Школа «Спудейського Вісника». Спудейський вісник №7 (11.10.2023)
∘ Передслово
· Троєщина: все, про що ви не знали
∘ Пролог
∘ Що говорять про Троєщину могилянці?
∘ До того, як…
∘ Будівлі
∘ Відпочинок
∘ Головне знати, чого ти хочеш
∘ Транспорт
∘ Троєщина — різна
· Літературно-вінілове чаювання від «Білого простору»
· Могилянські стіни крізь століття: де вчаться студенти Академії
· Весільні традиції кримських татар
· Рука. Серце. Різець
· Що таке можливості, коли ти могилянець?
· Магія осені на сторінках та екрані!
∘ Фільми
∘ Книжки
Передслово
Останній дзвоник Школи «Спудейського Вісника» лунає, закликаючи всіх на випускний! Протягом двох тижнів «школярі» працювали в команді «Вісника»: брейнштормили, писали статті, планували події, спільнототворили й училися дизайнити. Частину роботи можете бачити вже сьогодні — у випуску, створеному протягом «Школи» й написаному пером її учасників. На вас чекають таємниці Троєщини, архітектурні особливості кампусу Могилянки, весільні традиції киримли, виставка в «Українському Домі» та багато іншого, тож читайте!
Троєщина: все, про що ви не знали
Пролог
Я вважаю, що потрібно руйнувати застарілий стереотип про те, що Троєщина — це кримінальний район, і туди треба переїжджати, коли «жизнь дала трєщіну». Це унікальна місцевість із цікавими людьми та особливими історіями.
Наталія Горда, екс-журналістка проєкту «Жителі Києва», волонтерка
Авторам цього лонґриду нерідко доводилося чути жарти, що Троєщина — це Київська область, не говорячи й про очевидні стереотипи про агресивну субкультуру району. Із цього й з’явилась ідея написати цей огляд. Ми не ставили за мету розвінчувати міфи про цей район, бо ж їх аж надто багато (а ще тому що нам щиро не хотілося забирати в Троєщини її містичний «клімат» і певну особливість, що вона має в порівнянні з іншими районами). Тож замість того, щоб переконати вас, що це звичайний район, пропонуємо відповідь на питання: Чи справді Троєщина така, як про неї говорять?
Що говорять про Троєщину могилянці?
Для спудеїв НаУКМА, які безпосередньо не живуть на Троєщині, головною пам’яткою району є гуртожиток.
«Там є гуртожиток…»
«Одразу згадую про гуртожиток. Темний, страшний район…»
«Немає метро… Ліс… Гуртожиток… Є SportLife… Є суд…»
Могилянці ж, які приїхали до Києва навчатися й поселилися в гуртожиток на Троєщині, першими починають знайомство з районом. Тож ми запитали студентів, що живуть у троєщинському гуртожитку вже більше ніж місяць, про їхнє враження від району:
Загалом наш район не найгірший, але інколи буває лячно ввечері. Не раз натрапляли на пʼяних чоловіків, які обовʼязково мають щось тобі сказати. Зручно, адже є магазини, супермаркети, зупинка й пошта недалеко. Із мінусів — важко добиратися будь-куди, адже займає багато часу дістатися до центру, а транспорт завжди переповнений.
Валерія, ФГН-1
Чесно кажучи, спочатку було страшно через поселення саме сюди, адже чула плітки, що це кримінальний район. Реальність виявилася іншою: надзвичайно дружня, тепла атмосфера, комфортні умови. Біля гуртожитку розташовано багато супермаркетів та побутових магазинів, що дуже зручно. Єдиний недолік — дорога до університету, що займає понад 40 хвилин.
Інна, ФГН-1
Занадто багато страшної забудови, яка мене дратує, і дуже мало нормальної зелені. Я з міста, де багато зелені, і це для мене дуже-дуже важко морально. Будинки стоять максимально хаотично. Але насправді тут все є, і я б не сказала, що чогось не вистачає. Навіть базарчик є.
Вікторія, ФГН-2
Щодо забудови: я також виріс у селі й ці «бетонні джунглі», також часом дратують.
Влад, ФГН-2
Основні нарікання на Троєщину — одноманітність будівель і проблеми з транспортом. Справді, цей район переважно не відрізняється новаторською архітектурою (до того ж частина будівельних проєктів призупинені досі). Чому так сталося й що цьому передувало — далі у статті.
До того, як…
Хати зі стріхами, колодязі та пасовиська. Такий вигляд Троєщина мала майже пів століття тому, коли розбудова лівого берега лише починалася. А от зараз Троєщину складно уявити без різнокольорових багатоповерхівок, лабіринтів поміж квартирними блоками та численних маршруток на виїзді.
На Троєщині в дорадянські часи розташовувались два села — Виґурівщина й Троєщина, які мали захищати Київ від нападів. Втім, ще за часів Брежнєва (орієнтовно середина 60-х років XX століття) планувалося об’єднати ці дві місцевості в один житловий масив, що й зробили ближче до середини 80-х років, оскільки свою захисну функцію селища втратили. У часи чорнобильської атомної катастрофи Троєщина стала для багатьох другим домом, адже сотні тисяч постраждалих переміщували сюди, аби убезпечити їх. Згодом було збудовано меморіал «Героям Чорнобиля», а компанія HBO випустила у 2019 році п’ятисерійну кінострічку Chernobyl, відзняту на Троєщині.
Зараз Троєщина — одна з найвідоміших місцевостей столиці на лівому березі, розташована в Деснянському районі Києва. Нижче наведений скріншот із Google Maps, щоб допомогти запам’ятати різницю між Троєщиною і Виґурівщиною (історичними місцевостями), «Вигурівщиною-Троєщиною» (назвою житлового масиву) і Деснянським районом, де це все розташовано.
Що б там не казали про дивну субкультуру району, у назвах троєщинських вулиць закарбовано багато визначних імен і подій. До того, як почалася декомунізація, більшість вулиць носили імена та прізвища російських культурних діячів: Марини Цветаєвої (зараз Олександри Екстер), Володимира Маяковського (зараз проспект Червоної Калини), Милославська, Беретті, Ніколаєва, Драйзера, Генерала Ватутіна, Сабурова. Це свідчить про намагання зовнішнього впливу на історію району, адже акультурація (вплив однієї культури на іншу, у цьому випадку — російської) цілком немотивована й була виправдана лише імперіалістичними намірами СРСР.
Будівлі
Троєщина — апогей радянської політики стосовно житла. СРСР намагався забезпечити житлом якомога більшу кількість людей задля комуністичного блага. Так на мапі й з’явилися мурашники з мільйонами квартир, які вдень спустошено очікують з роботи своїх господарів, а вночі майже синхронно сяють світлом від лампочок. Так Троєщину й стали вважати спальним районом: адже тут не знайдеться так багато торговельно-розважальних можливостей, як у центрі Києва. Тож кияни з Троєщини й досі переважно лише мешкають у цьому районі, а працювати й розважатися їздять до середмістя. Однак район влаштований так, що для побутового життя люди мають усе необхідне. Необхідність виїжджати із сектору рідко пов’язана з побутовими питаннями на кшталт бакалії, здоров’я чи термінової дрібної сервісної допомоги.
Відпочинок
Попри висловлену респондентами думку, Троєщина насправді має чим похизуватися, зокрема цікавими місцями. Втім, основна проблема в тому, що більшість про них не знає.
Незважаючи на велику концентрацію панельних будівель (у яких проживає за різними підрахунками від 300 тисяч мешканців), сучасна Троєщина щонайменше має численні парки й дбайливо ставиться до «зелених зон».
Частиною таких місць стали неочевидно використані наслідки забудови. Першочергово місцевість була болотистою і нестійкою для великих забудов, особливо для амбіцій радянських масштабів. Тож негайним викликом було осушення більшості території та збирання води локально, там, де вона не підмиватиме будівлі. Так район отримав свою систему каскадних озер, що перетікають одне в одне, перешкоджаючи застою води. Їхнє централізоване облагородження й перетворення в зоні відпочинку розпочалося відносно нещодавно, однак наразі вражає оновленнями. Втім, для більшості місцевих вихід до води давно вже був суботньою рутиною. Залежно від сили бажання для прогулянки можна обирати не лише одне з озер — місцевість також має вихід до Десни та її розлогих пляжів. Проте, щоб дістатися туди, потрібне бажання, яке сильніше за піщану дорогу й висоту заростів.
Більш конкретно можна вибирати залежно від запиту — відповідь, імовірно, знайдеться:
Культурний розвиток? — Бібліотека на Архітектора Ніколаєва нещодавно оновилася.
Щось більш сучасне? — кіностудія FILM.UA Group радо проведуть вам екскурсію.
Шопінг? — ТРЦ «РайON».
Чи просто хочеться в кіно, але бракує грошей? — кінотеатр «Флоренція» — квитки вдвічі дешевші за середню вартість.
Раптова потреба зміцнити свій національний дух? — алея «Добробатів».
Головне знати, чого ти хочеш
Аби довести те, що Троєщина не така нудна, як здається, ми перевірили наші поради на частині опитаних студентів. Вони радо погодились на пізнавальну прогулянку невідомими їм місцями. Намагалися дібрати ті, що змінили б їхнє ставлення до Троєщини.
Дуже припав до душі ліс та «набережна» біля озера. Вони ніби шматочок дому посеред Троєщини. Також окремо хотіла б згадати кафе в стилі «Гаррі Поттера». Попри те, що кава була не найсмачнішою, атмосфера закладу змогла повернути в безтурботне дитинство. Обов’язково ще сходимо в ліс — після тяжких робочих днів це саме те, що потрібно. Загалом виявилось, що «Троя» — не такі вже й бетонні джунглі, як можна було б подумати.
Вікторія, ФГН-2
Для мене відкриттям було те, що лісом, що за озерами, можна ходити. До того вважав це місце просто якимось хащами. Безумовно приємно мати таку лісову зону, поки ми тут. Точніше знати про неї. Загальна думка змінилась, принаймні тому, що я побачив ліс. Тут є затишні місця. Безумовно, забудови ніхто нікуди не прибере, і парків насадити також важкувато.
Влад, ФГН-2
Транспорт
Комбінації цифр «114», «101», «192» для багатьох постійних мешканців Троєщини дещо символічні. Цими номерами представлені, мабуть, найпопулярніші маршрути, якими кияни можуть дістатися з Троєщини до найближчого метро. Цікавий факт: мрії, плани та проєкти, пов’язані з троєщинським метро тягнуться ще з 1980-х років (із моменту появи самого району), адже це однозначно розвантажило б затори громадського транспорту на виїзді з житлового масиву. Проте в 2023 році дива не сталося: ви досі не зможете потрапити на Троєщину лише за допомогою метро.
Троєщина — різна
Троєщина — це не лише про «непрохідні бетонні джунглі». Це про людей, які наповнюють цей район історіями, емоціями й життям.
Літературно-вінілове чаювання від «Білого простору»
Осінь. Кінець вересня. Ідеальний час для поезії, чаювання та прослуховування гарної музики на вініловому програвачі.
Саме тому «Білий простір», користуючись моментом, об’єднав усі ці компоненти в одну яскраву атмосферну подію.
Це був перший захід від «Білого простору» вже в новому навчальному році, тож, відчуваючи відповідальність, координаторки серйозно поставилися до організації чаювання, яке суттєво відрізнялося від приготувань до попередніх літературних вечорів.
Підготовка дійсно була непростою. Через обрану тематику ми мали не тільки облаштувати сам Білий простір у відповідній атмосфері, а ще й знайти програвач і вінілові платівки. На щастя, знайшлися люди, які нам допомогли, зокрема й учасники, які приходили зі своїми платівками.
Софія Надточій, ФГН-2, координаторка креативного відділу «Білого простору»
Прийшло багато людей із різних спеціальностей, але найбільше було першокурсників, які чи не вперше долучилися до такої події. Після спільного прослуховування поезії вони мали гарну можливість влитись у спільноту та знайти нові знайомства в приємній атмосфері.
Розпочався захід із заздалегідь підготовлених невеличких виступів: віршів від координаторок, співів, гри на гітарі та фортепіано. У такий спосіб команда «Білого простору» хотіла розігріти авдиторію, щоб присутні почувалися вільніше і їм було легше ділитися своєю творчістю. І це подіяло!
Відверто кажучи, приємну атмосферу всі відчули щойно зайшли до Білого простору, а ця заготовлена частина остаточно занурила насу потрібний настрій і була гарним вступом до всієї події. Особливо мені сподобалися співи й гра на фортепіано.
Софія Скороходова, ФГН-1
Надихнувшись приємною атмосферою, учасники почали охоче ділитися частинкою себе не тільки поетично, а й крізь прозу та музику. Вечір починався яскраво, усі натхненно слухали творчість інших, і все більше й більше людей хотіли вийти «до мікрофона».
Однак, на жаль, за 20 хвилин після початку події пролунав сигнал повітряної тривоги. Оскільки під час ракетної небезпеки не можна було перебувати в Білому просторі, присутні були змушені спуститися в укриття. Найбільше були стурбовані координаторки заходу, які витратили дуже багато зусиль, часу та ресурсів на облаштування локації.
А втім, усі із захопленням чекали на продовження події. Тож, змінивши попередню локацію на ПідWall, учасники зручно облаштувалися на стільцях та продовжили цей атмосферний вечір.
Хоч місце проведення змінилось, але залученість і бажання ділитися своєю поезією в присутніх нікуди не зникли. На диво, усі перенесли теплу й приємну атмосферу з Білого Простору в необлаштований заздалегідь ПідWall.
Завершувати літературну частину заходу довелося в укритті, але згодом пролунав відбій повітряної тривоги, й усі з радістю повернулись у Білий простір. Так і почались чаювання й танці під музику з платівок.
Це була найприємніша частина події! Усі поділились одне з одним своєю творчістю, добре познайомившись у такий спосіб, тому ніхто не соромився. Кожен робив те, що йому було ближче до душі. Хтось обговорював свої емоції та враження від вечора зі своїми новими знайомими за смаколиками та чашкою чаю, хтось насолоджувався приємною музикою, але всі дякували координаторкам за проведену подію й запитували, коли буде наступна.
Попри непередбачувані моменти, які внесла свої корективи в проведення заходу, координаторки задоволені тим, як минула подія і які враження вона викликала в усіх, хто долучився.
Я дійсно дуже задоволена результатом, оскільки, по-перше, нам вдалося зібрати гроші, які ми надіслали на «Взаємодопомогу від НаУКМА». По-друге, це вийшов справді просто фантастичний захід, на якому ми отримали багато фідбеку, тепла й ініціативи від учасників.
Олександра Пшенична, ФПвН-2, координаторка «Білого простору»
Могилянські стіни крізь століття: де вчаться студенти Академії
Історія будь-якого студента починається з дослідження кампусу його alma mater: передусім із пізнання історії корпусів і будівель, у яких ми щодня збираємось на лекції та семінари. Які ж таємниці приховують стіни одного з найдавніших університетів України? Дізнаєтесь у цій статті!
Почнімо нашу подорож із найбільшого корпусу, який став справжньою візитівкою НаУКМА. У нього, до речі, є кілька назв: третій, циркульний, або ж конвірський. У 50-х роках XVIII століття на фундаменті головного входу до Братського монастиря постала двоярусна мурована дзвіниця за проєктом архітектора Степана Ковніра. Згодом як дзвіниця вона перестала існувати, а наприкінці ХІХ століття на її місці звели перший поверх нової будівлі, де тепер розташовувалися одноярусні торгові ряди. За п’ять років було добудовано другий поверх, а відтак і третій. На жаль, у радянські часи в циркульному корпусі розміщувалося Київське вище військово-морське політичне училище.
Контрактова площа є «домівкою» для ще одного могилянського осередку — першого або нового академічного корпусу. Саме звідси можливо потрапити на перший плац, де є змога відпочити від швидкого київського ритму. А ще — дістатись до бібліотеки Антоновичів.
Своїм існуванням перший корпус завдячує відомому архітектору Андрію Меленському, який спорудив його для Київської духовної академії. Протягом ста років у цій будівлі розташовувалися й навчальні авдиторії, і гуртожиток для студентів, і квартири для викладачів. У середині ХІХ століття на фронтоні (прим. верхня частина фасаду будинку, портика, колонади тощо у вигляді трикутної площини, обмеженої з боків двосхилим дахом і обрамленої біля основи карнизом), зверненому до Богоявленського собору, було створено рельєфне зображення Біблії. За часів військово-морського училища це зображення замінили на мозаїчну композицію з якорем та написами «Учиться, учиться, учиться» і «Партия — ум, честь и совесть народа». Цікавим є те, що при відновленні Києво-Могилянської академії ці написи не прибрали, а залишили як пересторогу для наступних поколінь (у 2022 році мозаїку все-таки прибрали, про це «Вісник» писав тут — прим. гол. ред.).
Яскраву згадку про себе має п’ятий корпус НаУКМА (вул. Волоська, 8/5). Зараз тут знаходиться докторська школа імені родини Юхименків, відділ міжнародного співробітництва, а також кафедра історії. Зі згадок сучасників тут розташовувався академічний дім, що був закріплений за Київською духовною академією. У 1919 тут відбулося одне із засідань Української академії наук. Справа в тім, що на третьому поверсі академічного дому мешкав відомий український історик та очільник історично-філологічного відділу УАН — Микола Петров. Причиною зібрання було обрання голови катедри української археології, проте Микола Іванович цього дня нездужав, отже було вирішено провести засідання у нього вдома. Через це у фондах рукописних документів Національного музею історії України зберігається повідомлення УАН про обрання Миколи Біляшівського академіком на засіданні, проведеному 2 червня 1919 року на квартирі Миколи Петрова за адресою Волоська, 8/5!
Не менш цікаву історію бережуть стіни восьмого й дев’ятого корпусів. Восьмий корпус (вул. Григорія Сковороди, 14) занесений до переліку об’єктів культурної спадщини Подільського району міста Києва. Цей будинок, зведений у 1885 році, був лікарняним флігелем (прим. бічна прибудова до головної споруди) чоловічого Києво-Подільського Духовного училища. Найзатишніша могилянська будівля, з якої під час пар можна спостергіати за Дніпром — дев’ятий корпус (вул. Набережно-Хрещатицька, 27). Його назва — «Бурса». Адже в 1778 він будувався за кресленнями випускника Києво-Могилянської академії Іваном Григоровичем-Барським як гуртожиток (тобто бурса) для бідних студентів Київської духовної академії. А після великої пожежі на Подолі 1811 року за проєктом уже відомого нам Андрія Меленського бурса була перебудована у двоповерхову будівлю з класичними елементами. На початку ХІХ століття тут розташовувалась духовна семінарія, а з 1832 — Києво-Подільське духовне повітове училище. Крім того, тут проживав відомий поет та перекладач Петро Гулак-Артемовський. Зараз у дев’ятому корпусі функціює правнича клініка та підготовче відділення НаУКМА.
Розповідаючи про архітектурні пам’ятки НаУКМА, не можна не згадати про Староакадемічний корпус. На жаль, наразі заняття в ньому не проводяться з огляду на реставрацію. Корпус був побудований на початку XVIII століття за ініціативи випускника Києво-Могилянської академії та гетьмана Івана Мазепи. Саме тому цей корпус часто називають «Мазепинським». Цікава ця споруда тим, що на теренах України Староакадемічний корпус є першою будівлею, зведеною спеціально для освітнього закладу. Сподіваємося, що реставрацію скоро буде завершено, й усі студенти Могилянки зможуть навчатися в будівлі, де здобували знання Григорій Сковорода, Артемій Ведель та Іван Нечуй-Левицький.
Весільні традиції кримських татар
Осіннє сонечко вже сідало за обрій могутніх скелястих гір. Його проміння ніжно проходило крізь листя виноградників, заливаючи золотистим світлом невеличку хатинку, що розташовувалась у селі неподалік мальовничого Aqmescit, яке тепер прозвали Сімферополь. Ця хатинка бачила все: криваву депортацію її господарів, потім — повернення вже їхніх дітей, окупацію, русифікацію, «спєцапєрацию»… Втім не вгасала віра в те, що скоро знову поряд із золотистою тамгою на синьому тлі майорітиме український прапор.
Такий піднесений настрій у цьому домі панував уже декілька днів, адже саме в цей час проходила підготовка до чи не найважливішої події в житті закоханих — весілля.
Традиційно поєднання двох закоханих сердець у культурі киримли — це ціла низка обрядів та ритуалів, що тривали не один день. Передвесільний період — це одна з небагатьох речей, яка вдало зберегла свою автентичність. Спочатку наречений у супроводі батьків або близьких родичів відвідує будинок своєї обраниці та просить разлик, тобто згоду її батьків. Якщо вони не заперечують — весіллю бути! Наступним етапом є заручини, або сьоз кєзим; далі відбувається агир нішан. Це остаточний договір між сватами, що здебільшого відбувається за два тижні до весілля. Декілька представників сторони нареченого приїжджають до нареченої з гостинцями для неї та її рідних, а батьки дівчини, зі свого боку, теж готують подарунки. Зазвичай це коштовності або одяг. Саме такі моменти заслуговують найбільше уваги в кримськотатарських сім’ях. Тепер закохані офіційно вважаються парою.
Один з найкрасивіших та найбільш трепетних передвесільних обрядів — к’ина гєджєси, або ж «ніч хни». Інакшими словами — дівич-вечір. Саме цей чарівний час наречена проводить у колі найрідніших людей, зокрема сестер та найближчих подруг. Дівчата протягом усієї ночі співають пісні, куштують національні солодощі та розглядають придане. Кульмінаційний момент — нанесення хни на руки молодої. Традиційно скупченням енергії вважався центр долоні, тож хну наносили саме туди, а потімалі прикрашали кінчики пальців. Як символ подальшого добробуту, сім’ї дівчині давали золоту монету. Сучасні кримські татарки вважають, що чим більше малюнків на руках нареченої, тим щасливішим буде сімейне життя.
Фінальний етапом було одягання нареченої в традиційну сукню. А тим гостям весілля, хто бажає якнайшвидшого заміжжя, заведено розмальовувати руки залишками хни. Вечір к’ина гєджєси символізує прощання дівчини з рідним куточком та її батьками, водночас знаменуючи початок нового етапу.
Перенесімося в будинок нареченого. А тут якраз починається траш гєджєси. До майбутнього чоловіка сходяться його найближчі друзі та брати, накривається стіл, а також влаштовуються гуляння з іграми й танцями. Обов’язково має прийти барбер: приведення до ладу зачіски хлопця, ще й під традиційну музику, має назву траш аваси. Ця подія була також досить довготривалою, тож кожен із закоханих проводив цей вечір по-своєму.
Сьогодні віра займає провідне місце в житті киримли. Кримські татари споконвіку сповідують іслам, тому нікях — найважливіший крок поєднання сердець у всіх мусульманських парах. Мулла в присутності свідків пов’язує молодих узами шлюбу згідно із законами шаріату. Спочатку він тричі запитує згоду нареченої на заміжжя, називаючи ім’я нареченого та його батька. Відповідно до традицій киримли запитувати три рази не є необхідністю, проте цей звичай глибоко вкорінений у мусульманських суспільствах, адже він підкреслює честь та скромність дівчини. Отож, вона дає згоду лише втретє. Опісля мулла питає про згоду нареченого, називаючи ім’я молодої та її батька лише один раз. Отримуючи позитивну відповідь з обох сторін мулла нарешті оголошує одруження. Шлюб укладено на небесах. Дружина цілує руку свого чоловіка, а той, своєю чергою робить перший, заздалегідь обговорений подарунок, так званий махр. У цьому процесі також бере участь мулла, який запитує дівчину про її, зазвичай матеріальне, побажання.Це можуть бути прикраси, побутова техніка, подорож тощо. Недотримання слова нареченим вважається гріхом.
Молоді виходять з мечеті й прямують до державних установ, щоб тепер уже юридично засвідчити свій шлюб. Із цього моменту починаються гуляння, які триватимуть декілька днів. Спершу в будинку дівчини, далі — у будинку хлопця.
На початку першого дня чоловік і свати (к’удалар) приїжджають до будинку своєї дружини. Перед тим, як увійти до кімнати нареченої, він проходить ряд жартівливих випробувань, після яких відбувається викуп. Саме тут кримськотатарські традиції корелюють із українськими. Гостям подають каву, солодощі та варення з різними смаками. Воно символізує солодке життя, тому його повинен спробувати кожен гість. Уже за декілька хвилин лунає традиційна музика, під яку наречені виходять до столу.
Після виходу молодої пари звучить уже інша пісня, а отже можна сідати за стіл безпосередньо гостям. Кримськотатарські сім’ї завжди були великими та дружніми, тому кількість запрошених зазвичай варіює від 100 до 300 осіб. Весілля триває декілька годин у супроводі живої музики. Тут реалізовується старовинна традиція дарувати, або ж, як кажуть у народі, «ліпити» гроші в ході танцю. Це своєрідна фінансова підтримка молодій сім’ї та їх батькам.
Найвідповідальніший день підходить до завершення, проте в кримськотатарській культурі є ще одна традиція. Це трепетний танець, який власне є символом киримли, — хайтарма. Він зародився на теренах Криму, не був забутий у часи депортації і знову повернувся сюди. У цей момент буде найдоречнішим відтворити звичай задаровування грошима.
Хлопець проводить дівчину до її дому, вони прощаються, але лише до завтра. На світанку наступного дня закохані зустрічаються в батьківському будинку нареченої. Веселий та водночас сумний момент — прощання з батьками та рідними. Батько молодої зав’язує доньці червоний пояс, що знаменує його готовність віддати свою доньку тепер уже чоловікові та його сім’ї. Дорогою до нового дому всі гуляють та фотографуються.
Попереду нареченої в будинок батьків хлопця спершу входить хлопчик, несучи в руках Священний Коран, а вже на наступному кроці свекруха викуповує в нього книгу. Лише після викупу наречена та свати проходять до будинку. Тепер знову готують каву та пригощають варенням — так починається другий день весілля, який мине за тим самим сценарієм.
Коли ж на годиннику вже за північ, сватів (к’удалар) проводжають, а молоді входять до будинку та залишаються наодинці. Наступного ранку свекруха дарує новоспеченій доньці дорогоцінну прикрасу, а завершує свято ритуал кєлін к’авеси: молода господиня варить каву гостям чоловіка та батькам.
Кримськотатарське весілля це не про низку звичаїв, яким багато років. Це про вірність своїм предкам, відлуння їхніх голосів у свідомості та глибоку відданість рідній землі. Саме це єднає нас та робить сильнішими. Адже скільки б разів нашу культуру не намагались знищити — ми відроджуємося на зло всім ворогам!
Рука. Серце. Різець
Останнім часом про простори, межі та кордони здебільшого говорять саме в особистому сенсі: власний простір, персональні межі та приватні кордони. Однак дедалі частіше ми згадуємо ці слова, коли йдеться про війну.
Люди починають цінувати те, що мали, лише після того, як це втратили. Після того, як простори заливаються кров’ю, межі розривають на шмаття, а кордони — перерізають, немов червону путівну нитку. Можливо, це й справді так, і ми тільки зараз усвідомили важливість втраченого. А можливо — ні. Ці та інші питання досліджують 40 митців у своїх роботах на новій виставці в Українському домі «Простори. Межі. Кордони».
Цей проєкт — велика масштабна інсталяція рефлексій на воєнну реальність нині. Яке місце ми, наші емоції та спогади займають у ній, та що робити з усіма уламками, на які розбилися життя українців.
Для мене саме ця виставка є важлива тим, що це не персональна виставка одного скульптора, які раніше були в «Українському Домі». Це виставка, у якій поєднані різні митці різних поколінь навколо однієї теми. Що таке простори? Що таке межі? Які сьогодні є кордони?
Катерина Цигикало, кураторка виставки
Уся експозиція поділяється на 6 блоків, кожен із яких занурює в свою проблематику. Перше, із чим стикаєшся, заходячи в галерею — це величезна металева конструкція та дрони навколо неї. На фоні масивних стін Українського Дому ця інсталяція здається більшою, ніж вона є. А назва цього блоку, «Вимір реальності», підсилює враження побаченого. Ця станція в подорожі виставкою «Простори. Межі. Кордони» розповідає про наше сьогодення, водночас відсилаючи нас назад, говорячи про те, що відбувалося вчора й що відбувалося рік тому. І насправді інсталяція не дивує. Це наш світ, який «об’єднує одна наскрізна ідея — боротьба за свободу».
«Удар серця — удар киянки» — такий рядок Миколи Кривенка невпинно повторюється на стіні блоку «Самотні світи». Вірш «Мозок — сигнал глибини занурень», що містить цю фразу, добре описує контекст зали, де відчуваєш, як кожен виріб є окремим ударом — мазки фарби, розкладушки, застелені тканиною, або ж чудернацькі статуетки. Самотні світи, що сплітаються в одне єдине творіння. Самотність, що стає джерелом безмежної творчості.
Наступною залою є «Збираючі уламки» — тут ідеться про рефлексію тих самих почуттів та емоцій, що залишає по собі війна. У всіх експозиціях зали присутній дух боротьби, про який говорилося вище — із внутрішніми демонами, обставинами, собою та життям. Як і в «Щось про мертвого птаха» Поліни Щербіни, так і в роботах Володимира Семкова «Надія» та «Де Душа?» — концентричні кола дерева; випалені руки жінки, що тягнуться догори; розірване серце людського тіла.
Як ви для себе транслюєте назву «Простори. Межі. Кордони»?
Як на мене, ця назва дуже скульптурна. Простір — це те, з чим працює скульптура. Межі — це те, що формує скульптура. А кордони — це те, чим може скульптура оперувати. Як у фігуральному сенсі, так і в смисловому.
Володимир Семків, учасник виставки
Між цими двома залами розташовуються ще декілька експозицій, зокрема й скульптура «Вбите життя» Юлія Синькевича, створена ще в 1965 році. Одразу стає зрозуміло — цінність після великої втрати може усвідомлюватися не один, не два й не три роки. Іноді це займає десятиліття, часом навіть більше. Невідомо, скільки часу піде на це в нашому випадку. Однак інші три блоки виставки «Простори. Межі. Кордони» таки намагаються відрефлексувати це питання.
Скульптури «Вбите життя» та «Розстріляна» Юлія Синькевича є найстарішими роботами на цій виставці. Вони звучать надзвичайно потужно в сучасному контексті. І вони нас поєднують з художниками-шістдесятниками, які боролися за свою свободу.
Катерина Цигикало, кураторка виставки
На другому поверсі спочатку чуєш музику, потім звертаєш увагу на неочікувано великі масштаби інсталяції, а згодом повертаєш праворуч. «Відбитки пам’яті» розташований у темній конференц-залі Українського Дому. Ніби навмисно, темрява занурює в українську колективну пам’ять — наповнену емоціями, які почасти важко осмислити та прийняти. Найбільшою скульптурою є робота Даниїла Ровенчина «Крізь втрату» — величезні підвішені людські тіла без рук. Одне з полімеру, друге з металу. Обидва відбивають тіні, що ніби доповнюють картину, водночас вводячи в оману. Ось як описує свою роботу сам Даниїл Ровенчин:
Твір «Крізь втрату» — це рефлексія процесу переживання й переосмислення життєвого руху, який призводить до втрат, потрясінь. І осмислення, і прийняття минулого, яке залишає глибокі, болючі сліди; воно наділяє новими якостями, змінює нас.
«На межі» займає, напевно, найбільше простору цієї виставки. Можливо, через великий розмір самих інсталяцій, а може — через багаторівневість кожної з них. Певний емоційний та історичний марафон, який проходиш разом зі зміною експозицій.
Спочатку проєкт Василини Буряник «Червона лінія», що створювався з поліестерних шарів в декілька етапів. Потім — робота від Вероніки Чередниченко під назвою «ХБК». Це тканина з Херсонського бавовняного комбінату, у який минулого року влучила російська ракета.
«Вісники» Костяни Зоркіного спонукає читати про їхній сенс не одну хвилину, а робота Анатолія Твердого «Однієї крові» змушує й справді відчувати себе на межі — ніби ось-ось зірвешся з рук, перетворишся на розмазану субстанцію, як і кров у пластмасових судинах.
Завершує це коло ще один багатошаровий проєкт від архітекторки Єлени Орал, дизайнерки Даші Подольцевої та композитора Олексія Шмурака — Dreamscape («ландшафт мрій»). Повітряні кульки утворюють простирадло, під яке хочеться зайти й не виходити. Ніби саме ці кулі збережуть від небезпеки, занурять у сон, де немає війни, а є лише мрії та Matador від the Batartones — одна з пісень, яка емоційнорятувала когось у найважчі періоди початку повномасштабного вторгнення. Такі композиції автори інсталяції закликали надсилати на opencall, щоб створити Dreamscape.
Напевно тому під цим купалом стає ще тепліше. Тут завершується марафон, зупиняючи тебе на межі чи нового розділу, чи кінця старого.
Саме на цій виставці пристуньо досить багато аудіального наповнення (зокрема інсталяція «Dreamscape» та «Стан речей»). Як ви вважаєте, музичне супроводження виставок, більше допомагає занурити глядачів у контекст інсталяцій чи навпаки відволікає від важливих художніх деталей?
Скульптура це не стільки про форму, скільки про простір. І якраз це аудіо допомагає більше наповнити цей простір. Зрозуміти і заглибитися в нього.
Катерина Цигикало, кураторка виставки
Остання зала називається «Стан речей» — нею завершується подорож просторами, межами та кордонами цієї виставки. Зазвичай саме на межі розумієш, що речі, які були раніше звичними, більше не є такими. Машинки стають танками, іграшки-свистульки — сиренами, а земля — сховищем небезпеки. Такий має вигляд інсталяція Владислава Юдіна. Спочатку не помічаєш цей звук: він десь на периферії, його не чути. Ти розглядаєш іще одну роботу Юлія Синькевича «Розстріляна» 1969 року. Думаєш про те, що насправді все не так — не всі усвідомлюють цінність після того, як щось втрачають. Мистецтво пам’ятає про цю цінність завжди. На нього треба просто вчасно звернути увагу.
Це остання думка перед тим, як чуєш свист. Перша реакція на нього — «це ракета». Друга — «дитячий крик», від якого тіло застигає на виході із зали. Потім згадуєш, що це частина інсталяції, але від сирот вже неможливо відсторонитися.
Уся виставка «Простори. Межі. Кордони» — про неможливість відсторонитися. Уся подорож двома поверхами та шістьма кімнатами змушує залишатись у контексті, затамовувати подих і стримувати сльози. Як після «Розстріляної», фіктивної непомітної сирени чи рядків Миколи Кривенка:
— чуйка — мозок — рука — киянка — серце — різець.
Що таке можливості, коли ти могилянець?
Із чим зазвичай асоціюється навчання в стінах Могилянки? Зі спільнотою? Зі свободою? Зі світлим майбутнім та нескінченним ланцюжком «відкритих дверей» для володарів могилянських дипломів? Аякже!
У всього згаданого є одна спільна назва — можливості. То що ж це таке для могилянців?
Насамперед це можливість навчатися якісно, чесно, за найкращими джерелами. Йдеться про невичерпні ресурси Могилянської бібліотеки. Замовлення книг здійснюється через вебсайт бібліотеки НаУКМА. Також саме тут можна одержати доступ до закритих ресурсів, зокрема до нещодавно відкритих цифровізованих навчальних матеріалів від Оксфордського університету.
Якості навчання сприяють численні додаткові лекції із запрошеними гостями з українських та закордонних університетів, а також сила-силенна позанавчальних загальноосвітніх та розважальних заходів, які заповнюють розклад могилянців між парами. На таких подіях часто є можливість виступити перед публікою чи подискутувати, здобути корисні навички йподілитися власними знаннями.
Не можна не згадати про академічну мобільність. Це не лише цікавий досвід, а й набуття цінних знань про систему навчання та розвиток певної галузі закордоном.
Наступна приємна можливість — це вибіркові дисципліни. Так студенти можуть вибрати предмети на власний розсуд у двох категоріях: профорієнтовані та дисципліни вільного вибору. У такий спосіб вонисамі вирішують, які предмети вони хочуть вивчати з-поміж запропонованих, обираючи будь-яку дисципліну з будь-якої спеціальності. Можливість вибору робить студентів більш креативними, впевненими в собі та своїх силах і відповідальними.
Не варто забувати й про сертифікатні програми. Вони є чудовим засобом поглиблення знань та здобуття практичних навичок у певній сфері. Після завершення такої програми учасник отримує сертифікат. Важливо зазначити, що проходження сертифікатних програм не є обовʼязковим і так само, як і вивчення вибіркових дисциплін, залежить від бажання студента.
Як відомо, Могилянка щороку пропонує певний обсяг держзамовлень. 40% найкращих за рейтингом бюджетників від загальної кількості на спеціальності отримують стипендію у розмірі 2000 гривень, а одиниці (не більше ніж 5%) — підвищену, що становить 2910 гривень. КМА також забезпечує виплату соціальних стипендій. Окрім цього, студенти Академії мають можливість подати заявку на гранти від фондів чи асоціацій, що часто проводять конкурси серед студентів: як бюджетників, так і контрактників. Стипендія стає чудовою мотивацією проявити себе якнайкраще в навчанні та в позаакадемічній діяльності.
Саме час згадати про студентські організації або, як кажуть у Могилянці, «сошки». Вони охоплюють усі можливі сфери інтересів. Тут спудеї грають на сцені, дивляться фільми, обговорюють книги, фотографують, влаштовують «квартирники», співають, пишуть та закарбовують у памʼяті студентські роки.
Саме студентські організації є місцем для саморозвитку та здобуття досвіду не за спеціальністю. Або за спеціальністю. Наприклад, студенти факультету правничих наук мають можливість взяти участь у симуляціях судових засідань — Moot Courts — тут можна отримати цінний досвід практичної діяльності та поїхати на міжнародні змагання в складі могилянської команди.
Окрім «сошок» у КМА діє Студентська колегія, яка врегульовує спудейське життя, і частиною якої може стати кожен.
Ще однією можливістю є стажування, яке можна здійснювати в кількох сферах, на основі багатьох підструктур, зокрема в деканаті, КМЦ тощо. Предмет стажування також різниться: від догляду за костюмами до роботи звукорежисером. Подробиці щодо цього можна дізнатися, написавши на корпоративну пошту Job and Career Center.
За активну позанавчальну діяльність — роботу в студентських організаціях або стажування — студенти отримують так звані корпоративні години. Якщо їхня сума досягає 800 годин на бакалавраті чи 400 годин на магістратурі, студенти отримують диплом академічної спільноти.
До того ж у КМА студенти мають безкоштовний доступ до психологічної допомоги. Академія піклується про ментальне здоровʼя могилянців і доводить це не словом, а ділом.
Наостанок згадаймо про одну з найважливіших можливостей, через яку кожного року натхненні абітурієнти обирають НаУКМА. Йдеться про друзів. Це так часто називають «спільнотою», що це слово стало практично синонімом до «Могилянки». Знайомства тут унікальні своєю стійкістю та непересічністю, адже саме ті, з ким ми познайомилися тут, стануть найміцнішим колом друзів. Разом ви були випробувані парами на 8:30, нічними підготовками до семінарів та пригодами під час ТСР. Дружності сприяє неписане правило про спорідненість з тими, хто теж сидів чи сидітиме за могилянською партою, і так само відчуває певний обов’язок підставити плече своїм.
Могилянка — це можливості!
Магія осені на сторінках та екрані!
Осінь завжди асоціюється з початком нового навчального року, яскравими доріжками, вкритими різнобарвним листям, із холодними ночами та останніми теплими днями…
Різка зміна погоди змушує нас загорнутися в теплу ковдру з філіжанкою гарячого напою і провести час за читанням улюбленої книги чи переглядом фільму.
Для того, щоб такий retreat був приємним та повністю відповідав осінній атмосфері, пропонуємо вам перелік книг та фільмів.
Фільми
- How Harry Met Sally — Коли Гаррі зустрів Саллі (1989)
Тривалість: 96 хв
Сюжет цього фільму підкреслює, що істинна любов, буває, знаходиться там, де її найменше очікують, а дружба може бути основою для стосунків.
Мелодрама «Коли Гаррі зустрів Саллі» — захоплива історія про двох друзів. Вони познайомились випадково, ніхто не міг передбачити, як це змінить їхнє життя. Саллі та Гаррі підтримували одне одного під час складних розлучень, пройшли разом крізь безліч життєвих випробувань, що сприяло глибокому спорідненню їхніх душ.
Стосунки були такими цінними, що вони не хотіли втратити їх. Герої не замислювались, чи можливе між ними щось більше, ніж дружба. Та однієї ночі все змінилося…
Серця Саллі та Гаррі почали битися в такт, і вони відчули, як почуття стали стійкішими та глибшими. Питання лише одне: чи готові вони ризикувати й зробити наступний крок?
2. Mona Lisa Smile — Посмішка Мони Лізи (2003)
Тривалість: 117 хв
Фільм студії Columbia Pictures, знятий за мотивами роману «Найкращі роки міс Джін Броуді» Мюріел Спарк.
У фільмі зображені 50-ті роки ХХ століття — час, коли американки боролися за свої права. Фільм ставить питання: «Що важливіше — освіта чи шлюб?»
Кетрін Енн Вотсон (яку грає Джулія Робертс), випускниця Берклі, стає викладачкою історії мистецтв у коледжі для жінок. Але згодом виявляється, що тут підтримуються й пропагуються патріархальні погляди.
Кетрін із ентузіазмом розпочинає боротьбу за рівноправ’я і впливає на студенток, у тому числі на Бетті та Джоан. У фільмі порушуються питання різних життєвих позицій та психологічних портретів героїнь та як люди можуть ховати свої справжні емоції та почуття. Доля Бетті демонструє, що жертвувати життям і щасливим майбутнім не завжди вигідно та правильно.
3. Harry Potter And The Prisoner of Azkaban — Гаррі Поттер і в’язень Азкабану (2004)
Тривалість: 136 хв
Фільм знятий на основі однойменного роману британської письменниці Дж. К. Ролінґ.
У Гоґвортсі, школі для юних чарівників і чарівниць, розпочався навчальний рік. На перервах учні обговорюють проблеми світу чарівників: головною темою дня стала втеча з в’язниці Азкабан Сіріуса Блека — лиходія, який забув про поняття моралі, вбивши найближчих друзів. Ця подія стала загадкою та справжньою загрозою для всього світу.
Азкабанівські тюремники витягують із людей душі — про це знає кожен, і це справжня катастрофа, яку Гоґвортс не може залишити поза увагою. До справи Блека береться всім знане відважне тріо: Гаррі Поттер, Герміона Ґрейнджер та Рон Візлі. Проте чи зможуть вони подолати всі перешкоди, що опинилися на їхньому шляху?
4. Never Let Me Go — Ніколи не відпускай мене (2010)
Тривалість: 103 хв
Фільм-антиутопія за мотивами однойменної книги Кадзуо Ішіґуро.
Ця екранізація про життя людства в альтернативній реальності, де питання етичності клонування органів вирішується зовсім інакше, ніж у нашому світі.
Фільм порушує проблему псевдогуманності сучасної медицини та наголошує на тому, що освіта й виховання можуть сповільнити інстинкт самозбереження в людини, відбираючи бажання боротися за власне життя.
Герої не намагаються боротися, навіть не розглядають можливості втечі чи протесту. Вони лише страждають у своєму безсиллі.
Екранізація не залишає глядача байдужим та спонукає до роздумів.
5. The Theory of Everything — Теорія всього (2014)
Тривалість: 123 хв
Фільм знято на основі книги «Подорож в нескінченність: моє життя зі Стівеном» Джейн Гокінґ.
Талановитий студент Кембриджського університету Стівен Гокінґ вражає своїми знаннями з теоретичної фізики.
Якось на вечірці він знайомиться з чарівною Джейн Вайлд, яка вивчає літературу в Кембриджі. Вони одразу закохуються одне в одного.
Несподівано лікарі ставлять Стівену жахливий діагноз: бічний аміотрофічний склероз — хвороба, яка атакує нервову систему й повністю паралізує тіло. Його мозок залишатиметься у відмінному стані, але тіло згодом стане некерованим, він не зможе ані ходити, ані говорити, ані ковтати слину. За прогнозами лікарів Стівену залишається жити всього два роки.
Так почався найважливіший розділ в історії Стівена Гокінґа, в якому він не лише боровся зі своєю хворобою, але й робив неймовірні відкриття у фізиці, стаючи символом надії та волі до життя для всього світу.
Книжки
«Таємна історія» (The Secret History) Донни Тартт уже не перший рік очолює осінні підбірки для книголюбів. Хоч події книги відбуваються й у зимовий період також, ця історія підкупає своєю академічністю: невелика група обраних студентів займається вивченням стародавніх мов, проводить загадкові ритуали та читає філософські трактати, аж раптом приймає до себе хлопця, який щойно вступив в елітний університет. Новенького студента лихо закручує у вирі сліпої любові до мистецтва, міфології та людей, і він не встигає оговтатись, як стає одним із винуватців злочину. «Таємна історія» — це темна психологічна драма з несподіваним кінцем та ефектом ненадійного оповідача, яка нікого не залишить байдужим. А якщо ви вже знайомі з цією книгою, то може, час прочитати її знову?
Книжка «Чи любите ви Брамса?» (Do you like Brahms?) Франсуази Саган пронизана меланхолією та тугою за минулим: молодістю, коханням, часом. Героїня іноді помиляється, живе в стосунках, які приносять лише розчарування. Вона звикла до рутини та не прагне нічого змінювати. Раптом у її життя вривається щось нове — те, чого вона аж ніяк не сподівалась відчути: кохання до чоловіка, який більше ніж на десять років молодший за неї. Ця новела детально досліджує людей і психологізм їхніх стосунків, зображує неідеальні кохання й прив’язаність, що не дають зробити й кроку назустріч новому життю — все це дозволяє читачу переосмислити власне життя.
«Степовий вовк» (Steppenwolf) Германа Гессе. Роман про нескінченний пошук індивідуальності та життєвого шляху вражає простотою написання й вічністю тем, що порушуються в ньому. Головний герой — одинак, що ні з ким не зближується й сам на сам проживає затяжну кризу та внутрішній конфлікт. Для нього на першому місці стоїть пізнання своєї ідентичності, заради цього він жертвує соціалізацією. Ця книга — шедевр екзистенціалістської літератури, що вразить кожного по-своєму, але так чи інакше справить незабутнє враження.
Джордж Орвелл популярний переважно завдяки його книжкам-антиутопіям, і, на жаль, більшість людей не знайомились із його творчістю ближче, однак роман «Ковток повітря» (Coming up for air) показує автора майстром психологізму, що розбирається в тонкощах людської натури. Тоді, коли весь світ затамував подих у моторошному очікуванні нової війни, головний герой вирішив відправитись у невелику подорож у місто свого дитинства та згадати безтурботне минуле. Однак чи вдасться йому зануритись у спогади й забути про загрозу Другої світової, чи він лише розчарується у своєму рішенні заглибитись у те, чого не повернути?
«Білий попіл» Ілларіона Павлюка — детектив у стилі нуар, що поєднав у собі віддалений хутір, нотки «Вія» Гоголя й напружену атмосферу, від якої дзвенить повітря. Сюжет закручений навколо вбивства панночки й приватного детектива, який взявся розслідувати цю справу. Йому сняться дивні сни, в яких помирає незнайома коханка. Роман ідеально підходить для читання пізнього вечора, коли за вікном бушує гроза, а в кімнаті ввімкнене приглушене світло. Книга динамічна й не дає відірватись ні на хвилину, а легка та яскрава манера написання дуже точно передає колорит українського села.
«Піранезі» (Piranesi) Сюзанни Кларк — це розповідь про того, хто живе в будинку, що не має меж, коридори якого простягаються на тисячі кілометрів, поверхи занурюються глибоко під воду або ж сягають неба, а не схожі одна на одну статуї прикрашають мільйони залів. Піранезі живе сам і не бачить нікого роками, хіба що декілька разів на тиждень його відвідує Інший, але ніхто не знає, хто він і як потрапляє туди. Інший просить допомоги в пошуку Великого і Таємного Знання, однак протягом дослідження виявляється, що Піранезі в будинку не один…
© Спудейський вісник, 2023
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
Facebook | Instagram | Telegram | Twitter | YouTube| Spotify | Email
