь ласка, трошки більше про програму, у чому її суть? Коли буде запуск?
Дуже дякуємо, нам приємна така цікавість до проекту, адже в КМА щось подібне на рівні всього університету стартує вперше. “Плацкарт” — це програма національної мобільності, в якій вже бере участь 11 університетів з різних куточків країни. Кожного тижня Могилянка буде обмінюватись трьома студентами, що житимуть в гуртожитках та навчатимуться разом зі студентами іншого університету. Нам дуже хочеться, аби кожен, хто приїздить за обміном у першу чергу звертав увагу не на навчання, а на людей: в КМА є величезна кількість талановитих музикантів, вокалістів, від голосу яких зносить дах, танцівників та і взагалі особистостей, які зможуть влаштувати культурний відпочинок. «По-могилянськи» щоб було. А могилянці змогли б знайти щось цікаве для себе в історіях студентів за обміном, а, можливо, і друзів в їхніх особах. Запуск проекту ми плануємо на початок осені: вересень-жовтень. Про все обов’язково анонсуємо під час набору учасників на обмін. Кожен спудей зможе подивитись опубліковані вимоги для участі, і, якщо він відповідає їм, запропонувати свою кандидатуру. Ми будемо дуже раді побачити, що студентів цікавить такий проект, що в їхніх інтересах працювати задля розвитку академії і взагалі всієї системи самоврядування в університетах країни.
Як і коли виник задум створити щось подібне?
Насправді, ідея «Плацкарту» не нова. Він вже працював в інших університетах — УКУ, Острозькій академії… На те, аби ми зуміли доєднатись до цього списку, довелось витратити трішки часу та багато сил усієї команди «Плацкарту». До цього була можливість їздити лише на Еразмус, про який ми всі чудово знаємо, на олімпіади та конкурси, ну і на якісь факультетські/університетські проекти, які передбачають маленький тріп по Україні. «Плацкарт» у цьому сенсі особливий. Як специфіка, так і мета.
Чому саме така назва і як вона народилась?
Якщо чесно, хто вигадав таку назву для проекту і чому саме таку, я напевно не знаю. Але дивіться: суть програми — національний обмін — подорож Україною, а найчастіше для останнього ми використовуємо потяг. От і маємо тобі — «Плацкарт». Звучить цікаво, правда? Значить, сенс можна не шукати.
Ми знаємо, що до відбору у Бадді “Плацкарт” були допущені лише студенти 2–6 курсів, які не є офіційними Бадді 2019 року та мають підписану корпоративну угоду. За якими ще критеріями відбирались люди для проекту?
Бадді “Плацкарт” то взагалі окрема історія. Разом з координаторами інших міст ми домовились, що кожне самоврядування університетів має право самостійно створювати критерії для Бадді, керуючись метою проекту. Для КМА слово «бадді» не нове, ми чудово знаємо що це за люди. У цьому році мені і самій пощастило потрапити в їхню команду, через що я без сумнівів заявляю: Бадді — абсолютно непохитні люди, студенти-герої, які можуть поручитись не тільки за свою соціалізацію, а й допомогти в цьому іншим. Вони витримують сотні запитань про університет, про цікаві місця на Подолі, «де б випити каву» і про хабарі. Хоча іноді око смикається. Бадді “Плацкарту”, звісно ж, де в чому відрізняються: вони повинні зважати на те, що до них приїздить вже не фреш, йому не потрібна та опіка, якою обдаровують фрешів, треба допомогти студенту за обміном освоїтись в місті, на Подолі, і по університету. І це в неймовірно короткий терміни — тиждень.
Які маєте очікування?
Найбільше очікування — успіх програми. Команді треба розробити абсолютно нову для КМА систему обмінів, прийому студентів, контактування з ними. Усе буквально з чистого аркуша. У цьому їх можна вважати абсолютними сміливцями: від них залежить майбутнє «Плацкарату». І це дуже приємно — мати змогу створити якесь дітище. Хоча й дуже відповідально. Ми творимо історію в якомусь сенсі.
Може, вже є якісь цікаві або смішні/веселі/курйозні моменти пов‘язані з проектом?
Кожна людинка в команді контролює свій процес, і, я думаю, у кожного траплялись під час роботи якісь курйози. Я повеселилась, коли у нас був міт координаторів. Вони подолали шлях в декілька годин (а хтось в декілька хвилин) приїхали до Києва на день, навіть не встигли погуляти Подолом, але забігли в КМА, щоб обговорити подальші дії. Коли дійшло до обговорення системи обміну (яким чином університети будуть обмінюватись один з одним), усі координатори повставали в коло, поклавши перед собою аркуші з декількома буквами на них, — КМА, УКУ, ОА — ох вже ці скорочення — почали рухатись по колу, щось записувати, кричати, сміятись. Виглядало, як якийсь сектантський обряд. Своєрідний. Секта самоврядування. Така вже доля в активістів.
Ми також поставили кілька запитань Бадді програми:
Привіт!Чому вирішила стати саме Бадді “Плацкарту”?
Це було свідоме і одночасно найшвидше рішення, яке я коли-небудь приймала у своєму житті. Насправді, коли я заповнила анкету, в моїй голові не було жодного «проти», страху або ще чогось, що зазвичай мене зупиняє. Я знала декількох людей із нашої команди, що вже не може не додавати впевненості. Плюс ідея проекту мені настільки імпонувала, що я б не змогла просто бути осторонь всього цього. Сама думка про те, що я зможу допомагати студентам, що приїжджатимуть до нас у КМА, працювати у крутій команді та просто бути корисною, уже викликає приємні відчуття та посмішку на обличчі. Така натхненна та вмотивована я і потрапила у ряди Бадді Плацкарту.
Які у тебе очікування від проекту?
Очікування більше не кількісні, а якісні. По-перше, це активність та бажання брати участь в обмінах як зі сторони могилянців, так і зі сторони інших студентів з усієї України, адже це і буде основною запорукою успіху всього проекту. Наступне — це те, що під час проекту ми маємо максимально пропрацювати всі кейси та бути готовими до будь-якого розгортання подій. Ну і звісно, це позитивний вплив на репутацію НаУКМА, адже якщо ми зможемо зацікавити інших студентів не з Могилянки, то, скоріш за все, у них виникне бажання вступати до нас у ЗВО. Це може бути як перехід (перевступ) на бакалаврську програму, так і вступ на магістерську.
Чи хотіла б взяти участь саме у обміні?
Однозначно так! Хіба не круто поїхати в інше місто, дізнатися про особливості навчання на твоїй спеціальності, спробувати себе у ролі студента іншого ЗВО, завести нові знайомства та отримати досвід? По-суті, це те саме, що спробувати пожити в чужому тілі. Звісно, невідомість викликає неоднозначні відчуття, але, як на мене, будь-яка невідомість дуже швидко може перетворитись на можливості, друзів та незабутні враження! Саме тому я дуже хочу поїхати та вже обрала університет. Але втілювати в життя свої наполеонівські плани я буду наступного навчального року, бо в цьому році я Бадді “Плацкарту”, а ми маємо свої обов‘язки та задачі, які потрібно сумлінно виконувати заради вдалого втілення проекту в життя.
Аліна Гінжалюк, ФПрН-3, Екологія
Привіт!Чому вирішила стати саме Бадді “Плацкарту”?
…Ну, перш за все, рішення стати Бадді проекту “Плацкарт” виникло в мене після того, як я не змогла стати частиною команди звичайних Бадді. Тому, я вирішила, що маю спробувати стати Бадді цього року хоч десь і якось.
Які у тебе очікування від проекту?
Коли я відправляла заявку для відбору, чесно, я не сильно розуміла, на що йду взагалі, адже проект створено порівняно нещодавно, тож він не має чітко налагодженої роками системи роботи, але я довірилась думці людей, що оточують мене, які переконали в тому, що це буде щось неймовірне та корисне. Так воно і сталось, після міту з командою, мої очікування чітко сформувались: перш за все, це все заради розвитку студентського самоврядування в НаУКМА та інших університетах, що беруть участь у програмі; по-друге, особисто для мене, це нові знайомства з людьми з різних куточків нашої країни, можливість знайти друзів та дати більшій кількості людей дізнатись, як же класно навчатись у Могилянці.
Чи хотіла б взяти участь саме у обміні?
Звісно ж, що так, тому що, я вважаю, це може стати незабутнім експіріенсом у моєму житті, що, можливо, допоможе мені якось інакше подивитись на студентське життя. Та й тиждень у іншому місті це ж так круто, камон.
Іра Онищенко, ФГН-2, Германська філологія
Можливо, з якихось причин ти не можеш потрапити на Erasmus, але хочеш вдихнути нового повітря і отримати незабутній досвід маленького іншого життя? Або ти просто не готов(ий/а) полишати рідну Могилянку аж на півроку, і тиждень — це саме те, що тобі потрібно? Тоді приходь на відбір Плацкарту і, якщо пощастить, пакуй валізи, аби вже зовсім скоро випити кави у іншому місті.
Ми надзвичайно вдячні за коментарі представникам команди «Плацкарту» і за реалізацію такого масштабного задуму! Бажаємо їм сил і тримаємо кулачки, аби все було добре! Ну що, зустрінемось на пероні?
Валерія Плічко
Конкурс: Катерина Руденко
Не меншу підтримку отримав й конкурс творів про вступ до нашої альма матер. Наші фрешики виявилися дуже активними та талановитими. Ми раді, що вже з перших днів в нашому університеті вони знаходять своє місце тут, залучаються до різних активностей, користуються можливостями. Сьогодні ж будемо знайомитися з однією з переможниць — Катериною Руденко, Міжнародні відносини — 1.
Розкажи нашим читачам трохи більше про себе. Звідки ти?
Привіт! Я Катерина, вчуся на першому курсі міжнару. На питання звідки я досить складно відповісти, оскільки два роки тому я переїхала з Чернігова до села у Черкаській області. Так вийшло, що вже перестала вважати домом одне, але ще не призвичаїлася до іншого.
Чому вирішила брати участь у конкурсі?
Люблю літературні конкурси. А ще більше люблю користуватися можливостями й набувати досвід.
Яке перше враження на тебе справила Академія?
Приємні люди. Що найголовніше — різні. Яскраві. Є за чим поспостерігати, є до чого приєднатися.
Найяскравіший спогад зі вступу?
Знайомство зі старшокурсниками і з моєї спеціальності, і з інших. Тоді я зрозуміла, що це дійсно моє середовище.
Як ти зрозуміла що Могилянка — твій виш? Тобто, чому вона?
Києво-Могилянська академія — місце, куди вступають не для тички. Шкільна система робить усе, аби діти йшли до мети… до оцінки. Але чи це правильна мета? Чи досягнення цієї цілі розвиває? Чи воно врешті-решт дає щось вагоміше, ніж папірець із числами?
Я вступила до НаУКМА, бо розставила пріоритети. І я зараз не про список вишів у особистому кабінеті абітурієнта. Про цей університет кажуть як про той, що справді дає змогу дізнатися, усвідомити й пізніше використати. Я хотіла би отримати дійсно якісну освіту, а не просто диплом престижного університету, і я впевнена, що Могилянка мені з цим допоможе.
Вакулюк Марія
Прати по — новому
Якщо ти живеш в гурто, то скоріш за все ненавидиш прання. А за що його, власне, любити? Блукання у пошуках людини, яка розміняє гроші, вичікування того, коли ж нарешті звільниться хоч одна пралка…
Так от. Good news!
“Постірайка” впроваджує круті зміни, які мають зробити твоє прання легким, швидким та доступним. А зміни сталися такі:
Бот, що допоможе слідкувати за пральними машинками та сповіщатиме, коли обрана тобою пралка стає доступною. Також бот можна використовувати як таку собі книгу скарг та пропозицій, канал зворотнього зв’язку.
Іще одна крута і зручна можливість слідкувати за пралками, тобто отримувати інфу про те скільки, яка та в якому із гуртожитків машинка пратиме.
Кожен гуртожиток має свій код, за допомогою якого можна отримувати дані. Усе, що потрібно зробити — вибрати Мережу пралень та ввести відповідний код гурто:
- Троя (вул. Марини Цвєтаєвої, 14Б): troya
- Харьок (Харківське шосе, 17): kharek
- Кудря ( вул. Джона Маккейна, 31): mccain
“Постірайка” також працює над розробкою системи безконтактної оплати. Тому далі — тільки краще!
Аріна Кравченко
Конкурс: Дар’я Трохименко
Нещодавно наша редакція провела конкурс робіт на літню тематику. Ми отримали дуже велику кількість просто неймовірних робіт і вдячні кожному(ній), хто вирішив брати участь. Ми дуже цінуємо вашу підтримку та можливість спілкуватися з вами, відкривати серед вас такі таланти. Ми поговорили з однією з переможниць конкурсу Дар’єю Трохименко, Політологія — 2.
Що спонукало взяти участь у конкурсі?
Мені, як і більшості могилянцям, подобається Спудейський Вісник. Коли випав шанс долучитися до створення випуску, я не могла ним не скористатися, адже це новий досвід, цікавий, якщо чесно, не стільки читачу, скільки автору. Схоже на можливість переосмислити те, що відбувалося, чому це тебе навчило і які моменти збереглися в пам’яті назавжди. Ти починаєш думати про те, що саме хочеш донести своєю розповіддю і чи варта вона того, аби бути відправленою на конкурс. А потім знаходиш її серед історій таких же натхненних студентів і мимоволі починаєш усміхатися.
Ти пишеш про те, що твоє літо не було схоже на найкраще у житті, однак все одно було гарним. Який найяскравіший спогад воно по собі лишило?
Найяскравішим спогадом можу назвати поїздку з друзями на море. Мене тоді не турбувало нічого: ні робота, коли вдалося взяти відпустку, ні екзамени, адже останній іспит було успішно складено, ні якесь байдикування, бо найбільш насичений рік мого життя закінчувався датою на білеті. Захід сонця на морі — окреме явище, під яке зазвичай поети пишуть свої вірші, а я просто була щаслива, адже розуміла, наскільки все-таки важливі люди поряд зі мною. Звільнившись від буденного життя, вдалося чітко окреслити плани на майбутнє і, вже оновленою, повернутися до шумного, але такого рідного Києва.
Чому тебе навчило це літо?
Це літо мене навчило цінувати людей і старатися бути максимально творчою. У такий період зазвичай розумієш, наскільки різноманітним може бути життя. Також зрозуміла, що одна втрачена можливість цілком може нівелюватися іншою, ініціатором якої можеш стати навіть ти сам.
Також ти розповідаєш про фільми та серіали. Можливо порекомендуєш щось нашим читачам? Що ти дивилася за літо і що сподобалось найбільше?
Дивилася дуже багато фільмів: і легкі підліткові картини, як от «Ніколи не вертайтесь» чи «Майже сімнадцять», і серйозну захоплюючу класику, як от «Втеча з Шоушенку», «Шоу Трумана», «Краса по-американськи», і максимально літні, меланхолічні картини, як от «Що гнітить Гілберта Грейпа», «Незайманки-самогубці». Читачам дуже рекомендую «І все освітилося». Це фільм режисера Лева Шрайбера, який мені порадила хороша подруга. Не розумію, чому не чула про нього раніше. Події фільму відбуваються на території України, коли головний герой Джонатан вирішує знайти жінку, що врятувала його діда в часи геноциду. Фільм мені здався трохи сумбурним, театрально вдаваним, але це ніяким чином не псує його. До речі, для любителів почитати, основою для картини послужив автобіографічний роман Джонатана Фоера. Не люблю рекомендувати серіали, адже часто для них просто немає часу. Усе ж в списку рекомендацій на першому місці стоятиме «Твін Пікс». Раджу дивитися у прохолодну осінню погоду з чашечкою «до біса смачної кави» та вишневим пирогом.
Якщо б ти мала можливість, ти б провела це літо інакше?
Я не хотіла б провести це літо інакше, адже ніколи не жалкую про своє життя. Воно було таким, яким я його бачила, яким сама вибудувала. Цей період сформував мене тою, якою я взяла участь у конкурсі, подолала свої певні страхи та знайшла нове захоплення. Повернулася до навчання максимально вмотивованою та повною нових планів і впевнена, що зараз мене зрозуміє чи не кожен читач. Достатньо інфантильно прозвучить думка, але я вважаю, що подорослішала, адже змінилися певні пріоритети та ставлення до усього оточуючого. Хтозна, можливо це взагалі переломний момент мого життя, але осягнути я зможу це лише через роки.
Вакулюк Марія
Іноді краще заснути
Зараз неділя. Ви гуляєте в парку прохолодним пізньожовтневим ранком, п’ючи какао з улюбленої кав’ярні. Ви гуляєте самі: єдина подруга, яка готова встати рано в суботу, поїхала на вихідні додому в м. Жовква, Львівська область. Вам млосно, бо ментальний вересень пожовтішав разом із листям і скоро приляже на землю. Скоро все мине. У вас приємне бентежне передчуття невідомо чого. Ви не знаєте, що це, але воно буде. Можливо, на різдвяних канікулах або вже й під весну. Скоро все прийде. Наприклад, ваш тролейбус.
Ранній листопад. Ви спали вночі кілька годин — тепер майже засинаєте, їдучи в метро. Однією рукою тримаєте книгу, іншою — рюкзак. На крайньому місці сусіднього вагону сидить людина, з якою ви перетинаєтеся поглядами. Ви вже не заснете. Вона робить вигляд, що гортає смартфон і оглядається просто так. Ви робите вигляд, що читаєте книгу й оглядаєтеся просто так.
Льва Толстого. Виходите на Льва Толстого, щоб випустити натовп із вагону й переходите в сусідній до неї. Вона поступається місцем жінці з дитиною та бачить, що ви це бачите. Ви стоїте у вагоні поруч, хоча, відверто кажучи, місця навколо достатньо. Вона виходить на Майдані, а вам — на Контрактову.
Ви вибігаєте з вагону в останній момент. Вона сповільнила крок й оглядається, ідучи до ескалатора — перехід на Хрещатик. Ви стоїте на ескалаторі поруч, хоча, відверто кажучи, місця навколо достатньо. На платформі зустрічаєте знайомого з паралелі, який пішов зі школи після 9 класу. Ви ходили разом на курилку. Вона чомусь не заходить у потяг, на який чекає, оглядаючись у ваш бік. Він розказує про свою квартиру на Берестейській, розпитує про університет, життя й питає лінк на Інстаграм. Ви прощаєтеся. Він іде. Її нема. Ви питаєте себе, нащо було все це.
Ви прокинулися о 5 ранку пізнім листопадом, ви під м’якою теплою ковдрою. З легеньким холодним поколюванням у грудях заклякнути, думати про те, чи правильно було віддавати другу той лист, коли ви їхали в трамваї. Згадати, що це був сон. Слухати потріскування вогню в каміні. Бути щасливим у спокої та вирішити знову заснути. Знову заснути.
Скрипторій: Хорхе Луїс Борхес, «Книга піску» та «Пам’ять Шекспіра»
Тож так, іноді краще заснути. Пасажі вище — сонні життєві сценарії, які, можливо, натякнуть вам на зміст доробку Х. Л. Борхеса, про який тут ідеться.
Я дійсно раджу придивитися до своїх снів усім, хто має млосне відчуття певної внутрішньої прогалини, вакууму, невідомої частинки всередині себе, усім, хто ще не опанували методологію з пошуку щастя. Так само я порадив би хоч у снах, хоч у житті споглядати схід сонця в Ісландії, дихати повітрям гір Латинської Америки й губитися в британському тумані. І в цьому всьому складно знайти загалом кращу дорожню карту, ніж дві збірки малої прози Борхеса: його улюблений власний твір «Книга піску» та його ж остання збірка оповідань «Памя’ть Шекспіра».
Насправді ж, доцільніше було б класифікувати обидва твори (абсолютно слушно поєднанні Видавництвом Старого лева в одне видання) як збірки сновидінь, і на це є низка причин.
- Оповідання не лише читаються лінійно, але й м’яко, шовково огортають тебе та твої думки, виграють контрастом емоційного затемнення мозку й гострого раціонального мислення.
- Географічне розташування місця подій в багатьох оповідання химерне, неначе зшите з різних куточків нашого, але й не тільки нашого світу. Дух тексту переливається від прохолодного північного спокою до бурхливої латиноамериканської спеки.
- Герої оповідань, ким би вони не були, у дечому діють або в крайній мірі романтично, або суперечливо й недолуго. Якщо колись уві сні ви «йшли» на певні дурні кроки, знаючи, що все закінчиться трохи проблемно, ви розумієте, про що тут ідеться.
- Борхес не дає чіткої відповіді на питання, що та в якій мірі може змінювати людина. Деякі сни видаються нам немовби фаталістичними й лінійними, у деяких ми маємо більше свободи.
- Усі елементи збірок є вишуканими й гротескними, подекуди дивними. Спойлер: готуйтеся до книг, які постійно змінюють текст усередині себе (привіт, могилянський розклад!), блакитних тигрів і оповідання Борхеса, присвяченого Г. Ф. Лавкрафту.
- Оповідання підштовхують до думки, що всі ми по-своєму вразливі та, що ж, тендітні, у пошуках щастя. Ці сни безпосередні та виявляють приховані страхи, бажання, слабкості й просто особливості всіх учасників, зокрема й оповідача.
- Сни Борхеса, як усе ті ж наші пошуки щастя, думки, хвилювання, заморочки та мрії дублюються, повторюються, перетинаються, складають цілі цикли або ж навпаки раптово зникають, щоб з’явитися знову за кількадесят сторінок. Немовбито ставиться питання: чи не є наші пошуки й спроби заповнити порожнечу всередині себе безкінечними? А чи не є ми щасливими зараз, у цей момент?
Я навмисно не розповідаю практично нічого про сюжетну складову «Книги піску» та «Пам’яті Шекспіра» — нехай кожне оповідання буде для вас раптовим, як сон, сюжет якого складно передбачити, лягаючи спати. Деякі з них можуть вас розчарувати, деякі викличуть вибух аплодисментів у голові. Хтось із вас закохається в крижане «лавкрафтівське» за духом оповідання «There are more things», а хтось згадуватиме ще довго по-академічному близьку й гостру «Спокусу».
Але чим є «Книга піску» та «Пам’ять Шекспіра», то це своєрідною літературною версією «Hallelujah» авторства Leonard Cohen. Це важливий і терпкий осінній вдих і видих. Це прокинутися о 5 ранку пізнім листопадом під м’якою теплою ковдрою. Це заклякнути з легеньким холодним поколюванням у грудях, але загадати, що то був сон. Це слухати потріскування вогню в каміні. Бути щасливим у спокої та вирішити знову заснути. Знову заснути.
Гліб Кузьменко
Післяслово
Друзі, вкотре дякуємо, що були з нами!
Цього разу залишу наостанок лише коротку передвість: Спудейський вісник і Білий простір запрошують вас долучитися до сходу могилянського сонечка. Відбір до нашої команди буде оголошений уже зовсім скоро, тож слідкуйте за вісницькими сторінками.
До зустрічі в бурсі!
Гліб Кузьменко,
голова часопису
