Спудейський вісник №28 (29.09.19)
Переднє слово
▼
На межі
▼
КМАсвоп
▼
Дезінформація у ЗМІ
▼
Comic Con
▼
Щиголь
Переднє слово
Усім привіт!
Відбір завершено, ще один тиждень – теж.
Пора святкувати!
Запрошуємо всіх на Сонцесходження. Не пропусти можливість розважитися у теплій компанії та затишній атмосфері. Будемо спілкуватися, танцювати, їсти, знайомитися та просто класно проводити час.
Тому чекаємо тебе 2 жовтня з 18 до 21 у KMArt Yard.
І не забудь прихопити власне горнятко та улюблений смаколик :)
Побачимось!
Редакція СВ
На межі
А що ти знаєш про мистецтво? Ти дивився йому у вічі? Намагався доторкнутись до нього рукою? Відчував його ледве помітний подих на своїй шкірі?
Якщо ти думаєш, що це неможливо, то забуть все, що ти коли-небудь чув про мистецтво. Адже художні перформанси стирають межу між уявним і реальним, між творцем і глядачем, знищують рамки картин, палітурки книг, стрічки кінофільмів… Вони дозволяють пройти у задзеркалля мистецтва і стати його частиною.
Однією із найвідомиших творців художніх перформансів є Марина Абрамович. Її називають «бабусею перформансів», мистецтво цієї жінки викликає найрізноманітніший спектр емоцій: від захоплення до повного нерозуміння. Проте байдужим творчість Абрамович не залишить нікого.
Вона вражає своєю силою волі, витримкою, а також щирістю почуттів. Кожен перформанс несе в собі особливий сенс, який змушує задуматись над життям та своїм ставленням до нього.
«Ритм нуль». Неаполь. 1977 рік. Абсолютно непорушна Марина Абрамович і купа предметів поряд на столі. Квіти, їжа, холодна зброя, вогнепальна, одяг… Все це могло стати інструментом в руках кожного глядача, котрий перетворювався на творця нового мистецтва. Цей перформанс був дуже напруженим і ризикованим для Абрамович, адже відповідальність за свої вчинки аудиторія не несла. Людей не цікавили предмети нейтрального характеру, вони намагались вхопити те, що принесло б більше болю. Всі 6 годин жінка стояла непорушно, незважаючи на те, що кожен із присутніх проявив своє справжнє обличчя. По закінченню перформансу на тілі з‘явилось безліч ран від холодної зброї, а також перша сива волосина.
Одним із найвідоміших витворів мистецтва є перформанс «Велика стіна». Він нікого не залишив байдужим, адже це справжня історія кохання Марини Абрамович та Улая. 1988 рік. Велика Китайська Стіна. Два митця почали свій шлях з різних кінців стіни. Спочатку цей перформанс мав стати для них символом кохання, життєвим шляхом, який вони пройшли, щоб зустрітися. Проте обставини вирішили інакше. Перед початком перформансу Марина дізналась про зраду Улая. І з того моменту «Велика стіна» перетворилась не лише на кінець кохання творців, а й на кінець їхньої спільної творчості.
Марина Абрамович часто дивує своєю витримкою та щирістю. У процесі створення своїх шедеврів, жінка віддає не лише частину себе, а й частину своїх почуттів і думок. Так під час перформансу «У присутності художника» кожен охочий міг сісти навпроти митця і поглянути йому у вічі. Абрамович сиділа непорушно годинами, від відкриття галереї до закриття. Кожен міг зазирнути їй в очі. І кожен бачив там свою історію. Емоції у людей були різні: хтось починав сміятися, хтось плакав, а хтось – переживав найяскравіші, пам‘ятні моменти свого життя знову і знову.
Кульмінацією цього перформансу став момент, коли навпроти Марини сіла зовсім не чужа їй людина. Улай. Вони не бачились кілька десятків років з тих пір, як розійшлись біля стіни. Тисячі несказаних слів, незавершена історія – все це викликало сльози не лише у глядачів, а й у самих Марини та Улая. Вони знову проживали свою історію разом, знову були молодими, ексцентричними митцями, які пів життя віддали для того, щоб творити мистецтво разом.
Одним із дійсно вражаючих перформансів Марини Абрамович є також «Ритм два», коли художниця на очах у глядачів приймала великі дози психотропних, сильнодіючих ліків, які викликали дуже різні та небезпечні ефекти. Тіло жінки билося в конвульсіях, потім замирало непорушно, свідомість виходила за межі реального. Таким чином Марина хотіла стерти межу між тілесними і розумовими відчуттями, вона намагалась дізнатись, наскільки витривалим є людське тіло і її свідомість.
Саме так художні перформанси доводять, що мистецтво реальне. Вони дозволяють відчути, що воно не є ефемерною хмаринкою, не є непомітним привидом чи неосяжним горизонтом. Мистецтво поряд. Воно в кожному з нас. Варто лише трохи придивитися.
Каріна Швець
КМАсвоп
Цього тижня у Могилянців. була чудова можливість зробити цей світ трохи кращим. і, якщо ви читали наші Вісті у попередньому випуску або просто слідкуєте за анонсами, мали б не проґавити цей шанс. У холодний дощовий четвер відбувся КМАсвоп – захід від Екоклубу “Зелена Хвиля” для обміну речей і надання їм другого життя.
Якщо ви все ж таки не змогли скористатись можливістю, ми спробуємо передати вам, як усе пройшло, адже мали змогу поспілкуватись з головою Екоклубу, Анастасією Скок, ФПрН-4, Екологія:
Привіт! Маємо декілька запитань про подію. Як виникла ця ідея зі Своп-вечіркою?
За чотири дні поспіль доленосних збігів обставин.
Усе почалося з того, що викладач моєї кафедри, скориставшись моментом ремонту, виніс з ЕкоКлубу (3–307) без нашого відома нашого улюбленого стола і поставив у себе в кабінеті, аргументувавши тим, що у нього він виглядатиме краще. Я вирішила йому повідомити, що видно пана по халявах. Поки ми розбиралися, замість стола було запропоновано ідею барахолки на Першому Плацу. Ідею речей на асфальті я відкинула, але й стола побачила. Наступного дня моя мама повідомила мені, що вперше з часів мого народження вона перебрала свою шафу і я, як еколог, повинна речі кудись здати. Ще через день написала моя заступниця і спитала «Куди віднести непотрібні речі?», бо її подруга назбирала цілий пакет. Я зрозуміла, що то реально доля Екоклубу, і на зборах ми довели ідею до чогось більш адекватного.
Чи все йшло за планом?
Відразу видно, що ти була на КМАсвоп) Ми планували робити захід у Ярді, і ще п`ять екоклубівців планувало принести гітару. По факту: пішов дощ і у Ярді сухим залишився лише клаптик 2х3м, а з гітар у нас була тільки укулеле. Дякувати пані Владиславі, яка ще на етапі погодження запропонувала нам запасним варіантом 1-й поверх КМЦ. За гітарою довелося бігти до КУТа і з благальними очима просити її у Діми Харченка. Далі вже все було чудово)
Чи була вечірка продуктивною/вдалою? Багато речей знайшли своїх нових господарів?
Люди виходили з вечірки з пакетами нового одягу! Було дуже круто бачити, як дівчата бігали до дзеркала у холі і раділи. Хлопці, правда, жалілися, що увесь чоловічий одяг розібрали ще на початку. Із вечірки залишилось ще декілька пакетів одягу, але ми здамо його на переробку, не хвилюйтесь)
Як тобі взагалі атмосфера?
Вау-атмосфера! Тепло… Тепло музики, тепло чаю, тепло від великої кількості людей у маленькому Білому Просторі. Головне, що зрештою кожен пішов із усміхненим обличчям)
Чи планується КМАСвоп ще у перспективі?
Як і всі заходи ЕкоКлубу, КМАсвоп стане ще однією доброю могилянською традицією. Як і нове бачення реюзу в обміні речами, так і маленькі дрібниці – як от безкоштовний чай тільки у власну кружку – усім цим хочеться ділитися з могилянською спільнотою)
Дякуємо за таку інсайдерську інформацію!
Також,ми отримали коментар від відвідувачів вечірки:
Мені дуже сподобалось місце проведення Свопу,також те, що туди принесли гірлянди і укулеле, під кінець грали на гітарі і співали. Люди були супер приємними і мали цікавий вигляд. Організатори допомагали, якщо хтось почувався ніяково чи некомфортно. Також, мені вдалося знайти кілька нереальних речей з біжутерією, мої старі теж знайшли дім. Приємно знати, що навіть ті, що залишились після Свопу, потраплять у “Ласку” і все ж таки стануть комусь у нагоді.
Діана Бугаєць
Повністю підтримую цей захват і від себе, як від членкині Екоклубу, скажу, що це круто – стати частиною створення подібного івенту, бо будь-які події в Могилянці – це завжди спілкування з людьми. – новими знайомими чи старими друзями – і кожен має, що розповісти. Окрім полум’я свічок, того вечора гріло ще й. розуміння, що люди довкола потроху приходять до свідомого споживання і що їм подобаються подібні ідеї. Ми співали, фотографувались, жартували і насолоджувались товариством одне одного, а ще почуттям єдності спільною метою. Таке Могилянське щастя – вловлювати свій резонанс і знаходити людей, що коливаються з тобою на одній частоті. Ось таким був КМАСвоп, а далі. навіть більше! Побачимось?)
Валерія Плічко
Дезінформація про ЛГБТ у ЗМІ
Ти вже тривалий час не помічаєш нічого химерного про ЛГБТ-спільноту серед медіа простору й думаєш, що українське суспільство стає з кожним роком все толерантнішим та більш обачними до своїх слів, а потім приходиш на такий воркшоп і отримуєш шок від кількості упередженості та негативного в самих лише заголовках до статей. Саме з таким своїм ілюзорним баченням я прийшов на цю зустріч…
Це був воркшоп від популярної журналістки, консультантки медіапроектів Ради Європи в Україні та Комісії з журналістської етики Лізи Кузьменко. Саме вона впродовж трьох годин говорила про конкретні прояви дезінформації, про правильність називання людей відповідно до їх зайнятості/орієнтації, про реакцію журналіської спільноти на негативне висвітлення новин про ЛГБТ. Як виявилось, що заради гучних заголовків, видання готові відкрито дискримінувати та поширювати упереджене ставлення, що в свою чергу впливає на думку читачів та формує її щодо людей, про яких говорить стаття.
Було також, практичне завдання. Команді потрібно було з наданої інформації, уже зібраних коментарів та фактів написати статтю. Суть завдання була в тому, щоб зробити це правильно, не відходячи від даної тематики, не залучивши непотрібіної інформації та не проявивши дискримінації та упередженості до будь-кого. Як виявилось, це не так просто, як здається спершу.
Серед основних порад, що варто брати на озброєння були:
- пам’ятати про принцип подачі інформації BBC «Repeating a libel is a lebel”
- брати коментарі в реальних експертів, а не популістів
- завжди брати за основу факти, а не власне ставлення, стереотипи чи домисли
Думаю, що подібні тренінги важливі, адже не кожен знає, як правильно написати про представників ЛГБТ, яку термінологію вживати, а особливо, якщо це люди, котрі ніяк не були досі пов’язані з цією темою та знають про це питання тільки на межі стереотипів та ставлення, що його породило суспільство.
Сергій Фірак
Comic-Con
Comic-Con Ukraine став другим щорічним заходом від даних організаторів (не плутати з Kyiv Comic Con який проходить навесні). На фест я йшов з повним розумінням, що там буде і, на щастя, я отримав те, що хотів.
Але усе по порядку.
Почну з основних зон на фесті. У порівнянні з минулим роком, вони стали більшими завдяки розширенню зони проведення фестивалю. У комікс зоні порадували красивими артами та стікерами від художників, новими виданням коміксів, як авторських, так і перекладених (хоч ціна на них була високою), а також цікавими презентаціями та лекціями. Ігрова зона та зона настільних ігор пропонували зануритись як у світ комп’ютерних ігор, так і пограти та відкрити для себе світ справжніх настолок. А на маркеті можна було купити усе, що душі завгодно, – від фігурок та коміксів до імпортних солодощів. Також було багато інших зон, які були меншими і більш нішевими, – такі як музей Зоряних війн. Такі зони також були дуже вдало зроблені, але не усім вони могли бути цікавими. Загалом, зони стали кращими, хоч все ще є над чим працювати.
Зіркові гості. Цього року на фестиваль їх завітало троє : актори Денні Трехо (фільми «Мачете», «Діти шипгунів») та справжня легенда – Крістофер Ллойд відомий за роллю дока Брауна з фільму «Назад у майбутнє», а також один з творців культового шутеру Doom – Джон Ромеро. Зіркові гості відповідали на питання ведучих та відвідувачів з головної сцени, а ті, хто встиг придбати спеціальний квиток, мали можливість отримати автограф та сфотографуватися із зірками. На жаль, я упустив цю нагоду, але попри це гості подарували багато позитивних емоцій, відповідаючи на питання. Особливо Крістофер Ллойд, завдяки своїй харизмі нас розважити.
Однією з особливостей, на яку хотілося б звернути увагу, – косплеєри. Кожного року ці люди вражають усе більше. Ти думаєш, що тебе вже нічого не здивує, але кожного року вони роблять величезну кількість роботи, задля того, щоб виглядати аутентично та вразити відвідувачів. І зустріти можно кого-завгодно – починаючи від сім’ї вдягнутої в костюми з останнього мультфільму про Людину-павука, закінчуючи Гендальфом та Сауроном з книжок «Володар перстнів» або трьома Відьмами з гри «Відьмак 3». Ці люди просто неймовірні, і я хочу подякувати їм за ту роботу, яку вони вкладають у свої костюми.
Отож, можна з упевненістю сказати, що Comic-Con Ukraine вдався, і я сподіваюсь, що цей фестиваль буде ставати ще більшим та ще кращим.
Алімов Антон
Щиголь
Чи ми колись задумуємося достатньо про значення матеріальних речей? Ставимо питання, що деякі з них для нас насправді означають? Мабуть, дуже рідко. Проте часом стається, що внаслідок тих чи інших подій життя ділиться на “до” та “після”. Іноді в такі моменти єдине, що лишається нам на згадку про минуле, – якась річ. Взагалі, якщо подумати, пам’ять часто буває матеріальною. Історія, яку розповідає “Щиголь” Донни Тарт якраз про те, як така пам’ять може стати причиною великої кількості взаємопов’язаних подій протягом життя однієї людини.
Нещодавно в кінотеатрах вийшла екранізація третього роману письменниці.
Сюжет розгортається навколо життя хлопчика Теодора Декера, в якого під час вибуху в музеї Метрополітен гине матір. Після вибуху Тео, намагаючись знайти її, наштовхується на старого чоловіка. Той, помираючи, віддає йому свій перстень та вказує хлопчику на одну з картин. “Щиголь” голландського художника Карела Фабриціуса. Тео забирає її собі, навіть не підозрюючи, як сильно вона вплине на його подальшу долю.
Фільм справляє дуже приємне враження. Його тривалість близько двох з половиною годин, але цього майже не помічаєш.Ти не втомлюєшся від перегляду, не встигаєш. занудьгувати. За добре поставленою та гарно знятою картинкою на екрані цікаво спостерігати.
Загалом, мені особисто атмосфера цієї історії нагадує атмосферу “Страшенно голосно та неймовірно близько” Джонатана Сафрана Фоера. Вона скоріше не про конкретні події, а про стан та переживання. Це однозначно не екшн, навіть не детектив. Акцент ставиться на психологізмі.
Картина тут – символ, зв’язок головного героя з матір’ю, яку він втратив того дня в музеї. Тео постійно тримає її поряд: коли його спочатку забирає прийомна сім’я, потім рідний батько і врешті, коли хлопчик тікає назад у Нью-Йорк. Він не наважується навіть розгорнути її та дивитися на неї, проте “Щиголь”, картина, яка найбільше подобалася його матері найбільше, завжди з ним.
В якомусь сенсі все життя Тео – пошук себе. Він намагається робити, як краще, самому бути кращим. У нього навіть виходить, проте далеко не одразу і не так просто.
Головний герой переживає різні періоди. Коли він переїжджає з батьком до Лас-Вегасу, він зустрічає там хлопчика з України – Бориса. Він стає єдиним другом Тео, у спілкуванні з яким він знаходить розраду. Їх обох майже не контролюють батьки, тому хлопці часто п’ють, курять та приймають наркотики.
Тут я зрозуміла, що могла б написати ще трохи про сюжет, проте якщо почну вдаватися в деталі, то буде багато спойлерів, а мені не хотілося б псувати нашим любим читачам перегляд.
Тож, якщо коротко: історія дуже небанальна, цікава та захоплива. Вона наповнена різними сюжетними лініями, не схожими одна на одну, дуже живим та людяними. персонажами, до яких не ставишся однозначно добре чи погано. Вони люди і, як усі люди, – не ідеальні.
Акторський склад фільму просто вражає. У головних ролях Енсель Ельгорт (“Винні зірки”, “Дивергент”), Ніколь Кідман (“Золотий компас”, “Велика маленька брехня”, “Мулен Руж”), Фін Вулфхард (“Дивні дива”) та інші. Також фільм відкриває і нові таланти. Чотирнадцятирічний Оакс Феглі, що грає маленького Тео просто неймовірний. У цьому фільмі його гра виглядає набагато цікавішою, ніж гра Енселя Ельгорта (дорослий Тео). Загалом акторська гра дітей в “Щиголі” захоплює.
Отже, загалом ми маємо дуже гідну екранізацію, яка однозначно вартує перегляду. Думаю він має шанс вам сподобатися незалежно від того, читали ви книгу чи ні. І хоча, безумовно, фільм не передає усього, що є в книзі, він однаково зроблений дуже добре. Дивіться, пропускайте крізь себе, рефлексуйте. Приємного перегляду!
Вакулюк Марія
© Спудейський вісник, 2019
