У ніч на Андрія. Спудейський вісник №29 (14.12.20)
Ніч, що нас змінила
▼
Ой, ходи!, Грицю, та й на вечорниці…
▼
Як допомогти українській мові в Cyberpunk 2077?
▼
Бунтуй, кохай, права не віддавай
▼
ALMA
Переднє слово
Тиждень за тижнем минає, сесія вже в розпалі. Спудейки та спудеї квапливо намагаються здолати всі ці реченці й рухатись ближче до зимових свят. Першим таким святом, як не дивно, стали Андріївські вечорниці. Спудейство просто не могло оминути цю віковічну українську традицію.
А на початку пропонуємо дорогим читачам і читачкам спогади могилянців про тяжку ніч 30 листопада 2013 року. Продовжуємо ділитись історіями про тих людей, що творили історію тоді й продовжують робити це зараз. Далі буде більше.
Також говоримо про тих, хто бореться за рівність і права. Так само в цьому випуску історія про створення першої збірки про могилянське студенство «ALMA».
Сьогодні редакція «Спудейського вісника» оголошує Конкурс різдвяних історій. Закликаємо могилянців ділитися своєю розповіддю про Різдво.
На останок бажаємо кожному терпіння та наснаги, адже дуже непростий рік добігає кінця, але його потрібно завершити з гідністю. Дбаймо про здоров’я, цінуймо одне одного й рухаємось далі.
Ніч, що нас змінила
Революція гідності за 7 років встигла обрости різними історіями, міфами та теоріями змов, а дещо ми почали забувати, бо час робить своє діло. Тому мені стало цікаво розпитати в учасників тих подій, як усе було, що вони відчували та які інсайти винесли з цього досвіду.
Герої цієї статті — випускники Могилянки, що жили, як і кожен з нас, своїм студентським життям, повним клопотів та радощів. А ще вони були одними з тих, кого силовики з кийками розігнали 30 листопада. Після цієї ночі у відповідь на побиття мирних мітингувальників на протести вийшли вже не декілька тисяч, а мільйони людей по всій країні.
Тому я спробував відтворити перебіг подій 30 листопада.
Дивні знаки. Початок.
“У них завдання було — швидко нас знести звідти”
Вадим Васильчук розповів, що в ту ніч почали складати сцену, з якої виступали під час мітингів. Частина людей сприйняла це як знак, що Майдан згортається і це кінець протестів. Вадим побачив дивну ситуацію: невідома вантажівка заїжджала на територію Майдану без жодних дозвільних документів. Поки він говорив з міліцією, щоб випустили вантажівку і вона поїхала звідти, з боку Інститутської, де стояло найменше мітингувальників, почали їхати автобуси. Він побачив через вікно людину в касці й масці і зрозумів, що це початок розгону. Чоловік почав закликати всіх до стели та готуватись до можливого штурму. Усі хлопці стали в зовнішнє коло, а дівчата були у внутрішньому.
“Таке враження було, що розгін робили такий максимально жорстокий для того, щоби максимально залякати і більше ніхто не прийшов. Тому це четверта ранку — коли людина максимально виснажена, найменша кількість людей [на протесті — ред.]”
Яструби налітають. Розгін і побиття.
Ілля Дробчак розповів, що його побили ще за 4–5 годин до розгону. Свій основний удар “Беркут” направив на Стелу, де зібралась більшість мітингувальників. Всім, хто не потрапив “під гарячу руку”, спецпризначенці дозволили вийти до Хрещатика. Подругу Іллі жорстоко побили. Він думав, що все вже закінчилось, але силовики знову вишикувались і напали на тих, хто залишився.
“Цей момент був, якщо чесно, найстрашнішим за весь час, адже я відчув себе якимось мирним жителем, який втікає від цілого римського легіону. «Легіонери» багато матюкались і кричали,що «переріжуть нас всіх як собак». Люди побігли переважно або в бік Бесарабки, або нагору, в бік Михайлівської і Софіївської площі.”
І все освітилось. Ранок після побиття.
Любов Галан повернулася з друзями після того, як там все “зачистив” спецпідрозділ “Беркут”. Вони бачили, як комунальники зривали плакати і топтались по цьому. Їм вдалось знайти у переході Ірину Коцюбинську (теж випускниця Могилянки), і хтось сказав іти до Михайлівської площі. Дуже невелика частина людей із внутрішніх військ дала можливість мітингувальникам утекти. Дівчина не вірила, що так швидко вийдуть на протест люди, але вже на ранок зібрався великий мітинг. Вона була вдячна їм за підтримку, а якісь чоловіки казали їй:
“Доця, ми прийшли, щоб захистити тебе”
Post scriptum
На жаль, складно вмістити в одну статтю усі події, емоції та атмосферу навіть однієї ночі, описані нашими випускниками. Кожен з них давав досить схожу відповідь на запитання про мотивацію виходити — жити вільними людьми у своїй, а не чужій, державі. А завершити цю статтю хочу словами Любові: “У моменти великої зневіри треба згадувати, що ми є одне в одного”. Тому й далі разом лупаймо сю скалу!
Ой, ходи!, Грицю, та й на вечорниці…
У народі говорили: «Зима прийшла і празничків привела». І дійсно: взимку ледь не кожного дня — свято. Однак з-поміж усіх «празників» день Андрія Первозваного (13 грудня) був одним з найочікуваніших і найвеселіших. Недарма подекуди його ще називали «великими вечорницями».
Андрій Первозваний (той самий, що пророчив бути місту Києву на семи пагорбах) — християнський святий. Але традиції все ще зберегли свій язичницький характер. Більше того — у наш час обряди набули рис диджиталізації. А на вечорницях, про які йтиметься, сполука «магічно-могилянський» набула надзвичайного, особливого змісту.
Розпал сесії та вільна годинка, яку можна витратити як хочеш. Здавалося б, ось він: приклад дотепної нісенітниці, так званого оксюморону, але ця п’ятниця показала, що це зовсім не художній засіб, а можлива реальність життя. Могилянка не була б Могилянкою, якби не взяла щось традиційне і, в умовах пандемії, не модернізувала. Тож увечері 11 грудня відбулися вечорниці від Білого простору, і, на мою думку, це те, що потрібно було кожному під кінець залікового тижня.
Традиційно, вечорниці (чи досвітки) — вечірні розваги, що відбувалися в осінньо-зимовий період. Там і розповідали казки та вірші, і слухали музику, і, безперечно, ворожили. Все це було й на досвітках від Білого простору. Особливо популярним стало ворожіння — воно приваблювало навіть тих, кому буцімто було не дуже цікаво. Комусь напророчили купу грошей і міцні дружні стосунки, а іншому — цілий гарем, з яким мають «зорі запалати».
«Коли дійшли до гадань — нічого не очікував. Тепер мучуся таємничими думками 😄»
— Антон Потєхін, ФГН-1.«Хотіла трохи розвіяти туман майбутнього — завітала на ворожіння. Передбачення мені сподобалися, і ворожка клас»
— Крючкова Катерина, ФГН-2.
Зрештою, навіть зустріч, на якій читали різні історії, перетворилася на пророкування майбутнього на основі поезії Юрія Іздрика. А хто ж не хоче дізнатися свою долю?
Окрім ворожіння, популярною також була «кімнатка» в Тімз, де можна було почитати й послухати вірші. Увімкнувши камери, повністю зосередившись на поезії, учасники зачакловано слухали та підтримували один одного теплими оплесками.
«Під час сесії немає часу, але я дуже люблю літературники. Тому коли побачила, що можна щось своє зачитати, то одразу захотіла до вас. До того ж, це для мене ритуал ініціації в щось магічно-могилянське, я дуже люблю відпочивати так. Тим паче, для мене сесія скінчилася»
— Грига Руслана, ФГН-1.«Було дуже цікаво: я послухала неймовірно талановиті вірші могилянців, побула на класному ворожінні. Дякую всім, хто організував вечорниці! Мій вечір справді став веселим і позитивним»
— Трейтяк Ольга, ФГН-2.
Окрему увагу варто приділити й афіші цієї події, адже в нескінченній стрічці інстаграму та при автоматично відточеній звичці «лайкаю-гортаю далі» створити щось, за що зачепиться око, дійсно складно. Проте, можу сміливо стверджувати, що у випадку афіші гулянь це вдалося. Могилянські вечорниці тісно пов’язані з етнічними українськими досвітками, тож і не дивно, що подія пов’язана із відомою піснею Марусі Чурай XVIII сторіччя — «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»
«Коли мені сказали, що вечорниці будуть переосмисленням традиційних українських вечорниць, і вони будуть пов’язані з історією про Гриця, я одразу ж уявила дівчину, яка тримає в руках трунок, і з нього йде зелена пара. Тобто тут у мене зіграла асоціація з усім нам відомою піснею про Гриця та Марусю»
— Маярчук-Диса Аліса, дизайнерка.
Особливістю цих вечорниць є… Ні, не те, шо вони в онлайні. Думаю, такий формат зустрічей в Зумі та Тімзі вже, на жаль, став звичним. Все ж, унікальною рисою є атмосфера. Так, хоч це і не живе спілкування, але те натхнення і мотивація, щастя та сміх нікуди не зникли.
«Ооох! Для мене цьогорічні вечорниці стали дечим водночас і тепло-ностальгійним, і сповненим легкої туги за докарантинними часами. Складно було не порівнювати їх із торішніми. Тим не менш, міркую, що в цім уявнім двобої в моїй голові не програв ніхто й ніхто не одержав перемоги, бо емоції, викликані дійством, майже ідентичні. Порівнювати онлайн й офлайн не надто доцільно, і най комусь і не полюбиться ідея з вечорницями в Тімз, усе одно думаю, що ми зреалізували її якнайкраще»
— Погорєлова Анна, організаторка.«Це два абсолютно різних досвіди. Минулого року нам достатньо було вимкнути світло в БП і повісити гірлянду, щоб уже створити атмосферу чогось таємничого (звісно, ми зробили набагато більше). Цього ж року треба було набагато більше помізкувати, як пробратись через недрі світової павутини й жахливих провайдерів, і дійти до чогось такого справжнього-домашнього-українського. Але ми зробили це, і це було добре!»
— Шевчук Катерина, організаторка.
Отже, незважаючи на сесію, гуляння в Тімз відбулися і всі охочі могли доєднатися. Як я вже згадувала на початку, це саме те, що треба було всім. Вам же знайоме це відчуття, коли заліки вже позаду, але іспити ще попереду? Коли ти настільки втомлений, що не можеш дихати? Чи коли здається, що відчуття апатії неможливо побороти? Ця зустріч допомогла трохи вирішити такі проблеми. Це було магічно, натхненно та тепло. Одним словом — фантастично!
«Мило, затишно і з нотками гумору, ставлю лайк і репост»
— Крючкова Катерина, ФГН-2
За довгі роки існування Спудейського Братства Андріївські вечорниці встигли стати їх візитівкою. У розпал сесії вечори під лампове звучання гітари та спів етнічних пісень стають чи не справжньою розрадою, збираючи юрми парубків та дівчат вже не одне століття. Здавалось би, цьогоріч усі темні сили зібралися, щоб залишити нас не тільки без зірки на головній ялинці країни, а й взагалі без свята. Але наша дописувачка Катерина Бєдіна була права: Могилянка не була б Могилянкою, аби не модернізувала б віковічний спадок, аби не вступила з гумором і піснями у бій.
Про особливості цьогорічних Андріївських вечорниць від СБ нам вдалося поспілкуватися з організаторками:
«Для мене головною в організації Андріївських вечорниць завжди була атмосфера. Загадковість, ламповість і веселощі — те, без чого не уявляю цього свята. Тому я трохи скептично ставилася до події в онлайн. Але як тільки зайшла на Discord Андріївських, зрозуміла, що атмосфера нікуди не ділася, навіть навпаки) Українська музичка на фоні, можливість переходити з кімнати “чіл” на “балкон”, а звідти у “ворожіння” повернули в часи, коли ми всі могли отак лампово тусити в “Смолоскипі”. Це була моя найатмосферніша онлайн-подія в Могилянці, на якій наразі найкраще вдалося відчути себе у цій спільноті. Усі організатори супер-пупер молодці, адже за такий короткий час змогли створити лампово-чіловий формат, завдяки якому це дійсно відчувалося як вечорниці, а не чергова конференція)»
Дідух Марія, голова СБ, ФЕН-2
Товариський захід із зоряними та щирими посмішками потребував злагодженої команди, шукав таланти й розради. Про свій перший досвід організації ділиться Тетяна:
«Коли ти робиш такий відповідальний крок, щоб реалізовувати подібні заходи, не будучи з людьми поряд фізично, а бачиш лише картинку чи чуєш тільки голос, котрий інколи навіть переривається — виклик! Але мені пощастило з командою, котра попіклувалася про неймовірну піар-кампанію в усіх можливих соцмережах, фотографія і відеозйомка, технічне забезпечення, щоб люди могли навіть крізь онлайн відчути цю атмосферу. Також допомогла підтримка від людей, котрі були поруч. Свято вдалось створити, і у битві з такими обмеженнями і онлайном ми — переможці! Тому що ми робили все, що тільки можна: ворожили, співали, грали, спілкувалися, ліпили та їли вареники, багато хто навіть вдягнув вишиванки! Єдине що, не кусали всім гуртом калиту, але на нас чекають зустрічі офлайн, тому все ще попереду!»
Варушичева Тетяна, організаторка Андріївських вечорниць 2020, ФГН — 2
Калити, правда, не вистачало… Але цьогоріч ми мали неабияку нагоду поворожити на картах Таро. Долучатися хлопцям до ворожінь суворо заборонено (комусь можуть випадково наворожити вагітність), але у вечір на Андрія парубки таки мали нагоду спробувати удачу:
«Дуже радий, що ми сьогодні мали нагоду так класно провести час разом.Вечорниці — це нові знайомства, захопливі розмови й несподівані ігри. А співи під живу музику — це взагалі агонь.Навіть пандемія не вкрала в нас атмосферу, яка щороку вражає сотні могилянців і надихає творити дива. Цьогорічні обставини не роз’єднали нас, а ще дужче згуртували. Це наштовхує на думку, що згодом все налагодиться! За рік — у «Смолоскипі»!»
Роман Ажнюк, ФСНСТ — 1
Цікавим відкриттям цьогорічних вечорниць стало їх проведення на Discord-платформі. За новими канонами техніки прадавні співи програвав бот, гучність якого можна було регулювати власноруч. Звук на фоні ставав хорошим доповненням, а не настирливим шумом:
«Чудова подія! Не дивлячись на онлайн, збереглася та атмосфера, ті приємні посиденьки. Були й ворожіння, й колядки, й співи українських пісень під гітарою. Неймовірно круті люди, з якими просто приємно провести час. Це дійсно чудова спільнота й чудовий захід! Хай живе братство!»
Микола Капшук, ФГН — 1
За традицією, в цей вечір і ніч хлопці робили різноманітні дрібні капості дівчатам. Але капості — це точно не про могилянців, на відміну від добрих традицій…
«Дуже тішуся, що ця подія цього року вистояла випробування карантином. Ще більше тішуся з того, що все вийшло майже як у живому «Смолоскипі» — можна було ходити по кімнатах, слухати та грати музику, і навіть відтворити деякі традиційні штуки, типу як залицяння хлопців заради пропуску до загальної вечері»
Любов Ширкіна, ФГН-4
«Дякую організаторам за неймовірну атмосферу: знайомі та незнайомі стали за вечір рідними і відкритими)) традиційні ворожіння та ігрища в онлайні були відкриттям та наповнили вечір казковістю та магічністю»
Дарина, ФЕН
Багато хто за цей вечір став друзями. Можливо серед них і є ті самі «суджені-ряжені». Можемо справді радіти, адже всі випробування пройдено успішно а щастя-долю таки наворожено!
Як допомогти українській мові в Cyberpunk 2077?
Це сталося. Після семи років розробки польська компанія CD Project RED випустила одну з найбільш очікуваних та масштабних відеоігор в історії — Cyberpunk 2077. Як відзначили цю подію в Україні? Окрім численних публічних та приватних обговорень, стрімів та проходжень на YouTube, оглядів чи статей у новинах, частина українських ґеймерів висловила своє обурення через те, що в грі немає української мови.
Ідея в української ігрової спільноти щодо того, щоб українізувати Cyberpunk 2077, з’явилася ще задовго до виходу гри, адже, як правило, всі закордонні ігри українізуються за ініціативою гравців, а не виробника, який майже завжди розцінює це як невигідну справу та просто додаткову мороку, адже українці грають російською. І коли багато пропозицій щодо локалізації іноземних ігор зазнають в Україні поразки, то в ситуації з польською CD Project RED був потенціал увінчатися успіхом, адже, наприклад, петицію з вимогою українізації Cyberpunk 2077 на сайті Change.org підписали вже понад 10 тисяч користувачів.
Звісно, на звукове озвучення такого великомасштабного проєкту, як Cyberpunk 2077, сподіватися навряд чи варто, однак текстовий переклад діалогів, інформаційних панелей та інтерфейсу гри цілком можна було б здійснити, тим паче, що в Україні є кілька організацій, які займаються текстовою локалізацією відеоігор та готові допомогти польській компанії у реалізації перекладу.
Однак є і ложка меду в цій… бочці дьогтю. В Україні вийшов офіційний українськомовний артбук “Світ гри Cyberpunk 2077” обсягом у 192 сторінки, який ви легко можете замовити в інтернеті. Хоча артбуки українською мовою зараз не є чимось рідкісним, і багато розробників відеоігор уже практикують подібний шлях підтримки українського ринку, тож не варто брати “Світ гри Cyberpunk 2077” за чисту монету.
Наразі Cyberpunk 2077 підтримує 18 мов, зокрема чеську, угорську, тайську та турецьку. Що можна зробити, аби 19 мовою стала українська? Насамперед підписати згадану вище петицію. Також, якщо ви володієте ліцензійним примірником відеогри, можете залишити на неї негативну рецензію, як це зробив, наприклад, блогер Ігор Анісімов, мотивуючи свій “дизлайк” не якістю самого продукту, а ігноруванням України як ринку, що потребує підтримки рідної мови.
Підтримайте українських ґеймерів та розкажіть про це друзям, і українська мова в Cyberpunk 2077 точно з’явиться раніше, ніж у 2077 році.
Бунтуй, кохай, права не віддавай!
2020 рік круто змінив темп нашого життя. Проте він приніс із собою не лише дистанційне навчання та роботу, розлуку з близькими під час карантину, тривогу і болючі втрати… За цей час українці опанували нові для себе інструменти для дистанційних занять, нові види дозвілля, а головне –усвідомили, що іноді для того, щоби стати героєм, варто просто залишатися вдома — і писати листи. Щорічно до Дня прав людини, що відзначається 10 грудня, правозахисна організація Amnesty International проводить кампанію Марафону написання листів на підтримку активістів зі всієї планети, які постраждали за свою мирну діяльність. Про цьогорічний онлайн-формат акції, її учасників та права людини в Україні розповідає Дзвенислава Щерба (Соціологія-4), волонтерка та активістка Amnesty International Ukraine.
З чого почалася твоя волонтерська діяльність?
Є офіційна версія і неофіційна (сміється). Якщо неофіційно, то все почалось із Майдану, оскільки ми із сім’єю активно підтримували ці протести, приносили їжу та одяг учасникам, приходили на віче. Я пам’ятаю, як мене відправили на олімпіаду з російської мови якраз 1 грудня, коли ми хотіли вийти на зібрання після побиття студентів (при тому, що російська в мене жахлива — просто нереальний акцент). Після цієї олімпіади ми з мамою їздили усім Києвом, шукаючи великий прапор України — їх просто ніде не було. Я йшла і думала: «Виявляється, можна боротися за свої права і не боятися». В моїй уяві були страшні картинки, що на Майдані нас запакує поліція, але, на щастя, все пройшло дуже мирно. Я дуже перейнялася цією темою, тому що мої друзі та знайомі були там, і коли Майдан скінчився, то зайнялася волонтерством для військових АТО: організовувала у своїй школі збір теплих речей на фронт, листів. Ходила по класах, агітувала за пожертви і дуже розчаровувалась, коли це виявлялось не потрібним нікому, крім мене. Потім відвідувала поранених військових у госпіталі з групою волонтерів і це теж сильно на мене вплинуло. Того року, коли я вступила до Могилянки, трапився скандал із Курінним і відбулась акція «Ні насильству в університеті!». Я була шокована, оскільки для мене Могилянка була символом прогресу. І справді, у виші я більше дізналася про гендерні студії, глибше опанувала тему прав жінок, почала ходити на феміністичні заходи. Першою була якась феміністична дискусія, яку започаткувала організація «Інсайт», — тоді я побачила, що можна говорити про такі речі відкрито з людьми, які думають так само, як і я. Це було досить незвично для консервативного середовища, в якому виросла.
Мій активізм в класичному розумінні почався в 2018 році, коли в Києві був Марш жінок і Amnesty International набирали колону. Я дуже боялася йти, тому що знала всі ці історії про напади праворадикалів, думала, що мене там обов’язково заб’ють. До того ж, тоді ще нічого не розповідала батькам про свій активізм, оскільки їхня реакція була трошки ворожою. Тим не менше, я все ж вийшла на Марш, і для мене він став великою подією: купа людей з плакатами, атмосфера, що дійсно надихає. Після цього вступила в Amnesty і почались інші зібрання: КиївПрайд, марафон написання листів…
Чому з’явилася KMAmnesty?
Ми з подругою, теж членкинею Amnesty, їздили в Брюссель, де відбувалась зустріч активістів та активісток з усієї зони ЄС. Нам розповіли, що в Європі при школах, коледжах та університетах існують молодіжні групи, що мають певну автономію щодо загального офісу та влаштовують якісь заходи на правозахисну тематику. Ми подумали, що в Україні такої практики немає, а в Могилянці багато активного студентства, тож вирішили, що саме час створити студентську ініціативну групу, що буде займатись правозахистом. Коли повернулися додому, то почали вивчати юридичні моменти щодо реєстрації, далі написали статут, подали заяву — і вже на ФрешФесті мали свою інфозону. Ми стали організовувати свої заходи, але далі прийшов ковід, тож довелося розгорнути діяльність онлайн, але головне, що серед нас є люди, які готові щось змінювати.
Якими є найактуальніші правові проблеми сучасної України?
Якщо говорити про ситуацію з правами людини в Україні, то можна витратити цілий день, тому що їх дуже-дуже багато. Напевно, перша — це українські політв’язні, які перебувають в Росії та на непідконтрольних територіях. Загалом, за нашими даними, в РФ перебуває 111 українців, а є ще території Донецької та Луганської областей, де відсутня будь-яка статистика. Це дуже гостра проблема, тому що про неї банально просто починають забувати і медіа не так активно освітлюють цю тему. Поки люди говорять про це, намагаються якось діяти, ситуацію можна покращити. Коли вже розголосу немає, то, як би сумно не було це визнавати, ситуацію майже втрачено.
Наступним варто згадати рівень ксенофобії у суспільстві і пов’язаного з ним ультраправого насильства. Коли відбуваються акції на ЛГБТ чи феміністичну тематику, то вони виглядають таким чином: стоїть кордон поліції, а за ним групка спортивних хлопчиків, які поводяться абсолютно неадекватно. Вони можуть лаятися, вони можуть оголошувати так зване «сафарі» на учасників по закінченню, люблять прориватися, кидатися яйцями. Пам’ятаю, коли була акція під «Гулівером», то в один момент, коли люди вже збиралися йти, полетіли петарди.
Також, напевно, це рівень гендерно зумовленого насильства і те, що система не так працює, як вона мала би працювати. В нас не ратифікована Стамбульська конвенція, а чиновники, які працюють із цією проблемою, не мають потрібної чутливості, тому від них можна інколи почути образливі стереотипи. Постраждалій можуть сказати, що вона сама винна у тому, що сталося. Мені розповідали реальну історію про те, як у шелтері для постраждалих співробітниці сказали жінці: «Чого в тебе некрасиві нігті? Ясно, що він тебе б’є».
Зрештою, це низький рівень усвідомлення своїх прав та прав людини теж. Також ковід приніс нам нові виклики, які стосуються закритих інституцій (в’язниць, інтернатів), оскільки загострилися проблеми з жорстоким ставленням всередині них. Про них мало хто говорить. Хоча є декілька профільних організацій, що займаються цією проблемою, але вона залишається майже невидимою — ніхто не цікавиться, що робиться там.
Міжнародна організація Freedom House щороку публікує рейтинг країн світу за рівнем дотримання громадянських і політичних свобод. 2016 року Україна була на 105-му місці з 210-ти, у березні 2020 — на 101-му. Як ти думаєш, чи справді відбувається покращення?
Я впевнена, що позитивні зміни є. Їх, можливо, не дуже видно, але все більше людей стають відкритими і толерантнішими. Дуже показовим прикладом є Марш рівності. 2015 року на КиївПрайді було дуже мало людей, яких жорстоко розігнали праворадикали, причому постраждав поліцейський і сталася бійка на Оболонській набережній. 2019 року на Марш вийшло майже 8 тисяч людей. Я брала участь у Прайді, що відбувся в Запоріжжі й пройшов максимально спокійно та класно. Вперше не довелося переживати на Марші рівності, який зазвичай виглядає як спецоперація: вдягаємо чорну кепку та якісь кросівки, що не шкода, беремо аптечку — ніколи не знаєш, чим скінчиться, бо ситуації бувають різними. Також ми бачимо, як різні медіа, соціально відповідальний бізнес підтримують подібні теми. Я писала курсову роботу про ЛГБТ-рух і аналізувала тексти ЗМІ. Коли була спроба провести Прайд 2012 року, його супроводжували неадекватні принизливі заголовки. Зараз такого вже немає. Відчувається певні зміни навіть з боку органів державної влади: так, існують програми для запобігання гендерно зумовленого насильства. Ясно, що ми не можемо говорити про те, що в нас все було погано й раптом стало чудово, живемо у вільній країні. На жаль, це такий процес, за який мусимо боротися, але ми все одно бачимо зміни навіть у суспільному ставленні. Наведу особистий приклад: моя мама має доволі консервативні погляди, але вже двічі вона виходила на Марш жінок у Києві. Мені здається, що ситуація змінюється, хоча є ще купа зовнішніх обставин, які пригальмовують її: збройний конфлікт на Сході, складна соціально-економічна ситуація…
Кого можуть підтримати могилянці під час цьогорічного марафону написання листів?
Власне, зараз і справді відбувається кампанія «Марафон написання листів» до Дня прав людини. Цьогоріч вона триватиме, здається, аж до січня в онлайн-форматі. Можна підписати петиції на сайті марафону, де є посилання на всі історії. Якщо говоримо про український кейс, то це Валерія Сікал — жінка-військова, яка першою заявила про сексуальні домагання з боку свого командира, і досі намагається добитися справедливості, тому що він подав на неї зустрічний позов про наклеп. Далі справу намагалися закрити, а Валерія все ще намагається притягнути його до відповідальності. Наступною є активістка із Саудівської Аравії на ім’я Насіма, яка боролася за права місцевих громадянок керувати автомобілем і вільно пересуватися без супроводу чоловіка. В деяких арабських країнах жінка досі не може самостійно вийти з дому й покинути межі країни — навіть існують спеціальні мобільні додатки, що дозволяють відслідковувати рух жінок чоловіками. Насіму за її виступи було ув’язнено, зараз із нею жорстоко поводяться, а ми збираємо підписи за те, щоб її було звільнено. Історія ще одного активіста, Ґуставо Ґатіко, дуже нагадала мені Майдан. Він родом з Чилі, учасник протестів, що були жорстоко придушені представниками поліції, під час чого Ґуставо втратив обидва ока. Зараз він намагається досягти справедливості для себе та інших поранених учасників і учасниць протестів. Студент із М’янми разом із друзями влаштував перформанс на антивоєнну тематику у країні, де досі при владі перебуває військова диктатура, за що його було ув’язнено та звинувачено у державній зраді. Також ми підтримуємо еко-активістку з Колумбії, Хані Сілву, яка перейшла дорогу великим корпораціям, що отримують прибуток від забруднення навколишнього середовища. Зараз вона переживає за своє життя, тому що були спроби її вбити, їй також постійно погрожують. Ще одна справа пов’язана з журналістом з Алжиру, який знімав протести, внаслідок чого його було дуже жорстоко побито поліцією та ув’язнено, що є грубим порушенням свободи слова. Згадаю також студентську групу зі Стамбула — активістів, що намагалися провести Марш рівності в своєму університеті, але були побиті поліцією, а тепер страждають від переслідувань саме за їхню позицію. Остання ситуація стосується африканських студентів, що намагалися допомогти іншим африканцям, яким на батьківщині загрожувала смертна кара чи ув’язнення, перебратися на безпечніше місце в Мальту. Зараз їм інкримінують торгівлю людьми, а ми збираємо листи на їхню підтримку, оскільки вони надавали допомогу та не робили нічого протизаконного.
Бліц
1. Київ чи Львів?
Львів!
2. Театр чи кіно?
Напевно, театр
3. Який твій улюблений колір веселки?
Зелений
4. Остання прочитана книжка?
«Заповіти», продовження роману «Оповідь служниці» Маргарет Етвуд
5. Три слова-асоціації з Могилянкою?
Друзі, класна кава, права людини
ALMA
Присвячується вдало зіграній шаховій партії.
Після чергової розмови з дозою кофеїну на кухні, я з’ясувала, що подруга, з якою я ділила на той момент 38 кв метрів жилої площі, має таку ж мрію як і я — видати книгу.
Спільне бажання видання книги поєднало спеціальність міжнародні відносини із фінансами, Волинь із Буковиною, Яну Мохончук та Олю Жук.
Січень 2020. Менше, ніж за місяць мені виповниться 19. Ми, першокурсниці, сидимо двоє о четвертій ранку на підлозі і вимальовуємо на папері наше майбутнє творіння. Кількість сторінок, розвороти, місця розташування фотографій та заголовків есе. Мрії треба ж візуалізувати, правда?
Це буде збірка есе. Збірка есе про що? Про те, що найближче нам, але водночас близьке й іншим. Що нас об’єднує? Що зробить відчуття “О, мені це знайомо!”?
Студентство.
Тема студентства — про все: “найкращі роки життя”, “перехідний етап у житті”, “золоті часи”, “суцільний стрес”, ціла купа найпам’ятніших “вперше” : перший залік, самостійно зварений суп, секс, філософський трактат, гуртожиток, заробіток, алкоголь без запивки. Ми поєднаємо до купи різні спеціальності, покоління, думки, види діяльності та досвід студентства.
Отож, ми розгорнули шахівницю і розпочали гру.
Етап перший. Створення форпосту.
Ми проговорюємо одна з одною, згодом із батьками, друзями, потім із експертними людьми ідею та мету проєкту. Прописуємо бюджет, комунікативну стратегію, цільову аудиторію збірки. Ночами вичитуємо інформацію на кшталт “Як надрукувати книгу з нуля”.
Тепер, розгортаючи книгу, я звертаю увагу на видавництво, друкарню, якість верстки, кількість тиражу, хто відповідальний за випуск і літературну редакцію. Проте, коли ми лише починали, нічого про це не знали.
Етап другий. Перекидання фігур на королівський фланг.
Я телефоную до Ярини Винницької, співзасновниці видавництва Terra Incognita, розповідаю їй про нариси ідеї, отримую від неї дозу натхнення та настанову “коли працюєте над проєктом, єдині люди, кому він треба — це ви, майте собі це на увазі.”
Ми пишемо листа Тарасу Лютому, письменнику та професору кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА, із простим запитанням “Чи буде це цікаво ще комусь, окрім нас?”. Отримуємо схвальну відповідь. Згодом, відвідуємо Владиславу Осьмак, керівницю КМЦ. Через два дні слухаємо думку Андрія Мелешевича. Чуємо багато застережень, ризиків, і, водночас, натхнення та підтримки.
Етап 3. Пішаковий штурм.
Авторами есеїв, які увійдуть до збірки будуть нинішні студенти та відомі випускники Могилянки. Ми влаштовуємо відбір студентських есе у збірку. Есе Ангеліни Грицей, Тетяни Тадай, Марії Петренко, Діми Жука, Лізи Меньшикової, Соломії Федорейко, Марії Вакулюк, Роми Стеблівського, Анни Краснікової, Ксюши Медріної, Катерини Володько і Світлани Довгань чують усі наші друзі. Вирішено. Вони будуть у нашій збірці.
Додаємо в збірку погляд “ззовні” — тож есе Тома Барретта, студента Оксфорду та, за сумісництвом Могилянки, завдяки програмі Erasmus+, тепер у нашій збірці.
Коли ми починаємо складати список випускників, чиї тексти хотіли б отримати, то утворюється враження, що світ тримається на випускниках Могилянки. Вони всюди!
Редактор видавництва «Темпора» Андрій Мартиненко — випускник Могилянки, засновниця пекарні March&Co, Софія Теребова, була засновницею КМАркету, письменник, майстер гострого слова, Остап Українець, шість років прожив на Трої. Геніальний Максим Яковлєв, завідувач кафедри міжнародних відносин; фотограф Ukraїner, Red Bull, UNOPS, Veteran Hub, Микита Завілінський; співвласник маркетингової агенції «Syntropy» Данило Голота; ілюстраторка Юлія Стахівська; засновниця платформи “Без оцінок” та моя фантастична викладачка української Анастасія Онатій; генеральний директор VolWest Group Роман Корсак — усі вони випускники НаУКМА. І усі їхні есе про студентство ми зібрали в ALMA.
Ми виявили, що ексміністерка фінансів Оксана Маркарова відписує не моментально, Ярославові Юрчишину, заступнику голови партії “Голос” не надто підходить наш дедлайн, Павло Чебурей відповість “Не дуже вийшло написати щось найцікавіше на 2.5 сторінки А4. Занадто великий шматок життя в мене зайняла Могилянка”, директорка промислової компанії КВОТА й викладачка НаУКМА, Ольга Мелих, розповість нам про могилянський гуртожиток у Ворзелі за місяць після дедлайну отримання текстів, а в Олексія Малицького, засновника бренду Sammy Icon, не достатньо часу, щоби сісти і писати есе, тому нам довелося записувати на диктофон його історії, а згодом формувати у текст. Проте їхні есе ми таки зібрали.
А потім з’являється Він. Наш Видавець. Ростислав Семків, автор книжки “Як писали класики”, доцент кафедри літературознавства, є директором видавництва “Смолоскип”, яке стає рідним домом для нашої збірки.
Етап 4 (майже фінальний). Пряма атака на короля.
Есе зібрані. Концепція, лого, колористика, тематика продумані. Ми знаходимо Лізу Братчик — творчиню, яка візуально здійснює наше бажання — наша дизайнерка обкладинки та усього контенту ALMA в соціальних мережах. Есе проходять найскрупульознішу фільтрацію редагування, коректури, верстки. Ми дбайливо відбираємо фото, які супроводжують есе у збірці.
ALMA — це люди. Завдяки спільноті за 10 днів ми зібрали 40 000 грн на видавництво збірки. Після першого грошового переказу з підписом «долучаюся до Альми ціною ранкової кави» і останнього переказу від друга, який підтримав видавництво ALMA із війни на Сході, ми зрозуміли, що це таке, — сила спільноти і відчуття всесвітньої вдячності.
Етап 5 (фінальний, але, сподіваємося, не кінцевий). Виграш. Видавництво.
Друкарня у місті Кам’янці-Подільському надрукувала перший тираж збірки про студентство ALMA — 500 примірників збірки. Закарбоване студентство, яке можна відчути тактильно і на папері, яке об’єднало усіх.
Ми це зробили.
Грудень 2020. Трохи більше, ніж за два місяці мені виповниться 20. Я тримаю у руках книгу, співупорядницею якої є я. Ми видали книгу. Ми видали книгу. Мрії треба ж здійснювати, правда?
Збірка про студентство ALMA вийшла у лімітованому тиражу — 500 примірників. Ціна книги — 250 грн. Замовити можна тут.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
