Старий годинникар. Спудейський вісник №12 (28.03.21)
«Адресовані людям вірші — найщиріший у світі лист…»
▼
Совина пошта українських Гоґвардсів
▼
Google: хто такий Сергій Стерненко?
▼
«Back in the USSR»
▼
Мочити манту треба, бажано на людях
Переднє слово
Привіт-привіт, дорога могилянська спільното.
Концепція обкладинки цього випуску була сформована ще до другого туру президентських виборів. Після того, як ми дізналися їхні результати, на кілька митей з’явилася спокуса її змінити на щось мінорне. Але ми цього не зробили. Бо не потрібно концентруватися на поганому. Ми пережили рік дистанційки та безпрезидентства. Невже не витримаємо ще трохи? Що б там не було — ми маємо залишатися однією міцною спільнотою, не вішати носа і не опускати рук, рухатися тільки вперед.
І нехай ці перелаштовані стрілки на циферблатах та електронних дисплеях символізують рух уперед. Хай уособлюють поступ не лише в часі, але й у просторі.
Нижче буде про Ліну, якій нещодавно годинник відбив 91, про Сергія, якому через 24 години після Ліни в камері відцокало 26, і про хороші можливості для кожного з нас щасливо провести ці складні весняні дні.
Мийте руки і тримайтеся гоголем.
«Адресовані людям вірші — найщиріший у світі лист…»
У поштову скриньку падає лист. Дзвінкий звук у металевій коробці. Хоча ні. Він лежить поміж сторінок закинутої книги, щоб не нагадувати минуле. «Я в цьому вірші пізнала себе».
Як лише не називають Ліну Костенко, захоплюються чи критикують — це постать, яку не вичеркнути й не вписати наново, зоря, що з’явилася і світитиме нам завжди. «Совість», «моральний авторитет» чи «цариця поезії»? Може, просто людина зі своїми переконаннями й писаними рядками?
Вона народилася 19 березня за кілька відривних календарних листків до Дня поезії, щоб завіршувати Україну. І кожного з нас. Вона — початок нашої весни.
Насправді важко закохатися в те, що ти змушений розібрати до останньої кісточки, до найменшої фрази, до кожного образу та почуття.
Денисюк Іоанна, ФЕН-1. З листа
Щось таке хрестоматійне, підручникове — це не про Костенко. Її не вкласти в рамки сухих записок «вивчити напам’ять». Вірші Ліни Костенко як утаємничені особисті щоденники, які нагадають задуху в грудях від розлуки навіки й незбагненно нетривке щастя, яке виривається криком пташки з тих же грудей. У її віршах ми побачимо себе.
Себе — удома, у стінах ізоляції, зведених збігом обставин. Життя пробігає десь за вікном, пливе талою кригою зарослих очеретом озер. Люди стали далеко, їх не зустрінеш на могилянському плацу. Усе стало наче звично, та якось вночі поглядом у стелю відчуєш самотність — як тоді?
Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.
Весняне повітря залітає усередину й наповнює кожну клітину, як вийдеш надвір. Але нові й нові обмеження не дають надихатися весною, одягнувши на кожного респіратор.
А сон минув, розтанув. І натомість
раптовим болем обпекла свідомість.
Єдине слово виникло: невже?!
Душа болить, і тіло як чуже.
Навпомацки з підлоги підвелася.
Не розчесавши коси, заплелася.
Все так, як є. Приречена. Одна.
Стіна. Стіна. І грати. І стіна…
В’язниця сьогодення — карантин, і в ній тримає не лише можлива страта, але й солідарність з оточуючими людьми. Відповідальність за спільне майбутнє і результат боротьби. Та коли зсередини душу на страту веде самотність, слід шукати спасіння.
Спасіння в листах.
Серед нещодавніх ініціатив — «Поштар поетичний» від o.poetry та Pen Mates. Мене листи рятували й раніше. Адресовані самій собі, вони були тяжко виплакані на папір, але замінили спілкування з людиною, яка не напише мені більше ні слова.
«Ти знаєш, як це було дивно, що чітко й не згадати, аби ж колись спромогтися забути. Лише відгукуються болючою схожістю до мого життя рядки Ліни Костенко:
Ліс був живий. Він не прощався.
Віки, здавалось, прошумить.
Якби я знала, що то щастя,
я б зупинила оту мить.
А я не знала, я ж не знала,
вона ж не скаржиться сама.
А мить минала і минала,
і от тепер її нема.
І тільки з відстані розлуки
обпалить, змучить, защемить —
твоя присутність, твої руки,
твоє обличчя у ту мить!»
Ліна Костенко стала не просто живим класиком, гордістю української поезії чи збіркою віршів на полиці. Рядки, нею написані, резонують в наших серцях. Поезія — це ріка, у яку ми заглядаємо і бачимо своє відображення, хоч і її вода не містить дійсно наших історій — ми є там доти, доки дивимося в неї, доки читаємо її.
Життя оперує безконечно малими.
Ми всі поодинці — також малі.
Але з усмішки,
з потиску рук,
з брехні, убитої наповал,
історія — найскладніша з наук -
обчислює ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ.
Із найдрібніших зоряних крихт!
Вища математика світу!
З СУМИ БЕЗКОНЕЧНО МАЛИХ
ВИНИКАЄ БЕЗКОНЕЧНО ВЕЛИКЕ.
Так, здається, що зараз ми поодинці, але сума всіх наших зусиль — це щось дійсно «безконечно велике». Шукати себе у віршах Ліни Костенко можливо хоч до безкінечности.
Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! — і все, крізь роки і печалі.
Лист — не лише відправлений текст, але й тепло рук і поцілунку. Це зв’язок з дорогими людьми в такий час, коли не вистачає спілкування. Пишіть, навіть коли важко писати. Наповніть рядки віршами, а головне — турботою про здоров’я і любов’ю.
Хтось розгорне лист від Вас і почне читати. Проведе пальцями по виведених літерах. Хто знає, раптом розмиє сльозою рядки. Раптом спалить у пошуках забуття. Але в серці залишить назавжди.
Совина пошта українських Гоґвардсів
Всі вже помітили нотки Гаррі Потера в КМАToday? Бачили цю совину пошту? Цікавилися, чому саме вона і що це? А це чудовий проєкт, який дає вам можливість, по-перше, познайомитися з новими цікавими людьми, а, по-друге, провідчувати всю атмосферу дійсно живого листування. А зараз трішки історії та концепції цього проєкту від її засновниці Маріани Гринчишин, яка є лікарем-акушером на першому році аспірантури:
На шостому курсі я очолювала розважальний відділ нашого братства. Коли я сама вчилася, то зіткнулася із проблемою якісного інтертеймінґу. В університеті не було нормальних подій, де студенти могли піти познайомитися з кимось. Знайомилися ми або лиш на відробках, що є обов’язковими, або на «Горецвіті» — школі народного танцю при нашому університеті. А я страшенно люблю й ціную, коли є вибір. Тому братство почало робити події. Я зі своєю командою працювали як івент-мейкери. Тому в нас в уінверситеті з’явилося багато заходів та зорова конкуренція ідей.
Тому щодо PEN MATES, то ідея з’явилася ще в червні минулого року. Як з’явилася ідея? Ми просто збиралися й брейнштормили, і я запропонувала ідею листування у нашому університеті. А от Макс Лапа, наш студент, запропонував зробити листування з УКУ. Це зрештою всі підтримали. Почали працювати над проєктом. Тоді, минулого року, взяла участь сотня людей із двох універів, і це було щось дуже класне.
Чому ви вибрали УКУ тоді й Могилянку сьогодні?
Та не буду брехати, ми вважаємо цей університет прогресивним. Ми вважаємо, що в студентів УКУ є що повчитися. Мені дуже хочеться, щоб люди ділилися своїми знаннями. Думаю, нам, студентам-медикам, є що розповісти, та і студентам УКУ є чого нас навчити. Це стосується й Могилянки. Люблю, загалом, цю різношерсткість. Бо медицина дуже складна й потребує багато часу, проте я вважаю, що будь-яка особистість повинна бути різносторонньо розвинутою. І спілкування із людьми цьому сприяє. Насправді, ми в ідеалі хотіли б два медичних і два не медичних. Робили запит у Богомольця, проте вони відмовилися.
Чому ви використали саме тему Гоґвардса у цьогорічному листуванні?
Люди позитивно сприймають добре знайомі історії як наратив. Через такі штуки простіше знаходити точки дотику. Можна було прив’язатися до якоїсь теми листів, ручки тощо, тобто зробити банально. А можна це трішки обігрувати. Гаррі Поттер, мені здається, подобається кожній людині нашого віку. Я не знаю, кому він не подобається. Тому в нас було декілька концептів, але переміг саме Гаррі Поттер. Совина пошта зробила нашу рекламу дуже красивою.
А ось як про тему Гоґвардса розповідає координаторка проєкту від УКУ Аня Андрусейко:
Взагалі планувався зовсім не Гоґвардс. Пропонувалося зробити щось із поєднання класики і модерну. У нас було потім багато варіантів і ми зробили голосування. І переміг Гаррі Поттер.
Тепер давайте трішки дізнаємося про те, як саме Могилянка потрапила до цього проєкту:
Я одразу запропонувала Могилянку. Були ще ідеї з КПІ та Шевою. Але у нас ту на крилі (зі сленгу УКУ — гурто) жило дев’ятеро могилянців. Тому це теж вплинуло, хаха. Просто УКУ та Могилянка для мене це невід’ємні речі. Як можна було пропонувати ще якісь університети? Але ні, насправді ми писали багатьом університетам, проте погодилася тільки Могилянка.
— розповідає Аня.
Тепер варіант історії від координаторки з КМА Ярослави Кущевої, Голови PR–відділу СБ:
Одного лютневого ранку я робила планову перевірку братських меседжерів і у фейсбуці побачила повідомлення від дівчинки, яка представляла львівську частину проєкту. Й від імені нас запросили до участи у проєкті. Чому вийшли на нас? За логікою Pen Mates було створено завдяки львівським братствам, а цей сезон буде розширеним, то шукали такі ж братства.
Загалом цьогоріч у листуванні візьме участь більше сотні учасників. Проте чи всі вміють писати листи? Зібрав трішки порад про те, як почати свій перший лист, від координаторок:
Що я напишу у своєму першому листі? Сказала у майбутньому часі, бо беру участь у листуванні. Залежитиме від мейтера. Адже наші мейчери добиратимуть пари за інтересами та описом ідеального мейта, що теж є у анкеті. Тому якщо мій мейт захоплюється мандрами, то писатиму про свої подорожі. Якщо йому цікаве кіно — певне, писатиму про кіно та творчі плани на перегляд. Якщо його темою буде історія — то ми спілкуватимемося про улюблений період в історії. Якщо в нас закінчаться теми, то ми зможемо їх підглянути у телеграм-чатиках нашого проєкту. Це як рятувальне кого для учасників, яке ми не надаємо, проте не змушуємо їх дотримуватися.
— Ярослава Кущева, Голова PR–відділу СБ.
Чесно я не беру участь в проєкті, бо не маю часу. Я лікар-інтерн, тому з часом дуже туго. Але мені спала на думку ця ідея, бо я раніше листувалася. Я знаю, що це таке й завжди буду вважати, що речі, створені своїми руками, є особливими. Так у нас тут 21 століття, де можна листуватися у месенджерах, проте цей момент, коли ти очікуєш на отримання листа, забираєш його з поштової скриньки — він неймовірний. Він запам’ятовується. Тому мій досвід листування мені дуже закарбувався в пам’яті. Саме через це я хочу щоб люди відчули ці ж емоції.
— Маріанна.
Напевне б написала, що я з УКУ. Якісь штуки з якими б я хотіла поділитися… Насправді, я дуже люблю солодке і люблю його робити, тому якщо ми раптом зустрінемося з моїм мейтом то я обов’язково пригощу його смачненьким.
— Аня.
Реченець подачі ґуґл-формочок на листування 30 березня, тому маєте ще час, аби податися. Не забувайте ж про реченці й тоді, коли будете вже писати листи, зрештою нікому не хочеться лишитися без маленької радости в поштовій скриньці.
Google: хто такий Сергій Стерненко?
#стерненкуволю
Резонанс особистості, про яку йтиметься у цій статті, сягає заледве не всієї України, суперечливість висунутих йому вироків і попередніх зумисних переслідувань змушують сумніватися в судовій системі України, а також конституційно окресленій характеристиці нашої країни, як «правової». Через джинсу та хейтспіч, які під збільшеною лупою з’являються в багатьох соцмережах про цього громадського діяча, ми вважаємо за потрібне розставити деякі неупереджені (намагатимемося) акценти щодо його діяльності та обставин, що зумовило багатьох людей, зокрема і могилянців, виходити на підтримку активіста — Сергія Стерненка.
Хто такий Сергій Стерненко?
Сергій Стерненко у свої 26 років — відомий активіст, громадський діяч. Так пишуть майже всі ЗМІ, проте це далеко не все.
По-перше, Сергій Стерненко за освітою юрист. Він закінчив Одеський коледж економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу за спеціальністю «Правознавство» та Одеський університет імені Мечникова за спеціальністю «Правознавство». До подій 2021, пов’язаних із його ув’язненням, Сергій Стерненко навчався на магістратурі в ІМВ КНУ за спеціальністю «Міжнародне право».
По-друге, сфера діяльності Сергія не обмежується юриспруденцією, він також веде свій відеоблог, канал минулоріч отримав нагороду у номінації «Людина року в українському You Tube 2020» від Телебачення Торонто. Отримана нагорода була зумовлена не кількістю підписників або хайпу навколо його громадської діяльності (чим люблять спекулювати ЗМІ), а проукраїнським контентом, що почасти викривав проблематику не лише окремих держустанов, але й загалом системи, яка вже почала лакмусувати свій характер: куплені канали та потреба термінової медіадезинфекцї, пропаганда, тиск окремих впливових осіб на ухвалення судових та загальнодержавних рішень.
Із чого все почалося?
Історія Сергія Стерненка, як активіста та громадського діяча, почалася ще в далекому 2014 році, коли вся країна вибухнула революцією на жорстокий режим Януковича, і Одеса (Сергій сам родом із Одещини) не була винятком. Там також був свій Євромайдан, у якому Сергій відгравав роль не лише учасника, але і SMM-ника подій, згодом він долучився і до подій Революції Гідності в Києві та під час створення обласного осередку «Правого Сектору» в Одесі, став його очільником до 2017 року (через ідеологічні та програмні розбіжності вирішив піти з організації). За цей період активіст став відомим декількома справами, через які неодноразово опинявся перед слідством:
1)перешкоджання концертам російських співаків на території України (Ані Лорак, Світлани Лободи, Костянтина Райкіна та ще понад 15 артистів);
Чому?
Це зумовлене позицією, що саме носії культури є найбільшим засобом пропаганди Російської Федерації («штучне зближення народів»). Люди забувають, що частина гонорарів цих митців йде безпосередньо у російську податкову систему, тобто відбувається наповнення бюджету, з якого згодом фінансуватиметься російська армія та спонсоруватиметься бандформування у Донбасі.
Чи є винятки?
Так, артисти, які привселюдно визнали, що війна в Україні зумовлена не «громадянськими міжусобицями», а відкритою агресією Росії, що почалася з анексії Криму. Таким прикладом послугував співак Сергій Бабкін, який виказав таку позицію на своєму концерті у Дніпрі.
А якщо діяч аполітичний?
Ситуація, що відбувається на Сході, це вже не політика, а військовий конфлікт. Чи можна вважати наразі, що культура є поза цим конфліктом? Дуже сумнівно.
До речі, саме під час таких перешкоджань силовики застосовували газ та кийки до мітингувальників, навіть до літніх людей, що інколи унебезпечнювало мирне знаходження на таких акціях.
2) «люстраційний» сміттєвий бак;
Це акція, що була скерована до генерального прокурора Віталія Яреми, команда якого відмовлялася розслідувати злочини силовиків проти майданців, скоєних наприкінці 2013 року.
Чому сміттєвий бак?
Бо прокурора збиралися буквально засунути в цю місткість за таку антидержавницьку позицію та невиконання своїх обов’язків.
Який результат?
Одному з мітингувальників (юристу за освітою) вдалося зайти до суду та домовитися про відновлення розгляду справ проти злочинів силовиків під час Майдану, проте, на жаль, це погодження тривало недовго і суд відновив свою «нероботу».
3) протидія наркоторгівлі;
Ще в 2014 році Сергій Стерненко разом із «Правим Сектором» координував закриття не одного осередку наркоточок в Одесі.
Проте суд вирішив притягнути до відповідальності активіста за «кришування» наркоторгівлі, а не боротьбу проти цього бізнесу через три роки потому. Олег Жученко — прокурор, за цією справою апелював до аудіозапису розмови Сергія з представником одного з таких наркооб’єднань, водночас Стерненко повністю заперечує, що навіть брав участь у такій розмові. Тим паче, номери телефонів виявилися на момент розслідування недійсними, тож яким чином слідство через три роки змогло знайти цей запис, залишається гадати.
Чи дійсно Сергій Стерненко «кришував» ці об’єднання?
Відповідь на це питання криється у простому факті. Ці «поплавки» (організації, що продають наркотики у вигляді прикорму риби або інших речей для риболовлі), які буцімто «покривав» Стерненко, були «накриті» за півтора місяці до доленосної розмови на аудіо, тобто ще не контактуючи і не знаючи, хто це.
І якщо він їх кришував, то чому боровся з ними разом із іншими представниками «Правого Сектору»?
Відповідь очевидна.
Напади на Сергія Стерненка
Маємо зробити деякий екскурс, усього було три напади на Сергія Стерненка, які мали різні наслідки для кожної зі сторін, що Сергія, що нападників. Проте ми зупинимося на найбільш суперечному третьому нападі (24 травня 2018 року), під час якого Сергій був поранений, а інші суб’єкти злочину — Олександр Ісайкул утік із місця злочину, а Іван Кузнєцов помер від ножового поранення. Як вже було зазначено у попередніх справах, деякі з них є «невмотивовано» політично обумовлені. Ось із цим нападом виник схожий інцидент. Йдеться про кримінальні угрупування («урків»), діяльність яких пов’язують із нападами на активістів, які заважають планам деяких авторитетів міста Одеси. Аби не бути пустослівними, схожим політично обумовленим нападом був скоєний на екоактивістку Світлану Підпалу, яка виступала проти незаконних забудов у місті, і згодом, саме вона стала жертвою нападу, під час якого їй розпилили газ в очі та побили. Повертаючись до справи, варто було б поглянути на чотири запитання, які природнім шляхом виникають під час аналізу цієї справи:
- Чому ці особи стояли в одній локації три години з вимкненими телефонами, хоча не проживали в Одесі, і це навіть не розважальний центр міста, а спальний район?
- Чому підозра з’являється два роки потому (2018–2020)?
- Чому Олександр Ісайкул переховується закордоном, якщо його адвокат упевнений у його невинуватості?
- Чому суддя у вироку цитує свідка, якого не допитували?
На ці запитання, справді, важко знайти відповідь, не уникнувши суб’єктивності («думки про політичну вмотивованість цієї справи є за характером не об’єктивними»). Тому думаю, що кожен може зробити свої висновки.
Але не таким і суб’єктивним є вирок та кваліфікація нападу, що спочатку визначалась судом, як самооборона, згодом умисне вбивство (ст. 115), а потім і взагалі закрита справа, оскільки ніж, яким було нанесено удар, не є холодною зброєю, а також у разі розгляду варіанту умисного вбивства, неможливість Кузнєцова пробігти з тілесним ушкодженням уперед декілька метрів за експертизою, тому і беззмістовність навмисного переслідування Кузнєцова Стерненком. Ця справа мало багато «але», тому оцінкових суджень ми уникаємо.
Справа 2015 року. Обвинувачення та вирок.
Як уже зрозуміло з підзаголовку, йтиметься про справу, яка з’явилася через 5 років опісля.
Сергій Щербич — депутат Комінтернівської районної ради Одеської області. Саме він вирішив подати позов на Стерненка, а також його «спільника» — Руслана Демчука «за викрадення та катування» ще в далекому 2015. Тоді вирок саме Стерненку ґрунтувався на трьох статтях — «Розбій», «Незаконне зберігання зброї» та «Викрадення».
Стаття «Розбій» була заснована на факті крадіжки 300 гривень у потерпілого. Ще 8 вересня 2015 року у будинку активіста провели обшук, під час якого він добровільно віддав правоохоронцям зброю, що була у нього вдома: пневматичний пістолет, стартовий (шумовий) пістолет та колекційний ніж. Через стартовий пістолет правоохоронці також звинуватили Стерненка у незаконному зберіганні вогнепальної зброї (ст. 263 ККУ). Проте потім виявилося, що цю зброю не можна кваліфікувати, як вогнепальну, але це зовсім інша історія. Та основна стаття «Викрадення», яка була знята, оскільки термін давності збіг. Звісно, збіг термін, бо впродовж 5 років, за словами Стерненка 90% засідань не відбувалися через неявку потерпілого або прокурора.
Ці нюанси не стали пересторогою слідству, тому 23 лютого 2021 року Приморський суд Одеси виніс вирок — 7 років і 3 місці з конфіскацією половини майна.
Акції протесту
Таке рішення суду збурило не просто прихильників активіста, але і загалом громадян України, які вважали такі вироки неправомірними. Тому вже 23 лютого 2021 року відбулася перша масова акція підтримки Сергія Стерненка, до неї долучилося понад 10 українських міст — Київ, Харків, Луцьк, Дніпро, Полтава, Івано-Франківськ, Львів, а також у польській столиці — Варшаві. Акції продовжувалися і 27 лютого під Офісом Президента у Києві, що зібрало понад 10 тисяч людей. Дослівно вимогами учасників акції були такі:
“по-перше, негайно звільнити Стерненка, по-друге, відновити судову систему і перезапустити Вищу раду правосуддя, по-третє, обрати нових членів судових органів шляхом обрання на чесному конкурсі”.
Чіткої реакції Офісу Президента не було, тому ще одна акція протесту минула 20 березня ввечері під будівлею ОП, на якій мітингувальники вкотре висловили вимогу до президента зі звільненням Сергія Стерненка.
Звичайно, Сергій Стерненко — це вже непересічний громадянин України, судячи з такого резонансу його особистості, що побутує не лише в Одесі, а в усій країні. Очевидно, що і всі його вироки не позбавлені політичної вмотивованості та інтересу окремих осіб, яким перейшов дорогу Стерненко. Забагато питань виринає з-під судових рішень, що «вручені» активісту, як і до слідства, так і до самого Сергія Стерненка.
Проте кожен громадянин України та його безпосередня справа має розглядатися неупереджено, справедливо, за чинними фактами та доказами. Кожен заслуговує на чесне судочинство. І сподіваємося, що справа Сергія Стерненка переглянеться ще раз, і його вирок буде переглянуто неупереджено та правдиво, як і має виконувати свою роботу суд.
«Back in the USSR»
19–20 березня відбулася онлайн-конференція молодих дослідників «Досліджуючи минуле. Радянське повсякдення: дослідницькі підходи, джерела, теми». Організували подію викладачки кафедри історії НаУКМА. Протягом двох днів студенти та студентки презентували свої розвідки з історії «радянського». Кожен охочий міг послухати про сатириків, рок-музику, фарцувальників та футбольних фанатів, про жінок і міське планування, а також про кіно, телебачення та театр. Коли слухаєш ці доповіді, то раз-по-раз ловиш себе на думці, що за кожною історією стоять години роботи з літературою та джерелами. І кілька недоспаних ночей за написанням тексту. Мимоволі виникає питання — а що ж спонукало цих людей досліджувати те, що було реальністю для їхніх старших родичів?
Варто зрозуміти, що радянське ще не кануло в лету, воно звідусіль нагадує нам про себе. «Минуле, яке переслідує» — так дослідники описують тиск тієї спадщини, що дісталася нам від СРСР. Досі історики в основному зосереджуються на травматичному досвіді 1920–1950-х років — колективізації, Голодоморі, репресіях та Другій світовій війні. Водночас досвід пізньорадянського часу — доби, що закарбувалася в пам’яті ще живого старшого покоління — досліджують набагато менше. Ба більше, коли говорять про радянське, то часто забувають про людину, яка жила в тих реаліях. Особисті історії стираються на тлі розмов про тоталітарну машину.
Завдяки молодим дослідникам ми маємо розширювати дослідження радянського. Ми вже рухаємося в дослідження перехідних 1990-х. На це є величезний попит серед науковців.
Наталя Шліхта, завідувачка кафедри історії НаУКМА
Однак учасники та учасниці конференції спробували повернути індивіда в історію та розповісти про неоднозначний досвід радянського повсякдення. Вражає той запал, з яким вони намагалися представити історію радянського. Очевидячки, кожен і кожна з них мають свій досвід вивчення цієї доби. І свою історію зацікавлення тією темою, яку представили на конференції.
Тема дослідження виросла з особистого зацікавлення минулим своєї родини, якої торкнувся польсько-український обмін населенням 1944–1946 рр. Згодом з’явилося ширше усвідомлення, що ця тематика є малодослідженою в історіографії, а окремі її аспекти не висвітленими взагалі, як наприклад, схарактеризоване мною на конференції дитинство учасників депортації.
Юлія Ольхова, БП-4, вивчає досвід примусових переселенців з Лемківщини
У рік написання курсової про театр я бачила розвиток своєї кар‘єри у театральній сфері (режисура). Своєю науковою роботою мені хотілося зробити себе привабливішою в очах потенційних роботодавців. Очільник Театру на Лівому березі взагалі сказав у інтерв’ю, що нічого не знає про театри в 90-х. Я і подумала: «Чудово! Вивчу цю тему — і стану більш підходящим кадром»
Валерія Козяренко, БП-4, досліджує історію київських театрів-студій
У 2014 році я потрапила до Харкова, там ще були протести Євромайдану. І т. ч. я познайомилася із харківськими ультрас, які захищали тоді Євромайдан. І після якоїсь з акцій, разом з ін. протестувальниками та протестувальницями ми пішли у бар. Це класний бар у Харкові, називається “Стіна”, де ми пили сидр, я слухала їх, я на них дивилася. І виявилося, що це максимально цікаво за ними спостерігати. І що вони дуже цікаві як група. Раніше я про ультрас знала, та, але таке антропологічне занурення в мене було вперше там. Ну але досліджувати ультрас сучасних, мабуть, можуть соціологи або антропологи. Для істориків трохи не вистачає цієї дистанції. Якось в процесі нашого спілкування з ними виявилося, що є якісь старші радянські фанати. Я була дуже здивована, я взагалі не повірила, що це можливо, і що от є така дослідницька тема. І стоячи в коридорі до Наталі Шліхти у 2014 році, коли мені треба було вибрати тему своєї курсової, я зайшла до неї і сказала “як ви ставитеся до такої ідеї, писати про футбольних фанатів”. Вона сказала, що це — авантюра, але давайте зробимо, давайте спробуємо, і так я почала трохи щось розбиратися у цій темі.
Любов Галан, випускниця НаУКМА, вивчає минуле футбольних фанатів
Чітко пам’ятаю, як на другому курсі в один момент усвідомив простий факт: моє життя склалось так, що я можу писати курсові й диплом з одними з найкращих істориків України і цю можливість було би неправильно витратити на дослідження того, що мені не подобається. Тому, хоч на різних курсах мої теми змінювались, ключовим лишався принцип того, щоб тема була мені цікавою. Я люблю музику, мені цікавий Радянський союз, і мені дещо знайомий і в чомусь близький Київ, а отже тема “київської рок-тусовки в часи перебудови” ніби виникла на збігу речей, які в мені резонують. Думаю, це і є головний принцип.
Володимир Куделя, БП-4, розбирається з історією рок-тусовки у Києві
Це і цілком закономірне, і цілком випадкове рішення. Закономірне, бо перед тим займалася письменницьким будинком “Слово” у Харкові і життям у ньому в “недовгі щасливі дні” до масових арештів. З цієї перспективи, дослідження біографії одного з мешканців будинку — Григорія Епіка є поглибленням теми. Випадкове, бо до дослідження насправді підштовхнула випадкова розмова в Інституті літератури про психологічний стан письменника, який в ув’язненні пише, що його з однодумцями треба “стріляти, як скажених собак”.
Світлана Довгань, ФГН-4, вивчає минуле українського письменства
Я після захисту першої курсової роботи була вдома і збиралася на дискотеку і не могла обрати, що вдягнути. І моя мама каже: “От якби в мене було стільки одягу, як у тебе, то б не знаю, що робила. Я так хотіла мати джинси чи джинсову спідницю. Але у мене її не було. Он в іншої дівчинки вона була”. Я потім зрозуміла, що реально це був такий предмет розкошщі в Радянському Союзі. І я знала про те, що джинси і подібний одяг був рідкістю. І мені стало цікаво. Я хотіла досліджувати контрабанду, а потім дізналася про фарцу. Я дізналася, що мій тато у студентські роки купував у поляків жіночі колготки, косметику й інші жіночі речі і продавав їх у своєму наавчальному закладі. І таким чином він нормально жив у свої студентські роки. Це одна причина. Інша причина — це те, що я коли дізналася про контрабанду, про фарцу, то я побачила, що це мало досліджена тема. Напевне тому я зацікавилася цією темою.
Віталіна Микитенко, БП-4, цікавиться «фарцою» та «фарцувальниками»
Поза тим, і конференція видається напрочуд цінною для учасників та учасниць. Якісна наукова комунікація уможливлює якісні дослідження. Крім того, це — добра нагода поспілкуватися з людьми, яких цікавить схожа тема.
Це для мене досвід розвитку публічного мовлення перед іншими людьми, так і хороші запитання від учасників для прогресу мого власного у цій тематиці. Тому це однозначно що рух вперед і хороша річ.
Орест Довгань, БП-4, досліджує образи нацистської Німеччини у радянській газеті «Правда»
Чудовий досвід. Звичайно, так як він перший, не все вийшло, як хотілося. Але дискутанти, учасники та модератори прекрасні як і прекрасні їхні коментарі та зауваження. Є куди рости і щаслива, що студентам дають можливість доторкнутися до такої собі “наукової рутини”.
Аліса Кашпур, БП-3, вивчає явище проституції в добу НЕПу
Будь-який досвід є позитивним. Навіть той, що змушує з невідомих причин червонітися і постфактум застрягати на думці, що все можна було зробити чи сказати краще. Історик гартується на конференціях, тому тікати від них — тікати від власного фахового розвитку :)
Світлана Довгань
Взяти участь у конференції спонукало бажання продемонструвати результати аналізу візуальних джерел та отримати конструктивну критику, рекомендації щодо подальших досліджень. Величезною мотивацією була можливість поспілкуватись із людьми, зацікавленими історією СРСР, послухати їхні ідеї.
Анжела Сивак, БП-3, досліджує радянські плакати 1920-х
Для мене це таке як би повернення додому, і мені було максимально комфортно. Хочеться далі продовжувати ці дискусії, хочеться далі відповідати на питання, ставити питання іншим. Тому що історія — це про інтелектуальну гру, про інтелектуальне задоволення. Історія в Могилянці — це якась така інтелектуальна філігранність, це рівень дискусії. Я за цим дуже сумую і дуже відчуваю інтелектуальний голод за ці два роки. І мені дуже приємно було туди повернутися. Публіка достойна, теми дуже цікаві. І для мене це було таким інтелектуальним відпочинком, втамувало мою інтелектуальну спрагу.
Любов Галан
Скажу, що це було лячно, це було нервово, це було складно, але це було корисно і цікаво. І та атмосфера, яка була на конференції, під час доповіді і після мене дуже зарядила. Напевне, через декілька років я б ще раз взяла участь у конференції і представила своє дослідження. Але не знаю, побачимо. І загалом скажу, що це цікавий досвід, пережила б його знову, але вже будучи більш впевненим дослідником.
Віталіна Микитенко
Звісно, не мені судити власний виступ, та я ним загалом задоволений. Так само цікаво було послухати виступи інших студентів, коментарі модераторів, майстер-клас і публічну дискусію. З мого погляду, це був добрий і цікавий досвід, і я сподіваюсь, ще матиму нагоду пережити схожий досвід у майбутньому. Хотілося би, лише, щоб це було уже в офлайн-форматі :)
Володимир Куделя
Цікавість. Найголовніша причина, яка спонукає нас звертатися до минулого. Навіть якщо це подекуди відкриває болючі сторінки, жага до пізнання виявляється сильнішою. Особисті зацікавлення також сприяють науковому пошуку, адже неможливо робити щось якісно, якщо до цього не лежить душа. Певне, лише так можна зробити прорив у певній царині. Особливо важливим це постає для дослідження історії. Якщо розбиратися з ним із цікавості, то можна натрапити на дуже несподівані відкриття. А відтак — легше буде порозумітися з минулим, навіть радянським. Прийняти його багатогранність та повертатися до СРСР, лише щоб відшукати відповідь на чергове цікаве питання. І те, що молоді дослідники можуть поділитися своїми відповідями з іншими — чудово. Show must go on!
Мочити манту треба, бажано на людях
Напевне, всі знають, хто така Уляна Супрун. Чимало з вас ймовірно читали її блог у Facebook або переглядали / слухали інтерв’ю цієї пані, пов’язані з медичною реформою, мітами у царині охорони здоров’я чи порадами щодо здорового способу життя. З часом онлайн-блог ексміністерки, що був ядром «пропаганди здорового глузду», почав вичерпувати свій потенціал, тож новим кроком пані Уляни та її команди стала книжка «Мочи манту», що була опублікована в грудні 2020 року. Надруковані тоді 10 000 примірників розпродали за якихось 36 днів. Один із них за щасливим збігом обставин потрапив до моїх рук.
Ці руки захопливо прогортали всі сторінки за кілька лічених днів. Вони вподобали приємний на дотик папір та обкладинку не менше, ніж мозку сподобалися безліч цікавих фактів, наприклад, про те, що морозиво можна їсти на хворе горло. Однак ціллю цієї статті не є співати дитерамби пані Уляні — навпаки, я хочу підважити деякі концепції, присутні в її дебютній книжці.
Насамперед «Мочи манту» дуже сильно зав’язана на теперішніх кондиціях. До прикладу, з урахуванням пандемії у ній згадується небезпека COVID-19, хоча з часом ця проблема втратить свою гостру актуальність. Також пані Уляна часто апелює до медичної реформи та радить звертатися до сімейного лікаря за будь-яких проблем зі здоров’ям, хоча ми не знаємо, як довго ще сімейні лікарі будуть актуальними та як довго триватиме медична реформа, і якщо її скасують, умовно, завтра, цей аспект «Мочи манту» також втратить свою доречність. У книжці згадуються і президентські та парламентські вибори 2019 року, але в такій емоційній палітрі, ніби вони відбулися вчора. Річ у тім, що тексти, з яких складається книжка і які нібито формують цілісний послідовний сюжет, писалися або виголошувалися в різний час за різних обставин (протягом кількох років). Як на мене, вони були не надто вдало адаптовані під формат цілісної книжки, яка має висвітлювати проблему in general, тому, читаючи «Мочи манту», я подекуди відчував сильну фрагментарність написаного.
Наступна думка, яку я хочу розвинути, більш дискусійна. Вона яскраво ілюструється обкладинкою авторства Андрія Єрмоленка, де зображений персоніфікований мозок із розірваними кайданами, а також низкою інших синонімічних малюнків (їх там вдосталь). На мій погляд, такий художній образ дуже сильно антагонізує дискурс між апологетами та опонентами ексміністерки. Пані Супрун витворює оксюморон, переконуючи читача, що її книжка має на меті поширювати в Україні культуру доказової медицини, й водночас протиставляючи ерудованого українця (aka мозок) безпросвітному українцю-невігласу (aka людина без мозку?), що полоще содою горло, аби вберегтися від “корони”, і лікує пігулками вегето-судинну дистонію. Такий дискурс та дискредитація «совєтських» уявлень про медицину з перших сторінок радше відштовхуватимуть цю другу категорію читачів, ніж мотивуватимуть її прочитати і розкаятися у своєму безпросвітті. На мою думку, для цілей, які ставить перед собою пані Уляна, потрібні поміркованіші методи комунікації. Для початку потрібно бодай перестати називати радянський режим «совєцьким».
Натомість з’являється логічне припущення про те, що люди, які вже читали або ще читатимуть «Мочи манту», і так чудово знайомі з багатьма тезами та меседжами, які пані Уляна вмонтувала у цю книжку, адже вони, зокрема я, часто є читачами її Facebook-блогу. Тому факти про те, що гомеопатія не працює, а вакцинація рятує життя, скоріш за все, стали прозрінням для небагатьох читачів книжки. На жаль, у мене є певні сумніви щодо того, наскільки ефективними у справі пропаганди доказової медицини стали 10 тисяч примірників «Мочи манту». Чи не могло статися так, що ця книжка лише додала більше мильної рідини до бульбашки, яка відділяє «свідомих людей» від антивакцинаторів? Я не даватиму відповіді на це питання і не ставитиму тут крапки
Але anyway: мочити манту треба, і бажано на людях.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
