Спудейський вісник №37 (01.12.19)
Переднє слово
▼
ВІДВЕРТО: Андрій Мелешевич
▼
Пиши, надихайся, твори!
▼
Трошки про теорію змов, або як не з’їхати з глузду
▼
Ілюзіон: Додому
Переднє слово
Сесія близько, а зима вже тут.
Та попри холод та дедлайни ми встигли так багато!
Цього разу відверто говорили з Андрієм Мелешевичем, розкривали таємні теорії змов, читали вірші та дивилися кіно. Тому гайда з нами!
Аріна Кравченко,
головна редакторка “Спудейського Вісника”
ВІДВЕРТО: Андрій Мелешевич
Без перебільшення, його знає кожен студент Могилянки. Звісно, як можна не пам’ятати людину, за якою ти зі слізьми на очах повторював клятву на посвяті в спудеї, людину, чиїми шкарпетками захоплюється вся Могилянка, людину, без чиєї присутності в актовій залі КМЦ не можна уявити жодного офіційного заходу, людину, чиї добрі очі й щира посмішка запевняють тебе в тому, що ти у своїй сім’ї, саме там, де маєш бути? Так, це все — про президента Могилянки, Андрія Мелешевича. Цього тижня ми мали нагоду відверто поспілкуватися з паном Андрієм, і це, правду кажучи, була одна з найкращих та найтепліших розмов у нашому житті.
Що ви можете сказати про ваше студентське життя, що вам найбільше подобалось у ньому?
У мене було дві частини студентського життя: перша — у Київському університеті на юридичному факультеті, друга — студентство в Сполучених Штатах. Ну, це земля і небо. У Штатах я був уже дорослий, із жінкою та дитиною, я мусив працювати дуже серйозно для того, щоби написати докторську дисертацію, а потім ще й захистити її. Тому я не відчув там саме цього студентського життя.
А взагалі, студентське життя — це найголодніша й найщасливіша частина життя кожної молодої людини. Тут перед тобою відкриваються перспективи, ти знайомишся з дуже цікавими людьми, твій кругозір значно розширюється.
Саме тому це найкраща частина. Повторюся, вона найголодніша, бо в студентів за визначенням не може бути достатньої кількості грошей. Але, незважаючи на це, вона найкраща: поєднання вибору, можливостей, молодості, постійний новий досвід із кожним знайомством, із кожною вечіркою (ну, корабликів тоді не було).
Тому я постійно кажу своїм студентам, що непотрібно бути постійно за книжкою, обов’язково потрібно обговорювати будь-які речі та будь-які ідеї за тим же пивом, на тому ж кораблику.
Це цікаво, так усе народжується! Ще один момент: раніше уся підсумкова оцінка була від іспиту, тому для мене достатньо було останньої ночі, щоб усе вивчити й скласти нормально іспити. Так, за все навчання у мене були всі п’ятірки й лише одна четвірка. Слава богу, такого зараз немає. Не може оцінка залежати від одного іспиту, адже тоді ти все забуваєш.
Які якості ви найбільше цінуєте в студентах?
Я ціную активність, розум, чесність. Не люблю пасивність. Узагалі, я проводжу заняття «сократівським методом» — це відсутність «one-way street», я тільки допомагаю студентам, а висновків вони доходять самі. Згідно з однією китайською мудрістю, якщо люди самі беруть участь у випрацюванні матеріалу, вони стають власниками знайденого рішення. І це дуже важливо. Тому пасивність і студенти, які нічого не роблять, присвячують весь час іграм, для мене не цікаві.
А люди з активною позицією, що ставлять складні питання, із внутрішньою порядністю, без обговорень за спиною — це те, що варте поваги.
З іншого боку, у мене є один цікавий американський досвід. Ми складали іспит, і був один хлопець із Росії, інший — із Казахстану. То от, коли один із них чогось не знав, то другий йому допоміг. Тоді піднімається американець і повідомляє про це викладачу. У нас така ситуація практично неможлива. Ця людина відразу би стала «ізгоєм», однак, якщо подумати, то це змагальна система, у якій ти постійно перебуваєш. Якщо хтось нечесно отримає рейтинг вищий, ніж у тебе, ти все одно внутрішньо бунтуєш, навіть якщо мовчиш. Урешті-решт, ти або сам ідеш цим шляхом, або залишаєшся невдоволеним собою, бо ти в рейтингу нижчий за того, хто зробив «cheating». Тому повідомити про це — абсолютно виправдано, ураховуючи те, що такі випадки стосуються не просто однієї людини, а системи, яку можуть корумпувати і студенти, і викладачі.
На щастя, ми вичистили корупцію серед викладачів, її не існує.
За мої 5 років був лише один випадок, коли викладач із фізичного виховання вимагав 200 гривень із дівчини. Наступного дня ми з ним поговорили, і він сам написав заяву й пішов з університету. Студенти ж досі іноді корумпують через плагіат, через обман на іспитах, і це мені найбільше не подобається.
Чи є у вас улюблена СО?
У мене всі СО улюблені. Ті, які активніші й роблять більше для академії, є ще улюбленішими. Для прикладу, правничі організації роблять нереальні речі для професійного розвитку, дуже непогано зарекомендувала себе організація студентів-політологів, економісти — East-West Business, студентське самоврядування, самоуправління гуртожитків. Зараз на Трої студенти взяли на себе контроль чистоти в гуртожитку, і це дуже корисно. Також є організація студентів-міжнародників, які ставлять дуже серйозні питання, як-от порушення правил академічної доброчесності. Відверто, іноді ці організації «злять», коли спочатку не можеш повірити у їхні слова, але потім, заглибившись у справу, розумієш, що вони все ж мають рацію. Можливо, вони подають все в різкуватій формі, але це ж «юношеский максимализм», це зрозуміло.
Що ви вважаєте своїм головним досягненням на посаді Президента НаУКМА?
Я думаю, що головним досягненням на цій посаді є те, що ми уникли елементів феодалізму й авторитаризму в університеті. У нас почав активно розвиватися демократичний спосіб прийняття рішень. Не секрет, що в українській освіті ректор — головна особа, бажання і вимоги якої всі без будь-яких зауваг біжать виконувати. Я не можу цього внутрішньо сприймати ще відтоді, як був звичайним викладачем, тому що Академія — це місце освічених людей, які цінують свободу, незалежність і через це отримують менше грошей, хоч і знають, що в бізнесі можна отримати більше.
Тут — питання цінностей.
Якщо перед тобою стоїть ректор-феодал і феодал-декан, який тобою помикає, то ця система цінностей втрачається. Я за те, щоби рішення ухвалювалися демократично-консенсусно, щоби люди були власниками рішень, щоби воно не було насаджене «згори».
І якщо мені вдалося зробити щось, щоб у нас був більший демократизм у прийнятті рішень, ніж до мене, то я цьому дійсно дуже радий.
Другий момент — чесність й антикорупційність. Ми дуже жорстко реагуємо на порушення правил академічної доброчесності, адже я категорично проти корумпування нашої системи.
Чи будете ви балотуватися на посаду Президента НаУКМА?
Це складне питання, і я поки що не знаю на нього відповіді. У мене є персональні моменти, які на сьогодні заважають мені ухвалити остаточне рішення. Дуже сподіваюся, що найближчим часом я зрозумію, чи зможу я, чи ні. У будь-якому випадку, я вже почав потроху збирати документи.
Що було для вас найскладнішим на посаді президента?
Найскладнішим було вирішення персональних питань. Кожна людина в нашому університеті — особлива, Могилянська академія — це взагалі магніт для порядних і позитивних людей. Безсумнівно, у нас є люди різних ідеологічних спрямувань, різного рівня чесності, однак на душу населення наш університет дійсно чистіший, порядніший, найменш корумпований, більш професійний порівняно з іншими.
Але кожен із наших людей має свої амбіції, персональні риси, і найскладніше — це вирішувати питання між людьми.
Іноді буває ситуація, коли виникає конфлікт між деканом факультету і завідувачем катедрою, віцепрезидентом та кимось ще тощо. Ці конфлікти потребують втручання й доходять до мого рівня. Вони надзвичайно виснажують, і ніколи не ухвалюється рішення, яке би повністю задовольнило всіх. Інколи люди просто йдуть з університету. На моїй пам’яті ми загубили 5–6 дуже сильних викладачів. Я дуже шкодую, що не зміг владнати ці конфлікти.
Як ви встигаєте за цими президентськими клопотами займатися ще й науковою діяльністю?
Не тільки науковою… Перш за все — викладацькою, тому що я обов’язково викладаю 1–2 курси на рік і намагаюся робити це на належному рівні. Наукова робота проходить нерівно, але в мене за останні 3–4 місяці прийняли статтю в наш могилянський журнал, у скопусівський журнал «Демократизація», який видається у Вашингтонському університеті. Також ми зараз готуємо книгу про корупцію й ефективність НЖУ. На мені ще висить підручник із конституційного права, який я мав уже давно здати, а не здаю, на жаль. Ну, я колись здам. Іноді це дуже складно, особливо якщо подивитися на цей вал роботи збоку.
Щодень я отримую приблизно 200 емейлів, хоча би 50 із них вимагають серйозної відповіді.
І якщо дружина не витягує мене в суботу-неділю кудись у театр, чи покататися на велосипедах, чи щось інше, то я дуже багато часу витрачаю на роботу за комп’ютером, і виходить так, що непропорційно багато часу приділяю роботі.
А чим ви займаєтеся на дозвіллі?
Я люблю активний відпочинок. Для прикладу, у нас із дружиною є свій велосипедний маршрут Пироговом, Голосіївським лісом, Феофанією, інколи на Дніпро заїжджаємо. Ми катаємося 30–40 кілометрів кожні вихідні. Це цікаво, адже щоразу знаходиш щось нове. Окрім того, я люблю подивитися гарний фільм, навіть просто вдома на комп’ютері (інколи порушуючи авторські права, за що я дуже перепрошую перед власниками), узяти пляшку хорошого вина, якогось сиру. Почитати якусь книгу. Останнім часом мені шумні великі вечірки менше стали подобатися, тому зараз ми з дружиною запрошуємо наших гарних друзів на невеличку вечерю, щоби просто насолодитися приємною компанією. Наразі я для себе зрозумів, що з кожною зустріччю ти по-новому відкриваєш для себе навіть ту людину, яку, здається, ти ніби знав добре.
А чи любите ви музику?
Так, люблю, і тут, до речі, цікаво. Я прожив 15 років у Штатах, і коли хтось із нашої компанії їхав до Києва, ми всі просили його купити найсвіжішу музику. І коли я повернувся, у той проміжок із 1990-го до 2005-го року я знав усе, що відбувається з українською музикою. Ми дійсно слідкували за цим, нам це потрібно було, як вісточка з дому.
А музика в нас потужна.
Ті ж таки «Воплі Відоплясова», «Брати Гадюкіни», «Океан» — усі ці рокові речі стали для нас звичними й реально глибокими. Коли ж я приїхав сюди й опинився всередині українського життя, музика залишалася потрібною й важливою, але все ж таки рівень її значимості дещо знизився. Із нещодавнього, на нашому благодійному вечорі я відкрив для себе Христину Соловій, яка є дійсно потужною й класною. Той же Вакарчук (не буду коментувати його як політика, бажаю йому успіхів, тому що там половина «Голосу» — могилянці), як співак він, зрозуміло, надзвичайно сильний. З іншого боку, вчора випадково натрапив на «Танці з зірками», і там співала MARUV. Ну, вибачте, уся пісня складалася з кількох слів «Don’t stop hurry up», я цього просто не розумію, можливо, через те, що стаю старішим.
А на концерти ходите?
Ходимо. Останнім часом, це була Піккардійська терція, Лара Фабіан. На жаль, президентської зарплатні не вистачило для того, щоби сходити на ірландські танці, які мені дуже подобаються. А ще з того, що мені дуже подобається (ну, це не зовсім музика) — це Цирк дю Солей. Це канадська компанія, створена близько 30-ти років тому, і я в Штатах і Торонто бачив їх, а зараз вони по всьому світі. У цій виставі є оригінальна музика, а пісні співають відомі виконавці. Так от, за місяць-півтора вони будуть у Києві, у Палаці Спорту, показуватимуть перше шоу на ковзанах, тому відвідати цей захід я поставив собі за мету.
Як відомо, багато членів чинного уряду — могилянці. Чи підтримуєте ви з ними зв’язки?
Так, на рівні й інституційному, й індивідуальному також. Наприклад, Зоряна Скалецька була заступником декана факультету правничих наук. Я її брав на роботу, коли вона повернулась із Польщі, захистила там PhD-дисертацію з медичного права й не знала, що робити, була розгублена, бо тоді не визнавались у нас ті ступені. А мій ступінь теж не визнавався, хоча в мене був найвищий економічний ступінь у світі з дуже серйозного Американського університету. Однак, мене взяли на роботу тут, що було з боку Могилянки ризиком. Ну, якщо мене взяли з ризиком, то і я Зоряну взяв із ризиком, і я дуже задоволений тим, як вона вписалась у Могилянку. Аня Новосад — моя студентка, якій я поставив відмінну оцінку. І Зоряна, і Аня матимуть зараз дуже й дуже складний час. Вони в принципі не є людьми системи, натомість вони молоді й не мають своєї чітко сформованої команди. Але я щиро їх підтримую й буду підтримувати.
Узагалі, я кожному з наших міністрів чи депутатів-могилянців написав вітального листа, у якому йшлося про те, що ми будемо підтримувати кожен крок, який буде наближати Україну до європейських і північноатлантичних цінностей, але якщо щось буде не так, то за нами лишається право критикувати. Поки ми не критикували.
Не все, що робить уряд, мені подобається, але на мій погляд, червоних ліній ще не перейшли, усе неоднозначно — якісь кроки уряду я сприймаю, якісь ні.
Якою, на вашу думку, буде подальша політична ситуація в Україні?
Це питання, яке турбує, мабуть, кожну людину. Знаєте, наприкінці вересня ми отримали дуже серйозний, більше мільйона доларів, грант із університетом Індіани на створення програми з урядових комунікацій. Ми зараз працюємо над цим, із вересня будемо її запускати. Тож команда з дванадцятьох могилянців поїхала до університету Індіани. Я трохи затримався і виступав ще з кількома лекціями в штаті Теннессі. Це трохи консервативний штат, але рівень зацікавлення Україною дуже й дуже високий. Отож я назвав нашу презентацію «Comedians and Presidents: Lessons from 2019 Elections in Ukraine», але у зв’язку з тим, що написано було не «сomediant and president», а саме в множині, деякі люди подумали, що я буду говорити про Трампа, і не прийшли.
І от, бачите, ми маємо досить неординарну ситуацію у світі, коли до влади приходять «outsiders» — люди, які не пов’язані з політичним естаблішментом.
З одного боку, це дуже добре, тому що це свіжа кров і нові думки, але ці люди не перевірені, і якщо вони зосереджують владу в своїх руках, то можуть загубити демократію. От, наприклад, прийшов Лукашенко, непов’язаний із жодною політичною партією, чіткий аутсайдер, але закумулював владу — і ніякої демократії немає в Білорусі й близько. Із Трампом усе дещо інакше, адже за ним стоїть Республіканська партія. У нас ситуація така, що прийшла людина, про яку, крім того, що він комедіант, ніхто нічого не знав, і під впливом популізму й дикої недовіри до українських політиків його обрали. Він має зараз величезний кредит довіри — 73%. І від того, як він буде використовувати цю владу, будуть залежати майбутні події.
Якщо він буде займати помірковану, непроросійську, проєвропейську позицію, якщо буде навіть не так швидко, як би хотілося, але наближати Україну до євроінтеграції, то якісь погрішності й погані призначення йому пробачать. Але якщо він переступить червону лінію, буде капітулювати перед РФ і здавати позиції, якщо загальмується рух до Європи, то в нього будуть певні проблеми.
Ці проблеми, на мій погляд, спочатку виникнуть в Раді, тому що його політична сила аморфна й нескладена, і він втратить підтримку Кабміну. Можливо, потім він буде намагатися йти через референдуми до народовладдя і його буде скинуто. Різні варіанти майбутнього можливі.
Уявіть таку ситуацію: ви запізнюєтеся на якийсь важливий захід, приміром, до театру, і зупиняєтеся на пішохідному переході, бо на світлофорі — червоне світло. Машин на дорозі немає. Що Ви зробите: стоятимете, бо червоне, чи все-таки підете?
Гм… У Нью-Йорку не пішов би, а в нас, якщо є якась певна безкарність, то пішов би. Знаю, що дружина би залишилася стояти, але я би намагався її переконати, узяти за руку, і все ж перейти. Тут п’ятдесят на п’ятдесят.
У вас у сім’ї повне рівноправ’я, судячи з ваших відповідей?
Взагалі жінка в українському суспільстві завжди мала дуже особливий статус. Я не ідеалізую ситуацію, у нас у країні дійсно є гендерні проблеми, однак мені здається, що в Україні жінка поставила себе достатньо високо, якщо порівнювати з іншими країнами.
От, наприклад, у нашій сім’ї жінка має свою точку зору й завжди говорить мені, якщо вважає, що я не маю рації.
Ми намагаємось усе обговорювати. І як раціональна людина, із почуттям любові і поваги, я розумію, що разом простіше й легше дійти якоїсь істини в будь-яких речах.
Бліц-опитування
Три якості справжнього президента Академії?
Чесність, порядність, активність.
Улюблене місце на Подолі (окрім Академії)?
Кілька ресторанчиків, котрі мені подобаються. Наприклад, Ніккола.
Улюблений письменник/поет?
Одного-єдиного немає. На якомусь етапі мені дуже подобалася Люко Дашвар.
Остання книга, яку ви прочитали?
Це професійні книги зі Штатів, пов’язані з демократією.
Чи були якісь книги, які ви не дочитали, бо не подобалося?
«Преступление и наказание».
Улюблений музей у Києві?
Український художній музей, Пирогів (бо це відкритий простір, а ще там є така дірка, через яку можна заїхати на велосипеді)
Улюблений музей в Україні?
Переяслав.
Вишні чи черешні?
Зважаючи з якого боку глянути, якщо вишня п’янка, то, звісно, вишня.
Борщ — це суп чи ні?
Ні, борщ — це не суп. Борщ — це мистецтво. Індивідуальне мистецтво, я жодного разу не їв однакового борщу.
Із чим вам найбільше подобаються вареники?
Із вишнями.
Яку б суперздібність ви би хотіли мати?
Треба думати, але якщо от перше, що прийшло в голову — лікувати людей.
Катерина Шевчук, Дарина Чупат
Пиши, надихайся, твори!
Кожен поверх, кожна стіна, кожні двері та кожна сходинка Могилянки наскрізно проникнена мистецтвом у всій його подобі. Ледь не щовечора тут чутно співи, гру на музичних інструментах, сміх від комедійних вистав або ритмічність танців. А в цей четвер, 28-го листопада, на весь КМЦ розлився шепіт тонкої поезії, яка натхненно летіла кудись далеко поза межі нашої свідомості. Про що, як не про літературний вечір від o.poetry хочеться говорити так епітетично? Не дивуйтеся, що ця стаття в деяких моментах здаватиметься занадто вже поетичною, але це все для того, аби передати вам хоч крихту того натхнення, яке отримав кожен із відвідувачів заходу від o.poetry.
Я трохи привідкрию перед вами завісу та розповім, хто, як, чому та навіщо вирішив організувати цей поетичний вечір.
Дозвольте мені описати загальну картину цього неймовірного заходу, аби занурити вас у цю атмосферу. Поетичне дійство відбулося в приміщенні студентського театру на другому поверсі КМЦ. На завісах були старанно розвішені різнокольорові гірлянди, які так ласкаво підсвічували кімнату легенькими вогниками. На стільцях для гостей по-домашньому лежали пледи, у які так і хотілося закутатися. А на невеличних круглих столиках стояли вінтажні лампи, які дарували кімнаті приглушене світло. Один із них був виділений для речей, які слугували своєрідним вхідним квитком на захід. Там були дитячі шампуні, зубні пасти, дуже багато різної канцелярії, яку o.poetry збирали в рамках акції «Миколайчик для дітей». А п’єдестал, який зазвичай використовують актори для вистав, у той день слугував місцем для декламації віршів. Він був декорований ніжними рожевими квітами, і, звісно ж, гірляндою. Уся зала спонукала творити та ділитися мистецтвом з іншими.
Що виникає спочатку? Ідеї чи люди? Як би добре ми не знали біологію та анатомію, усе ж таки хочеться сказати, що людина починається не з мейозу, а з ідеї. Хіба вас не тішить думка про своє безумовне призначення? Спочатку десь там далеко виникає ідея, унікальна для кожного. Скоріше за все, саме вона зашифрована у відбитках наших пальців. А потім ця ідея обростає клітинами, тканинами, органами — і з’являється в цей світ у вигляді кожного з нас. Головне — випадково не загасити її іскристе полум’я в собі.
Про цей вогонь та кожен спалах нам розповідають організаторки o.poetry:
Після нашого знайомства з Катею ми багато спілкувалися, зокрема про поезію, і якось дійшли висновку, що мріємо про власні читання. Після цього ми відвідали безліч різноманітних читань у Києві, аби краще зрозуміти, який формат нам більш близький та які особливості ми би хотіли впровадити. Ми кілька разів збиралися, аби попрацювати над планом читань: детально розписували концепції та ідеї. Щоправда, з усіх цих ідей незмінною залишилась лише назва o.poetry — алюзія на ініціали та ідея написання постів у вигляді листів від близької людини. Тоді ми не мали вдосталь енергії та часу на те, аби влаштувати цей захід, та це було на краще, адже ми глибше пропрацювали ідею і зрештою визначилися з варіантом благодійних читань, де фокус був би на підтримці та щирості.
Катя Осипчук, ФГН-1, організаторка
Так, ми зустрілися з Катею на поетичному вечорі “Поет-Паштет” від об’єднання “Молодь за мир”. Вона була одним із організаторів. Тоді я ще дуже рідко ходила на такі заходи, але вирішила відвідати саме цей. Людей було небагато, Катя читала вірші американських слемерів, а першим був твір Саванни Браун “loving like an existentialist” (“любити як екзистенціаліст”). Власне, це один із моїх улюблених віршів, тому я відразу почала показувати їй сердечка з останнього ряду. Пам’ятаю, що я настільки потужно надихнулася, що теж вийшла читати не свій вірш, а слемера Ніла Гілборна “This is Not the End of the World” (“Це не кінець світу”). Після того вечора Катя перша до мене підійшла, і ми дуже багато говорили про поезію. Це відчувалося так, ніби я нарешті знайшла когось, хто повністю розуміє мене в цій сфері.
Катерина Балашова, ФГН-4, організаторка
На заході панувала фантастично тепла атмосфера, хоч холод приміщення студентського театру й пробирав до кінчиків нервових клітин. Широкі посмішки, ледь чутний шепіт, дзвінкі оплески — усе це наче тоненькими нитками впліталося до наших сердець, даруючи відчуття довершеності тут і зараз. Ми чули вірші та прозу про щире кохання, про сіро-чорний біль, про недосяжне щастя, про соціум та його проблеми, життєві пошуки та інші прекрасні речі. Ось що кажуть гості заходу про їхні враження та відчуття:
Вечір був таким щирим, відвертим та душевним, і, на жаль, настільки миттєвим, що я просто не встигла ним удосталь насолодитися, хочу ще-ще-ще. Найбільше мені сподобалося на вечорі люди, творчі та неординарні, ліричні та емоційні, вони настільки натхненні й так хотіли поділитися чимось своїм, що я просто не могла їх не слухати та не переживати разом із ними.
Настя, ФГН-1
Найбільше мені сподобалися люди, які прийшли на захід. Атмосфера була невимовно комфортна, і, незважаючи на те, що зала була вщерть заповнена, зберігалася ота лампова домашня атмосфера, у якій почуваєшся надзвичайно легко. Дехто з присутніх по-новому відкрився для мене завдяки своїм віршам, і я дуже вдячна організаторкам за те, що вони створили такий простір, у якому не страшно ділитися своєю творчістю і врешті-решт бути собою.
Дарина, ФГН-1
Мене вразило те, що навіть не зважаючи на масштаби заходу, організаторкам вдалося зберегти цю “сімейну” атмосферу. Виголошуючи свої вірші, я не відчувала хвилювання або страху. Люди в залі були наче рідні, наче я просто читала черговий витвір фантазії комусь, хто точно зрозуміє. Це, власне, і надихає. Погляди, посмішки та емоції просто людей поруч.
Софія, ФГН-1
Внутрішній світ митця важко порівняти з чимось неабстрактним. Якби його можна було сфотографувати, ця світлина нагадувала б різнокольоровий мармур з нестатичними, звивистими лініями. Або, може, полярне сяйво яскраво синьо-зелених відтінків? Те, що відбувається у свідомості творців, відомо лише їм самим, і то не завжди достовірно. Тож ми спитали їх, що ж вони відчувають, коли читають свої вірші.
На певну кількість хвилин усе втрачає значення, є тільки я й слова. Здається, що венами тече не кров, а букви, які проходять через ціле тіло й формують ці самі слова. Тоді я зовсім не самотня, адже здається, що весь світ чує те, що я говорю.
Діана, ФГН-1
Для мене читати вірші, особливо свої, — це, передусім, ділитися досвідом, який я пережила, та інсайтами, які усвідомила. Тож для мене це дуже про довіру та щирість. Відчуття, коли читаєш свої вірші, для мене дуже схоже на відчуття, коли проводиш нового друга додому й розповідаєш про різні речі — такі, здавалося би, банальні й звичні, проте все ж вони роблять тебе таким, яким ти є.
Катя Осипчук, ФГН-1, організаторка
Я не зможу точно цього описати, бо сама не знаю. Зазвичай я завжди нервую й переживаю, але одночасно з тим ніби занурююся в слова. Я описала би цей стан піснею Foals “Neptune”, ніби повільно йдеш під воду.
Катерина Балашова, ФГН-4, організаторка
Цей вечір укарбувався в мою пам’ять надовго завдяки своїй відкритості, любові та натхненню, яке повсякчас панувало в повітрі. Те невеличке приміщення було настільки наповнене сяйвом творчості, що навіть вогники гірлянд здавалися не такими яскравими на фоні цих фантастичних людей. Кожен відвідувач літературного вечора тепер на декілька відсотків складається з поезії. Я візьму на себе відповідальність сказати дещо від імені всіх гостей o.poetry: Дякую!
Організаторки змогли зібрати під одним дахом так багато сміливих, натхненних, зачарованих людей, які ділилися часточками свого серця з іншими. І до того ж, планують робити це щомісяця, тож не втратьте можливість заявити про себе світові.
Духота Ольга
Трошки про теорію змов, або як не глузду
Безумовно, у цьому світі на нас чатує багато небезпек. Ми намагаємось бути обачними, уважними, часом недовірливими. І тут оп — стирається межа між поміркованістю та параноїдальними нахилами, і ми вже ставимося насторожено до кожного шороху і підозрюємо людей в підступності на кожному кроці. Якщо це не про вас, то це привід посміхнутися, порадіти життю й не полишати читати статтю, бо буде цікаво:) Якщо ж про вас, то тим більше привід посміхнутися, адже зараз ми доведемо, що все не так похмуро!
До розгляду питання теорії змов нас підштовхнув Максим Яковлєв, який провів у стінах КМА організовану Асоціацією студентів-політологів лекцію з цієї теми. Отож, за визначенням Майкла Баркуна суть теорії змов (або конспірологічного вірування) полягає у спробах виокремити зло та пояснити його; це віра в те, що організація, яка складається з осіб або груп осіб, діяла колись чи діє нині задля досягнення якоїсь злісної, шкідливої мети.
У цієї теорії є три базові засади:
- Нічого випадково не відбувається (“Совпадєніє? Не думаю”)
- Усе насправді не так, як здається
- Усе є (взаємо)пов’язаним
Деякі аналітики стверджують, що є подібність між нав’язливими станами параноїків та змовами, у які вірять адепти теорій змов. На відміну від клінічного параноїка, політичний параноїк вірить, що змова спрямована не проти нього/неї особисто, а проти цілої нації, і загрожує мільйонам.
Є багато кумедних ілюстрацій, якими поділився пан Яковлєв. Наприклад, пошуки таємних зашифрованих послань, залишених режисером фільму як певні керівництва до дій. Звісно, інколи фільми вимагають від нас особливої пильності та глибокого мислення. Проте в даному контексті це нагадує пошуки чорної кішки у темній кімнаті, у якій кішок немає. Деякі вірять у те, що СНІД був створений, щоб позбавити людей сексуальної свободи. Знаходились також умільці, які змогли побачити в логотипі “Діснею” зашифровані сатаністські символи, а сліди на небі, які залишають літаки, розцінити як хімічні речовини, які роблять людей більш дурними, покірними контролю. Це, звісно, приклади найбільшого абсурду. Люди, які дуже схильні вірити у таємні, підступні змови можуть мислити більш тверезо, однак це все одно не убезпечує від пастки. Слід пам’ятати, що теорії змов можуть слугувати дуже потужною тактикою маніпуляцій, особливо в політиці.
Наприклад, у вересні цього року російський телеканал НТВ розповсюджував інформацію про те, що колишнього радянського та російського офіцера військової розвідки Сергія Скрипаля отруїли британські спецслужби. Або приклад про те, як у російських ЗМІ заявляють: Україною керують США. Або що Україна таємно намагається спровокувати ЄС і США на війну з Росією. Це все приклади відвертих маніпуляцій уряду, щоб налаштувати населення вигідним певним особам чином. Звісно, у цьому немає нічого принципово нового, оскільки деякі російські ЗМІ певною мірою зарекомендували себе як адептів теорій змов, але варто пам’ятати, що може бути багато інших несподіваних джерел подібних маніпуляцій.
Якщо якусь нісенітницю повторюватимуть безліч разів, вона не перестане бути нісенітницею, але ми починаємо у неї вірити. Із позиції здорового глузду — нелогічно, а з точки зору людської психології — ми так сприймаємо.
Завжди аналізуйте, не поспішайте в обійми параної та посміхайтеся. Життя прекрасне!
Лілія Вахняк
Ілюзіон: Додому
Кому ми будемо потрібні,
якщо ми не потрібні одне одному?
Цього тижня закінчується прокат фільму Нарімана Алієва «Додому». Це стрічка, яку слід подивитися кожному, і про яку, безумовно, варто поговорити.
У центрі сюжету — батько з молодшим сином, які везуть ховати у Крим тіло старшого сина, вбитого на Донбасі. Протягом мандрівки вони переживають різні пригоди, намагаються подолати прірву, що пролягає між ними, хочуть збагнути, чим є для них сім’я і батьківщина.
«Додому» — це не лише про повернення до рідних місць. Це також про те, як віднайти себе. Зрозуміти важливі для кожного з нас речі.
Це про стосунки. Стосунки в сім’ї, де авторитарний батько не може відпустити вже дорослого сина з-під гніту своєї любові, але де врешті-решт треба зробити свій вибір: пустити чи й далі контролювати, прийняти власне рішення чи сліпо виконувати вказівки старших.
«Додому» — це про боротьбу із собою, про ті переломні моменти, які трапляються в житті кожного. Про любов, якою болісною вона б не була, про віру, про обов’язок. Це, зрештою, стрічка про саме буття в усій його легкості й тяжкості.
Безперечно, «Додому» варто дивитися. Це фільм, у якому є все, щоб лишити слід у пам’яті: цікавий сюжет, прекрасна гра акторів, чудова операторська робота. У стрічці постійно звучить кримськотатарська мова, ніби навіюючи запах полину та морського бризу. А після перегляду настає та сама тиша, коли світло в кінозалі уже ввімкнули, а всі ще й досі сидять на своїх місцях, не в змозі промовити ані слова.
Дарина Чупат
© Спудейський вісник, 2019
Telegram | Facebook | Instagram
