То було літо… Спудейський вісник №16 (14.09.20)
Коли літо на ціну золота
▼
То був літній день…
▼
Літо проходило під знаком Сонця
▼
Про спудейське літо
▼
Моя розповідь про канікули, або про програму, яка дала збій…
▼
Малюю
▼
Життя у селі
▼
Моє літо у рідному місті▼
Мій досвід — 0 років. Як отримати роботу, якщо ти студент?
Першослово
Літо….
Пора, коли особливо сонячно й особливо радісно на душі. Саме таким ми його бачили й хочемо бачити завжди. Цей рік незвичайний, але він не забрав у нас те літо.
Ніхто не забере можливості слухати співи пташок й відчувати пахощі бабусиного саду. Ніхто не забере неквапливі ранки, такі, коли не треба на пари, на роботу, на зйомки. Ніхто не забере мовчазні вечори з чашкою чаю та заходом сонця. Ніхто не забере в нас красу України, її гори, озера, ліси, степи, палаци, парки. Так само ніхто, не забере час проведений з нашими рідними та друзями. Це літо, це пора для цього. Пора, щоб зупинитись, подумати й відпочити, а вже за кілька тижнів повернутись до рутини.
Цей випуск особливий, адже повністю складається зі статтей, що ми отримали на адресу редакції. Тут наші фреші й не тільки вони — діляться своїм справжнім уже спудейським літом. Нагадую, що конкурс “Пишеш? Пиши!” триває, і до 17 вересня є чудова нагода розкрити для всіх свої відчуття, як це воно бути студентом славного університету Києво-Могилянська академія.
Наприкінці допитливий читач знайде чудові ідеї, як вже можна працювати студентом.
Так, хвороба не минула. Так, Київ сьогодні вже у помаранчевій зоні. Так, кількість хворих стрімко зростає. Так, потрібно дбати про здоров'я своє й ближніх.
Останні промінчики літа для вас, любі читачі. Приємного прочитання!
Бережімось.
Коли літо на ціну золота
Під звучання меланхолійного фортепіано спадає перша крапля осіннього дощу, така важка й граціозна водночас… Кінець приємного, ніжного й початок важливого, незвіданого… На щастя, відчуття довгоочікуванного перебування в сумир’ї з власним тілом, думкою, душею не дозволяє перейти дозволеної межі журливої печалі, а навпаки лише сповнює жагучість людського серця до нового.
Неодмінно варто зазначити, що фрази «це було найкраще літо» у цьому тексті не буде: вірю, що плинність років обуриться від поспішного висновку моєї простакуватої недосвідченності, адже готує щось ще краще…. Так трапилось, що це літо… інше. Тому все-таки якась особлива згадка пристрасно огорне його назавжди… Час змін, викликів душі й розуму на безпрограшний двобій… Час, коли тактильна присутність (при-сутність…) стала настільки важливою, що старі, припорошенні пилом щоденники, фотоальбоми стали заповнятися й даруватися. Коли зустріч з другом стала по-справжньому цінною… Час, коли миттєвість переросла у вічність, коли момент став справді щастям… Коли поїздка до бабусі пройнялась незбагненною сентиментальністю. Й коли починаєш розуміти, як сильно любиш цей садок, у якому провела дитинство, зриваючи неспілі яблука… Коли знаходиш лист, написаний несформованим дитячим почерком 7 років тому, в якому питаєш себе: «А тато подарував тобі фортепіано?»
Це літо стало моєю мрією, такою ж далекою й незбагненною, як і мрія про фортепіано у 2013; такою ж мелодійною, мов ноктюрн Шопена; такою ж щирою, дитячою, наївною, як погляд дівчинки на картині Бугро «Маргаритки»… не знаю, чи це дійсність… але якщо це вона, то я дивлюся на неї крізь зачинене фіранкою вікно, аби не злякати… не зігнати… мрію…
Еліна Галоян, студентка БП-1 “Філософія”
То був літній день…
Літні вечори, довгі, на які чекаєш увесь день, аби нарешті вистромити носа з тьмяної кімнати на вулицю й не сипати прокльони на споконвічну, як здається, задуху. Ох ці літні вечори! Премія за витриману вдень спеку: присуджується лише найбільш витривалим і тим, хто має сили на внутрішню гармонію в часи зовнішніх дратівливих чинників.
Я прокинувся так, як і прокидався кожного літнього ранку: умивання, душ, кава на балконі. Усе те саме з тим самим присмаком байдужости. Як на мене, літо набагато більш рутинне за будь-яку іншу пору року, бо жодний інший сезон тебе не переслідує те ніякове почуття, коли не знаєш, чим заповнити сьогоднішній день. Тож я прокинувся…
Пошук сніданку — найважливіший момент дня, від якого залежить усе подальше існування. Холодильник пустий, і це означає, що день не відрізнятиметься особливою значущістю. Добре, мені то що? Є кава. Є балкон.
Пам’ять навертає той тривожний ранок перед першим ЗНО. Знайомий флер легкої нудоти і знервованости пронизує тіло — і я здригаюсь від мурашок. Аж смішно: нас, по суті, готували цілих одинадцять років до екзамену, який промайнув за декілька годин; до печатки в сертифікаті, який важить менше, ніж усе це літо з його невизначеністю і нетривкістю.
Ковток за ковтком кухлик порожніє. Мозок натомість працює все активніше, і от уже я, наче знову це переживаючи, бачу вихід з останнього іспиту. Ступаєш за двері будинку й шалено лаєш словами, що їх зазвичай не друкують у поважних виданнях, те саме завдання з історії, яке так несподівано вискочило в першій частині. Але ти радий, бо це кінець. Але ти й сумуєш, бо це кінець.
У квартирі прохолодно: працює кондиціонер. А ви знаєте, яка злива нас здибала, коли я з класом виїжджав на останню нашу екскурсію? Це трапилося в червні, у пісках Вільногірська, де ми знімали наш прощальний кліп. Остання спільна подорож… Хотілося, щоб вона тривала принаймні вічність. Я, здається, обіймав усіх, бо вірилось, що не сказати палкі слова вдячности зараз буде найтяжчим злочином. Таким, за який судили б у Нюрнбергу. Такий, що коштував би життя…
На Новий рік, коли вітав друзів, я зауважив, що цей рік мусить бути важким, але цікавим. Зурочив…
У моїй кімнаті світло. Сонце в зеніті — найбільш незатишний час. Читати зараз? Ні, яке ж у цім задоволення?! Беру до рук телефон. Мобільний — це підсумок цього літа. Літо на відстані від усіх. Літо на відстані від самого себе, від себе в минулім. Яким же буде майбутнє?.. Мені занадто лінь думати про серйозне. Я нічим не обтяжений нарешті — дайте відпочити!
Не пам’ятаю, але таке враження, що весь день я пролежав у різних позах. Хтось кликав гуляти. Боже мій, відчепіться! Сьогодні літо! Дайте я побуду за межами відповідальности за своє життя! Хіба не забагато витримуємо ми вдень, аби мати змогу відпочити тиждень від будь-яких струсів улітку? Я маю право на прокрастинацію, маю право на деградацію, далебі! За це літо я втратив друзів і гармонію і роздобув любов. Невже цього мало?..
Гаразд, літній вечоре. Я витримав. Я сильний у своїй слабкості. Гуляю нескінченними вулицями свого міста і дивуюсь: тут я був із тим товаришем, а тут сидів із подругою. Чи не іронічно, що я 18 років прожив у ріднім місті, закохуючись і розчаровуючись, щоб більше ніколи не пережити в ньому таких емоцій? Ніби ті роки — лише артпідготовка до якогось кардинально відмінного життя. А все ж дивно, що, біжучи навздогін за майбутнім, я мушу позбутися частинки минулого.
Згадалося, як ми дуркували з друзями в парку, що його зараз минаю. Тут я ночував, тут пив каву, тут ми грали на гітарі… Де те літо, про яке всі кажуть із зітханням? Моє пролетіло повз у сірих шатах байдужости.
Удома я лягаю в прохолодну постіль і заплющую очі. Силкуюсь згадати ще бодай щось, але одержую лише аморфні різнобарвні картинки перед очима. Потрохи засинаю, і раптом одна думка спорожнює своєю повністю мою свідомість. Провалюючись крізь ліжко, лише її я повторюю мантрою. Минув останній день літа.Літні вечори, довгі, на які чекаєш увесь день, аби нарешті вистромити носа з тьмяної кімнати на вулицю й не сипати прокльони на споконвічну, як здається, задуху. Ох ці літні вечори! Премія за витриману вдень спеку: присуджується лише найбільш витривалим і тим, хто має сили на внутрішню гармонію в часи зовнішніх дратівливих чинників.
Я прокинувся так, як і прокидався кожного літнього ранку: умивання, душ, кава на балконі. Усе те саме з тим самим присмаком байдужости. Як на мене, літо набагато більш рутинне за будь-яку іншу пору року, бо жодний інший сезон тебе не переслідує те ніякове почуття, коли не знаєш, чим заповнити сьогоднішній день. Тож я прокинувся…
Пошук сніданку — найважливіший момент дня, від якого залежить усе подальше існування. Холодильник пустий, і це означає, що день не відрізнятиметься особливою значущістю. Добре, мені то що? Є кава. Є балкон.
Пам’ять навертає той тривожний ранок перед першим ЗНО. Знайомий флер легкої нудоти і знервованости пронизує тіло — і я здригаюсь від мурашок. Аж смішно: нас, по суті, готували цілих одинадцять років до екзамену, який промайнув за декілька годин; до печатки в сертифікаті, який важить менше, ніж усе це літо з його невизначеністю і нетривкістю.
Ковток за ковтком кухлик порожніє. Мозок натомість працює все активніше, і от уже я, наче знову це переживаючи, бачу вихід з останнього іспиту. Ступаєш за двері будинку й шалено лаєш словами, що їх зазвичай не друкують у поважних виданнях, те саме завдання з історії, яке так несподівано вискочило в першій частині. Але ти радий, бо це кінець. Але ти й сумуєш, бо це кінець.
У квартирі прохолодно: працює кондиціонер. А ви знаєте, яка злива нас здибала, коли я з класом виїжджав на останню нашу екскурсію? Це трапилося в червні, у пісках Вільногірська, де ми знімали наш прощальний кліп. Остання спільна подорож… Хотілося, щоб вона тривала принаймні вічність. Я, здається, обіймав усіх, бо вірилось, що не сказати палкі слова вдячности зараз буде найтяжчим злочином. Таким, за який судили б у Нюрнбергу. Такий, що коштував би життя…
На Новий рік, коли вітав друзів, я зауважив, що цей рік мусить бути важким, але цікавим. Зурочив…
У моїй кімнаті світло. Сонце в зеніті — найбільш незатишний час. Читати зараз? Ні, яке ж у цім задоволення?! Беру до рук телефон. Мобільний — це підсумок цього літа. Літо на відстані від усіх. Літо на відстані від самого себе, від себе в минулім. Яким же буде майбутнє?.. Мені занадто лінь думати про серйозне. Я нічим не обтяжений нарешті — дайте відпочити!
Не пам’ятаю, але таке враження, що весь день я пролежав у різних позах. Хтось кликав гуляти. Боже мій, відчепіться! Сьогодні літо! Дайте я побуду за межами відповідальности за своє життя! Хіба не забагато витримуємо ми вдень, аби мати змогу відпочити тиждень від будь-яких струсів улітку? Я маю право на прокрастинацію, маю право на деградацію, далебі! За це літо я втратив друзів і гармонію і роздобув любов. Невже цього мало?..
Гаразд, літній вечоре. Я витримав. Я сильний у своїй слабкості. Гуляю нескінченними вулицями свого міста і дивуюсь: тут я був із тим товаришем, а тут сидів із подругою. Чи не іронічно, що я 18 років прожив у ріднім місті, закохуючись і розчаровуючись, щоб більше ніколи не пережити в ньому таких емоцій? Ніби ті роки — лише артпідготовка до якогось кардинально відмінного життя. А все ж дивно, що, біжучи навздогін за майбутнім, я мушу позбутися частинки минулого.
Згадалося, як ми дуркували з друзями в парку, що його зараз минаю. Тут я ночував, тут пив каву, тут ми грали на гітарі… Де те літо, про яке всі кажуть із зітханням? Моє пролетіло повз у сірих шатах байдужости.
Удома я лягаю в прохолодну постіль і заплющую очі. Силкуюсь згадати ще бодай щось, але одержую лише аморфні різнобарвні картинки перед очима. Потрохи засинаю, і раптом одна думка спорожнює своєю повністю мою свідомість. Провалюючись крізь ліжко, лише її я повторюю мантрою. Минув останній день літа.
Тимофій Сонько, студент БП-1 “Філологія”
Літо проходило під знаком Сонця
Літо проходило під знаком Сонця. Хоча не так… Спочатку воно повільно собі пленталося, закривало останні навчальні дедлайни, ледве переступало з ноги на ногу, коли складало сесію, а потім кинулося стрімголов, побігло за холодними туманними ранками та спекотними літніми днями, коли точно можеш відчути, як то іспанці проживають сієсту — так само плавишся в якомусь кутку свого населеного пункту, жуєш напівстиглі яблука та спостерігаєш за життям мух (чи то в іспанців якось не так?). А потім знак Сонця змінювався на знак Укрзалізниці, на якісь знаки з назвами малих міст та велетенських містищ чи на знаки, які кожен вміє трактувати по-своєму (наприклад, якщо одягнеш на побачення сукню, то комарі точно матимуть смачну вечерю). І було насправді так багато побачень (не тільки романтичних, а й з друзями), було так багато порушень соціальної дистанції (тільки тсс…), була навіть одна презентація книжки улюбленого автора (!!!), були якісь напівсонні розмірковування про майбутнє й дуже жваві проживання теперішнього.
Словом, усього було багато, було дуже насичено й відчайдушно (серед цього літа дуже хотілося відчути себе відчайдухом). Бо ще були чарівні заходи у різних точках України і навіть один світанок (прокинутися так рано лише того разу здалося хорошою ідеєю). Були десятки прочитаних і перечитаних книг, сотні теплих обіймів і тисячі найщиріших розмов (таких, які бувають лише о третій ночі поблизу вокзальної площі точно десь посеред центру Всесвіту, де видно тільки зірки й блимання розрядженого телефону).
Були нові випадкові знайомства й старі невипадкові зустрічі. А ще були навіть сліди сліз на розчервонілому обличчі й кавунового соку на засмаглій облупленій шкірі. Були незаплановані втечі від самого себе й очікувані повернення додому. Були вишукані запахи дорогих заморських троянд і щемкі запахи чебрецю під рідною хатою…
А потім був серпень. І вже не літо біжить за тобою, а ти біжиш за літом. Намагаєшся втримати його якнайдовше, тулиш його до себе, обіцяєш ще так багато всього встигнути, так багато почати, закінчити, зустріти, відпустити, так багато сміху, радощів, пляжів і гір, лісів і пустель, так багато моментів, аби точно відчути себе посеред літа. І щось з цих списків таки встигаєш, а щось залишаєш для осені… Чи просто залишаєш. А потім намагаєшся вхопити серпень за кінець його вертливого хвоста. Але навіть якщо вхопиш, то все одно доводиться відпускати. Відпускати й щільно зачиняти вікна ввечері, витягати заховані в травні пледи й светри, раніше вмикати світло у кімнаті й пізніше вставати зранку.
Починають з’являтися повідомлення у спільних з одногрупниками чатах та офіційні листи в особистій поштовій скриньці. І вже частіше прислухаєшся до новин, частіше заглядаєш на нові зошити та довгі сукенки в магазинах, частіше обираєш теплий чай, а не морозиво, частіше згадуєш про навчання…
Літо безповоротно втекло, але що заважає робити собі літо кожного теплого осіннього дня?
Уляна Ленько, студентка МП-2 “Філологія”
Про спудейське літо
Біло-червоно-білі прапори. Пекуче сонце. Київ. «Свабоду Беларусі». Дев’ятий день серпня. Галас. Пандемія коронавірусу. «Я за сумленныя выбары». Майдан Незалежності.
***
«Такая жизнь», — мовить скажений водій соцреалістичної маршрутки, обганяючи повільних золотаво-зелених драконів.
***
Доїхати було вкрай складно. Жовті лімузини з кодовою назвою «114» проїжджали повз, ущерть повні. Як кажуть, що то не Ахіллес з Гектором б’ється, то чоловік без маски до тролейбусу преться.
***
Величний зелений дракон розкриває свої передні двері й пускає кількох людей у свої нутрощі, щоб виплюнути їх десь на Дарниці.
***
Сьома ранку. Щасливий засинаю.
***
Їх було четверо. Вершники Апокаліпсису. Хоча ні, пробачте, то були випускники, які зустрічали світанок.
Сонечко повільно прокидається, тішачи наші очі та роблячи з нас сонцепоклонників. Ура! Ура! Ура!
***
Тямрява. Поодинокі ліхтарі заважають споглядати чари ночі. Асфальт. Кожен з нас особливий.
***
Настає дев’яте серпня, день виборів у Білорусі. Лукашенко переможе, будуть протести. Очевидно. Революція?
***
Веселощі, усмішка ні в кого не сходить з облич. О, якась цікава пісенька! Здається, французька… А який ритм! Ходімо танцювати, го!
І ти вже сяєш у вільнім колі молодиків і молодичок, хоча, поглянь, ти вже в центрі, ого, відчуй, як хтось бере тебе під руку… І ви вже гасаєте по колу, ніби востаннє в житті.
***
Коло, круг, теорема Фалеса, вираження тригонометричних функцій через тангенс половинного аргумента… Дайте мені простір для творчості! Я не машина, я мрію, я живу!
Звучить як тост. Цок, цок, цок. Твій уже п’яненький друг починає дедалі смішніше жартувати.
***
Білі сорочечки. Маріїнський. Світлинкарка. Еліта нації. Рада. Чорні піджачки. Фотосесія. Офіційний з’їзд партії «Випускники-2020» оголошується відкритим. Оплески.
***
Земля крутиться навколо своєї осі. Ідеш вулицею. «Тече вода в синє море, та не витікає». Все у твоїх руках. Будь обережним, час швидко минає!
***
А ти файно виглядаєш, друже. Краватку вдіваєш, піджак накидаєш, сорочку прасуєш, туфлі взуваєш і штанів не забудь!
***
Сум, апатія, нудьга, може, нафіг Батьку, га?
***
Політичні переслідування, фальсифікції, тоталітаризм, репресії, культ особистості, садист. Наш північний сусід.
***
Вітаємо! Електронний кабінет вступника зареєстровано!
***
Жыве Беларусь!
***
Дочекався результатів ЗНО.
***
Мої кононівські поля… Привіт, село! Тут аж на два тижні я!
***
Пісня без слів, ніч без сну, усьому свій час — відпочинку й труду.
***
Дати, шаблони, терміни, портрети, правила, наголоси, формули напам’ять. Напруж свою короткочасну пам’ять.
***
ЗНО, ЗНО, ЗНО.
***
Перший день літа. Скоро закінчиться карантин.
Максим Жовтун, студент БП-1 “Політологія”
Моя розповідь про канікули, або про програму, яка дала збій…
Вам сподобалися літні канікули цього року? Подумайте і дайте відповідь собі чесно. Я теж запитала себе…
Сказати, що цьогорічне літо пройшло за дуже новим і невідомим для мене раніше сценарієм ─ не сказати нічого. Можу порівняти його з улюбленою программоюна смартфоні, якою користуєшся постійно, але раптом вона дає збій. Спочатку тимрієш про те, як будеш в ній працювати, з насолодою натискаєш тремтячими пальцями знайомий алгоритм запуску, а вона зрадницьки викидає тобі “ерор”. Що відчуєш у цей момент? Я відчула паніку.
Так сталося на початку цієї весни. Пам’ятаю свій останній шкільний урок, як ми йдемо додому на «двотижневий» карантин. А після цього в пам’яті спливає вже червень. Ти ніби чекаєш, коли знайомий додаток знову почне працювати і все буде як раніше, але цього не сталося. І ти, ковтаючи сльози, пристосовуєшся до нових реалій і йдеш далі.
Я не відчувала насолоди. Можна сказати, не відчувала взагалі нічого. Бо ж літо ─ це час, коли ти можеш відпочити від буденного, відволіктися від шкільної рутини. Мені потрібен був перезапуск як ніколи раніше, проте на нього навіть не було часу. Минав перший місяць канікул, інші діти відпочивали, подорожували, влаштовували вечірки та компанійські посиденьки. А я спостерігала за цим з вікна авто, їдучи не на відпочинок, як того хотілося, а до репетиторів і назад, додому. Мене поглинуло ЗНО. І хоч ми не знали, чи це буде звичне тестування, до якого нас готують всі 11 років школи, ми засвоїли головний урок — ти можеш сподіватися лише на себе. Бо ж всі учні розраховували на підтримку вчителів, на додаткові уроки і повторення всього пройденого матеріалу в класах, а цього не сталося. Це була справжня перевірка на міцність і витримку, бо якщо ти навчився самоконтролю, то брав себе в руки, закривав ноутбук з улюбленим серіалом, скидав виклик від найкращого друга і йшов готуватися, бо це потрібно тільки тобі, і ніяк не школі чи вчителям.
Після місяця вмовлянь себе щось вчити і повторювати, на нас одягнули маски, вручили конверти із запрошеннями і запихнули в давно забуті учнями класні кімнати. І хоч це все звучить взагалі не прикольно, я була рада. Чому? Ми не бачилися з однокласниками, класним керівником та і взагалі стільки людей не бачили всі ті місяці самоізоляції, навіть у чергах в «АТБ».
А потім я відчула блаженну насолоду (яку не подарує найсмачніше у світі «Баунті»), коли закрила двері в авдиторію, злилася з натовпом таких же щасливих людей, вийшла з темного закладу у світ, стягнула з обличчя маску, викинула нещасний 11-ий варіант подалі, і зрозуміла: дівчинко, ти склала все ЗНО. До речі, якщо хочете відчути себе максимально вільним — це крутий лайфхак, бо такої свободи я не відчувала останні 11 років точно.
Потім карантин послабили. Я почала зустрічатися з друзями, яких не бачила, здавалося, цілу вічність. Але такі омріяні зустрічі подарували лише додаткові сльози. Чому? Бо я ніколи не могла подумати, що люди ТАК змінюються за одне літо. Із десятка друзів, приятелів, знайомих залишилася одна подруга. Ось тут, замість того, щоб вставляти якийсь життєвий урок, просто хочу подякувати карантину за те, що «почистив» моє оточення і залишив поруч лише найдорожчих.
Далі — омріяний випускний вечір, якого, як ми думали, вже не буде. У комплекті до босоніжок і плаття купували стильну маску. Але це не завадило святу, адже такі бажані свідоцтва чекали всі випускники. Традиційно ми з колишніми однокласниками пообіцяли зустрічатися частіше, надсилати один одному запрошення на весілля та разом хрестити дітей, але очевидним є той факт, що окрім зустрічі випускників наші шляхи навряд чи будуть ще десь перетинатися.
І тут стало дійсно лячно… Як би тобі не набридло бачити кожного дня ті самі обличчя, слухати ті самі жарти і сидіти у «рідних» стінах школи, де вивчив уже кожну щілину, відпускати це все ніяк не хотілося. Бо ж далі — невідомість.
Саме на цьому моменті в моєму житті з’являється Могилянка. Хоча я мріяла вступити до неї ще з 8-го класу, все ж саме під час вступної кампанії остаточно зрозуміла, що це моє. Коли ти обираєш щось одне, дійсно своє (і відчуваєш це всіма вібраціями своєї душі), про інше навіть думати не хочеться. «Я МАЮ ТУДИ ВСТУПИТИ», — твердо сказала собі, і була впевнена, що так і буде, бо мрії мають здійснюватися, чи не так?
Оновлюючи кожного дня електронний кабінет, хвилюючись, заспокоюючи себе і рідних, я зрозуміла, що потрібно вчитися жити сьогоднішнім днем. Ми постійно шукаємо привід, щоб порадіти, чекаємо свят чи урочистих подій, тобто живемо майбутнім. Або ж картаємо себе за щось, тим самим постійно переносимось у минуле. Я, наприклад, не можу пробачити собі те, що не доклала достатньо зусиль, аби скласти ЗНО з історії на відмінно. Так, можливо у когось є проблеми серйозніші, але, камон, суть не в цьому. Я прагну донести те, що ми маємо жити ось тут, в моменті, бо саме цю секунду, яку ти переживаєш зараз, ти ніколи вже не проживеш. Коли я це зрозуміла, то ніби прокинулась…
Спливали останні тижні літа. Я почала виходити до подруги, яка познайомила мене з новою компанією. І тоді почалися вечірні посиденьки у вогнища, подорожі, ночівлі, яких мені так не вистачало. Нарешті можна було сміятися і плакати, жартувати, хвилюватися, безкінечно теревенити про те, як мрію вступити до Могилянки, чи як не подобається кінець книги «Часодії», чи як плакала від четвертого поспіль перегляду улюбленого фільму, і слухати їхні такі ж маленькі, але важливі історії… Все було таким незвичним, новим і в той же час знайомим.
Ніколи раніше я не відчувала такої впевненості, що роблю все правильно. Поруч зі мною рідні, які хвилюються за мене, підтримують у всьому, що подобається саме мені, і ладні на все, аби я була щаслива. Поруч — друзі, справжні, які розуміють, що я хочу, і не намагаються мене змінити. Я вдячна цим канікулам за те, що зробили мене сильнішою й мудрішою, що були саме такими незвичайними і неповторними, останніми в шкільному і першими в студентському житті (я дійсно зараз сказала це вголос?).
Якщо ваша улюблена мобільна програма сказала вам «бувай», ви відчуєте паніку, відчай, а далі що? Скоріш за все, після невдалих спроб повернути все на круги своя ви почнете шукати нове середовище для «існування», тобто нову програму. Так, ви будете помилятися, наступати на ті ж граблі, перебирати безліч варіантів, але зрештою знайдете те, що шукали. Вона буде абсолютно новою, незвичною, але такою ж крутою, а може й навіть краще. І тоді ви з усмішкою будете згадувати той «ерор» і ваш розпач….
Історію про цю програму-зрадницю можна порівняти з моїми цьогорічними канікулами. Спочатку я думала, що вони будуть веселими й безтурботними, як завжди, однак життя, доля, Всесвіт (називайте, як хочете) внесли свої корективи. І пандемія, карантин, затримане ЗНО, випускний в масках, безсонні ночі біля монітору з відкритою вкладкою «вступ НаУКМА» не зіпсували, а навпаки додали гострих і яскравих вражень про моє таке нетипове, але не менш цікаве літо 2020. Далі буде!
Крістіна Циганок, студентка БП-1 “Соціологія”
Малюю
Літо…Дайте вимовити ще раз, нехай ці чарівні звуки знов закарбуються на вустах легким шепотом, тихим, як ранок, ніжним, як перші промені сонця. Літо… Це слово несе в собі кохання. Почуття у кожній букві, теплі спогади, які хочеться вписати в товсту книгу з новенькою палітуркою, а на обкладинці зобразити саму любов.
А, може, уявімо себе художниками? Не так і складно це. Я от, наприклад, вже заплющую очі й бачу себе у міському парку в червоному береті та фартуху, заляпаному фарбами. Нехай з’явиться мольберт та полотно. Тоді візьму в руку палітру й торкнуся пензлем чистого простору тканини. Я ще не обрала кольору, лише повільно виводжу загадкові контури сухою щетиною. Згадую. Що б мені намалювати? Що є літо?
Спокій світанку та наївне щебетання горобців. Свіжа зелень природи на початку червня. Ранкова кава в пустій кухні, коли прохолода торкається щойно пробудженого тіла, а родичі ще мирно сопуть під ковдрою.
А, може, зобразити море? Його прозорі води, що стирають лінію горизонту та вільною течією вливаються в безкрайні небесні простори. О небо! Невже забула я про твою блакить? О ні, не можна! Я закохана! Мені потрібна акварель. Я фарбами писатиму оду твоїй красі. Виберу найгарніший рожевий, найніжніші відтінки коралового. Тоді вдасться знов побачити твої щоденні народження й вгасання.
Точно! Я намалюю Одесу. Місто богемної архітектури та вуличного життя. Місто свободи. Столицю пристрасті. Нехай білу порожнечу заповнять собою Одеський оперний та дворові коти, маленькі володарі сердець місцевих.
А, може, краще слід згадати вечори? Що здатне краще передати атмосферу літніх сутінок, як не тепло на душі від посиденьок з рідними, як не звуки струн гітари та запах багаття… І з пам’яті моєї знов виринає кожен момент з близькими, немов я вертаюсь в ті щасливі дні та переживаю наново емоцію за емоцією, видавану власним нутром, як голос серця.
Ну звісно, літом краще за все дивитися на зорі. Тоді сузір’я стають чіткими та яскравими. Ти їдеш з міста туди, де лише вони будуть твоєю компанією серед нічної тиші, і дивишся, дивишся… І загадкова далечінь пробуджує твою фантазію, змушує мріяти та загадувати бажання, коли одинока вогняна цятка в чорному небі втрачає рівновагу та скочується донизу.
Ах, спогади мої, спогади! Сповнюєте життям душу. Цікаво, яке літо на смак? Я досі відчуваю на губах пломбір, солодкий сік кавуна та стиглий м’якуш персиків. Хоч натюрморт малюй…
Проте я знаю. Тепер я точно знаю, що стане найліпшою картиною про моє літо. Нехай на полотні посміхатимуться до мене люди. Мої близькі. Друзі. Родина. Я дивитимуся в їх усміхнені обличчя і згадуватиму, згадуватиму, згадуватиму… Бо в очах їхніх — літо.
Опускаю пензель у фарбу. Пішов перший мазок. Малюю.
Анастасія Сизоненко, студентка БП-1 “ІПЗ”
Життя у селі
Літо цього року нагадує дитячий калейдоскоп, ніколи не знаєш, яка фігура випаде наступною. Сподіваючись на квітковій візерунок з червоного та зеленого, ми отримуємо хаотичний танок сірих гострих трикутників. Серед розваг у середньостатистичної людини: сон, смачна їжа та серіали. Якби не Viber, Zoom, Skype, Microsoft Team (потрібне підкреслити) та віртуальні зустрічі з друзями, то життя остаточно втратила б усілякі барви. Ще у березні ми з сім’єю планували захоплюючу подорож Грузією: похід у гори, погладшання від місцевої кухні, знайомство з колоритом… А вже у липні, склавши ЗНО, я поїхала у село, де провела два місяця, на свій лад повторивши усі заплановані заходи.
Життя у селі з першого погляду здається монотонним, важким. Але це позиція людини-екстраверта, тихий спокій села для якого здається болотно-вязкою мелонхолійністю, нежиттездатністью; роботу у землі, догляд за тваринами, хатні хлопоти — справою нудною, яка личить тільки літнім людям.
Для мене ж, село — це бабуся, ії довгі розповіді вечорами про молодість, про довгоязику сусідку, яка веде балачки проти іншої сусідки, про те, як курка дзьобнула занадто цікавого кота — Велосипеда.
Село для мене осередок миру, коли увесь світ завмирає, і у тебе вистачає часу робити безглузді речі, насолоджуючись кожним моментом. Мої батьки зросли майже у райському місці, у селах, відстань між якими менше 12 кілометрів, але по дорозі можна зустріти справжній дубовий гай, річку з широкими заводями, погорби та урочища. Я змочила ноги у кожній водоймі, висушила взмоклу шию на кожному згірку, і порвала улюбленіщі футболки у незліченній кількості буреломів та хащів.
Село — це також завжди праця. І лише від людини залежить, наскільки ціковою для неї буде робота. Можна обробляти город і скаржитись на спину, на бруд під нігтями, на пекуче сонце. А можна грати у робота, і під час виривання кожної травички виголошувати звук Біб-буб, а після закінчення грядки, чужим голосом промовляти: «Сектор А від шкідників звільненно». І знову до роботи. Кожен день у селі я починала свій ранок з годування птахів, а це час, коли працівники яечного цеху потребують у моїй настанові на плідну роботу.
Село — це коли у тебе є час знайти себе у нових речах, опанувати несподівані навички, та розкрити небачений потенціал. Цього літа я відчула, що таке працювати на будівництві, бути дояркою, приймати пологи у кішки та ловити комах у польоті так, щоб не зашкодити крильця. Усе навкруги налаштовує тебе на нові звершення : ранок, прохолода та помаранчевий світанок — чудові умови для занять йогою; спека, відсутність інтернету і регулярні фізичні навантаження стимулюють тебе до прочитання книг у зручній позі та прохолодному місці, а безкраї поля так і кличуть тебе пробігтися і торкнутись руками жовтого колосся ( Головне уникати кукурудзи, там, як ми знаємо з фільмів жахів, водяться чудовиська).
Село — це чудово, захоплююче,відверто, радісно, але взагалі не важливо які обставини навкруги і куди тебе закинуло життя. Головне залишатись позитивним, любити себе, життя, і все навкруги. Дома, на природі, у бабусі на кухні, у темній печері — усюди є маленькі дрібнички чи великі речі, що викличуть посмішку на вашому обличчі, бо навкруги літо, а ми молоді.
P.S. Шевченко. ( Мене зі школи привчили, що текст без згадки Шевченка дійсним не вважається)
Катерина Тельпіс, студентка БП-1 “Соціологія”
Моє літо у рідному місті
Київ — моє місто. Місто у якому я народилася,
живу і у якому провела чудовий час цим літом.
Чи зрозуміла я яке воно? Одним словом і не сказати:
Сучасне і неспинне, але водночас старовинне і загадкове.
Ранок…Тиша…Ще не зійшло сонце щоб розбудити сонне місто. Вже два тижні на цьому карантині я, тільки-но розплющивши очі, накидаю на плечі тепленьку в’язану кофтину та йду гуляти Києвом. Ось і сьогодні знову…Виходжу з дому. Холодно, але не зупиняюся, все одно йду.
І ось я тут…Завжди любила цю вулицю і люблю. Всі вулиці в Києві чарівні, але на Подолі мені подобається найбільше. Навколо будинки старовинні й загадкові. От-от із-за рогу того чи іншого вийде привид чи, принаймні, хтось з іншого часу. А навкруги нікого…І здається, що місто тільки моє. Вся ця неймовірна краса і кожен будинок, що ніби має свою таємницю. Сідаю на лавку, довго мовчу. Нічого й не потрібно говорити. Я розумію своє місто без слів, а воно розуміє мене. Дивлюсь в далечінь… Вулицями немов блукає сама Історія. Її сукня тихо шелестить зеленим листям перемовляючись з вітром.
Та ось, сходить сонце, першими промінчиками обережно торкаючись дахів будинків. А потім все сміливіше і сміливіше освітлює всю вулицю. Всі таємниці й привиди ховаються. Місто постає в нових барвах: яскраве, неповторне, сучасне. Люди починають виходити на вулицю. Сонце освітлює фасади багатоповерхівок і скляних офісів. Вже час повертатися, щоб не хвилювати батьків. Кидаю останній погляд на вулицю. Кожен промінчик сонця, кожен будинок усміхається і шепче: «Приходь ще…» І я так само тихо відповідаю: «Прийду».
Йду додому посміхаючись, моє місто завжди дарує мені радість. Зупиняюся біля свого будинку. В голові знову постає картина, чарівна й загадкова. І вже не розумію, чи справді там була, чи мені це наснилося.
Єлизавета Чернова, студентка БП-1 “ІПЗ”
Мій досвід — 0 років. Як отримати роботу, якщо ти студент?
З плином часу світ стає все більш вимогливим. Чи ти змінюєш професію, чи одразу після університету намагаєшся влаштуватися на роботу, — однаково до тебе прив’язане оце улюблене «немає досвіду». Здається, що всі з ним народжуються або десь його беруть, це тільки ти не знаєш місце розташування того джерела. Кожного разу репетуєш, нащо вже офіціанту бути досвідченим, а потім з горнятком кави і депресивним виразом обличчя гортаєш десятий за цей вечір сайт і вдивляєшся у шалені цифри відпрацьованих років, які звідкілясь ще взяти треба. Похмура картина, чи не так? Але, на жаль, знайома.
У більшості випадків компанії прагнуть неможливого, орієнтуючись на неправдивий образ «молодого і одразу досвідченого спеціаліста». Проте декілька варіантів як обдурити систему є.
Волонтерство, вакансії спеціально для студентів — вкладаєш купу свого часу, сил та нервів, але, насамкінець, все ж таки отримуєш омріяний досвід. Є величезна кількість телеграм-каналів, що допоможуть тобі знайти можливості. Лінки: https://t.me/tviyprostir , https://t.me/lobbyx , https://t.me/higherspro , https://t.me/turn_on_5 .
Онлайн-курси. У період карантину потрібні більш безпечні варіанти, для цього існують численні освітні платформи з онлайн-курсами, за які також можна отримати сертифікат, а потім додати до резюме. Не забувай, окрім Coursera є ще https://www.edx.org/ , https://prometheus.org.ua/ , https://en.khanacademy.org/ /
Фестивалі кар’єри. Попереджаючи твоє «знати б ще, що це таке», розповідаємо: декілька днів, топові компанії, комунікація, лекції, олімпіади, що можуть зарахуватися як перший етап співбесіди, розіграші, обговорення кейсів, прокачка hard skills. Загалом дуже привабливо і корисно. Загляни до могилянського https://t.me/bigcareerfest !
Не все так погано і вихід завжди є, правда ж? Тобі залишається тільки діяти.
Highers
