Спудейський вісник №9 (24.03.19)
Переднє слово
▼
Вісті
▼
Атлант розправив плечі
▼
Про вибори
▼
Постскриптум про актуальне та важливе
▼
Журба, бентега та відрада
▼
Артхаузи
▼
Скрипторій: Говорити, мовчати і говорити знову
▼
Ілюзіон: Лобстер
Переднє слово
Часто (мабуть навіть занадто?) я починаю свій спіч з того, що не знаю, що сказати. Так от. Час настав — цього разу не скажу. Бо говорити є про що. І поки я це пишу мене рве на шматки від натхнення, від речей, у яких я задіяна, від людей, які мене оточують, які підтримують мої дикі неможливі ідеї. Рве через таких собі «людей-антен», які неймовірно тонко відчувають світ, його найменші коливання, зміни атмосфери, нові віяння. Це люди, які вловлюють щось ефемерне, а потім за лічені секунди продукують нові ідеї, цікаві проекти та речі, у які хочеться вкладатися до останку та повністю, речі, які ти потім годинами обговорюєш глупої ночі у тьмяно освітленому коридорі гуртожитку. У такі моменти я щаслива. Бо це моменти, коли ти на фізичному рівні відчуваєш зміни, власну силу, якусь неймовірну єдність думок та характерів. І як же я люблю це відчуття.
Та насправді дух змін сам по собі зараз відчутний як ніколи. Ми на порозі важливого рішення. Скоро вибори Президента, і це по-своєму хвилює. Хвилює, бо за щільну завісу політичної агітації майже неможливо зазирнути, так само як і дати відповідь на оте «що далі?» або вічно актуальне «що робити?». Well, що буде далі — поняття не маю, а от що робити скажу. Йти і голосувати. Йти і вирішувати долю своєї країни. Йти і пам’ятати, що за забитою фразою про те, що кожен голос важливий, криється правда про те, що кожне окреме «я» складає одне велике «ми», а кожен окремий голос — хор голосів. Тому треба йти. Йти. І крапка.
Такі от цього разу думки. Хаотичні й незачесані. Власне, як завжди.
Аріна Кравченко,
головна редакторка «Спудейського вісника»
Вісті
День відкритих дврей
Уже завтра, у понеділок, 25 березня, Могилянка відчинить свої двері для майбутніх абітурієнтів. Цей день буде особливо важливим для них, адже потрібно буде зробити свідомий вибір — на яку спеціальність вступати та котрий ЗВО обрати. Спеціально для майбутніх вступників академія організовує цілу низку заходів, котрі відбуватимуться, починаючи з 10 ранку в Культурно-Мистецькому центрі НаУКМА, що за адресою вулиця Іллінська, 9. Заплановано зустрічі з деканами та викладачами факультетів, презентація університету Президентом НаУКМА Андрієм Мелешевичем, презентації факультетів, студентських організацій, екскурсія університетським містечком тощо. Спудейський Вісник також не залишається осторонь такого важливого дня та готує спеціальний випуск до Дня Відкритих Дверей.
Атлант розправив плечі
Усі актори виходять на сцену для поклону, зал вибухає оплесками, більшість глядачів тихенько витирає сльози, а в голові у кожного прокидаються думки, давно поховані у глибині свідомості…
Але здається, я зайшла з кінця. Усе почалося у п’ятницю ввечері, коли актова зала КМЦ повільно заповнювалася людьми. Вони весело перемовлялися, чекаючи на цікаву розслаблюючу виставу наприкінці робочого тижня. Навряд чи вони знали, що після цього вечора почнуть дивитися на світ іншими очима…
«Атлант розправив плечі» — роман американської письменниці Айн Ренд, уперше надрукований в 1957 році в Сполучених Штатах Америки. Це четвертий, найдовший, та останній роман Айн Ренд, який вона вважала своїм magnum opus (головною книгою) в художній літературі.
22 березня у стінах Могилянки відбулася однойменна театральна постановка, що привернула увагу десятків студентів. Марія Харитоненко, режисер та одна з акторів вистави, розповіла нам про всі тонкощі та складнощі закулісся, а також дещо з особистого життя.
Дисклеймер! Подальший текст — пряме цитування слів Марії.
« Всё началось этим летом, мы в шутку с моим другом обсуждали день ФЕН, и вдруг он говорит, давай поставим Атланта, потому что мы оба любим эту книгу. Я сразу начала отнекиваться, а потом как-то загорелась, ибо люблю театр и уже видела свою картинку этого произведения, и мы решили, что сделаем это на день ФЕН. Когда мы обсуждали это со всеми остальными, они сразу же забраковали эту идею.
На самом деле у меня было чувство, будто меня смешали с грязью и сказали: «Ты? Нет, ты не сможешь, посмотри на себя, куда тебе и до спектакля на 1,5 часа».
Ну и, естественно, я со стыдом собственной некомпетентности отложила эту идею в далекие горькие воспоминания. Кстати, это пример того, как можно убить в человеке творчество.
После дня ФЕН я поняла, что скучаю по театру, а я не играла уже год, боялась просто выйти на сцену и не хотела играть что угодно, я на самом деле очень переборчивая в ролях. Так вот, я поняла, что скучаю и написала тому парню, с которым мы изначально это обсуждали. Вот просто не привет, не как дела, а сразу, я хочу поставить свой спектакль в КМА, и это будет Атлант. И он ответил потрясающей фразой, которая держала меня в строю очень долго.
Он не написал, что я не смогу, он не написал, что это трудно, он просто написал, давай встретимся и подумаем, как это можно сделать.
И тут все, у меня в голове выстроился план действий.
Мою любовь к сцене и к театру, наверное, может понять только человек, который долго чем-то занимался, а потом ему пришлось это бросить. Это как наркотик, без которого ты не можешь жить. Только кайфа тут 1,5 часа, а боли — все 4 месяца подготовки. Чувство, когда ты за кулисами, когда выходишь и видишь полный зал, когда ты выходишь на поклон. Это все притягивает и манит. Но это только секунды счастья, а за этими секундами стоит тонна страданий, на самом деле.
Сценарий я написала меньше, чем за неделю. Ушло больше сил на то, чтобы его сократить, ибо у меня вышло около 45 страниц, а в конце мы играли 2 часа 19 страниц. Помимо того, что это охват 5 томов книг, потому что я еще включила некоторых персонажей и кусков из Источника, тоже романа Айн Рэнд, но написанного перед Атлантом, самым тяжким было то, что это не пьеса, а соответственно, это не для сцены и не для актеров. Я никогда не придавала этому значения, пока не поняла, что актер не может со сцены читать отрывок из книги, поэтому все переписывала на своем опыте игры в театре, вопросами «а как бы сказал актер» и советуясь с ребятами. Постоянно было сложно объяснить те мысли, которые мне казались очевидными.
Хотелось ли все бросить? Да тысячу раз, если не больше. Сомнения постоянно. Каждую секунду, каждую репетицию. Живешь как на канатной дороге, позволишь себе сдаться и сделать шаг влево или вправо, и всё — погиб. Были проблемы со всем, начиная от актеров до разбитого бокала.
Самым тяжелым было не слушать других.
Когда даже собственные родители сомневаются в том, что это получится, то очень тяжело довести все до конца. Я просто в какой-то момент осталась одна со своими страхами, желаниями, мечтами и амбициями, и то, как оказалось, наедине с собой тоже не так уж и безопасно.
Актеры — это отдельная тема. Я не проводила кастинги и не думала даже об этом, я брала тех, кого знала, и в ком видела то, что мне нужно. Я не хотела учить, я не театральная студия, я хотела работать уже с готовыми людьми, знающими, как минимум, что такое мизансцена.
Одним из главных критериев были мысли людей, мне нужны были люди думающие, понимающие произведение, ведь все мы работали на идею, мы хотели донести что-то, а не устраивать показуху из нас красивых.
Я сама по себе очень критичный, грубый и резкий человек, но, когда ты режиссер, эти чувства усугубляются. Я не могла похвалить и не хвалила никого, иначе расслабились бы. Режиссер — это как тренер в спорте, ему нельзя быть мягким, иначе просто не будет результата. Поэтому споры были неотъемлемой частью репетиций. Я комментировала каждое движение рук, мышцы на лице или интонации, разжевывала каждую реплику, вкладывала смысл в каждое движение. Но прогресс потрясающий. Люди, которые впервые поднялись на сцену, отыграли великолепно.
Могу сказать, что внутренне поменялись абсолютно все. Я бы просто не выпустила актера на сцену, если бы он не вжился в героя. Как правило, практически никому не нравится их роль, и это нормально, персонаж и не обязан нравиться, но задача актера его оправдать. При этом в человеке очень многое меняется, когда он оправдывает для себя, например, плохого героя, он фактически как личность принимает все плохое за свое хорошее и это даже опасно. Человек потом не может выйти из образа, он перестает видеть грань между собой и тем, что ему кажется правильным в образе.
Поэтому это была еще и тяжелая психологическая работа, я с каждым отдельно рисовала, придумывала персонажа, мы его оправдывали.
И все получилось вроде неплохо. Я была бы плохим режиссером, если бы сказала, что все получилось идеально.
Насчет игры и режиссуры одновременно, скажу одно: опыта в актёрской деятельности у меня около 9 лет, а в режиссерской полгода (до Атланта я поставила ровно один спектакль в память о моем режиссере).
Изначально я была против того, чтобы играть самой, я откровенно не хотела играть на сцене, у меня был плохой украинский, не для сцены.
Но потом я просто не смогла найти человека, который подходил бы и горел бы этим больше, чем я. Тяжело было только в тех сценах, где была я, потому что я не видела картину целиком, но мы снимали на видео, и я как-то да поставила. Тяжело было быть не столько и актером, и режиссером, а главным во всём. Ибо тут надо иметь много организаторских способностей: свет, звук, костюмы, декор, бронь места, смм, фото, постеры, их печать и т.д. Конечно, мне помогали люди, которых я не устану благодарить, но в большом случае это все было на мне, пойти, написать, договориться и т.д.
Я тысячу раз мечтала о том, чтобы быть только актрисой и все, а все остальные пусть там как-то сами придумают.
Но на будущее, если меня спросят, кем я захочу быть актером или режиссером, то ответ однозначный — актер.
Если сравнивать постановку с книгой, то общая у них только идея. Как я уже сказала, я столкнулась с тем, что это не пьеса, а поэтому будет скучно и все. В книге, а как я уже сказала, я взяла не только Атланта, но и Источник, очень много сюжетных линий: Дагни там не ломается, Риарден так не заканчивает, в книге счастливый конец, а у нас я убила главных героев. У меня была цель показать противостояние людей, которые умеют думать, и государства. И для того, чтобы это отчетливо сделать, пришлось поменять все.
Мне очень тяжело сказать, что я поставила книгу, это даже на интерпретацию не смахивает. Что-то между словами, написанными в книге, и моим воображением.
У нас было 4 монолога, каждый о разном, но о жизненном, я хотела, чтобы люди под конец начали проводить параллель между тем миром, что мы показываем, и нашей страной. Вообще мечтала поменять формат выступлений на этой сцене, потому что, видя каждый день факультета, как люди приходят, чтобы посмеяться над пошлыми шутками или оскорблениями, я чувствовала грусть.
Я хотела показать, что можно делать представления, тут же, в этих условиях, в которых будет и смысл, и юмор, и он будет не пошлый.
Это было для меня очень важно, показать, что мы сами умеем думать и работать.
Насчёт будущих постановок… На самом деле, я очень сомневаюсь, что буду ставить что-то еще.
Во-первых, точно не с таким большим количеством людей. Собрать всех было нереально сложно, учитывая, что у всех разные графики и все друг под друга подстраивались, а я сама репетировала с понедельника по субботу по 6 часов. Но я не могла отдавать меньше, мне было тяжело, поэтому с учебой будет сложно совмещать. Это просто я сейчас не училась, ибо я уезжаю по Эрасмусу через 4 дня после спектакля и вот так себя заняла, но, когда я буду учиться в КМА, да еще и на 4 курсе, я очень сомневаюсь, что смогу пройти через это еще раз. Я не могу назвать это хобби, потому что я отдаюсь этому как полноценной работе.
Вообще для меня изначально этот спектакль должен был быть точкой. Точкой отсчета или точкой конца.
Я весь год сомневалась, ту ли профессию я выбрала, это ли я хочу делать, вот и решила сделать что-то такое и посмотреть, мое или нет. В итоге я вспомнила обратную сторону театра и сделала очень много выводов. Закулисная жизнь театра очень и очень сложная, морально и физически, и я не думаю, что смогу и хочу проходить через это еще раз. Возможно, мое мнение тут поменяется, а возможно и нет, но если я и буду что-то ставить, то определенно пьесу, и скорее комедию, потому что серьезность очень плохо воспринимается, и мне дурно уже от этого. Я играла во многих театрах, спектаклях, у меня были разные роли, но как актер, я всегда показывала только своего персонажа, не думая об общей картине или идее - мы говорили с режиссером, что и как надо обыграть и донести именно мне. А тут работа намного сложнее, каждый персонаж нес в себе особую деталь, особую миссию, мы вместе ее продумывали, и я уже коррелировала её с репликами и остальными деталями.
Под конец я буквально две недели подряд провела в панике. Приходя домой, каждые два часа в приступе паники хваталась за сценарий и судорожно пробегалась по всем сценам, смотря, что надо доработать, где улучшить, где интонации, где движения, какой предмет обыграть и т.д.
Но самое главное, я хотела остаться в тени, я делала это не для того, чтобы мной восхищались или говорили, какая я молодец, мне это никогда не было нужно.
Я живу строчками из стихотворения Пастернака, я хотела бы, чтобы он был процитирован в полном объёме, если получится.
Быть знаменитым некрасиво.
Не это подымает ввысь.
Не надо заводить архива,
Над рукописями трястись.
Цель творчества самоотдача,
А не шумиха, не успех.
Позорно ничего не знача,
Быть притчей на устах у всех.
Но надо жить без самозванства,
Так жить, что бы в конце концов
Привлечь к себе любовь пространства,
Услышать будущего зов.
И надо оставлять пробел.
В судьбе, а не среди бумаг,
Места и главы жизни целой
Отчеркивая на полях.
И окунаться в неизвестность,
И прятать в ней свои шаги,
Как прячется в тумане местность,
Когда в ней не видать ни зги.
Другие по живому следу
Пройдут твой путь за пядью пядь,
Но пораженья от победы
Ты сам не должен отличать.
И должен ни единой долькой
Не отступаться от лица,
Но быть живым, живым и только,
Живым и только до конца.
Я жила, жила на сцене и те эмоции от проделанной работы намного слаще всех похвалы после»
Що ж, мені й додати нічого. Читайте, думайте, відчувайте. Наостанок, замисліться над цитатою з твору, яка залишила круги на гладенькій поверхні води моєї душі.
«– Пане Ріарден, — сказав Франциско поважним та спокійним тоном, — якби ви побачили Атланта, гіганта, що тримає світ на своїх плечах, якби ви побачили, що він стоїть і кров струменить вниз його грудьми, його коліна тремтять, але все ще намагаються тримати світ із останніх сил, і чим більші його зусилля, тим важче навалюється світ, — щоб ви сказали йому зробити?
– Я… не знаю. Що… він може зробити? А ви б йому що сказали?
– Розправити плечі»
Ольга Гунявая
Про вибори
Президентські вибори викликають радше почуття сумніву, ніж певності. Велика кількість кандидатів з їхніми лозунгами й обіцянками, обсяги тестів передвиборчих кампаній нівелюють будь-яке бажання копнути глибше, поглянути на справжній фон красивих бігбордів (а враховуючи, що для цього потрібно копирсатися в брехливих, корупційних і брудних історіях, таке бажання часто взагалі не виникає). Проте критичний аналіз у такій ситуації необхідний. Інакше зображення, котре проходить через лінзи рожевих окулярів, замінить справжню картину світу.
У подібній ситуації актуальними стають проекти, що покликані допомогти виборцям у цій непростій місії. І зараз такий є. Він має назву «ПоліТроль». Одним із головних «тролів» цього проекту є Антон Суслов, випускник Могилянки й співробітник Школи Політичної Аналітики. Він погодився поговорити з нами з приводу діяльності цього проекту.
«Ідея проекту належить Радіо «Промінь», на якому він якраз і транслюється. Я і мій колега Станіслав вичитуємо багатостраждальні програми кандидатів у президенти, пишемо тексти і потім озвучуємо. […] Тут треба звернути увагу, що назва подвійна: «Полі Троль» і «Політ Роль». Тому що концепція самих ініціаторів полягала в тому, що це радіосеріал, кожен випуск — це окрема серія, у головній ролі якого є один кандидат. Мета дуже правильна і потрібна, як мені здається, — мотивувати молодь бути долученими до політичного життя країни, особливо в контексті такого виборчого 2019 року, заохочувати студентів (і молодь загалом) читати програми кандидатів, цікавитись їхніми біографіями. Адже треба робити свідомий вибір, а без попередньої підготовки такий вибір не є можливим»
— каже Антон.
Варто зазначити, що пророблена «ПоліТролем» праця занадто вагома, щоб обмежитися лише мотивацією молоді. По суті, це є огляд кожного кандидата, його спроможності й компетентності стати президентом. Тобто «ПотіТроль» уже виконав те, що мав би зробити кожен свідомий виборець, — проаналізував ситуацію не з однієї точки зору, у контексті й поза ним, оцінив перспективи й можливості. Людям залишається лише приділити трохи часу. Антон зазначає:
«Ми читаємо біографії, висмикуємо звідти найцікавіші факти, і так само з їхніх програм. Разом з тим, у своїх рожевих мріях я сподіваюсь, що хтось після цього відкриває повну біографію, тому що ефірний час не дозволяє повністю розкрити того чи іншого кандидата. Там у деяких цікаві біографії»
Не можна не помітити злегка гострий характер проекту. Тут справа не в упередженому ставленні до кандидатів, а в якості їхніх програм, аналіз текстів яких і став основою радіосеріалу.
«Саркастичний характер перш за все передбачав сам формат. Але я скажу так: після прочитання десь 30 програм кандидатів, ми із Станіславом зійшлися на думці, що дуже складно не деградувати після прочитання таких «інтелектуальних» текстів. Тому інакше тут просто неможливо»
Два в одному, так би мовити.
Цікавим також є факт наявності в програмах кандидатів певних шаблонів, що свідчать про несерйозний підхід до їхнього написання, а отже — про відсутність чітких уявлень і планів подальших дій. На жаль, таке явище займає вагоме місце в цій ситуації.
«Дуже багато шаблонних прийомів, починаючи з того, що кожен другий обіцяє збільшити кількість робочих місць й абсолютно не пояснює, яким чином, тому що в президента насправді просто немає важелів це робити. Присутня й звичайна апеляція до емоцій. Наприклад, в однієї кандидатки просто половина програми побудована на емоціях. Це навіть не програма, це текст типу: «От у мене є діти. Мені стає так сумно, коли я везу їх до школи і бачу все навколо…» Це не має жодного стосунку до реальної програми кандидата в президенти. Або ще в одного кандидата в програмі прослідковується жорсткий сексизм. Другий абзац програми: «Батько і дід мене вчили, що треба бути справжнім чоловіком, захищати Батьківщину…» Я не знаю, у якій реальності живе ця людина. […] Сумно читати таке в програмі людини, яка прагне отримати перемогу на виборах»
— прокоментував Антон.
Щодо брехні. Вона вже встигла стати стереотипом, скоріше навіть невід`ємним атрибутом кожних виборів. Будь-яка інформація, статистика, факти — все це ніколи не викликає повної безсумнівної довіри, якщо ти бачиш це в контексті виборів. Але, як виявилось, тут усе навіть сумніше, ніж можна було очікувати — конкретика як така в більшості відсутня взагалі.
«Все-таки більшість кандидатів просто ллють воду і вішають локшину нам на вуха. Справді, мало конкретики, жодної статистики, навіть дуже часто зустрічаються антинаукові підходи до явищ»
«Питання в тому, наскільки люди готові це сприймати, — каже Антон про казкові картини, що їх малюють кандидати. — Поки населення це сприймає, кандидати будуть до цього вдаватись. І в цьому я вдячний Могилянці. Бо перше, що дає академія, це вміння критично мислити, незалежно від спеціальності, на якій ти навчаєшся. Тому якщо людина критично ставиться до того, що говорить якийсь політик, якщо людина готова розгорнути Конституцію й приділити 5 хвилин для того, щоб прочитати, які повноваження має Президент, то ця людина буде готова свідомо голосувати. Але загалом більшість це сприймає»
Жалкувати про втрачену можливість прослухати випуски проекту не треба. Уже цього вівторка виходить заключний випуск радіосеріалу, проте будь-який з них про кожного з 39 кандидатів можна прослухати на SoundCloud. Витрачені на один випуск 10 хвилин вашого часу точно стануть у пригоді для прийняття остаточного рішення, якщо ви хочете, щоб воно було дійсно свідомим.
Загалом, стає сумно, коли чуєш, що людей, тим більше молодь, доводиться мотивувати думати. Особливо прикро визнавати, що тенденція робити, не розмислюючи, зберігається навіть тоді, коли існують такі проекти як «ПоліТроль». Адже все, що від нас вимагається, — не значні зусилля, не купа витраченого часу, не затрати власних сил, а лише трохи відповідальності. Необхідно свідомо голосувати навіть не тому, що це визначить майбутнє країни, отже й наше майбутнє, а хоча б тому, що ми маємо право якось вплинути. Не використати таку можливість означає знехтувати власними правами. Ідеться не про байдужість до всього, що відбувається навколо, ідеться про найрадикальнішу форму інертності відносно себе самого. Час думати.
Ілля Рудійко
Постскриптум про актуальне та важливе
Бувають такі люди та ситуації, котрі примушують нас (часто в хорошому розумінні цього слова) вилізти зі своєї мушлі, яку мудрі дядьки назвали зоною комфорту. У моменти такого «виходу» спочатку відчуваєш дискомфорт, проте, якщо ти зумієш зловити хвилю, то і відчуєш всю сіль моменту.
Пам’ятаю, як одного разу до мене підійшов мій одногрупник Володя й запропонував, як тоді мені здавалося, щось правильне і потрібне, але таке не зручне по часу і дедлайнам. Він розповів, що хоче організувати акцію зі збору книг для солдатів у зону бойових дій. Виявляється, одна із харківських військових частин втратила всю свою бібліотеку. І це реально жахливо, бо без книг та інших активностей на позиційній війні можна ж з глузду з’їхати. Тому я розумів, що семінари й усе решта семінарами й усім решта, але долучитися потрібно.
На початках взагалі було незрозуміло, як це все організувати. Був певний страх, що не вдасться знайти хорошого приміщення для збору чи люди просто проігнорять цю подію. І що мене найбільше надихало? Володя мені завжди в телеграмі писав довге повідомлення, де детально розписував план А, В, С і т.д. Це реально було весело й означало, що крок за кроком маю лупати сю скалу.
Нам вдалося домовитися із бібліотекою про акцію та створити пункти збору книг. Ми були приємно вражені, що в бібліотеці працюють абсолютно класні й не «совкові» люди, які і підкажуть, і допоможуть. Ще один, на мою думку, зворушливий момент був тоді, коли ми разом з однокурсниками розвішували постери з необхідною інформацією. Кожен взяв по одному плакату, 2 шматочки скотчу та пішов по КМА це все розклеювати. У такі моменти усвідомлюю крутість середовища, у якому перебуваю.
Після ТСР у двох середніх таких коробках було до верху книжок. І причому заповнених не якимось шлаком, що лежав у когось вдома на полиці, а реально якісною і цікавою літературою. Просто +100000 до карми людей, які долучилися.
Наступним цікавим і (місцями) дражливим питанням був довіз книг до складу, з якого їх мали забрати на Схід. Так ми познайомилися із татом Володі. Чесно? Зі своїм старостою Дімою, який теж постійно допомагав з організацією цієї всієї «двіжухи», Володею та паном Олесем ми настільки круто провели час, складаючи, обговорюючи у них вдома книги, що хотілося аби цей вечір тривав ще. А от чому я ще люблю якісь активності, так це за нестандартні моменти, які бувають і про які можна зараз із усмішкою згадати. Тягнути декілька пакетів з книжками, виходячи з таксі, і бачити очі здивованого охоронця в 3-му корпусі із запитанням у очах: «А це шо?» — безцінно.
Чи шкодую я, що витратив свій час на біганину, поїздки і носіння великих пакетів? Звичайно, що ні. Ну, щоб я реально робив в цей час інше? Читав пости в інстаграмі й фейсбуці? Справа, звичайно, непогана й блага, але мало там сенсу. А от теплі розмови, класні люди поруч і враження — от це по-нашому!
У результаті за час акції нам вдалося зібрати близько трьохсот книг та 30 дисків, які вже, імовірно, десь на Сході стали підтримкою нашим воякам та приємним весняним подарунком.
Наостанок хочу подякувати Володі за те, що запропонував допомогти йому із організацією, бо це вартувало того. Дякую Дімі й пану Олесю, що ми, як одна команда, це все вдало завершили. І величезне спасибі усім, хто долучився до цієї акції під лаконічною назвою «Книга для солдата», а особливо одногрупникам Кирилу, Антону та Ромі, які допомогли із доставкою цих книг на склад. І здавалося б, що одна акція, а скільки можна зробити висновків…
Іван Антонюк
Журба, бентега та відрада
Навряд чи приємно думати, що витрачений на читання книги час — насправді витрачений.
Як починаєш читати — ще змалечку, то рухаєшся за рекомендованим віком, і згодом упираєшся в підліткову літературу. Ситуацію в цій царині, особливо в суто український, доречно описати єдиним словом: біда. Саме тому резиденти та резидентки письменницької студії «Майстерня Історій» заснували підліткову літературну премію «Навиворіт».
Премія — не лише відгук на запропоновані нам книги, а й вказівка на недоліки, яких наразі, на жаль, більше, ніж позитивних моментів, і це дійсно бентежить. Бентежать також рішення «дорослих» премій та відзнак серед підліткової літератури, і пояснити їх видається неможливим.
У складі журі — підлітки від 13 до 18 років; це дає змогу оцінити книги, орієнтовані на різні вікові категорії. За роки існування Майстерні ми пройшли крізь скрутний зворотній бік творення якісного тексту, тож розглядаємо книги не лише як споживачі, а і як критики.
Критеріями оцінювання є актуальність висвітлених проблем, якість сюжету, обізнаність авторів в речах, про які вони пишуть, персонажі та їх конфлікти. Якість мови і тексту в цілому, звичайно, мають велике значення — іноді здається, що імена коректорів й редакторів потрапили на форзац випадково, перекладачі припускаються сміховинних помилок. Часом історія скидається на проекцію уявлення автора чи авторки про життя того, для кого вони пишуть; образливо бачити себе зображеними недалекоглядними, неосвіченими, не здатними до аналізу, критичного мислення та складних емоцій. До того ж, як виявляється — маємо будь-які проблеми, але не психічні чи пов’ язані із кризою ідентичності. З іншого боку — помалу, навіть з острахом, починають говорити про сексуальні стосунки, проблеми із батьками та буллінґ; у цьому напрямку варто рухатися і нарешті позбутися залаштункової цензури подібних тем, наприклад, питання згоди та токсичних стосунків. Тож сподіваємося бути почутими, сприяти розвитку й появі якісної та актуальної для сучасного читача літератури.
Ми мало спали, згоряли в дедлайнах, робили домашнє в останні хвилини й іноді встидалися доставати їх в автобусі, але прочитали геть усі підліткові книжки, видані українською у 2018 році. Серед хронічно закоханих школярок чи студенток (значна частина книг була саме такою — до нестями клішовані лавсторі) ми відібрали найкращі і сформували короткий список — по три книги у номінаціях найкращої української підліткової книги року, найкращої перекладної та найкращого дизайну. Переможців буде оголошено 13 квітня.
З.І. Доки чекаєте на результати (сподіваюсь, чекаєте), рекомендую придбати (чи, як істинний студент, всістися на стільчику в книгарні і почитати) книгою Фінн-Олє Гайнріха «Руки розбійника» — буде, куди тікати від щоденних клопотів. І в автобусі дістати не соромно.
Юлія Мурашова
Артхаузи
Мистецтво. Одне поняття, яке має безліч визначень. Це про розширення кругозору, творче переосмислення та духовну наповненість — кожному своє, але найголовніше те, що кожен із нас вкладає в цей термін.
Особисто для мене мистецтво завжди було невід‘ємною складовою життя, яка наповнює мене натхненням та гармонією. Переїхавши до столиці, я була неабияк вражена кількістю арт-центрів, які пропонують роботи різноманітних митців, котрим є про що сказати. Там про все: відоме та невідоме, іронічне та класичне, динамічне та спокійне. Без зайвих слів, хочу порадити вам декілька must visit місць, де ви зможете пірнути в атмосферу прекрасного.
📌 Artarea — сучасний мистецький простір у центрі міста. Наразі вони мають цифрову інсталяцію «Пікассо: періоди геніальності» & «Dali.Digital.Surrealism» & «Ієронім Босх. Химери, що оживають».
Іронічний Пікассо, самобутній Босх та своєрідний Далі, яких ти побачиш через нову призму: проекції, візуальні метаморфози та голограми. Акцентована увага на картині Босха «Сад земних насолод» та трьом періодам Пікассо: блакитний, рожевий та африканський. Вишенькою на торті слугуватимуть оригінальні роботи Пікассо та ілюстрації Далі до «Божественної комедії» Данте. До речі, якщо будь-яка з картин буде незрозуміла або в тебе виникне бажання дізнатись деталі про неї, майже на кожній роботі є QR код, за допомогою якого ти матимеш змогу прослухати однохвилинну лекцію щодо особливостей картини.
📌 The Naked Room. Нещодавно заснована галерея сучасного мистецтва, яка зазвичай проводить персональні виставки митців нашого покоління.
Мала нагоду завітати до них холодним зимовим вечором на виставку геніальної художниці сучасності Lucy Ivanova. «Річ не в собі» або “Thing-Off-Itself” — Іванова втілила побутові ситуації на полотно в напівфігуративній стилістиці. Усі натюрморти, портрети та пейзажі втілюють світогляд та реальність Люсі, яку вона називає «дивною, але сексуальною». На перший погляд — стовідсотковий живопис, але варто лиш детальніше поглянути і одразу приходить розуміння, що треба дивитись глибше.
Окрім унікальних виставок, The Naked Room має книжкову лаву та The Naked Bar, у якому ти точно знайдеш щось на свій смак.
📌 Chloe Couture в NAMU. Наразі в Національному художньому музеї України проходить виставка французького дому Chloé. Показані ключові етапи розвитку модного Дому та його внесок в історію світової моди: десятки образів на манекенах, де ти зможеш відчути вишуканість тканин і побачити відмінність та унікальність кожної роботи дизайнера від романтичних нарядів 70-х років до динамічних та кежуальних курток 2000-х.
Дуже крутою особливістю є те, що окрім споглядання речей на манекені ти зможеш побачити, як сидить та чи інша річ на моделі та як вона її підносить.
Легендарні роботи Карла Лагерфельда — дизайнера з великої літери, без якого неможливо уявити розвиток моди, та колекція курток Стелли МакКартні — модельєра, яка в кожну свою роботу втілює безмежну любов, а й іноді навіть краплину іронії.
Ніколь Поліщук
Скрипторій: Говорити, мовчати і знову говорити
Якщо говорити про поезію, і перш за все якісну, самобутню українську поезію, перше ім’я, що зривається у мене з вуст — Грицько Чубай.
Сюрреалістичний, герметичний, точний, влучний, несподіваний, гнучкий, вражаючий очільник львівського андеграунду, богемної радянської тусовки, що рвала на шмаття ідеологічні канони, плювати хотіла на правила, зачитувалася Томасом Стернзом Еліотом, Сильвією Платт та Езрою Паундом у 70-ті. Це була неймовірна людина. Неймовірна у всіх своїх проявах, людина, яка не боялася інакшості, відчуженості, нерозуміння, не боялася бути забороненою, переслідуваною, цькованою. Мені імпонують такі історії. Навіть не уявляєте наскільки.
Я так довго мовчав
ти ж бо знаєш як важко було мені в сутінках
вустами вологими на добрі слова натрапляти
коли надовкіль — злі назви річок
(колись таких добрих річок!)
що сповільнили ритм свій до ритму лікарень
і хмари на їхньому плесі сьогодні надвечір —
це психіатри досвідчені
зодягнуті в біле
коридором ріки вони
відпливають у темряву
перемовляючись по-латинськи
сплески рибин і діагнози
озлоблені вірші
озлоблений колір троянд
назви ліків
що зроблять нас дуже спокійними
І у цих рядках весь він. Уся його антирадянська дійсність. Увесь заборонений антирадянський світ. «Говорити, мовчати і говорити знову» — поема, яку можна зачитати до дірок, до болю в очах, до сліз, до крові, і цього буде недостатньо, цього точно буде замало. Усе або нічого — ось, як це буде.
Однак, дещо ти зрозумієш точно — як виглядає мистецтво, як воно звучить, яке воно на дотик і смак, як воно — сходити з розуму через творчість, як воно — упиватися ним, і без жодних розділових знаків, жодних рамок чи обмежень судомно випльовувати дійсність, сюрреальні фантазії, дикий потік свідомості на один пустий аркуш паперу, який лякає та водночас приносить насолоду.
Такий для мене Грицько Чубай. Поет, що змушує говорити, мовчати і говорити знову.
Аріна Кравченко
Ілюзіон: Любстер
Якщо ви бажаєте переглянути незвичну стрічку, яка сповнить вас роздумами та змусить перевернути ваш світогляд, рекомендую фільм «Лобстер» Йоргоса Лантімоса. Під часу перегляду кінострічки в мене виникало багато питань та нерозуміння доволі абсурдного, на перший погляд, сюжету, оскільки фільм представлений у жанрі антиутопії.
Сюжет полягає в тому, що головний герой, за правилами, пануючими в суспільстві, має прожити 45 днів у готелі, де кожному відвідувачеві необхідно знайти собі пару, а інакше його буде перетворено на тварину, яку вона обере сама. Сам же головний герой обирає для себе життя лобстера.
Тобто суспільство в цьому фільмі побудоване на елементарних інстинктах, де навіть для почуттів існує соціальна умовність та обмеженість. Люди не можуть закохуватись, і серед них панує взаємна недовіра та відчуження. Необхідні якісь раціональні мотиви, щоб будувати відносини, або певний зовнішній збіг. Персонажі фільму здаються спокійними, холоднокровними, стриманими, оскільки вони звикли приховувати свої почуття, і, відповідно, поступово втратили здатність відчувати справжні сильні емоції.
На перший погляд, фільм «Лобстер» зовсім відрізняється від того, що існує в сучасному світі. Проте автор, імовірно, хотів представити своє бачення сучасного суспільства, і абсурдною кінострічка здається лише для тих, котрі, заклопотані своїми справами, бачать світ буденним, таким, яким ми звикли його бачити, не помічаючи нікого, окрім себе. Зважаючи на те, що фільм зачіпає численні соціальні проблеми, він, перш за все, про самотніх людей, які з усіх сил утікають як від свого душевного стану, так і від засудження суспільства. Тому в дивних персонажів, що живуть, здавалося б, в абсолютно ненормальному світі, глядачі можуть впізнати себе.
Йоргос Лантімос залишає відкритий фінал. Тому після перегляду фільму наважуєшся створити або хоча б припустити, чи пішов головний герой на жертву заради кохання, чи ні. Кінцівка фільму дає поштовх задуматись про двозначність відносин між людьми в суспільстві.
Окрім зазначеного вище, кінострічка також вражає неперевершеними сценами та краєвидами Ірландії і досконалою грою акторів, тому це ще одна причина, чому фільм вартий перегляду.
Отже, раджу цей фільм, оскільки він дійсно вартий уваги кожного, хто хоче дати собі відповіді на важливі питання, що стосуються нашого життя, і тим, хто бажає поглянути на сучасне суспільство з іншого боку.
Неля Товстопят
© Спудейський вісник, 2019
