Шлях до Свободи. Спудейський вісник №26 (24.11.20)
Берестейський мир 1918 року
▼
Говоріть голосно: тиха розмова та голосні вірші
▼
Мистецтво на карантині, це MohylaArtWeek
▼
Вечір Онлайн Знайомств
▼
Povero Rigoletto!
▼
Дивимось патріотику
▼
Лихослів’я — прояв безкультур’я чи метод експресії?
Перше слово
Свобода — це не просто так, якщо не знати її ціни, то не можна бути вільними. Гідність — одна з найвищих цінностей, з нею можна досягти великого.
Минулої суботи відзначили пам'ятну дату, коли почалась остання з революцій— Революція Гідності. Пам'ятаємо побиття студентів, пам'ятаємо жертви наших співгромадян, що полишили нас ставши, Героями Небесної Сотні, пам'ятаємо, за що стояли, чого досягли та з чим боремось донині. Дуже важливо зараз цінувати — минувшину та сьогоднішність.
У цьому та кількох наступних випусках ми хочемо розповісти про шлях до Свободи. Далі вас чекають історії ветеранів і ветеранок російсько-української війни, спудейства та викладачів, що брали участь у Революції Гідності.
УСІМ ПОЛЕГЛИМ ЗА УКРАЇНУ — СЛАВА!
Так само тижнем раніше могилянки (?!) та могилянці мали іншу більш прозаїчну та, як виявилось, беззрезультатну подію — ІІ тур повторних виборів президента НаУКМА. Перемогу, одержавши більшість голосів, здобула Олександра Гуменна, проте це все ж не більшість від голосів усіх виборців, тому Могилянка, провівши чергові вибори, досі не має президента. Слідкуємо далі.
Останні тижні осені на дворі, а це значить, що сесія вже на порозі. Саме час поратися з реченцями та заборгованостями, бо інакше буде страшно. Але ми справимось, бо ми ж разом здатні долати найбільші труднощі та протистояти будь-яким перешкодам. Чи не так?
З вірою у нашу силу та єдність,
Шлях до свободи: Берестейський мир 1918 року
Минулого тижня Міністерство закордонних справ повідомило, що в архівах Стамбула знайшли оригінали текстів Брест-Литовського договору 1918 року. Здавалося б, новина — бомба. Однак якщо уважніше поглянути на опубліковані світлини, а також звести кілька нескладних фактиків до купи, то ейфорія від «неймовірної» знахідки швиденько випарується. Виявляється, що оригінали договору вже давно відомі дослідникам, а оприлюднені зображення — це тексти грамоти гетьмана Павла Скоропадського про підтвердження умов угоди. Чому ж тоді Міністерство з таким захватом повідомляло про цей документ?
Коли вводиш у пошуковик фразу «Брест-Литовський договір», то одразу видає кілька статей про укладений 3 березня 1918 року договір між країнами Четверного союзу (Німеччина, Австоро-Угорщина, Болгарія та Османська імперія) та Радянською Росією. Здавалося б, до чого тут Павло Скоропадський? А сіль в тому, що за місяць до цієї події, 9 лютого 1918 року, у тому ж таки Брест-Литовську був укладений ще один договір — між країнами учасницями Четверного союзу та Українською Народною Республіку. В історію він увійшов під назвою Берестейського миру, щоб відмежувати його від пізнішого договору, підписантом якого була вже Радянська Росія (Берестя — давня назва Брест-Литовська, теперішнього Бреста, що в Білорусі). Відповідно, у повідомлені МЗС йшлося саме про лютневу угоду, яка зіграла вирішальне значення у вирі революційних подій 1918 року.
Перенесімося на хвильку до України 103 роки тому. Анархія добиває Російську імперію, до влади в Петрограді приходять більшовики, а в Києві намагається укріпити свої позиції Українська Центральна Рада. Над усім цим витає дух незакінченої Першої світової війни і цілковито розладнаний фронт. Ситуація не надто спокійна. На початку грудня більшовики видали ультиматум Центральній Раді і, не отримавши потрібної відповіді, посунули на українські терени. Становище УЦР дедалі погіршувалося, бо наступ відбувався як зі Сходу, так й із Заходу, оскільки солдати перейнялися більшовицькими гаслами і були готові боротися за комуністичні ідеали. Зрештою, у бій за Республіку мусили піти студенти, які ціною власних життів трохи стримали наступ радянських військ.
У той же час Центральна Рада, усвідомлюючи усю безнадійність своєї позиції, розпочала переговори з країнами Четверного Союзу, які також переживали кризу. Німеччина не могла зламати опір англо-французьких військ на Заході і відчувала нестачу продовольства, а Австро-Угорщина потерпала від воєнних негараздів та загострення національного питання. Не набагато кращим було становище Османської імперії та Болгарії. Відповідно, усі сторони, хоч і з певною обережністю, але таки пристали на пропозицію укласти мир. Звичайно, такий мир був сепаратним і, вочевидь, не отримав би схвалення з боку країн Антанти, але вибору в української сторони особливо не було.
Водночас переговори показали міць української дипломатії. Попри відсутність досвіду, представники Центральної Ради послідовно відстоювали власну позицію, час від часу отримуючи звістки від керівництва про збереження контролю над Києвом. Першим значним успіхом делегації УЦР стало визнання її як легітимного представника від України, попри усі намагання більшовиків видати створений незадовго до описуваних подій маріонетковий уряд як справжнього представника інтересів українства. Лев Троцький, який очолював делегацію від Радянської Росії, мусив лише змиритися з фактом, що його задум цілковито провалився.
Другим і, безсумнівно, найбільшим успіхом української делегації було укладання договору 9 лютого 1918 року. Йшлося, проте, не про один договір, а про десять документів, які підписали учасники зібрання. Детальніше про зміст кожного з них розповідає у своїй статті історик Віталій Скальський, я ж лише зауважу, що всі ці угоди регламентували відносини між УНР та державами Четверного союзу. А це означало визнання України на міжнародній арені. Звичайно, тепер ми можемо виснувати, що Центральна Рада підтримала не ту сторону у світовій війні, але альтернатив теж особливо не було. Та й країни Антанти не поспішали визнавати УНР. Крім того, в обмін на постачання продовольства та визнання втручання Німеччини й Австро-Угорщини у внутрішні справи України, обидва члени Четверного союзу зобов’язалися надати військову допомогу українцям у боротьбі з більшовиками. Завдяки цьому Центральна Рада спромоглася відновити контроль над усією територією України. Звичайно, ціна такого відновлення була високою. Але почасти доводиться йти на болючі компроміси, щоб домогтися кращої долі для своїх співвітчизників у майбутньому.
Так до чого тут Грамота Скоропадського? Річ у тім, що Центральна Рада не виправдала очікувань німецького командування. Зрештою, воно посприяло державному перевороту, який привів до влади Павла Скоропадського. На місці УНР постала Українська Держава, що, зокрема, передбачало поновлення і повторну ратифікацію міжнародних договорів. Знайдена в турецькому архіві грамота якраз і пов’язана з переоформленням Берестейського миру на початку літа 1918 року. Умови угоди, щоправда, вже задовольняли дедалі менше людей. По всій території Української Держави розпочалися виступи проти гетьмана. На шляху до свободи з’явилися нові виклики.
Говоріть голосно: тиха розмова та голосні вірші
Чи помічали ви колись, що люди, котрі почуваються впевнено та комфортно один з одним, говорять тихо, майже пошепки, і знають, що вони завжди будуть почуті? Саме така атмосфера панувала вечора тієї середи в конференції у вже рідному Зумі, коли 30 спудеїв та спудейок зібрались тісним колом, аби послухати та продекламувати улюблені вірші шістдесятників. О 18.00 18 листопада відбувся літературний вечір «Говоріть голосно», присвячений літературній творчості українських шістдесятників. Організовувала подію команда Білого простору. Прекрасні незнайомці та незнайомки за годину перетворились на тісне товариство друзів, яких об’єднала любов до української лірики та її різноманітної інтерпретації — студенти читали та виконували улюблені твори, а найсміливіші поділились своєю творчістю, ба навіть виконали музичну варіацію на гітарі.
Це вже не перша онлайн-подія Білого простору, але така очікувана та актуальна, адже головна організаторка надихнулась нещодавніми подіями у створенні останнього літературного вечору.
- Чому шістдесятники?
“Тут все просто. Як вже говорилося на самому івенті, це — наша трохи пізня реакція на заборону книги Кіпіані “Справа Василя Стуса”. Звісно, це не якийсь гучний маніфест, це просто про те, що нас хвилює і що нам подобається. Для багатьох зараз шістдесятники — це ті, кого вони вивчали в школі, але насправді це покоління митців набагато більше за шкільну програму. І це те, що б я хотіла передати цією подією” — Ганна Томляк, координаторка проєкту
«Спини мене, отямся і отям…», «Ти дуже гарна, але я з тобою в ліс не піду…» — мабуть, ви вже чули ці рядки саме в такому порядку, коли листали стрічку в Інстаграмі? То й не дивно! Адже ця подія не обмежилась літературним вечором — окрім цього було знято відеоролик, у якому майстерно поєднуються аудіо- та відеоряди, та зроблено серію чудових ілюстрацій з влучними характеристиками найвідоміших шістдесятників. Усі ці витвори мистецтва, такі різні за своїм першоджерелом та однакові за метою, спонукають до одного: власноруч вишукувати справді цікаву інформацію про цих митців, відкривати збірники з поезією та занурюватись у всі можливі ресурси, аби зрозуміти, ким потрібно бути, аби в такі складні часи не втрачати надії та творити. Не завдяки, а всупереч.
“Працювали усією командою Білого простору. Хтось знаходив рядки віршів шістдесятників, хтось робив з них розповідь, хтось створював відео з картинами для проєктору. Моя задача була об’єднати все в цілісну картину та максимально занурити глядача в цей світ. Протягом створення відео мені цікаво працювати з кольором та звуком. Саме так можна поглибити сприйняття та додати нових сенсів. Наприклад, звуки старого проєктору підсилюють напруженість картини, а зміна кольору дозволяє краще прослідкувати за переживаннями головної героїні. Також мені дуже пощастило з акторкою. Аня чудово змогла відтворити емоційний стан, що було важливо для створення загальної атмосфери відео” - Дар’я Шевченко, відеографиня
“Хтось із поціновувачів шістдесятників може сказати, що всі особистості, яких ми обрали, занадто «мейнстрімні». Але коли Марина думала про те, кого саме будемо постити, ми свідомо вирішили, що зосередимось саме на тих шістдесятниках, яких знає більшість і які вірогідніше викличуть відчуття «вау пам’ятаю цього чувака і впізнаю і блін це релейтабл». За написи дяка теж Марині, вона класна та її ідеї будуть актуальні завжди!” — Ліза Трофименко, ілюстраторка
Важливо зазначити, що головною частиною події були саме її учасники, адже без них її дуже тяжко уявити. Саме вони створили теплу та наповнену світлом атмосферу, з якою зовсім не хотілось розлучатись — поставили на фон підготовлену фотографію Білого простору та озброїлись найнебезпечнішою зброєю — щирою посмішкою та вічним словом поета.
“Цей вечір — це любов. Те, що було витворене їхнім поколінням, — феноменальне, адже навіть вісімдесят років потому кожен їхній рядок відгукується в серденьку купою емоцій: і цей вечір із настільки душевними читаннями черговий цьому доказ. Це про любов до такої бажаної тоді свободи, загарбаної країни, а також одне до одного — бо ці люди також не були бронзовими статуями, вони жили, боролися і любили” — Анна-Марія Гинку, ФГН-3
“Вечір був прекрасним! Могилянська атмосфера у поєднанні з шістдесятництвом — щось просто неймовірне. Кожна людина змусила мене закохатись у творіння митців ще дужче” — Юлія Красій, ФГН-1
“Вперше я читала вірші у Білому просторі на своєму фрешфесті у 2019 році. І зараз, коли все так карантинно, такі події — це ядерний реактор, світло та енергія. Саме на “Говоріть голосно” була дивна атмосфера. З одного боку — те ж саме читання, що і читати своє. Ти приходиш не за визнанням, як це інколи буває, не за самоствердженням, не за оплесками. У БП приходиш, щоб поділитись. І цього разу ділишся тим, що мало звучати голосно, а воно майже пошепки. Голосно — про гордо підняту голову, але відчувається ледь не спіритичний сеанс воскресіння людей, які б так багато могли, якби їх (ні, не зламали) не заховали. А читати я просто люблю вголос. І вірші мушу підбирати ті, які горять в мені. Бо мені важливо увійти в транс, важливо взаємодіяти з слухачами. Я ділюсь, я віддаю себе. Білий простір, це коли віддаєш, а отримуєш більше”-Катерина Володько, ФЕН-2
Мистецтво на карантині, це MohylaArtWeek
У час, коли єдиним способом комунікації залишаються зустрічі в Zoom-і, а фрешам доводиться запам’ятовувати своїх одногрупників за аватарками в Телеграмі, як ніколи раніше відчуваєш дефіцит живого творчого спілкування. Не вистачає тієї компанії однодумців, із котрими ти міг би піти на прем’єру нового фільму або відвідати виставку робіт сучасного художника. Та чи може дистанційний формат завадити прагненню відчувати справжнє? Мистецтво завжди знаходить шлях для вираження, коли його потребують.
Таким шансом «розбудити твого внутрішнього митця» став фестиваль Mohyla Art Week, проведений з 9 по 14 листопада. Щодень усі охочі мали можливість ближче познайомитися з певною сферою культури через дописи в Інстаграмі та онлайн-події в Zoom-і. Звісно, цьогорічний MAW відрізнявся від дебютного фестивалю в 2019 році. Карантинні умови змусили шукати нові формати для популяризації мистецтва.
“Найбільшою проблемою стала правильна реалізація ідей. Треба було підібрати найкращий формат взаємодії. Звісно, через карантин. Зважаючи на це, ми навіть змінювали плани: ті самі терапії спершу не були в розкладі, але через карантин ми вирішили їх додати (ними замінили попередній формат лекцій, воркшопів, тренінгів). Також створили Q&A в Інстаграмі у вигляді відео”-Катерина Королюк, організаторка проєкту
Онлайн-формат виявився комфортним для репрезентації візуальних видів мистецтва. Окрім текстових постів і відео в Інстаграмі про історію дизайну, коміксів, кіно, театру й відеоігор, можна було долучитися до спільного перегляду фільму «Касабланка», відвідати 3D-фотовиставку та отримати справжній майстер-клас із користування фотошопом від KMA.Squad21.
Напевно, найбільш незвичною та емоційною подією стала арт-терапія «Простір мого успіху» з Інною Івженко. MAW — це перш за все проєкт для душі, тому практика візуалізації бажань гармонійно поєдналась із загальною концепцією фестивалю.
“Я брала участь в арт-терапії. Було цікаво, ми робили колаж, а потім розказували про нього іншому учаснику, відповідали на терапевтичні запитання. Виявилося, що ми зі співрозмовницею з однієї спеціальності, тому ще досить багато поговорили про науку. Коли створювала колаж, дещо нервувала, бо ми мали обмежений час, але загалом було дуже цікаво. Мені сподобався такий вид терапії, адже дійсно відпускаєш непотрібні думки. Тим паче, мені ще й пощастило знайти цікаву співбесідницю”- Анастасія Герман, ФПрН, МП-1
Катерина Королюк зазначає, що найголовнішою метою для їхньої команди є допомагати людям більше дізнаватися про мистецтво. Саме тому, як і минулого року, наприкінці фестивалю MAW організували розіграш книг про відомих творців, зокрема про Ван Гога, Моне та Хаяо Міядзакі.
Фестиваль однозначно залишив позитивні враження як у організаторів, так і в учасників, тому це точно не останній подібний проєкт MAW.
“Ми відкрили для себе нові ідеї, формати, людей, покращили комунікацію з іншими організаціями. Ну і, звісно, ми довели, що онлайн — це не завада”-Катерина Королюк, організаторка проєкту
Вечір Онлайн Знайомств
Пам’ятаєш актову залу КМЦ, репетиції до ночі та постійне “давайте ще раз”?
Пам’ятаєш, як хвилювався перед виступом, як кайфував на сцені?
А як після виступу святкував разом із людьми, що за ці два тижні стали тобі мов рідні? Пам’ятаєш, як чекав на світлини з бекстейджу?
Рік тому ніхто б не повірив що у Вечір Знайомств актова зала КМЦ буде порожня, а про подію нагадуватимуть не яскраві плакати з плаців та передпрем’єрна метушня, а сторіз у Інстаграм.
Цього року студентське життя зовсім інакше: нескінченні Zoom-міти, наради в Teams… І тут уже важко віднайти причину сірих кольорів буття: чи це звична осіння хандра, чи ти скучив за терпким смаком дешевого сидру в компанії друзів.
Інакший стиль життя не означає гірший — хоча завдяки онлайн-режиму спудеї романтизують минуле та з нетерпінням чекають післякарантинного майбутнього. Попри те, що діджиталізований світ не містить у собі дерев’яних рядів зали, сходів КМЦ, кави з Голіка чи подібних дрібниць, я переконана, що в стінах Академії не існує нічого неможливого — навіть якщо наразі вони переносяться у кіберпростір. До того ж, сучасні проблеми потребують сучасних рішень! То що, дізнаємося, what VOZ next?
Справжній виклик для кожного свій. У когось — прокинутися на першу дистанційну пару чи втиснути виконання тижневого проєкту в лічені години. Для buddy2020 такий виклик полягав у тому, щоби зібрати команду не знайомих між собою фрешиків, подолати фізичні відстані та втілити майже неможливе в умовах пандемії: організувати івент соціалізації — Вечір Онлайн Знайомств.
“Коли ми готувалися до ВОЗ-у, було більше питань, ніж відповідей. На моєму рахунку допомога з бекстейджем двох попередніх ВЗ, підготовка свого виступу, робота з декораціями та допомога фрешам, тож я приблизно знала, як втілити все це в актовій залі. Щоб усюди афіші і класне світло, щоб грала музика і були танці! А в онлайн-форматі… Спочатку взагалі думали скасувати Вечір, однак ми, як бадді, мали зробити все, що було нам під силу” — координаторка Бадді Дар’я Сандалова, ФСНСТ-3
Не припиняє дивувати магічна могилянська здатність гуртувати та об’єднувати людей навколо спільної мети. Кожен неодноразово був частиною великої та дружної команди, що долає перешкоди та творить дива — попри запалені очі й недоспані ночі.
І це все про Вечір Онлайн Знайомств. Про дедлайни жартують, виклики змальовують з дивно-приємним післясмаком, а зідзвони в Zoom описують зі щирою теплотою. І мова зараз не лише про фрешиків, бадді чи членів журі — це радше загальні риси спільноти, частинкою якої багато хто так пишається бути; спільноти, яка підтримує, мотивує та надихає навіть на відстані.
“Мені пощастило: у мене була неймовірна команда, де кожен викладався максимально. Наскладніше було на технічному фронті: монтувати треба було багато і швидко, а деякі матеріали взагалі були відзняті зранку в день прем’єри… Проте чарівні Зум- та Тімс-зустрічі гріли серце та давали наснагу” — координаторка Бадді Дар’я Сандалова, ФСНСТ-3
“Цьогорічний ВЗ — перш за все про людей та команди, здатні долати будь-які виклики. Це про спудеїв, що із запалом у очах та серцях, жертвуючи своїм сном та вкладаючи всього себе, йшли до омріяного кінцевого монтажу. Це про численні дзвінки у Тімс, що стирали відстань між містами, створюючи мережу однодумців у різних куточках України. Це про важливість уміння домовлятися та працювати у команді. Це про нові знайомства, незалежно від міста чи факультету. Тож літерка “О” заслужено посіла своє місце у назві, вона однозначно означає “офігенних”” — Андрій Лациба, ФПвН-1
“Серед журі відчувалися вдячність, оптимізм і приємна бентега очікування. Готувати ВЗ при карантині — завдання, скажімо так, не надто просте. Але це ж могилянські фреші та бадді: у них явно є якісь таємні суперсили, тож ми й не сумнівалися, що вони впораються. І впоралися вони в цих обставинах просто винятково.” — член журі, Гліб Кузьменко, ФСНСТ (Магістратура)-1
“Справжнім викликом було записати відео з якісним звуком, так само як і зібрати всіх у Києві. Й попри те, що ми знімали та монтували відео досить довго та неодноразово його перероблювали, серденько тішать нові знайомства та купа вражень!” — Сивак Софія, ФСНСТ-1
“Ще рік тому я заахоплено передивлялася фотографії друзів-могилянців з їхнього дебюту на сцені КМЦ, а вже сьогодні я режисерка виступу-переможця від Факультету правничих наук на Вечорі Онлайн Знайомств. Чи могла я у таке повірити рік тому? Точно ні. Як і будь-хто з вас не повірив би, що за два тижні можна зібрати команду ентузіастів із різних куточків країни, які не страшаться викликів, готові долати бар‘єри, знайомитися та творити разом через екрани пристроїв. Цей ВОЗ про численні міти в Тімс, про «переробіть оце, будь ласка», яке коштує тобі кілька сотень нервових клітин і купу годин вільного часу, про вигадування жартів для виступу вночі, про нашу спробу відчути себе частиною Могилянки й сказати глядачу: «Ми тут, і ми з вами!»” — Аліна Семенова, ФПвН-1
Цьогорічний VOZ перевершив очікування та здивував форматом. До того ж, онлайн-трансляція, що обривається посеред виступу, бентежне очікування та запитання “що сталося?”лише додало родзинки карантинному ВЗ. Але виступи на Вечорі Знайомств ніколи не бувають ідеальні: хтось репліку пропустив, десь музика не ввімкнулася вчасно… Такі дрібні казуси надають дійству шарму, роблять його неповторним та по-особливому досконалим.
“У момент припинення трансляції було страшно. Я сиділа і мало не плакала, поки ми завантажували другу частину, поки намагалися зрозуміти таймінг та відписати усім на повідомлення, поки ФГН запитував: “Що сталося???”, і кожен з нас переживав так сильно. Однак, все сталося в кращих традиціях ВЗ — хіба ж буває щось ідеальне? Ні.” — координаторка Бадді Дар’я Сандалова, ФСНСТ-3
Звісно, Вечір Знайомств має елемент змагання. Номінації, головна статуетка, змагання за кращу афішу… Та все одно, незалежно від вердикту журі, кожен факультет вважає свій виступ найкращим, й у цьому нема нічого дивного: ВЗ загалом і повністю про людей, про враженнята емоції, про нові знайомства, про очі, що горять жагою творити, про сміливість і виклики, про деталі, дороблені в останню хвилину. Тут кожна команда найкраща, бо емоціями не міряються — ними живуть.
“Ми бачимо перемогу всіх команд і бадді в тому, що їм вдалося. І я кажу це не для заспокоєння когось чи для дотримання етикету конкурсу, а тому, що це так і є. Попри всі незручності, технічні питання та складнощі, вони змогли донести, що між нами є фізична дистанція, але нема соціальної: ми всі разом і можемо творити такі-от речі.” — член журі, Гліб Кузьменко, ФСНСТ (Магістратура)-1
Й зараз, розуміючи, що світлин з VOZ занадто мало і здебільшого це знімки Zoom-дзвінків, попри вимушену адаптивність та константну креативність, невимовно хочеться зустрітися на звичному третьому поверсі у п’ятницю ввечері.
Povero Rigoletto!
Кохання та ненависть, зрада, біль і шалена пристрасть — ці почуття буяють не тільки у турецьких серіалах, але й в іншому, не менш цікавому виді мистецтва — опері.
Карантинні обмеження неабияк вплинули на оперні театри: аби зберігати соціальну дистанцію, довелося зменшувати не лише кількість доступних глядацьких місць, але й число виконавців на сцені — оркестр, хор і балет тепер виступають у неповному складі. Втім, це не вплинуло на якість вистав, які, попри всі обмеження й негаразди, лишаються так само захопливими, зриваючи бурю оплесків.
Минулої п’ятниці у київській опері, яка лише кілька місяців тому вийшла з карантину, вперше за довгий час лунала музика Джузеппе Верді — провідного композитора оперної сцени. Глядачі мали змогу побачити “Ріґолетто” — оперу, яка стала одним із найвідоміших музичних творів світу. Якщо вам здається, що нічого подібного ви ніколи не чули, послухайте “La donna è mobile”: цю арію з “Ріґолетто” ви точно знаєте і, можливо, навіть співали її в душі.
То про що ця опера і чому її варто послухати? В основу “Ріґолетто” покладена п’єса Віктора Гюго “Король бавиться” — резонансна історія, яка свого часу неодноразово була заборонена цензурою — через це Верді навіть змушений був змінювати імена й титули персонажів. Сюжет опери закручується навколо блазня Ріґолетто, який замовляє вбивство герцога, якому служить: той збезчестив його дочку. Зраджена дівчина все ще любить свого коханця — глядач до останнього не знає, чим закінчиться ця історія. Напружений сюжет поєднується з чудовою музикою, яка змушує із головою поринути в атмосферу опери, так що дві години минають наче одна мить. Прекрасна гра акторів у поєднанні з монументальними декораціями та розкішними костюмами лише посилюють враження від п’єси.
Згадайте свої почуття після того, як ви подивилися виставу у своєму улюбленому театрі. Тепер уявіть, що ви відчули, побувавши на концерті свого улюбленого виконавця. А зараз спробуйте об’єднати ці відчуття. Вдалося? Тепер ви знаєте, які враження справляє “Ріґолетто”!
Дивимось патріотику
Winter on Fire: Ukraine’s Fight for Freedom (2015)
Документальний фільм показує зимові події на Майдані Незалежності 2013–2014 років. Головні герої якого — український народ, що вийшов боротися за свої права, за майбутнє своєї країни. Стрічка складається з інтерв’ю протестувальників, активістів, митців, представників духовенства, художників, медичних працівників, які демонстрували свою жагу до змін, незважаючи на кровопролиття, насильство та тяжкі холодні умови. Завдяки «Зимі у вогні» про цю болісну сторінку України дізнався весь світ — стрічка зібрала безліч позитивних відгуків і рецензій від іноземних критиків.
Кіборги (2017)
Вересень 2014. Захист донецького аеропорту. Група добровольців. «Кіборги» — це не про видовищні бойові сцени з вражаючими спецефектами, це про людей, що мають спільну мету та йдуть до неї. Чим займаються вони, коли знаходяться не під смертоносними кулями? Ведуть філософські розмови, дискусії про минуле та прийдешнє України, обговорюють літературу, національну ідею та … приймають пологи у кицьки. Герої справжні, вони живі, вони розмовляють різними мовами, вони жартують, вони сміються, вони лаються, вони співпереживають. Під час перегляду глядачів накриває перина сліз та сміху — сміху крізь сльози. І це є результатом неймовірної роботи режисерів та гри акторів.
Заборонений (2019)
Історія одного з найвідоміших шістдесятників, що поплатився життям за любов до рідної країни. Про смерть Василя Стуса (тим паче у зв’язку з останніми подіями) знають більше, а ніж про його життя. Однак ця стрічка все ж допоможе краще зрозуміти ким був цей український поет, як, за що і чому він боровся, який шлях він пройшов, чого зміг досягти. Стус говорив про те, про що мовчали мільйони, він не скорився тоталітарній системи, він чинив опір до останнього. Тож поет заслуговує на те, щоб про нього знали, щоб про його внесок в незалежність України пам’ятали.
Гіркі жнива (2017)
«Гіркі жнива» — драма про український Голодомор, що була створена українцями, сім’ї яких емігрували до Канади. Дія фільму відбувається в одному селі на Черкащині, де і розвивається історія кохання головних героїв Юрка та Наталки. Вони мали плани та мрії на спільне життя, але після приходу солдатів-комуністів в їх село, життя закоханих перетворюється на боротьбу за виживання. Через Юрка, Наталку та їх земляків показана непокора, незламність українського народу, який в такі часи виступає проти радянської влади. Стрічка початково знята для того, щоб розповісти маловідому історію України всьому світові, проте в першу чергу її треба дивитися самим українцям, щоб ніколи не забувати історію своєї країни.
Крути 1918 (2018)
Українська історична драма, присвячена 100-річчю бою на залізничній станції Крути взимку 1918 року. Героїчна та водночас трагічна історія нашої країни, що примусить вас відчути та прожити її повністю. Стрічка розповідає про ще зовсім молодих курсантів УНР, які свідомо виступають проти значно сильнішого противника з єдиною надією про вільне майбутнє країни. Ще більшого болю додає розуміння про явні паралелі з подіями сучасної України та відчуття того, що історія повторюється, проте ми не вміємо вчитися на своїх же помилках.
Ціна правди (2019)
Історична драма польської режисерки Агнешки Голланд розповідає історію валлійського журналіста Гарета Джонса, який хотів довідатися секрет економічного зростання СРСР в часи світової кризи. Натомість він дізнався про жахи Голодомору в Україні — ціну швидкої індустріалізації. Журналіст мав на меті відкрити правду світові, проте той йому просто не повірив. Фільм побудований на контрастах: тепла Москва з гучними вечірками та вози з небіжчиками, канібалізм в українських селах, бажання довідатися правди та прагнення вижити. Важливість розкриття правди та її справжня ціна — провідні ідеї стрічки.
Лихослів’я - прояв безкультур’я чи метод експресії?
У наш час лайку можна почути скрізь: стоячи на зупинці, прогулюючись парком, досліджуючи Інтернет чи дивлячись фільм. Саме це є свідченням того, що нецензурна лексика вже встигла укорінитися у розмовному та простонародному мовленні. Тим не менш, у наш час з’являється тенденція до використання лихослів’я у різних літературних жанрах — від віршів та пісень до романів та повістей.
Здавалося б, література — один із методів просвітництва соціуму, створена для того, щоб повчати та розширювати межі пізнання читача. От і виникає дисонанс: з одного боку, автори намагаються якомога точніше передати емоційну деталь свого героя, зробити його близьким читачеві, експресивним та переконливим; з іншого ж — заміна лайки словами-синонімами дозволить авторам уникнути забруднення мовлення героїв, проте експресивна сторона вислову зникне.
Особисто моя думка щодо обсценної лексики така: за допомогою нашого мовлення ми транслюємо себе світові. Проте водночас використання лайки не робить людину низькоінтелектуальною чи неосвіченою, адже слова — це лише інструмент, яким необхідно вміти володіти, щоб звучати доречно. Інтелектуальна людина може володіти, як елітарною, так і напівелітарною лексикою, і використовувати її відповідно до ситуації. Важливо, щоб словниковий запас не обмежувався одним типом лексики, адже це наш ключ до спілкування з різними верствами населення у відповідності до їхнього рівня. Експресивні слова можуть звучати актуально та доречно у певному регістрі, адже вони передають емоційний стан мовця якомога точніше та детально.
Саме тому надважливо те, у якій ситуації та в якому оточенні ви використовуєте той чи інший тип лексики. До прикладу, вживання наукових термінів при спілкуванні із школярами також буде звучати недоречно та подекуди нечемно, оскільки не можна забувати про те, що головна мета у будь-якому спілкуванні — це донести інформацію.
Щоб краще розібратися у цьому питанні ми вирішили дізнатися думку сучасної української письменниці, випискниці НаУКМА — Анастасії Левкової.
Досить часто вживання нецензурної лексики асоціюють із безкультур’ям та низьким рівнем освіченості. Чи погоджуєтеся ви з існуванням такого зв’язку?
- Нецензурна лексика існує в усіх без винятку мовах (навіть у штучній мові есперанто). Для чогось же вона існує? Для того (і ТОМУ), що вона здатна висловити дуже сильні людські емоції. Емоції — це природно. І, щоб висловлювати дуже сильні емоції, є спеціальні слова чи звороти. Наприклад, емоційно забарвленою лексикою є демінутиви (зменшувально-пестливі форми), аугментативи (збільшені форми, наприклад, не «вітер», а «вітрисько»), пейоративи (слова для негативної оцінки чогось, але літературні, на кшталт: «зрадник», «скотина»), жаргон. А лайка — це вже дууууже забарвлена емоціями лексика. Якось письменник і перекладач Андрій Бондар сказав, що лайка існує для того, щоб не побити одне одного, і я з ним погоджуюся.
Справді, освічені люди зазвичай володіють значно більшим словниковим запасом, ніж неосвічені. І мають ширшу палітру мовних засобів, через яку можуть себе виражати. Проте важко уявити собі ситуацію, скажімо, на війні, коли «прилітає» і «насипає», — і щоб потерпілі при цьому говорили просто «ой».
Який вплив, на Вашу думку, має вживання обсенної лексики автором на читача? Наприклад, робить сприйняття більш приземленим чи все ж якомога краще передає та транслює емоційну деталь твору?
- Треба розуміти, чому лайлива лексика була така поширена у творах 1990-х років. Річ у тім, що література в країнах постсовку саме вийшла з-під цензури, коли все було контрольованим, зокрема і мова, яка мала бути «штивною». І тут, нарешті, — свобода. Письменники почали активно робити те, що досі було заборонено: описувати секс, алкоголь, наркотики, вживати лайку. Коли це стало звичним, то стало вже не так цікаво. Сьогодні лайка не так активно використовується у художніх творах, як тоді, у 90-х. Це так само як носити лосини кольорів «вирви-око». У 90-х їх активно носили, бо Радянський Союз ходив у монохромі, а тут, нарешті, можна якось забарвити життя. Тепер уже все можна, нікого нічим не здивуєш, тому їдуче-салатові чи їдуче-рожеві кольори вийшли з моди.
Не скажу, що лайка була справді стилістично виправданою в усіх творах (так само як їдуче-салатові лосини — це таке собі задоволення для ока). Десь так, десь ні. Але такий період, видно, був потрібний нашій літературі.
Я би сказала, що лайка у творах справді транслює якісь емоційні деталі. Але знову ж таки: зловживати нею не варто, бо вищає поріг чутливості. Якщо довго кричати «рятуйте», а це було жартом, то коли справді треба рятувати, ніхто вже не біжить на крик відчаю. Так і з лайливими словами. Мозок звикає до них, і коли справді треба висваритись — свідомість, звикла до лайки, не сприймає це так, що справді вилили сильні емоції. Тоді може тягнутися до чогось сильнішого (наприклад, до бійки), а це вже геть не добре.
Юрій Іздрик, Сергій Жадан, Лесь Подерев’янський — усі ці сучасні письменники використовують лихослів’я у своїх працях. Тим не менш, вони не втрачають своєї популярності серед читачів. Як Ви вважаєте, з чим це пов’язано?
- А чому ж не читати? Усі ці автори — вправні стилісти, у їхніх творах матюки — на своїх місцях.
Чи використовували Ви колись лихослів’я у своїй творчості?
- Поки що ні, але в романі, який пишу зараз, — про Крим, зокрема окупацію, раз чи два вживаю лайливі слова. У моїх творах обсценної лексики вкрай мало, бо це просто не мій стилістичний засіб.
Чи вважаєте Ви, що обсценна лексика забруднює нашу мову? Якщо так, то чому?
- Обсценна лексика сама є частиною мови. Як може забруднювати мову те, що вже нею є? Але, зізнаюся, я не люблю, коли в мові чимало повторів. Тобто якщо кожне друге слово — те саме (наприклад, «б…ь»), то для мене це «забруднює», так Ну і це правда, що обсценна лексика, оскільки дуже емоційна, то може змушувати слухача здригатися. Як, буває, змушує здригатися сильний крик чи плач.
Тож питання щодо використання нецензурної лексики мовцем — доволі суперечливе та делікатне. Ми не можемо змусити себе не відчувати цілий спектр емоцій: різке здивування чи враження, гнів, смуток, розчарування; давати оцінку певній ситуації відповідно до того, яке враження вона на нас справила. Проте контролювати те, чи ця ситуація вимагає використання конкретно цього типу лексики і чи не буде ваше мовлення створювати дискомфорт для вашого оточення — варто. Важливо володіти різними типами лексики, щоб висловлюватись якомога вправніше, проте внутрішнє відчуття доцільності — це те, що підносить мовця на новий рівень майстерності в комунікативній сфері.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
