Стіни. Спудейський вісник №30 (21.12.20)
Між дрелькою і пензлем: як змінює свій вигляд один із могилянських гуртожитків
▼
Диво Миколайчика для кожної дитини!
▼
Ім’я, втоптане в бруд
▼
Повсякденна вдячність
▼
Мобільність у часі пандемії: Erasmus по-могилянськи
▼
«Жити і далі, і далі, і далі». Друге життя непотрібних речей
▼
Магія не в святах…
Переднє слово
Добривечір, шановні читачки та читачі!
Останній тиждень сесії — це вже точно останній крок на шляху до омріяного відпочинку. Ще зовсім трошки й можна буде безтурботно відпочивати вдома з рідними, в теплі, не вставати рано, не заходити на пари, можна буде врешті-решт просто насолоджуватись цією порою.
Редакція Вісника зібрала усе найцікавіше, чим жило спудейство минулого тижня. Зичимо кожному успішно завершити сесію, а також приділити зо 20 хвилин, аби прочитати про всі ці вісті на сторінках Спудейського.
Цього тижня були речі, котрі ми з важкістю можемо бодай сприймати, не те, що приймати. Так, усе, що нас не вбиває, робить нас тільки сильнішими. І так, усе в наших руках.
Бережімо спільне здоров'я та створюємо свято у себе в душі.
З усім теплом,
Між дрелькою і пензлем: як змінює свій вигляд один із могилянських гуртожитків
Часто помічав за собою, що сприймаю життя в гуртожитку як щось тимчасове, а відповідно те, куди хочеться вкладати мінімально, бо “все одно через якийсь час звідти поїду”. Такий собі лайт варіант “моя хата скраю”. Проте мою думку серйозно перевернули двоє студентів, що вирішили зробити крутий ремонт не у своїй кімнаті, а у коридорах гурто. Тому я вирішив розпитати у натхненників — Мар’яна та Єгора, чим для них є цей проєкт і яким досвідом вони могли б поділитись з іншими.
Мар’ян Антонюк (координує будівельні процеси):
Привіт, розкажи, будь ласка, як у тебе виникла ідея розфарбувати стіни в гурто? Чому ця ідея почала тебе драйвити?
Загалом це не моя ідея була. Її якось згенерували ми разом. Єгор, наприклад, теж таке робив. Коли дійшло діло до самої організації — з’явилась можливість отримати фінансування від Студентської колегії, я сказав, що маю такий досвід і можу щось подібне організувати.
Малювати мурали краще, ніж дивитись на оббиті стіни, які місцями обвалюються, а ще зелена фарба — це страх. Мені ідея дуже сподобалась і, скажімо так, запалила. Тому ми взяли і написали проєкт.
Наскільки було страшно починати таку авантюру розміром у декілька поверхів?
Страшно починати не було. Ми не могли дізнатись, коли закінчимо роботи, бо до початку не знали, наскільки це все затягнеться і скільки всього потрібно буде зробити, тому що всюди емаль на стінах і на ній малювати не можна, а на деяких штукатурка просто обсипалась, через що потрібно було спершу зробити основу для стін: шпаклювати, десь грибок забрати. Приблизно на другий тиждень ми зрозуміли, що, можливо, наші розміри [робіт — ред.], які ми вкладали в бюджет, розширяться. І чому 7 поверхів? Тому що це всі поверхи, де живуть студенти.
З якими труднощами доводилось стикатись на початку?
Найскладніше— це отримати різні дозволи. Ми домовились із комендантом гуртожитку і нам дали дозвіл. Складнощів у написанні проєкту чи отриманні фінансування не було. Пізніше, після місяця роботи, виникли складнощі з тим, що у Могилянці немає алгоритму дій, як щось подібне регулювати (дозволи, малюнки), оскільки це перший такий проєкт. Не знали, хто повинен затверджувати малюнки, як і самі роботи в гуртожитках. Тому пізніше потрібно було отримувати додаткові дозволи.
Що тобі подобається більше: довбати стіни, шпаклювати їх чи фарбувати?
Довбати стіни — найкраща робота. Займаюсь цим ще з минулого року, коли на таборі від БУР [проєкт “Будуємо Україну разом” — ред.] цілий тиждень довбав стіни і більше нічого іншого не робив. Тут великих проблем з довбанням стін немає. У всіх є досвід.
Як студенти реагують на зміни на поверхах? Були негативні відгуки?
Негативних звернень щодо малюнків чи самої діяльності до нас не було, але були певні претензії до того, що ми оббиваємо стіни з сильним шумом о 2 годині ночі. Ми розуміємо, що так не можна, але тоді дедлайни [з навчання — ред.] горіли.
Скільки людей вдалось залучити до робіт?
Близько 15–20.
Що ти хотів би побажати студентам, які теж хотіли б творити зміни у своїх гурто?
Не думати, що це неможливо. Якщо захотіти, то все можна організувати. Головне, аби була команда і підтримка, а всі дозволи та фінансування — легко знаходяться і ніяких проблем немає.
Єгор Кучерук (збирає від інших і генерує сам ідеї, розмальовує стіни):
Розкажи, як і чому ти вирішив долучитись до розмальовування стін в гурто?
Я думав про це ще раніше, а Мар’ян якраз запропонував і я подумав, якщо є можливість таке зробити, то це дуже класно, тому що стіни такі собі. Я відчував, що в наших силах це змінити.
Ви взяли величезний обсяг робіт (декілька поверхів). Чи стикався ти з такою банальною перешкодою як брак ідей?
Спочатку нам було трошки страшно і ми думали це [генерування ідей — ред.] поділити між різними людьми, щоб кожен якусь ідею запропонував. Підключали ще людей, але трохи пізніше, коли стикнулись з проблемою дозволів, то швиденько сіли, накидали ідей та референсів на всі поверхи, тому зараз немає ніяких складнощів. Нам треба було запропонувати фінальне якесь рішення, тому ми швидко так зробили.
Чи чув ти уже відгуки від інших студентів щодо своїх малюнків? Чи була серед них критика і як загалом ти до неї ставишся?
Зрозуміло, що не можна всім догодити і це ок, але у тому і прикол, що у нас сюжети різні і різні стилі, тому це може бути такими варіаціями. Проте здебільшого я не чув нічого негативного, бо ми і так усе робимо спільними зусиллями, всі відчувають якусь таку потребу і хочуть долучитись до процесу створення: допомагають стіни оббивати, шпаклювати. Нічого негативного не чув і всі задоволені.
Пам’ятаю, що ти розповідав, що не вкладаєш особливих сенсів у ці малюнки. Чим процес розмальовування стін в гуртожитку відрізняється для тебе особисто від підготовки виставки у Краматорську?
Там була інша ідея, така разова подія і була якась проблематика. Тут проблематики соціальної — відсутності художніх інституцій, нема. Просто задача зробити ремонт і щось привабливе, якесь естетичне, красиве. Якісь сенси, якщо і є, то це якісь міні-відсилки до історії на поверхах. Наше основне завдання — якось покращити і зробити яскравіше місце, в якому можна знаходитись.
Чи доєдналися студенти ідейно?
Якщо ми починали писати проєкт тільки з Мар’яном, то зараз підключилась Катя Доманська, Іванка Ліщук, тобто вони якраз накидали ідеї. Ескіз на восьмому поверсі — це ідея Каті. Коли я малював на 9 поверсі, то підключився Юра і сказав щось намалювати, обіграти, що тут шахи грають, тому з’явився той кінь [малюнок шахматної фігури — ред.] біля їхньої кімнати. Хтось накидує якісь ідеї, жарти, що там можна обіграти, якісь міні-історії і це також якось цікаво зафіксувати в просторі, але здебільшого значно більше людей допомагає у фізичному плані.
Чи хотів би ти побажати щось іншим студентам, які теж хотіли б змінювати щось у своїх гурто?
З тих проблем, що ми зараз маємо — це точно час, бо ми домовились з СК про надто швидкі терміни, не врахувавши, що у нас всіх навчання і ми якось працюємо паралельно до цього, так важче все організувати. Мабуть, це основна проблема — відсутність часу. Я думаю, спочатку варто знайти ініціативну групу людей, якомога швидше запустити процеси. Впринципі це не так, виявляється, складно робиться. За допомогою ініціативи та якісного підходу, це можна класно презентувати. Якщо з’явиться така ініціатива в інших гуртожитках, то можемо їм якось допомогти. Це було б класно.
Для мене це історія про небайдужість як загалом, так і до місця, в якому живеш, тому хочеться дізнаватися частіше про такі студентські проєкти.
Диво Миколайчика для кожної дитини!
Кожної чарівної ночі з 18 на 19 грудня дітки чемно чекають на свій подаруночок від Святого Миколая; вичікують, коли непомітно вночі до них завітає Чудотворець та підкладе під їхню подушку крихітку дива, різдвяного настрою та омріяного гостинця. Не секрет, що посередниками цього процесу здебільшого є батьки, проте для деяких діток цими «агентами різдвяного дива» були учасники благодійної акції «Миколайчика для дітей» .
«Миколайчик для дітей» — це щорічна благодійна акція на підтримку дітей із дитбудинків, яка полягає в тому, аби передати гостинець від Святого Миколая, а також подарувати діткам більше тепла в цей святковий день. Цього року Миколайчик прийшов до прекрасних дітей зі Святошинського дитячого будинку-інтернату для хлопців; Дарницького дитячого будинку-інтернату для дівчат; Замглайського психоневрологічного-інтернату для дівчат та Санаторної школи-інтернат I-II ступенів 21 (у Пущі Водиці). Рік у рік Спудейське Братство залишається незмінними агентами див та подарунків для дітей. Минулоріч братчиці та братчики стали ініціаторами збору коштів та необхідних речей, а також вражали та тішили діток виставою у локальних дитбудинках, проте цьогорічна ініціатива дещо змінила свій формат (2020 як-не-як), але навіть карантинні умови не стали на заваді атмосфери свята. Про нові ідеї, обмеження пандемії та цікаві колаборації вдалося поспілкуватися з організаторкою благодійної акції, братчицею, студенткою 2 курсу ФЕН — Божко Катериною.
1. Братство розширює «агентний відділ Миколайчиків»
Цьогоріч сталася буквально феєрія зі студентських організацій, які змогли долучитися до акції. Велику роль відіграли наші локальні Могилянські студорганізації: Спудейське братство (як координатори), KMA gift shop, Бадді НаУКМА, ТА Могилянка (розіграші), Спудейський Вісник (збір коштів), але також й учасники з інших навчальних закладів та міст. Як було зазначено на офіційній інстаграм-сторінці благодійної акції — це були представники студорганізацій НУБіП, Ліги студентів АВ НЮУ та СБ Львів.
«Ініціатива була більше не від СБ, а від благодійної платформа «Мене турбує», засновницею якої є братчиця Дар’я Михальова. Ця платформа вирішила об’єднати всі акції, які між собою мають на меті створити свято для дітей на День Святого Миколая, СБ також вирішило долучитися до цього. І під час брейншторму ідей виникла така концепція, як Таємний Миколайчик, а саме обмін листівками та поробками між закладами. І тому СБ від НаУКМА вирішило доєднатися до цієї акції, ми сконтактували з закладом ОХМАТДИТ і Замглай [Замглайський психоневрологічний-інтернат для дівчат], вони погодилися долучитися. Були зроблені поробки, ці дитячі роботи ми надіслали іншим закладам, представниками яких були люди з інших студентських організацій. Насправді, комунікація з закладами була налагоджено класно і все минуло доволі швидко та легко»
Ком’юніті Миколайчиків розширювалося за рахунок не лише студентських організацій, але й також завдяки кав’ярням, які поширювали стікери та листівки, зроблені дизайнерами СБ. Комунікаційний та фандрейзинговий відділ Спудейського Братства контактували з такими атмосферними Могилянськими кав’ярнями як: «Coffee Club 119», «Podil.Kava.Rozmova», «Das Grün», «Vagabond», «Paraiso», безпосередньо розносили та пропонували свою продукцію, залишаючи безпечний безконтактний QR-код для оплати. До речі, цільова авдиторія розширилися настільки, що одним із точок поширення листівок став салон-краси, який власне і сам став ініціатором такої колаборації.
2. «Ніч, коли народжуються дива»
Звісно, через карантинні умови традиційна атмосферна вистава була неможливою, тому потрібна була альтернатива. Ідея коміксу-розмальовки, а згодом чарівного мультфільму з озвучкою під назвою «Ніч, коли народжуються дива», зізнається організаторка, з’явилися внаслідок участі багатьох людей — команди, і в розробці ідеї, і безпосередньо створенні цього унікального сюрпризу. Паралельно працювало декілька груп: і сценаристи, і дизайнери, а потім готову розмальовку надсилали безпосередньо до закладів діткам, аби вони розмалювали і найкращі скани відділ монтажу реалізовував у мультфільм, що згодом було вирішено навіть озвучити. До речі, голоси належать спудейкам та спудеям із СБ.
«Особисто я забирала розмальовки з одного із закладів, який не мав можливості для скану, і коли я побачила вдома ці розмальовки, у мене виступили сльози на очах, наскільки дитячі роботи просто вражають, наскільки діти вклали свою душу в ці розмальовки. Було видно, що вони відчули ці емоції і цю історію, яку ми також хотіли їм передати. Я дуже сподіваюся, що ми хоча б трішки створили для них свято, навіть попри карантин, вони відчули себе на місці наших персонажів, відчули себе немов у казці»
3. Миколайчик-Миколайчиками, а безпека понад усе!
Однією з найбільших проблем акції «Миколайчик для дітей» була пандемія та ризики, які могли виникнути під час прямого контакту з дітьми або просто передачі речей стерильними до дитбудинків.
«Я, як організатор акції, поставила умову, що ми максимально зменшимо контакт із дитячими будинками, що ніхто не їхатиме туди без потреби передачі одягу, тому речі відвозили 1–2 людини. Ніхто не зустрічався з дітьми, не було прямого контакту, тоді як минулого разу були вистави, фото з дітьми, майстер-класи».
Дотримання карантинних норм, максимально безконтактна доставка стали пріоритетними в цьогорічному перевезенні Миколаєвих подарунків. Трансмісія листів між містами відбувалася через пошту, тобто кожна організація (з певного міста) була таким собі посередником (Таємним Сантою), який відправляв та контролював певну кількість листів для відправлення та отримання, аби не обтяжувати цим алгоритмом представників дитячих закладів. Необхідні речі для дитбудинку передавали 1–2 людини безпосередньо керівнику закладу, опісля чого пакунки з речами утримували деякий час у спеціальній кімнаті, аби зберегти стерильність.
Аналогічна процедура відбувалася з розмальовками, які спершу надсилали представники Спудейського Братства до дитбудинків, а згодом вже розфарбовані малюнки отримували назад, але у форматі відсканованих робіт (у разі неможливості відправити сканування, один представник забирав ці роботи власноруч).
4. Результати акції
Благодійна акція «Миколайчик для дітей» за місяць змогла зібрати 13 273 гривні на закупівлю потреб для дитбудинків, завдяки колабораціям та розіграшам від СО, free donation, продажу листівок та стікерів у кав’ярнях. Цього року за набрані кошти волонтерам вдалося закупити 80% усіх речей, які потрібно було для закупок, 20% за рахунок успішного збору речей конкретно від людей із дотриманням карантинних умов. І найголовніше «Миколайчик для дітей» подарував діткам неймовірне диво та казку через справжній мультфільм із їхніх власних розмальовок — «Ніч, коли народжуються дива».
Хвилинка мотивації та вдячності від організаторки акції
«Кожна людина потребує допомоги і в нашому житті, коли в тебе є всі необхідні базові речі, про які ти навіть не задумуєшся, що їх в тебе може не бути, ти все одно чогось потребуєш, а тут діти, які мають певні вади. А вони настільки радіють цим подарункам. Це така щира, дитяча радість, емоції. У цьому році дуже вдячна всім, хто зрозумів нас в умовах карантину, хто зрозумів, чому ми не поїхали до закладів, хоча зробити свято дітям дистанційно важко, але можливо, саме завдяки тому, що ти не байдужий, що ти думаєш про інших і таких людей багато, і Могилянка повна таких людей, узагалі в світі багато таких людей. Тільки разом ми змогли зробити те, що ми маємо на сьогодні; уже вийшло відео, і хоч діти не можуть нам подзвонити та сказати «дякую», бо їх надзвичайно багато, але вони висловлюють свої емоції цього року у своїх малюнках і це надзвичайно приємно. Особисто мене мотивує те, що я зробила (нехай на фоні всієї кількості дитячих закладів) якусь маленьку частинку, але ми зробили їх щасливими. Вони повірили в казку. І «ми» — це не тільки про Спудейське братство і нашу акцію, я кажу зараз про кожного, хто переказав кошти, хто купив стікер чи листівку, хто поставив лайк в інстаґрамі на наш постик і цим підняв активність, таким чином більше людей його побачили, хто поширив це своїм друзям, хто хоча б на хвилинку задумався про те, що він може допомогти. І я впевнена, що в цьому світі добро повертається до тебе, можливо не одразу, але воно обов’язково повертається, тому дуже важливо долучатися до таких акцій, щоб зробити щасливими і себе, допомагаючи іншим, і тих, кому ти допомагаєш. Бо в таке дещо дитяче свято Святого Миколая таким простим вчинком ти можеш зробити дуже вагомий внесок в життя дитини і створити казку для неї. Я думаю, що саме ці дитячі емоції, вони є найбільшою мотивацією [брати участь у таких акціях]
Ім’я, втоптане в бруд
«Невідомі» розбили меморіальну дошку Юрія Шевельова в Харкові», — розлетілося по всіх новинах у вересні 2013, коли події лише наростали до апогею — Революції Гідності. Тоді Геннадій Кернес, той, хто назвав цю постать «поплічником фашистів», відхрестився від знищення пам’ятного знаку. Через 7 років він, за іронією долі, помре на день народження Юрія Шевельова — мовознавця-славіста, історика української літератури та письменника української еміграції.
Того ж таки року, у жовтні, було засновано Премію імені Юрія Шевельова, що присуджується українським авторам за есеїстику, надруковану не раніше, ніж за рік до нагородження. Серед засновників Премії Києво-Могилянська бізнес-школа, а також Український центр Міжнародного ПЕН-клубу, видавництво «Дух і Літера» й Український науковий інститут Гарвардського університету. Цьогоріч уже втретє в рамках вручення Премії проводиться мініфестиваль «Дні есеїстики», під час якого відбуваються обговорення есе, зустрічі з іноземними есеїстами, авторські лекції.
Хто ж такий Юрій Шевельов та як так сталося, що його «ім’я втоптали в бруд»(за словами Лариси Масенко)? Відповіді на ці та інші запитання відкрила слухачам дискусія «Юрій Шевельов. Центр/провінція».
Образ письменника розкривають у площині його життєвих виборів. Уявіть собі людину, яка живе в русифікованому Харкові 20-их років минулого століття. Навряд чи вона розмовлятиме українською, і, дійсно, Юрій Шевельов навіть не був до неї прихильний. Лариса Масенко згадує, як він одного разу сказав двоюрідному братові Толі Носовому, який невідривно асоціював себе з Україною, що українська мова — некрасива, на що почув відповідь:
«Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива».
Так він почав читати «Історію» Михайла Грушевського, а зрештою вийшов з факультету української мови Харківського університету.
Він міг двічі заявити про своє походження таким чином, щоб жити безтурботно, але в паспорті вибрав напис «українець», а під час німецької окупації Харкова не записався у «фольксдойче», дарма що був етнічним німцем. Л. Масенко називає і його область досліджень етичним вибором на користь України: він міг би зробити прекрасну кар’єру, якби займався не україністикою. Завдяки його вибору ми отримали в спадок теорію походження української мови й чітке спростування існування єдиного етносу замість росіян, білорусів і українців.
Доробок Юрія Шевельова неоціненний, але коли запитати пересічного українця, хто це, чи часто почуємо правильну відповідь? Олександр Савчук припускає: може, це й на краще? Тоді ставлення до людини визначається не інформаційним фоном, а особистісним пізнанням. Підтримує ці слова й Тамара Гундорова:
«Масовізм і Шевельов — речі неспівмірні».
Окрім внеску до мовознавства, він, за словами Олександри Гнатюк, «батько українського есею». Це й пояснює, чому Премія носить його ім’я. Як зазначає Андрій Любка на авторській лекції «Особливості авторського голосу в українській есеїстиці», складнощі у відборі лауреатів полягали й у питанні: а чи дійсно цей твір можна назвати есеєм? Отож свою лекцію він присвячує висвітленню особливостей жанру, зокрема називає такими суб’єктивність, лаконічність, у деякій мірі навіть парадоксальність.
«Автор есею є медіумом, який пропускає через себе інформацію».
Есей цікавий не закінченою думкою автора, а процесом мислення, і викладене в ньому — не істина й не монолог, а початок діалогу, тому він потребує читача.
«Розквіт української есеїстики пов’язаний війною і ментальною кризою»
Читачі ж есеїв, що претендували на Премію імені Юрія Шевельова, були досить прискіпливі, але об’єктивні. До Довгого списку потрапили: Оксана Забужко «Планета Полин», Вано Крюґер «Розчахнута квітка», Тарас Лютий «Культура принад і спротиву», Лариса Масенко «Конфлікт мов та ідентичностей у пострадянській Україні», Василь Махно «Уздовж океану на ровері», Олександр Михед «Я змішаю твою кров із вугіллям», “Зрозуміти український Схід”, Степан Процюк «Відкинуті і воскреслі», Ганна Улюра «Ніч на Венері. 113 письменниць, які сяють у темряві», Павло Швед «З чого нам дозволено сміятись?», Фелікс Штейнбук «Інкубація «яєць динозавра».
Особливу відзнаку Капітули за внесок в українську есеїстику та промоцію спадщини Юрія Шевельова віддали Оксані Забужко. Вона зі сльозами на очах згадала, як ще в 2008 році на день народження Юрія Шевельова про цю подію мовчали всі медіа. Сьогодні ж — зовсім інша ситуація, якій письменниця не може не радіти.
Коментуючи збірку есеїв Тараса Лютого, лауреата Премії імені Юрія Шевельова 2020, Діана Клочко називає «Культуру принад і спротиву» «книжкою дуже безстрашною». В уривку, що він зачитав, родинна історія, прошита на полотні всесвітньої, проведені паралелі між долями рідних і відомих історичних постатей. Д. Клочко дивується: як же вдалося автору вмістити і впорядкувати стільки розкритих проблем людства, починаючи з 19 століття?
Нагородили також Василя Махна спеціальною відзнакою від UA: Радіо Культура. Тамара Гундорова наголошує, що «Уздовж океану на ровері» «з’єднує асоціаціями Америку й Україну». У далекій Америці В. Махно нагадує того ж Юрія Шевельова:
«Я пишу незрозумілою мовою тут, щоб мене прочитали там».
«Дні есеїстики» завершилися розмовою “Суб’єктивно про минуле” з австрійським письменником Мартіном Поллаком з Юрком Прохаськом про історичну есеїстику, що проводилася за сприяння Ґьоте-Інституту.
Жанр есею звикли характеризувати як щось просте, доступне кожному, а проте він потребує неймовірної витонченості, естетики. І коли раптом вас настигне питання, яке ставила Олена Гусейнова, «як можна так писати?», то згадайте настанову Діани Клочкової: «просто не бійтеся писати».
Повсякденна вдячність
Коли починаєш задумуватися про вдячність, то першим, що спадає на думку, — це День подяки, як суто продукт американської культури. Пригощання індичкою — оце-от все. В Україні, направду, теж є подібний день, якому паралельно надають статус Свята жнив. І з одного боку це вельми добре мати день для вдячности у своїй культурі, а з иншої сторони, аж надто не хочеться, аби така хороша емоція ставала лише елементом одного дня в році. Здається, однією з найбільших криз нашого життя є те, що велика кількість людей готові виявляти свої емоції лиш у певні визначені державою, церквою, традицією дні. Наприклад, подарувати щось другій половинці лише 14 лютого, побути дійсним мирянином лише на великий празник, зробити приємність батькам лиш на річницю їхнього весілля, подякувати та згадати наше воїнство лише 14 жовтня, врешті-решт, просто побажати щось ліпшому другові лише на день народження.
Така формальність насправді вбиває будь-яку щирість. І хоч так само багато людей роблять всі ці вчинки у ці визначені дати із почуттям величезної любови, не варто забувати, що її можна проявляти постійно.
Люде, робіть хороше щоденно!
Опісля такого ліричного вступу логічно було б, що далі піде мова про те, що давайте ж зараз подякуємо один одному. Скажемо слова вдячности, адже сесія вже закінчилася, Миколай вже прийшов, а на календарному порозі стоїть Різдво, Новий рік і безліч инших свят. Та й загалом це пора, коли часто-густо закликають до того, аби звернути увагу на ближніх своїх. І от у вас, читачів, одразу виникне думка, що ось ці два речення вище абсолютно антонімічні початку цього есею. Проте, ні. Насправді ж, знову-таки збіги із реальними подіями випадкові. І згадувати про людей, які щось зробили для вас та подякувати їм під час закінчення року, варто не через те, що календарний рік закінчується, а лиш через те, що ці люди пройшли цей певний період із вами. Відчуйте це.
Цей ковідний рік був доволі непростим, хоча краще сказати — незвичним. Усі ми отримали новий досвід карантину та самоізоляції. Досвід існування без матеріальної Могилянки: лекцій в справжніх авдиторіях, живі дискусії на семінарах, різних заходів від СО. Згадайте, як ми всі вчилися користуватися зумом, а потім переходили на тімс. Як із нами вчилися цьому викладачі, як вони при цьому розповідали, що їм те не надто вдається. Врешті-решт, вони намагалися дати нам знання в нових умовах. Можливо, їм теж варто подякувати? Не через закічення триместру, а через пройдений етап.
Таку подяку зробили історики другого курсу (відзначимо окремо організаторів та ідейників Єгора Капустинського та Катю Молнар) своїм викладачам Михайлу Кірсенку та Тетяні Балабушевич. Уся ця комп’ютеризація їм дійсно давалася нелегко, тому їм особливо приємно було почути, а також побачити, слова «дякую» та підтримку. Врешті-решт, ця п’ятихвилинка в тімсі нарешті дала фідбек, який присутній на очному навчанні. Нарешті, викладачі побачили обличчя спудеїв! Але, щоб не розплинутися тут в сентиментах, варто повернутися до питання: може зробіть таке й своїм викладачам? Це дасть їм розуміння, що праця їхня недаремна, а також, певне, є надії та сподівання, що замотивує їх до ліпшої роботи в наступному триместрі.
А якщо вам не пощастило мати таких шикарних одногрупників із організаторськими та мотиваційними навичками, станьте ними самі. І головне: якщо у вас під кінець цього тексту таки з’явилося бажання сказати «дякую» (не тільки викладачам), то впевніться в тому, що ви це робите щиро.
Мобільність у часі пандемії: Erasmus по-могилянськи
Щороку десятки могилянців користаються можливостю поїхати на семестр за обміном в іншу країну. Новий університет, нове середовище, нова культура — усе це міцно вплітається у їхні спогади про студентські роки. Водночас 2020 приніс нові виклики. Пандемія поставила під загрозу будь-які поїздки за кордон. Деякі програми обміну закрилися, оскільки університети перейшли на дистанційне навчання. Однак дехто з могилянців таки зумів потрапити на Erasmus. Спудейський вісник розпитати цих щасличиків та щасливиць про їхній досвід. Віднині ми публікуватимемо історії карантинної мобільності. Сьогодні ви, любі читачі та читачки, познайомитеся з розповіддю Анастасії Закржевської, студентки ФПвН-4, яка наразі вчиться за програмою обміну у Стамбулі.
Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотіла спробувати повчитись в іншій країні за програмою обміну (я walking cliché, але що ж поробиш). Ще будучи в школі, я постійно шукала якісь можливості для студентів (і вже в школі знала, що як вступлю в університет, то точно це зроблю). Обираючи собі університет, бачу, що в НаУКМА є власний міжнародний офіс, який надає можливість студентам поїхати на один чи навіть два семестри (щасливчики) в іноземний університет, при цьому не оформлюючи академічну відпустку, і, відповідно, не втрачаючи один рік свого життя.
Подаю документи на право, і з нетерпінням чекаю моменту, коли зможу подати документи на Еразмус. А потім іду на зустріч з дівчиною, яка ось-ось закінчила свій Еразмус-семестр в Німеччині. І тут вона каже фразу, яка перекриває всі мої мрії і сподівання: «Правники не їздять на Еразмус, бо їм дуже складно перезарахувати дисципліни через суттєві різниці в правових системах». Завіса і сумні фанфари.
Але спойлер: правники — теж люди, і теж мають змогу поїхати на Еразмус. Більш того, в списку університетів є аж два університети, в які можуть поїхати лише правники. І щоб показати настільки це можливо — цього року лише з мого курсу, на Еразмус поїхали аж 7 людей — в Німеччину, Францію, Італію та Туреччину.
Я рада, що я поїхала на Еразмус саме на 4 курсі, адже дисципліни дійсно було дуже легко перезарахувати, враховуючи те, що більшість з них — це саме міжнародне право. Проте, зараз розумію, що і на 3 курсі можна було з легкістю поїхати, тому — не слухайте нікого і робіть те, що вважаєте за потрібне. Якщо дуже сильно хочеться — то ніякі дисципліни не стануть Вам перепоною.
Я поїхала на академічний обмін саме тоді, коли більшість людей змушені сидіти вдома та, на жаль, не мають змоги подорожувати деінде. Ще й обрала собі до біса теплу країну і неймовірне місто з величезним культурним та історичним бекграундом — Стамбул, адже при думці, що я проведу свій Еразмус в холодних Гельсінкі чи в маленькому німецькому містечку, мені ставало фізично погано. Звісно, на мій Вибір вплинув не лише клімат і можливість знову пожити у величезному мегаполісі, а й дисципліни, які Викладаються в цьому університеті та той факт, що університет є приватним, і, відповідно, передбачає Високий рівень Викладання. Проте, не все стається так як нам хочеться: більшість моїх дисциплін не відбулись, а рівень Викладання на деяких дисциплінах зовсім не відповідав моїм очікуванням.
Стосовно останнього, то тут я це можу пояснити насамперед тим, що всі заняття проводяться онлайн, тим паче, що Викладачам теж важко, адже вони не бачать студентів, а, студенти, в свою чергу, не прагнуть бути надто активними та залучатись до занять. Інша причина — це те, що на правничому факультеті немає семінарів. Особисто мені буває дуже важко сконцентруватись на онлайн-лекціях, коли ніхто не слідкує за тим, що ти робиш, і хотілось би більше залучатись до усних обговорень, а не лише слухати викладача і іноді відповідати в чаті. Впевнена, що якби це було в форматі оффлайн — ситуація була би кардинально іншою.
Тим не менш, предмети неймовірно цікаві, а відсутність семінарів — це причина покращити свою самодисципліну: лише від мене залежить наскільки ефективно я вивчу матеріал, навіть не маючи офіційних дедлайнів у формі семінарів, на які я була би змушена його вчити. І, так чи інакше, я практикую англійську, спілкуючись з іншими еразмусівцями чи читаючи кипи матеріалів, які треба опрацювати.
Тепер, стосовно позанавчального досвіду. Здавалось би, що можна взагалі робити в період карантину: подорожувати не можна, більшість закладів зачинені, та ще й ввели повний локдаун на Вихідні. На щастя, я живу за принципом «адаптуйся або помри», тому відсутність одних можливостей для мене — це лише підґрунтя для інших можливостей. Не можу подорожувати — значить більше часу на дослідження Стамбулу, в якому Вистачає чого подивитись. Зачинені ресторани — самий час навчитись готувати. Повний карантин на Вихідні — більше часу на навчання та на роботу. І так далі.
Я хочу сказати, що карантин не став перешкодою для мого досвіду. Радше він вніс певні корективи в мої очікування. Проте від цього мій досвід не став гіршим — він став навіть кращим. Бо ж хто ще зможе похизуватись, що в середині світової пандемії він мав змогу провести неймовірні 4 місяці за кордоном, в епіцентрі зовсім іншої культури та в оточенні неймовірних людей зі всього світу?
Чи не Виникло у мене проблем з оформленням документів?
Я переконана в тому, що ти не можеш вважати себе повноцінним Еразмус-студентом, якщо у тебе не Виникло проблем з документами. Я не можу підрахувати, скільки разів я змінювала список дисциплін до мобільності, а потім й під час мобільності. Щойно ти думаєш, що вісім кіл пекла закінчилось, з’являється дев’яте, яке руйнує твій ідеальний перелік дисциплін. Одна дисципліна не відбулась, з іншою — накладки, частина — просто зникли.
Але, те що вкрай важливо зрозуміти — проблеми обов’язково будуть і треба з цим просто змиритись. І якби я могла дати пораду собі півроку тому, я би сказала їй: «Не хвилюйся ти через те так, воно того не вартує, всерівно поїдеш ти на той Еразмус. Стався простіше до цього і буде тобі щастя».
Які би ти ще поради дала тим, хто збирається брати участь в Еразмусі?
1. Перевіряйте Вимоги кожного університету, перш ніж щось планувати. Дуже багато університетів Вимагають сертифікати з англійської\французької\німецької. І також обов’язково перевірте, чи є ваша дисципліна в переліку доступних дисциплін — щоб потім у Вас не було розчарувань. Коротше, уважно читайте Вимоги!
2. Готуйте все завчасно. Чим раніше почнете готувати документи та збирати всі-всі підписи (готуйтесь до бюрократичного пекла) — тим буде краще. Менше хвилюватиметесь і, можливо, за весь процес підготовки документів Ви не відчуєте цей нікому непотрібний стрес.
3. Не забувайте, що для того, щоб Вас допустили до програми Вам необхідно мати відпрацьовані години корпоративної угоди та навчальний рейтинг 80+. Якщо Ви хочете поїхати на другому курсі, то у Вас повинна бути повністю відпрацьована корпоративна угода за перший курс, а за другий курс — можна поставити позначку «в процесі відпрацювання». Де отримати довідки про відпрацювання та інші документи — дізнаєтесь на сайті міжнародного відділу. Але, знову ж таки, потурбуйтесь про це завчасно.
4. Чітко сформуйте свою мотивацію, чому Ви хочете поїхати саме в цей університет і чому саме Вас мають обрати. Взагалі, мені здається, що мотивація — це основна річ, на яку дивляться на відборі, тому гарно над цим подумайте. Дуже класний пойнт — це зазначати, що навчання в цьому університеті допоможе у кар’єрі, певних проектах, в науковій діяльності абощо.
5. Якщо Вам відмовили в одному університеті — навіть не думайте здаватись. Не взяли в одному університеті — візьмуть в інший. Краще ж розуміти, що зробив все можливе, для того, щоб досягти своєї цілі, ніж потім жаліти, що ти так рано здався. Я знаю багато прекрасних людей, яким відмовляли не раз і не два, і які, в результаті, так чи інакше, досягали своєї цілі через те, що вони не здались.
Як минув переїзд під час карантину?
Я була трішки у виграшному становищі, ніж більшість Еразмус-студентів. По-перше, я колись волонтерила в Стамбулі, тому у мене не було культурного шоку чи нерозуміння що мені робити і куди йти, коли я прилетіла, бо ж, можу поклястись, я краще орієнтуюсь в Стамбулі, ніж в Києві. По-друге, мені пощастило, що я не єдина студентка, яку відібрали в цей університет, а разом же ж завжди легше, ніж одному, чи не так? В аеропорту нас не перевіряли на коронавірус, тому, за виключенням додаткового аксесуару у вигляді маски та 10 антисептиків в карманах, переїзд нічим не відрізнявся від звичайної подорожі.
І, наостанок, що тобі найбільше запам’яталося з твого Еразмус-досвіду (який все ще триває)?
Мій найкращий спогад — це спонтанна подорож на Схід Туреччини, на кордон з Сирією, з подругою, яка прилетіла до мене з Парижу (вона там на Еразмусі в Сорбонні зараз). Ми зовсім нічого не планували, а про те, що я лечу туди я сказала батькам за годину до вильоту (не робіть так ніколи). Хоч ми декілька раз і втрапили в халепу, я досі вважаю, що я пережила один з найкращих досвідів в житті. Бо, коли ми о 6 ранку зустрічали світанок у Сирійській долині — я розуміла наскільки я вдячна, що мені пощастило брати участь в цій програмі і, що це того дійсно вартує.
«Жити і далі, і далі, і далі». Друге життя непотрібних речей
Сьогодні я хочу привселюдно зізнатися у своєму найбільшому гріху та отримати, якщо не підтримку, то хоч розуміння. Каюсь, коли мені сумно, і нічого зі звичних речей не робить щасливою, я беру подружку та йду в секонди, аби потішити себе теплим светром чи яскравою футболкою. Так, я дуже люблю нові речі. Але, тільки приходячи додому, я розумію, скільки всього в мене вже є — адже після туру Лісовою я їду в Баул на Осокорках, дорогою заглядаючи в кожну Humana. Якщо, на жаль, купівля однієї пари штанів не підходить вам, як і мені, але у вас немає бездонного гаманця Грейнджер, і ви хочете споживати з розумом, то раджу вам замислитися про те, аби перебрати усі речі та віддати ті, які ви не носите вже декілька сезонів у спеціалізовані місця. Таким чином, ви не тільки звільните місце у своїй шафі, але й допоможете людям, які цього потребують.
Якщо ваш одяг уже не можна носити, але ви проти безглуздого викидання речей:
З кожним роком можна побачити все більше й більше боксів для непотрібного одягу в магазинах мас-маркету. Згрібайте у купу те, що не носите, та гайда в Zara, Bershka та H&M! Вони приймають все, що придатне для ресайклінгу, навіть якщо речі пошкоджені або десь відламалась блискавка. Єдиний критерій — усе повинне бути чистим. За приємними плюшками зверніться до консультантів у H&M — за 5 елементів одягу, складених та розкладених в окремі пакетики, можна отримати купон зі знижкою 30% на наступну покупку.
«Після того, як ви кидаєте непотрібний одяг у бокси, ми відправляємо його до Іспанії, де зі старих речей роблять новий одяг»-
Влад, консультант Bershka
Якщо у вас є непотрібний одяг або речі в гарному стані:
То ви можете впевнено крокувати до благодійного магазину Laska! Вони приймають одяг, аксесуари, деяке взуття та книги. Після сортування 85% речей передається у гуманітарні фонди, а інші 15% продаються на вітрині, аби утримувати магазин та фінансувати інші благодійні проєкти. За подробицями можна звернутися на їх Facebook сторінку.
Якщо ви не хочете витрачати багато часу та занести одяг дорогою до магазину:
Шукайте бокси «Кошик добра», які були встановлені більш аніж у 60 локаціях Києва. Окрім цього, вони шукають волонтерів, які могли б їм допомагати у благодійній діяльності. Їх також можна зустріти на заправках ОККО. Усі зібрані речі будуть передані людям, яким вони потрібні.
Якщо ви хочете передати одяг благодійним фондам:
У Червоного Хреста є близько 11 відділень по всьому Києву, а фонд «Карітас» знаходиться за адресою: вул. Микитенка, 7-Б. Ви не тільки позбавитесь від одягу, який вам не потрібен, але й допоможете людям, які цього потребують. Адже роботи добрі справи — це зовсім безкоштовно.
Якщо ви хочете отримати прибуток та віддати частину благодійним фондам:
Кураж Базар пропонує купити місце на ярмарку, де ви можете не тільки продати одяг та речі, які не використовуєте, але й віддати деякий відсоток на благодійність. Ярмарок проводиться щомісяця, тому не втрачайте можливості і слідкуйте за їх новинами! За додатковими подробицями можна написати на їхню сторінку в FB.
Якщо у вас є не тільки зношений одяг, але й інші речі, придатні для переробки:
Завітайте на сайт «Україна без сміття»! Вони приймають не тільки одяг, але й м’які іграшки, усі види пластику, скло, органічні відходи, метал, папір, парасольки та багато чого. Непотрібний одяг та взуття вони віддають на високотемпературне спалювання. Окрім цього, вони мають екомагазин NoWaste Shop, де можна знайти багато інших цікавинок.
Магія не в святах…
За столом нас п’ятеро. З телевізора доноситься інформаційне сміття, що лише спотворює тишу. Мерехтіння гірлянди починає дратувати. Нас п’ятеро. Наші думки заполонили спогади минулорічного святкування. Як хтось літав в Австрію, а інший святкував у великій компанії друзів, у когось були родинні гостини, а ще двоє провели Новий рік у Карпатах. Торік було все: ярмарки, гуляння, танці та купа зустрічей. Ми ходили поміж людей без побоювань, що вони хворі, чи ми хворі. Тепер усе по-іншому. Дистанціювалися, закрилися в девайсах, але почали цінувати моменти близькості з друзями, рідними, коханими, з нашими тваринками. За столом нас…А може нас не п’ятеро, а може це ми всі?
Хоч за вікном нема жодного натяку на сніг, вдома ти все одно завертаєш себе у теплий плед, береш чашку какао та включаєш Гаррі Поттера, а навколо тебе твориться свято. Єдиний місяць у році, коли цілий 31 день ми відчуваємо прилив щастя та нервовості одночасно. В мить забуваються усі негаразди, а зимова сесія минає ще швидше, бо хочеться якнайскоріше влитися у новорічні заморочки. Істерично шукати подарунки, прикрашати оселю, віднаходити нові рецепти для святкового столу — усе це стало нашою традицією. Це не набридливе щорічне завдання — а мить отримання задоволення. Мить, коли всі гуртуються, стають ще ближчими, коли твориться магія.
Впевнена, ви точно колись гуглили щось на кшталт: «як створити новорічну атмосферу». Ви прикрашали оселю за приписами відомих видань, а настрій так і не з’являвся. А якщо я скажу, що це повна фігня? Забудьте про тривіальні «сто найкращих порад для святкового настрою» — ви його так не отримаєте, а лише розчаруєтеся ще більше. Із настанням зими та приближенням нового року з’являється непереборне бажання змінити що-небудь у своєму житті. Та лише зрозумівши, що нам необхідно найбільше, ми зможемо заспокоїти усе всередині та віднайти настрій, якого так бракувало. Признаюсь, для мене грудень — місяць виправлення помилок і налагодження стосунків, мільйонів вибачень та признань у почуттях.
Магія зовсім не в святах, магія в нас!
Вона в нашій душі, в доброті, щирості, дружбі, любові, в розумінні одне одного, в підтримці, в розмовах до ночі, в переписках, листуванні, у книгах, обідах, вечерях, в наших думках, в родинному колі, навіть в чатах, в чаюванні, жартах, спільному перегляді фільмів, в обіймах, у допомозі, в наших тваринках, вона у кожного в серці захована.
Це ми творимо свята, це ми даруємо емоції. Це ми, прикрашаючи ялинку, даємо молодшим повісити останню іграшку, ми допомагаємо бабусі з Олів’є, а за маму, щоб вона відпочила, накриваємо на стіл. Магія в кожному нашому слові, в почищених мандаринках для тата, в налаштованому телефоні для дідуся. Спечи штолен не тому, що це щось там створить і бла бла бла, а тому що він принесе щастя; поділися шматочком любові з друзями та усіма-усіма.
І ніякий карантин не зможе змінити нашого людського начала у всьому. Магія у вашому світі — це ви! Творіть її зсередини, а тоді даруйте іншим.
Із настанням новорічної лихоманки!
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
Facebook | Instagram | Telegram | Twitter | YouTube | Email
