Спудейський вісник №33 (03.11.19)
Переднє слово
▼
Наш Геловін
▼
П’юре, пожежі та Геловін
▼
Страхітливо прекрасно
▼
На милю ближче до мрії
▼
Слово за слово: Артем Сах & КМА.mag
▼
Пригоди майже Барона Мюнхгаузена
▼
Скрипторій: Дискосвіт від Террі Пратчетта
Переднє слово
Тиждень виявився страшенно цікавим. Ми посилено розмірковували над образами, малювали обличчя, вигадували костюми, вбиралися і врешті святкували Геловін. Усі по-своєму. Хтось шабашував на КМЦ. Хтось вигадував з нами у Білому Просторі моторошні історії. Хтось жував смачні снеки і вкотре переглядав стрічки Тіма Бьортона, заховавшись під теплою ковдрою. А хтось стоїчно вів бій не на життя, а на смерть. Із дедлайнами. Та сесією, що наближається. Хай там як, читай Геловінський номер. Про страшне. І не дуже.
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського Вісника”
Наш Геловін
Іноді трапляються тривожні дні. Четвер чомусь був саме таким. Переслідувало гнітюче відчуття неготовності, якоїсь апатичності.
Можливо, це все погода: холодно, прибирає аж до кісток. А може, це розуміння того, що попри те, що ви обходили весь Житній ринок у пошуках гарбузів і таки знайшли їх у дуже харизматичної, веселої та гучної жінки, попри те, що на руках якимось дивовижним чином досі лишився бридкий запах сирого гарбуза, попри те, що руки, якими ви чистили, різали та пиляли ті гарбузи, досі болять і трішки печуть, відчуваєш — ви зробили недостатньо.
Такі думки стали нашими з Ганничкою особистим геловінським прокляттям. Тож за яку б з мільярду справ ми не хапалися, нас повсякчас накривала паніка. “Нічого не готово. Печива досі не купили. Привиди ще не гойдаються десь високо під стелею. А штучна павутина де? А де кажани, яких ми різали вчора?”
“Це жах. Це просто жах!” — панікувала Ганничка, поки я в черговий раз повторювала: усе буде добре, і сама до кінця не вірила у те, що кажу.
Проте неприкрашений Білий Простір, у який ми ввірвалися, мов торнадо, виглядав дружнім, чистим і готовим до змін, а ми були абсолютно готові його змінювати.
Нас було шестеро: одна Аня, одна Ганничка, один Сірьожа, одна Сандар’я, одна Оля й одна я. І в нас було найголовніше — дивовижний настрій. Бо ми хотіли створити щось класне.
Ми лазили хиткими стільцями, розвішуючи кажанів. Сорок три штуки. Таки злітали за печивом. Приборкали неслухняних привидів. І неслухняну штучну павутину також. Запалили свічки. Вимкнули світло. І стали чекати гостей.
“Ніхто не прийде”. Таким був іще один страх, який переслідував нас. Адже попри усі наші старання, навіть попри неймовірний костюм Маліфісенти, який так довго вигадувала Ганничка, пости могли просто загубитися серед купи інших могилянсько-геловінських можливостей. Ми стояли і думали, а що як… А раптом… А може…
Та ніяких раптом і може не сталося. Бо люди таки зібралися. Люди, які просто захотіли послухати страшні історії та поїсти дуже смачного печива під акомпанемент кріпової музики (діджей Сергій!) в невеличкій білій кімнатці, осяяній свічками та нашою вдячністю.
Ми читали страшилки. Історії про рейс 114, червоні підвали, чудовиськ із Задзеркалля… А потім створювали свої моторошні історії. Було страшно (читай: неймовірно весело).
Врешті печиво було знищене, свічки догоріли, а в наших стражденних гарбузів потух погляд. На вулиці було так само холодно. А на душі — тепло. Бо саме в такі моменти розумієш: Могилянка про чесність та підтримку, про дивовижних, просто неймовірних людей, які тинятимуться з тобою Житнім ринком, пилятимуть з тобою дубові гарбузи, різатимуть пів сотні летючих мишок і врешті проводитимуть свій вечір, вигадуючи абсурдні, до колік у животі смішні геловінські історії.
Так, отаким був НАШ Геловін. А як щодо твого?
Аріна Кравченко
П’юре, пожежі та Геловін
Одного страшного-страшного вечора, у темну-темну пору, коли за вікном завивав холодний-холодний вітер… У Спудейському Віснику вийшла стаття про цікаві традиції Геловіну. Усі ми знаємо, звідки до нас прийшло це містичне свято, і звичними «захопливими» фактами вже нікого не зацікавиш. Але Вісник завжди має чим дивувати. Отже… Поїхали.
1. Одягни весь свій одяг навиворіт та зустрінь свою чарівну відьмочку.
Упс, знову одягнув футболку навиворіт? Не біда! На Геловін твоя неуважність лише допоможе. Люди вірили, що саме у такому вигляді вони мали змогу побачити все приховане. Вся нечисть ставала видимою. Тож якщо сидітимеш удома та одягнеш весь одяг навиворіт, то, можливо, побачиш, як домовик краде твоє печиво з полиці. А може це просто знову твій сусід по кімнаті. Хто зна…
2. Пекти soul-cakes чи ні, справа твоя, але історію про них ми тобі розповімо.
В Англії за часів Середньовіччя популярністю користувалась традиція пекти «soul-cakes» на Геловін. Спочатку ця випічка використовувалась як підношення мертвим, проте згодом, коли «soul-cakes» почали набувати популярності, люди зрозуміли, що ними можна обмінюватись. Тож вже за кілька років традиція еволюціонувала. В день Геловіну люди ходили від будинку до будинку і пропонували свої «soul-cakes» в обмін на молитви за їхніх мертвих родичів. Такий собі «trick or treat» навпаки.
3. Сховай всі ножі у будинку.
Ця традиція прийшла з Німеччини. Жителі країни вірять, що на Геловін, коли мертві мають змогу прогулятися вулицями міста та завітати до старих знайомих у гості, живі люди можуть випадково поранити їх ножем. Доволі дивна традиція, та все ж, нарізаючи авокадо вранці або шматочки піци ввечері, переконайся, що поряд немає привидів. Адже не хочеться випадково заколоти того, хто і так мертвий, правда?
4. Запальнички та сірники краще теж забрати подалі.
Після Великої Депресії у США, в Детройті з‘явилась чудернацька і дуже небезпечна традиція. Молоді люди збиралися у компанії та йшли… палити покинуті будинки. Вони влаштовували так звану «Devil’s night» і спалювали порожні будинки. Певно, гарне видовище. Але розвага доволі небезпечна, тож сховай сірники і запальнички подалі від привидів.
5. Хочеш знайти своє кохання — з‘їж трохи картопляного пюре.
В Ірландії існувала традиція готувати на Геловін картопляне пюре. Оскільки не всі люди мали змогу покласти туди справжню обручку, та і їсти золото не дуже хотілось, у пюре клали залізний наперсток, а потім давали порцію кожному присутньому в кімнаті. Той, хто знаходив у своїй тарілці наперсток, мав найближчим часом одружитися або знайти своє кохання. Такі передбачення не обмежувались весіллям. У пюре клали безліч різних предметів, що символізували певний аспект майбутнього. Тож давай, хутчіш біжи чистити картоплю.
Отже, як бачиш, Геловін це дуже дивне свято. Адже межа між потойбічним світом і реальним стирається, душі повертаються у світ живих, нечисть розгулює вулицями у пошуках розваг. Будь обачним, можливо, саме у твоє вікно зараз стукає відьма або примара.
Карина Швець
Страхітливо прекрасно
Відчуваєте як раптово стало прохолодніше на вулиці? Землею знову розповзається моторошний туман, у повітр — дух магії. Неонові вогні, павутиння та яскраві гарбузи на кожному розі нагадують про те, що жовтень добігає кінця, а отже ми стрімким кроком наблизилися до найжахливішого в найкращому сенсі цього слова свята року. Геловін поступово стає звичним святом для України. Його атмосфера наповнює офіси, магазини, кафе і врешті вривається в стіни нашої альма — матері. Геловін в Могилянці святкується вже вдруге.
Розмах свята цьогоріч просто вражав. Це зовсім не дивно, враховуючи те, що серед організаторів були одразу п’ять студентських організацій, серед яких основні організатори: Radio KVIT, ТА Могилянка.
Із шостої до десятої години вечора першого листопада КМЦ перетворився в місце паломництва героїв кінофільмів, різноманітної нечисті та просто людей нафарбованих гліттером.
Для того, аби вся ця яскрава неординарна аудиторія не сумувала, організатори підготували неабияку розважальну програму. Вона займала цілих три поверхи КМЦ. А Спудейський Вісник готовий провести вам коротку екскурсію і розповісти, чим же дивували гостей заходу.
Перша наша зупинка — Білий Простір. Тут дівчата з ТА Могилянка — Анастасія Раєвська, Анастасія Шарпан та Анастасія Кононова — готові були допомогти вам зі святковим макіяжем, якщо ви заздалегідь не вирішили, ким бути. Блискітки, біла фарба, візерунки на обличчі — і ви повністю готові далі патіхардити.
За цим далеко йти не доведеться — ПідWall до ваших послуг. Повз перший поверх з фудкортом та фотозоною прямуємо туди. Напівтемрява, яку розбиває різнокольорове освітлення та голосна музика від DJ Sanya_F1Lavan та DJ Dalgazhdannaya. Радіо КВІТ обіцяли розрив барабанних перетинок — вони чудово справилися з цим. Дискотека не давала сумувати та запалювала публіку. Справжнісенький шабаш.
Якщо закортіло відпочити — вам на другий поверх. Він був осередком моторошного кінематографу. На великому екрані дивилися классику геллоуінського кіно: “Кароліна в країні кошмарів” та “Жах перед Різдвом”. Що може краще доповнити геловінську атмосферу?
Останній пункт нашої екскурсійної програми знаходиться на третьому поверсі. Там розташувалася зона від KMAfia та KMA Geek Lab. Тут можна було пограти в настолки та відчути себе частиною справжньої Могилянської Мафії, поринути в її нуарну атмосферу. А якщо вам до душі пригоди — KMA Geek Lab підготували для вас захопливий квест. Вампір граф Антоніо влаштував вечірку з друзями та простими смертними, але на неї проникли мисливці на вампірів. Граф втягує гостей у смертельну гру, завдяки якій вони дізнаються про загадкове минуле володаря будинку.
О 7:30 настав час конкурсу костюмів. Його ведучими були Олександра Власенко (ФСНСТ — 4) та Костянтин Бєляєв (ФСНСТ-2). Аліса з країни чудес, відьми, сесія, Уенсдей Аддамс, Пеннівайз — усі моторошні створіння були тут. Кожен мав змогу продефілювати в своєму образі та позмагатися за звання переможця. Їх, вдасне, виявилося аж троє: Андрій Мацюк (ФЕН — 4) у костюмі священика, а також Іван Білаш (ФГН — 4) та Євгенія Мелешко (ФГН — 3) з парним косплеєм на головних персонажів стрічки “Воно”.
Хоча, варто сказати, що всі учасники були по-справжньому страхітливі та прекрасні. Тож, дякуємо всім, хто не побоявся та взяв участь.
Таким був могилянський Геловін цьогоріч. Цього разу було масштабніше, ефектніше, веселіше. Сподіваємося, організатори не втратять запал, і за рік ми з вами зустрінемося на не менш грандіозному святі.
І на останок…
Бу — у — у!
Вакулюк Марія
На милю ближче до мрії
Латинською milia — тисяча подвійних кроків.
Близько тисячі подвійних кроків від старту до фінішу.
Близько восьмисот кроків від станції метро “Контрактова площа” до першого корпусу Києво-Могилянської академії.
І близько мільйона до життєвої цілі.
Локація: Труханів острів.
Ціль: пробігти та допомогти.
151 учасник
10 призових місць
4 організаторів: Макс Мохун, Катя Крилено, Ліза Братчик та Лєра Касьяр.
Благодійний забіг “Могиянська Миля” — бігове змагання, довжина дистанції якого дорівнює одній милі (1609 м). Ідея забігу дісталася нам від попередніх поколінь студентів, які намагалися гармонійно поєднати інтелектуальне навантаження з фізичним. До спорту додали чітку мету — і тоді ідея благодійного забігу закріпилася, перетворившись на щорічно традиційну.
Спочатку Макс зустрівся з Олександром Скороходом — організатором попередньої Милі в Академії. Вирішивши продовжити традицію бігу, він перебрав на себе обов’язки організатора.
«Я хотів відновити Могилянську Милю після довгої перерви. Зробити забіг більш масштабним, залучити не лише могилянців, а й усіх охочих. І, зізнаюся, це вдалося!» — розповідає Макс.
Усвідомлюючи, що будь-яка перемога — це робота всієї команди, Макс зібрав команду з друзів-уалівців, із якими організував уже не один захід. Кожен із організаторів — випускник Української академії лідерства, який володіє чималим досвідом у сфері, якою займається.
Макс — учасник багатьох марафонів, зокрема Race Nation Bukovel 2019 (13 зі 179), Чернігів Нова Пошта Напівмарафон (21,0975 км), 10-th Wizz Air Kyiv City Marathon (21,0975 км) та, більш того, він уже був організатором забігів.
Катя — неодноразово збирала кошти для проєктів під час навчання в УАЛі, розпочавши свою кар’єру фандрейзера ще в школі, коли ручки, куплені за 1,45 грн, продавала за 2 грн.
Ліза — комунікує зі світом через Adobe Photoshop. Наліпки, афіші, форми букв в оголошеннях — її рук справа.
Лєра — авторка багатьох статей, учасниця журналістських турнірів та смм-ниця проектів. У проєктній команді відповідальна за зовнішні комунікації.
Об’єднана ідеєю створити спільноту з любов’ю до спорту та маючи на меті допомогти випускниці НаУКМА, яка має проблеми зі здоров’ям, команда взялася до роботи.
Мар’яна Пиріжок — випускниця бакалаврату та магістратури в галузі політології. У неї хронічне запальне захворювання центральної нервової системи — розсіяний склероз, а в листопаді запланована операція.
Катя Криленко, організаторка, яка займалася збором коштів та залученням партнерів, говорить: «Вирішили, що не вистачає сенсу. Заради чого люди бігтимуть милю? Одну милю лише. Точно не заради медалі. Має бути сенс. І ми подумали про благодійність. Потім ми згадали чудову Мар’яну, якій допомагає вся Могилянка».
Серед подарунків переможцям — не лише приємне почуття можливості допомогти та чудовий настрій од музики радіо KVIT, а також і матеріальне задоволення: термоси, спортивні рюкзаки, крафтові подарунки від організаторів заходу, презенти від КМА gift shop та подарункові сертифікати.
«Наступного року — масштабніше, краще, швидше. Будуть нові дистанції, нові вершини та нові люди», — каже Макс.
Яна Мохончук
Слово за слово: Артем Сах & КМА.mag
Нещодавно гортала стрічку Інстаграму й у пропозиціях побачила новий могилянський проєкт. Перше, що побачила в профілі, — естетика і дуже багато світла…. Так я і познайомилася із KMA.MAG! Ця стаття, власне, мала бути зізнанням у коханні до нового проєкту, однак особисто я притримуюся думки, що, коли можна пізнати естетичну насолоду поглядом, слова непотрібні.
Натомість це інтерв’ю із засновником, головним ініціатором, рушійною силою та головним критиком KMA.MAG’у — Артемом Сахом.
Перш за все, Артеме, хочу привітати з гарним початком! Як виникла концепція проєкту?
Дякую, власне, приємно здивований, адже ідея зародилася в кінці вересня, перший пост на початку жовтня, і вже така кількість аудиторії! Як виник цей проєкт? Ідея зародилася давно, підкріплювалася бажанням творити, та тільки нещодавно зірки зійшлися і — бум — проєкт тепер існує!
Що надихає і підтримує ідею?
Моєю рушійною силою є естетика. У всьому — плавність рухів, світло, деталі. Те, як картина виглядає вцілому та в кожній окремій частині. Для мене невід’ємною частиною цього процесу є свобода — можливість самому окреслити, сформувати естетичність, вибудувати бачення прекрасного і при цьому бути вільним змінити все у будь-який час.
Як розшифрувати назву? KMA magic?
Правильної відповіді нема, мені подобаються усі варіації. Тут кожен обмежується лише власною вигадливістю. Починалося все з однієї ідеї. Коли створили лого, приємним сюрпризом стала його загадковість, адже кожен бачить у ньому щось близьке собі. Креативність та свобода — це стержень усього проєкту, тому я дуже радий, що навіть у назві присутній такий підхід.
Розкажи детальніше про команду і чи плануєш перетворювати проєкт на СО?
Так, у планах до кінця року зареєструвати творіння як СО. Звісно, це шалений темп, але Моглилянка усе робить можливим! Наразі в моїй команді всього три неймовірні людини. Редакторка Даша Лозинська пише крутезні тексти, оскільки має чималий досвід написання рецензій на фільми, книги. Також вона допомагає з плануванням інстаграму і виконує роль критика візуалу, що я створюю. Солодка Даруся сама пише неймовірні вірші, тому допомагає знайти нових авторів і відбирає їхні творіння. Я хочу, щоб в моїй команді всі займалися лише «сродною працею», бо по собі знаю, що якісно можна зробити лише те, що любиш. Після затвердження проєкту як СО, планую провести відбір у команду, однак не вбачаю необхідним збільшувати команду колосально. Сім людей у команді — то максимум. Мені більше імпонує маленкий колектив — злагоджена робота, відповідальність кожного та вчасність.
Як ти бачиш проєкт через півроку?
Як чудовий приклад революції світосприйняття. Звісно я не збираюся відкривати Америку чи постити шокуючі факти, точно ні. Спудеї навчаються на Подолі, майже кожен день на Контрактов їй, і вся краса цього місця, мабуть, вже приїлася і не вражає. Я вбачаю за необхідне нагадати, що Поділ — це чарівне місце, яке вражає кожен раз усе сильніше. Однак головна суть проєкту — це висвітлити, що естетика є у тому, що нас оточує, — а це люди! І те, наскільки вони талановиті. У КМА навчається така кількість творців, що гріх не ділитися їх талантом у межах спудейської спільноти. Та і за межами теж!
Який контент варто очікувати?
Багато гарних фото, відео та вірші. На початку хотів навіть залучити мистецтво самовираження за допомогою рухів, себто танці, проте це виявилося занадто важко: нема потрібної апаратури, та і танок в загальну естетику досить важко вписати.
Чи плануєш робити воркшопи? Може виставки чи презентації?
Ідей більше ніж вільного часу. Цікаве питання. Я готовий робити такі заходи, якщо аудиторії це насправді буде цікаво. Мені потрібно дослідити ринок. Згадую особистий досвід: коли був фрешиком, ходив майже на все, але зараз почав перебирати заходами і більше цінувати власний час.
Теревенилося ще понад годину про різне: бажання створити автономну систему, яка не буде повністю залежати від Артема, а буде розвиватися і після його випуску; масштабні плани розвитку проєкту; тонкощі ведення соціальних мереж… Планів та амбіцій багато. Та головна з них — проєкт, про який усі ви ще неодноразово почуєте, який щодня надихатиме та вчитиме віднаходити прекрасне в дрібниця. Тому stay tuned.
Альона Павленко
Пригоди майже Барона Мюнхгаузена
Перше, що зробив цей ТСР, — заніс мене в далеку та холодну Естонію. Таллінн маленьке містечко: я обійшла старе місто з усіма музеями, нарбила світлин в туристичних місцях, наїлася дивної традиційної їжі — і все це за дві години. Наступного дня я вирішила відвідати країну мумітролів, оленів та дивного варення. Якщо чесно, я була здивована, що кількість терміналів порту перевищує кількість терміналів аеропорту в декілька разів (він аж один, спільний для усіх векторів руху), а кількість кораблів, яка ходить у Гельсінкі, вища за кількість трамваїв, що прямують з аеропорту!
Зізнаюся, ніколи не плавала на круїзних лайнера. Мене все так захоплювало: каюти (мені показали декілька тільки через те, що я переплутала двері каюти і бару), коридори, панорамні вікна…
Звісно, перед тим, як плисти до столиці Фінляндії, я подзвонила мамі і спитала, що мені робити (пори те, що я сильна і незалежна, дзвоню мамі, то розказати щось, то перепитати). «Ага, шапка… да-да, рукавички… їжа? Навіщо мені вона з собою? Вони що, там не їдять?». Проте оскільки мама фігні не порадить, я взяла з собою багато їжі та… з’їла її всю на лайнері ю, бо, власне, чому б і ні. Спойлер: їжа в Гельсінкі дуже дорога, а от національна — дуже навіть дешева, правда їсти її неможливо. Дві години тепла та Інтернету були Раєм та подарунком долі. Шкода, що я забула: перед сильним штормом завжди штиль!
За прогнозом погоди у місті мало бути +5. Та хмарно. Коли я туди потрапила, було -3, періщив дощ з градом, а всюди лежав тоненький шар снігу. Ну і як після цього довіряти прогнозам? З собою мене була парасолька, однак вона зламалася майже одразу. І навіть вотеррезістант куртка не допомогла і я промокла до нитки.
Під час подорожей завжди тягаю найважливіші речі з собою, тому зі мною був паспорт, медичне страхування, телефон, гроші та мапа. Остання промокла, проте місто виявилося таким маленьким, що і страху загубитися не було зовсім, а от за паспорт я переймалася. Тому носила у внутрішній кишені куртки разом з іншими важливими речами. Місто маленьке, чарівне, трохи холодне, але ласкаве і майже всюди мумітролі! Перелік того, що варто відвідати та подивитися, практично не вдалося втілити, бо мені дуже “пощастило” — усе було зачинено. Особливо образливо було за парк атракціонів, який зачинився за день до того, як я приїхала до столиці. Навіть телефон у якийсь момент завис. Іноді стається, особливо тоді, коли телефон терміново потрібний. Прикро, однак ситуація не змінилася ні через десять хвилин, ані через пів години. Зрештою до мене дійшло, що мобіла нахльобалася воды, а екран вирішив більше не реагувати.
Виліт завтра, дедлайни, проєкт, а я стою посеред Гельсінкі й навіть не знаю в який з портів мені треба. І найголовніше — я не можу подзвонити мамі! Розпач досяг апогею тоді, коли виявилося, що тут такі телефони навіть не ремонтують.
Та я вирішила не хнюпити носа й пройтися оглядовими майданчиками. Поки гуляла, знайшла порт з надписом «Гельсінкі — Таллінн» і так останній раз раділа, хіба коли вперше ступила на лайнер три години тому. Тут варто зазначити, що я ніколи не приходжу завчасно. Або так, щоб сісти та поїхати. Багато історій починаються з того, як я з’являюся на пероні за п’ять хвилин до відправлення потягу. Цей раз — теж не виняток. Пройшла швидко усі контролі, тунелі, містки, і ось мокра я на борту корабля. Але який то був корабель! Направо підеш — знайдеш басейн, наліво — тебе чекають казино та магазини, а прямо — модерна експозиція.
Підходжу до бортпровідниці і питаю, де тут класс В.
*читати з фінським акцентом, тобто максимально повільна швидкість вимови*
-Дівчино, кхм, цей корабель пливе в Стокгольм!
-Ага, зрозуміло, а в Таллінні лайнер зупиняється?
-Звісно, через дві доби.
Три хвилини до закриття містків, тунелів, гейтів. Двадцять три хвилини до того, аби корабель відчалив із Гельсінкі. Так швидко я в житті не бігала. Підлітаю на швидкості світла до працівниці порту і питаю, чого вона мене пропустила не з тим квитком і куди мені, власне, треба зараз. Вона по-фінський швидко іде до інформаційної стійки і так само зі швидкістю равлика розповідає дивною мовою, що зі мною сталося жінці у віконечку. Її вердикт — мені треба в іншу частину міста. Прямого сполучення громадським транспортом немає, довелося брати таксі. Вилітаю на дорогу та ловлю таксі. У прямому сенсі. «У мене всього лише двадцять євро, і мені треба терміново в іншу частину міста, я знаю, що це лише частина вартості поїздки, однак ситуація максимально розпачлива, і я сподіваюсь, ви мені допоможете, бо більше в мене нема!» — випалила я майже на одному диханні. На щастя для мене, фін погодився. Саме у той момент я помітила, що люди тут не поспішають. Ні, не тому, що я запізнююсь, ні. Це їх культурна особливість — машини не стартують різко на перехрестях, а пішоходи не біжать на червоний.
Перед моїм терміналом звісно ж був затор, тому мені довелося бігти під дощем та градом ще деякий час. Не знаю, кому дякувати — працівнику порту чи моєму бажанню все контролювати — однак квитки на зворотній рейс я мала завчасно на руках. Коридори, контролі, тунелі, охорона, що намагається не пустити, містки…. Хвилина до відправлення і — бум — я на борту. Захекана, мокра, голодна і виснажена.
Із Хельсінкі я прощалася голосно. На відкритій палубі. Нарешті тепло. І можна Посидіти. Стоп, а де мій шарф? Коли я була в таксі він був на мені… Оскільки отримати від мами на горіхи страшніше, ніж з бортперсоналом, я домоглася того, щоб з корабля подзвонили в порт, знайшли шарф і доставили його в Таллінн до певного терміналу о 10. Мій номер записали, пообіцяли подзвонити.
Після довгої прогулянки столицею Фінляндії я сушила одяг і задивлялася на хвилі. Ті поступово збільшувалися, а потім різко зникали, ніби грали зі мною в хованки. Солодкий сон загорнув в обійми. Усю іншу частину подорожі я була мокрим сонним калачиком на дивані…
А шарф мені таки доправили. Вчасно, випраний та складений у гарну торбинку.
Альона Павленко
Скрипторій: Дискосвіт від Террі Пратчетта
Усі звикли, що свято Гелловін — час «моторошних» історій. Часто вони народжуються у фільмах і звичайно ж у літературі. Але містичні твори Стівена Кінга чи Говарда Лавкрафта (той самий Ктулху) це не все, що ви можете почитати на Гелловінському дозвіллі.
«Дискосвіт» — це чарівний, дивакуватий, місцями абсурдний всесвіт. І все одно до нього хочеться повертатись знову і знову, причому в будь-яку пору року. Створив його британський письменник Террі Пратчетт і написав про нього аж 41 книгу! А ще декілька оповідань, путівників, довідників. На перший погляд це звичайне легке фентезі з елементами гумору. Та насправді воно набагато глибше, ніж здається.
Події книг розгортаються у Пласкому світі (Дискосвіті), який лежить на чотирьох слонах — у безмежному космосі його несе на собі велична черепаха А-Туїн. Чарівники, відьми, вампіри, люди, привиди…та кого там тільки немає. І хоча на диску є безліч цікавих локацій, в основному майже всі пригоди починаються у найбільшому, типовому середньовічному місті — Анк-Морпорку.
Коли тільки починаєш читати роман, іноді виникає відчуття, що ти нічого не розумієш. Спокійно, це абсолютно нормально. Згадайте, от якою може бути звичайна сюжетна лінія у фентезі? Правильно! — типова сюжетна лінія у стилі фентезі. Тому, здається, автор зосереджується на самій атмосфері цього жанру і створює найліпше, що є у цих книгах, — персонажів. Абсолютно кожен герой чіпляє, смішить і бентежить одночасно. До них прив’язуєшся, якими б дивними вони не були. Стає цікаво не те, що вони робитимуть, а як саме вони це робитимуть. Герої з однієї книги можуть з’являтися в багатьох інших — такі своєрідні «камео». Насправді це дуже веселе відчуття: ніби зустрічаєш на сторінці старого доброго дружбана.
Але все на цьому Дискосвіті якщо не абсурдне, то точно неоднозначне. Злочинці унормовані законом так само, як і міська варта. «Мудрі» Чаклуни вищого рангу досі не знають, на що дійсно здатна справжня магія. А «Смерть» не вбиває людей, любить котів та мріє про довгоочікувану відпустку.
Книги буквально просочені гумором та посиланнями на реальне життя. Так-так, хоча цей всесвіт далеко не сучасний, він наповнений предметами, подіями та навіть такими репліками персонажів, які ненав’язливо натякають на зв’язок із нашим світом.
Проте автору вдалося наповнити історії не тільки гумором і розвагою. Думаю, що він недарма писав у такому стилі. Через, здавалося б, легкий гумор він торкається важливих питань: про сенс буття, віру та релігію, владу, суспільство. Буває, прочитав абзац чи діалог — засміявся. А всередині щось тьохнуло. Іноді мене настільки чіпляла якась фраза, що протягом хвилини я все ще прокручувала її в голові, щоб запам’ятати.
Хоча це ціла серія книг, все-таки можна виділити основні підцикли, які розповідають про певних персонажів, наприклад:
- «Ринсвінд (чаклуни)»
- «Відьми»
- «Смерть»
- «Варта»
Їхній порядок абсолютно неважливий — головне починати читати з книги, яка започатковує певний підцикл. Також існують романи поза усіма циклами — вони просто доповнюють цей всесвіт.
Якщо вам хочеться розвіятись, посміятись чи трохи пофілософствувати, — ця книга дасть вам усе й одразу. Тому…
СИЛ ВАМ І НАСНАГИ. І КОТИКІВ. ТАК. КОТИКИ КЛАСНІ.
Анна Гуменюк
© Спудейський вісник, 2019
