Життя любови. Спудейський вісник №2 (26.02.2023)
∘ Тиждень любови
∘ Школа києволюбів
∘ War-life-balance
∘ (Не)видимий університет. ЦЄУ, Зимова школа
∘ Памфірова Маланка. Танець смерті та життя
Передслово
Минув Тиждень Любови, але життя любови триває. Життя, сповнене обіймів до хрусту, підтримки, турботи та розмов про важливе. Прожився ще один яскравий, емоційно насичений, місяць. Як хилились могилянці одне до одного та що досліджували у лютому читайте далі.
Тиждень Любови
Нещодавно в Могилянці пройшов тиждень любови, приурочений до лютневого свята всіх закоханих — Дня святого Валентина. Наші студентські організації та Культурно-мистецький центр НаУКМА не змогли не скористатися приводом розворушити студентство в розпал навчання та трохи відволікти від сумних реалій війни. Другий рік поспіль тижні любови в Могилянці особливі: минулоріч — протестно-закоханий (додаю покликання, аби ви, друзі, пригадали, як це було), а цьогоріч — воєнно-благочинний.
Розпочнімо любовний дайджест з недільного стендапу «50 перших жартів» від «Підмогильного».
Далі понеділкова подія «Любов і політика» від «АСП» (Асоціації студентів-політологів), де можна було послухати про кохання в політиці та гарно провести час за активностями.
«Кіноклуб» Могилянки разом із «Radio KVIT» організували благодійний показ фільму «Вічне сяйво чистого розуму».
Вівторок зустрів могилянців вечіркою в стилі «Великого Ґетсбі» від «Білого простору» зі зворушливими розмовами, ворожінням та дружньою атмосферою. Усе це доводить, що «найголовніше — наповнювати темряву світлом та любовʼю, що всередині кожного з нас».
Ми розпитали нову координаторку «Білого простору» Олександру Пшеничну (БП-1, Право) про вечірку:
«Захід минув супер-пупер класно! Спочатку я дуже хвилювалася, але поява перших гостей перетворила моє хвилювання на захоплення. Було неймовірно цінно спостерігати за тим, як люди починали знайомитися, спілкуватися та дарувати тепло одне одному. Це було неймовірно мило та зворушливо. Мені здається, що під час війни дуже важливо пам‘ятати про близьких людей та спільноту. Багато хто з нас зараз потребує відчуття любові та турботи, і я радію нашій можливості нагадувати про важливість цих почуттів та дарувати їх завдяки різноманітним заходам Тижня любови».
У середу студенти мали змогу послухати неймовірно цікаву лекцію від «Школи києволюбів». У четвер «Squad21» організував спіддейтинг та майстерню валентинок, аби подарувати спільноті трішки тепла й нагадати, що скоро зима закінчиться й настане довгоочікувана весна. Водночас відбулася чергова зустріч «Школи києволюбів», присвячена річниці подій на Майдані. На події письменниця Міла Іванцова презентувала роман «Намальовані люди».
Пʼятниця також була сповненою любови. Відбулася вистава студентського театру-студії НаУКМА від КМЦ та вечірка «Вечір любови» від «Спудейського Братства».
Добре, що субота не змусила нас сердечно обирати між подіями та часом для того, аби почитати літературу на семінар, тому що ми мали лише вікторину від «Гікклабу», яка була не менш захопливою за попередні події.
Найбільш насиченою була неділя — останній день тижня любови, котрий ніби залишився на десерт. «Темпус» організував запальний вечір танців Dance for love в Колізеї, «ДрамКвадрат» спільно з «КУТом» поставили виставу «Гамлет, або феномен могилянського лібералізму».
«O.poetry» влаштували неймовірно теплий і затишний поетичний вечір — «Мереживо слів: тендітний поетичний вечір», де можна було «дозволити собі поринути в мистецтво й зачаруватися ніжним тремтінням серця, об’єднавши свою душу разом з іншими».
Загалом могилянці організували велику кількість благодійних подій для наших студентів на фронті, тому, зважаючи на це, «Задонатьмо в банку kma_help разом»! Наша з вами Взаємодопомога від НаУКМА дуже важлива!
Наостанок не можу не згадати про запуск аукціону побачень від «FIdo» в рамках «Тижня любови». Тож у вас з’явиться можливість поспілкуватися зі своїми крашами й крашинями за чашкою кави, а отримані кошти підуть на збір для 1-го стрілецького батальйону 54-ої бригади.
Любіть себе! Любіть одне одного! Любіть Могилянку! Любіть Україну!
Школа києволюбів
«Це місто потребує любові. Любов полягає в розумному та уважному ставленні до міського простору і всіх його елементів. Така поведінка можлива тільки якщо в людей є знання про місто, якщо вони можуть хоч якимись із них поділитися: “Я люблю це місто, я ділюся знаннями, я поширюю любов до нього”, — ось моя мотивація», — ділиться з нами Владислава Осьмак, керівниця Культурно-мистецького центру НаУКМА.
Пані Владислава вже вдруге оголошує набір до «Школи києволюбів». Курс лекцій допомагає слухачам та слухачкам відкрити Київ зовсім з іншого боку: історичного, традиційного і культурного. Ми мали втіху поспілкуватися з пані Владиславою та дізнатися більше про становлення й розвиток цього проєкту.
Як виникла ідея створення школи?
Ідея виникла, щойно я прийшла у 2018 році на роботу в КМЦ. Я багато років працювала екскурсоводом, і мені здавалося, що до того розмаїття студій і різних заходів, які відбуваються в Могилянці, можна було б додати й це. Частина студентів КМА не з Києва, а навіть ті, хто народився та живе тут, теж часто-густо нічого не знають про місто. Я подумала, що студія, в якій ми б могли взаємодіяти з міським простором — лекції, екскурсії, творчі зустрічі — доволі непоганий формат. Десятиліття накопичення матеріалу, читання, спостереження і практики — мені здавалося, що цим варто поділитися.
Дивним чином саме під час карантину нарешті з‘явилася можливість зробити те, що мені не вдавалося раніше. Була серія невеликих екскурсій для співробітників, були екскурсії для фрешів. Була чудова атмосфера, був інтерес до цієї теми. І коли під час карантину КМЦ був закритий, я перейшла в онлайновий формат й оголосила набір. У результаті ми збиралися щотижня, більшою мірою онлайн, із березня по травень. Я відчула, що ці зустрічі допомагають людям витримати тиск дистанції, не бути на самоті.
Я ставила перед собою мету зібрати команду, яка б хотіла працювати як екскурсоводи. На жаль, минулого року нічого не вийшло, бо учасники Школи були розкидані по різних куточках світу. Саме тому новий набір я зробила для занять лише онлайн. Записалося понад 30 людей, і ми зустрічаємось в Підwall’і. Це студентки й студенти з різних факультетів, із різним рівнем уявлень та знань про Київ. Але всі з мотивацією дізнатися більше! Завдання, які я перед собою ставлю — допомогти «школярам» зрозуміти й полюбити це місто. А мета — створити комфортні й безпечні умови для внутрішнього розвитку і кращого самопочуття. Я ділюся тим, що знаю, і даю інструментарій для вивчення Києва. У програмі Школи є джерелознавчий блок; буде блок громадського активізму, щоб допомогти формуванню активного і відповідального ставлення до міста. Буде практика, бо я не полишаю надії, що хоча б кілька людей спробують себе в якості екскурсоводів.
Втім, навіть якщо слухач чи слухачка Школи ніколи не проведе власної екскурсії, процес підготовки все одно буде корисним: як володіти голосом, як правильно дихати, як стояти, аби не втомитися, як, зрештою, зробити так, аби тебе слухали. От цим ми продовжимо займатися до кінця навчального року.
Я б дуже хотіла, аби в Могилянці з’явилося екскурсійне бюро, де могли би працювати наші студенти. Спочатку на території кампусу, а потім — поза межами КМА, для зовнішньої публіки. Ми глибоко інтегровані в середовище історичного Подолу, але ми небагато говоримо між собою про нього, і, головне, не говоримо про місце Могилянки в цьому середовищі тим, хто до нас приходить. Мені здається, наш власний, могилянський погляд на простір довкола КМА має бути, наш власний голос має зазвучати.
Які ваші враження від перших занять?
Прекрасні враження! Чудова вмотивована публіка — люди, які розуміють, чого вони хочуть. Хтось має на меті більше дізнатися про Київ, у когось уже зараз глибокі знання, але люди прагнуть більшого пошуку. Студенти з різними поглядами почали комунікувати між собою — це найцінніше. Я надихнулася першими зустрічами, і вдячна тим, хто прийшов.
Як вторгнення вплинуло на цілі й формат школи? Чи змінився фокус дослідження?
Я думаю, не змінився, тому що історія про «Школу києволюбів» — це про те, як зрозуміти місто, в якому ти живеш і відтепер житимеш гармонійніше. Утім, ми почали та будемо далі говорити про зміни, які відбулися за рік широкомасштабного вторгнення. Наприклад, як змінився звуковий «портрет» міста, як змінилися міські темп і ритм. Треба присвятити увагу процесам декомунізації, які зараз відбуваються, зміні назв міських об’єктів, вулиць, площ. Я часто зустрічаюсь із нерозумінням, чому це потрібно, тому я була б рада пояснити це!
Чого очікуєте від нового сезону?
Я хочу екскурсій. Окрім лекцій наживо для тих, хто записався в «Школу», хочу зробити відкриті заходи, бажано теж у форматі офлайн.
16 лютого в нас відбудеться зустріч з письменницею Мілою Іванцовою з нагоди річниці подій на Майдані. Ми з пані Мілою волонтерили в бібліотеці Майдану. Ця бібліотека — те, про що варто поговорити. Я хочу поговорити про останню книгу пані Міли «Намальовані люди», теж про Майдан. У неї є чудові книжки, дії яких відбуваються в Києві — тут якісь вулиці, впізнавані місця, будинки, дерева, погода — місто зчитується, і воно таке тепле, і там завжди все добре закінчується. Я хочу, щоб ми пам’ятали про хороше теж. Я покликала пані Мілу для того, щоб ми говорили про книжки з хорошим фіналом.
Мої очікування: ще більше роботи. Крім моїх екскурсій, буде ще публічна програма — ласкаво прошу всіх! Очікування від учасників: якщо не повтікають до кінця навчального року, я вважатиму це хорошим результатом, а ідеальним — якщо вони спроможуться зробити кілька творчих завдань, аби спробувати, як працювати з цим колосальним об‘ємом матеріалів про місто. І якщо хоча б кілька людей скаже: «я хочу й буду проводити екскурсії», вважатиму, що «Школа» не марна..
Ми попросили поділитись досвідом відвідування «Школи» студентку-історикиню Ольгу Красінько. З теплотою та щемкістю Оля пригадує:
Ініціативу заснувала пані Владислава, у якої була ідея створення театралізованої екскурсії Могилянкою. Минулого року ми збиралися постійно онлайн і говорили про всілякі аспекти історії Києва. До речі, після початку повномасштабного вторгнення зустрічі продовжились і були дуже світлими й затишними, ставши острівцем спокою у світі, що поламався.
Пані Владислава спонукала й до самостійних рефлексій: першим таку організував Антон Потєхін з історії-3 (ще одне наше вісниківське сонечко), який, пам’ятаю, читав лекцію про Івана Кавалерідзе. Я зробила нарис на тему своїх наукових зацікавлень — історії київської злочинності у XIX ст.
З початком весняного семестру студія поновила свою роботу, а подалось до неї близько 30 осіб. Пані Владислава анонсувала, що збирається сфокусуватись на основних джерелах, за якими можна досліджувати Київ: досвіді проведення екскурсій; також азах урбаністичного активізму, для чого планує запросити фахівців. Оскільки я досліджую історію Києва вже кілька років, то багато речей мені вже відомі, однак ті самі активістські ініціативи та можливості мені вкрай цікаві.
Разом із Владиславою Осьмак закликаємо й надалі досліджувати місто, дізнаватися щось нове про Київ, чекати анонсів, аби відвідувати відкриті екскурсії та заходи!
War-life-balance
Із початком повномасштабного вторгнення наше життя сильно змінилося. Кожен індивід переживає це жахливе явище по-різному, залежно від власного набору зовнішніх обставин та внутрішніх якостей.
Війна — це завжди біль, людські втрати, страх і обмеження. Вона залишає слід на кожному та кожній. Але навіть після сильних травм ми можемо навчитися жити та працювати над їхнім загоєнням. І ми хочемо допомогти вам у цьому.
Ми взяли інтерв’ю в Алєсі Ткач, студентки психології з Могилянки, яка розповіла про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), який часто виникає в людей у реаліях війни. Її слова ми наведемо у цій статті.
ПТСР — це кількарівнева історія. Спочатку стається ненормальна подія, тобто та, яка виходить за рамки норми. Перші кілька годин може бути гостра реакція на стрес: дисоціація (відсутність розуміння того, що відбувається; ти наче споглядаєш себе збоку), тремтіння, розгубленість, почуття сорому, нудота, біль у животі, слабкість чи задуха. Далі, до 30 днів, можливий гострий стресовий розлад: поганий настрій, флешбеки (раптове згадування подій), пригніченість, дисоціація, збудження, агресивність, уникання людей. Гострий стресовий розлад може перерости в депресію чи тривожний розлад. ПТСР з’являється, якщо психіка не впоралася із якимось етапом переживання травматичного досвіду.
Симптомами ПТСР можуть бути: дереалізація (все навколо здається несправжнім, тьмяним, наче це ілюзія); деперсоналізація (“я не почуваюся собою або почуваю себе окремо від тіла/емоцій/думок, наче спостерігаю за собою, коли щось роблю”); втрата концентрації (“не можу зосередитися на завданні, яке виконую”); провали в пам’яті (“не можу пригадати момент події/що було перед тим/що сталося після”, це наче пазл, який не складається); роздратування, зниження професійного й соціального функціонування (“люди мене не розуміють, я їх також”, “мені важко спілкуватися про те, що сталося/взагалі нікому не говорю”, “я боюся людей”).
Проте існуюють речі, які можуть зарадити людині в переживанні травматичної події й допомогти одужати:
1. Повернення відчуття безпеки (одразу після події). Людина повинна бути переконана, що її життя в безпеці, а травматична подія не повториться. Якщо людина отримує допомогу й підтримку інших в момент катастрофи, то ризик ПТСР в майбутньому знижується, тож постраждалих важливо відвести в безпечне місце, обігріти, запропонувати їжу.
2. Контрольованість (одразу після події). Людина зіткнулася з тим, що її життя не залежить від неї, тому треба намагатися допомогти, не роблячи за людину все. Замість «Ось тримай чай» краще «Там чайник, стаканчики, заварка. Підійди і зроби собі чай, коли захочеш». Людина має зрозуміти кордони свого тіла.
3. Дія (одразу після події). Заціпеніння — найгірша реакція психіки, бо вона найдревніша. Людина в заціпенінні вірогідніше отримає ПТСР та матиме прогалини в пам’яті, тому потрібно залучати її до дії (як у прикладі з чаєм).
4. Психогігієна. Загальні рекомендації, які укріплюють людину фізично та психічно: здоровий сон, харчування, фізичні вправи, відпочинок, ритуали. Ритуали — це особливі дії, які приносять задоволення і роблять наш день звичайним. Наприклад, випити кави чи застелити ліжко.
5. Говорити. Одразу людина може не захотіти виговоритися, проте треба бути доступним/-ою для розмови. Це важливо, бо, по-перше, переповідання події структурує спогади; по-друге, людина проживає емоції, об’єднує частини події й відновлюється. Проте ще важливіше — не тиснути на людину, якщо вона не бажає розмови про травматичну подію. Якщо травма була тривалою (окупація, полон), тоді довгі повторювані розмови про травму можуть призвести до більшого занурення в травму й ретравматизації.
6. Шукати ресурси. Людина через ПТСР почувається слабкою, знесиленою. Потрібно шукати ресурси — те, що тебе наповнює: гобі, прогулянка, спілкування, читання.
Також існують техніки та вправи, які допомагають в подоланні ПТСР:
- робота з тілом (відновити відчуття власного тіла, подолати деперсоналізацію), заземлення: найпростіше — ходити босоніж, сконцентрувати увагу на фізичних відчуттях (наприклад, дуже повільно їсти й думати про смак цієї їжі);
- налагодження контактів (побудувати нове коло спілкування, знайти людей, які вас розумітимуть): спочатку налагоджувати контакт зі співчутливим колом близьких осіб, а потім із рештою світу;
- будувати систему цінностей і переконань: через травму втрачаються колишні ідеали, людина з ПТСР має прийняти зміни в собі, знайти нові цінності, сенси;
- нагадувати собі про те, що все має кінець: у травмі здається, що це ніколи не скінчиться, тому потрібно заново навчити свій мозок, що все має початок і кінець; після виконання будь-яких дій говорити собі, що це вже зроблено; ввечері записувати 3 дії, які були сьогодні зроблені (не має значення, наскільки вони великі, головне — це завершеність; “я випила/-в чай”, “я сходила/-в в магазин”, “я написала/-ав подрузі”, “я приготувала/-ав вечерю”, “я поїла/-в”).
Якщо ви помітили в когось ознаки посттравматичного синдрому, то просимо вас не ігнорувати це. Можна коректно та без зайвого тиску запропонувати допомогу, порадити психотерапевта/-ку.
Спостерігайте за собою. Лише коли ми будемо піклуватись про себе, то в нас будуть можливості допомагати іншим.
(Не)видимий університет. ЦЄУ, Зимова школа
Спудейські сонечка із радістю поновлюють рубрику розповідей про освітні досвіди могилянців. Цього разу у фокусі уваги академічні практики Невидимого університету для України — ділимося теплими спогадами та, як завжди, натхненними передчуттями.
13 лютого розпочався третій семестр програми Invisible University for Ukraine Центральноєвропейського університету. Минулої весни IUFU вперше об’єднав понад 200 абітурієнтів_ок та студентів_ок у межах інтенсивної освітньої програми, покликаної продемонструвати роль України в мінливих європейських контекстах через розгляд актуальних для української академії питань у транснаціональній порівняльній перспективі. Втім, витоки цієї програми значно давніші та насамперед стосуються лаштування академічної моделі, що поєднала б дослідницький та викладацький компоненти й залучення широкого загалу до горизонтального й інклюзивного процесу здобуття знання.
У відповідь на процеси авторитарних реакцій, маркетизації освіти й зростання темпів «відтоку мізків» (brain drain — процес еміграції фахівців, дослідників і вчених) професори CEU напрацьовували програму, яка за допомогою гібридних методів мусила допомогти дослідникам_цям із різних держав, де їхня діяльність була загрожена або прекаризована. Однак після 24 лютого минулого року пріоритет програми трансформувався, й тепер у її основі — підтримка представників_ниць української академії в процесі багаторівневого полілогу, що поглиблює критичний підхід, розширюючи інституційні межі.
Назва ж програми нагадує про традицію східноєвропейських освітніх ініціатив XIX-XX ст. у підпіллі й еміграції та Невидимі коледжі, засновані після 1989 року. Долучаючись до мережі солідарності й підтримки в академічному середовищі, Невидимий університет продовжує об’єднувати академії, посилювати ґрунтовні діалоги та комплементарно доповнювати українські освітні програми вже впродовж року.
Як навчаються «невидимки»?
Перший семестр програми складався з чотирьох тематичних курсів: історичного, політологічного, соціологічного й курсу з культурних студій і студій спадщини. Опріч того, «невидимки» мали змогу вивчати академічну англійську, відвідувати менторські сесії з PhD студентами_ками CEU й обговорювати актуальні приклади досліджуваних на лекціях тем.
У другому семестрі, крім загального курсу, налічувалося вже шість тематичних. До того ж, студенти й студентки могли спробувати свої сили в написанні невеликого власного дослідження на грантовій основі. Навчання в Невидимому передбачало дванадцять занять, проводити які запрошували різних лекторів і лекторок. Кожна зустріч супроводжувалася спеціально виділеним часом для запитань, коментарів і дискусій (втім, навіть його, як правило, не вистачало).
Студенти й студентки, які протягом семестру навчались у Невидимому Університеті, після його закінчення мали можливість взяти участь у ще одній освітній активності — Школі. На відміну від тематичних курсів, програма Школи побудована значно інтенсивніше: відбувається протягом лише одного тижня на кампусі CEU в Будапешті (Літня школа також проходила паралельно на території Українського Католицького Університету у Львові).
Ідея менторів та кураторів IUFU полягала у створенні платформи для взаємопроникнення досвідів науковців із різним бекґраундом, а також сприянні долученню молодих дослідників до міжнародних інтелектуальних практик і творенню світової академічної спільноти. Особливого значення для організаторів програми набула спроба осмислити події російсько-української війни та роль науковців під час її перебігу і після її завершення. Саме тому загальну тематичну рамку Зимової школи 2023 р. окреслено як Evidence and Truth — Reflecting on the War in Ukraine in a Global Context.
Інтенсивна академічна програма, наповнена як щоденними лекціями та воркшопами, так і екскурсіями, знайомством з архівами та переглядом фільмів, провокувала багатогодинні дискусії, що продовжувались і поза авдиторіями. Після чергового довгого дня збурені студенти нерідко все одно засиджувалися за обговоренням чергової гострої теми на кухнях гуртожитку до ранку. Тоді ніяк було обійтись без записника, куди раз у раз доводилося занотовувати ключові назви книжок, які неодмінно варто прочитати. Обмін думками продовжився і після закінчення Школи, бо учасники продовжують листуватися з новими знайомими, ділитися ідеями, напрацюваннями й корисними один для одного контактами.
Як ствердив учасник Зимової школи Максим Снігир (PhD-3):
Це був напрочуд цінний досвід, бо дозволив соціалізуватися зі співвітчизниками, налагодити важливі особисті контакти з європейськими дослідниками та дізнатися потрохи про проблеми та виклики в суміжних науках. Заслугою викладачів та студентів було те, що жодне заняття Зимової школи не проходило нудно
На що очікувати в новому семестрі?
У новому, весняному, семестрі на базі Невидимого університету відбудеться загальний курс та декілька тематичних: програма пропонує курси з публічної історії, верховенства права й прав людини, європейської безпеки, соціального підприємництва, війни й медіа, а також (пост)конфліктних трансформацій Балкан. У фокусі програми — спроби концептуалізувати соціальні, політичні й культурні перетворення українського та європейського просторів, спричинені російсько-українською війною. У межах програми студенти також зможуть здійснити власне англомовне дослідження за наукової і ґрантової підтримки на конкурсній основі.
Важливою інновацією третього семестру є можливість долучитися до майстер-класу, призначеного для ознайомлення з практиками світової академії і сприяння інтеграції молодих українських дослідників і дослідниць.
Що далі?
Невидимий Університет має ще одну варту уваги компоненту — це міждисциплінарний вебжурнал «Visible Ukraine», створений та керований командою учасників програми. Як мовить назва, журнал працює із видимістю (а точніше — гучністю) українських голосів у глобальній академії. Звертаючи увагу на міждисциплінарні питання, пов’язані з українськими студіями, а також на теми, важливі для українського суспільства наразі, журнал прагне посилити видимість України в дискусіях на локальному, регіональному та глобальному рівнях.
На сторінках журналу вже можна переглянути матеріали, створені учасниками проєкту, зокрема, інтерв’ю з Балажем Тренчені й Остапом Середою — професорами CEU й засновниками Невидимого університету — про виникнення й розвиток програми, та інтерв’ю з професором історії України в Європейському університеті Віадріна Андрієм Портновим про українські студії закордоном. Крім того, в журналі є й статті запрошених авторів — як-от тексти антропологині й дослідниці культурної спадщини Діани Воннак і викладача Гарвардського університету Данила Мандіча.
Наталя Шулякова, учасниця команди журналу й співкоординаторка студентів Невидимого університету, згадує:
Під час літньої школи IUFU я була учасницею незліченної кількості дискусій і справжніх дебатів зі спікерами, іншими учасниками, подекуди організаторами. Рефлексії продовжувались після лекцій у барах, по дорозі додому, тягнулись по коридорах і в кімнати до пізньої ночі — я була в середовищі людей, спраглих мислити, через обговорення приходити до інноваційних ідей, а потім ці ідеї втілювати в життя. Ми були заручені підтримкою окремих професорів, що провокували нас відмовлятись від заготовлених відповідей і переосмислювати наші переконання буквально щодня. Це була ідеальна бульбашка. І повернувшись додому, я зрозуміла, що в найкращому випадку всі ці глибокі розмови ризикували залишитися в думках учасників школи, а в найгіршому — в Будапешті. Тож отримавши листа від організаторів програми із пропозицією створити вебпростір для транслювання академічних дебатів за кордоном і серед української авдиторії, я зрозуміла, що це воно
Роботу в журналі Наталя описує так:
Можливість ділитися нашими роздумами, поширювати центральні для української авдиторії питання голосами українських же науковців до глобальної академії і залучати до осмислення актуальних процесів ширше коло студентів — безцінний досвід. Проєкт задумувався як своєрідна платформа для комунікації представників академії, культурної
сфери, абощо — і він безперечно продовжує таким бути, але ми привнесли дещо докорінне — власну оригінальність, яку чутно за кожною статтею та питанням в інтерв’ю. Навіть під час інтерв’ювання ми знаходимося в діалозі зі співрозмовником, радше ніж із людиною з диктофоном та набором питань, і це робить подальші публікації особливими. Я сподіваюся: читачі й читачки помітять наші голоси й голоси інших учасників і зможуть з ними не погодитись, посперечатись ментально. Адже саме в процесі обговорення народжується нове чи глибше розуміння контексту
Після Зимової школи команда активно працює над матеріялами, тож уже зовсім скоро віртуальні сторінки наповняться новими текстами про дослідження пам’яті, дослідницьку позиційність та архівну роботу, а також оглядами на книги, статті й лекції та текстами досліджень учасників та учасниць минулого семестру програми. Опріч того, на сторінках журналу може з’явитися й ваш матеріал — для цього його необхідно завантажити в розділі «Submissions» сторінки «About».
Програма продовжує об’єднувати «невидимок» наживо та онлайн, лаштуючи дискусії, створюючи простір для пізнання та ґрунтовного полілогу, надаючи змогу творити й досліджувати, тож ми (тихенько визираючи з-під мантій-невидимок) радимо вам стежити за оновленнями щодо програм та подій, а також нових текстів на сторінці «Visible Ukraine» й готуватися до нових академічних пригод!
Памфірова Маланка. Танець смерті та життя
З 27 січня по 19 лютого в Українському Домі тривала виставка, присвячена українському фільму «Памфір» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Картина має вийти в широкий прокат уже цьогоріч. Прем’єра стрічки відбулася на Каннському кінофестивалі у травні 2022 року, фільм уже встиг отримати Ґран-прі на Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість».
У центрі — традиційний український обряд Маланки, що передбачає перевдягання у різних міфологічних істот (звірів, духів тощо). На виставці розмістили більше ніж 100 масок, 40 костюмів, реквізит, кадри, графіку сцен та ескізи вбрання, що були використані для зйомок фільму. Як зазначає сам режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, він полюбив обряд Маланки ще в дитинстві й згодом досконало з ним ознайомився. У стрічці існує унікальний образ Маланки :
«ЇЇ не існує у такому вигляді в якомусь конкретному місці, саме із цими костюмами. Але вона має своє походження. Ми можемо простежити, як вона з’являлася…»
Сам обряд Маланки побутує у Придністровщині — це території Галичини, Буковини та Поділля. У фільмі ж ключовим елементом став обряд святкування Маланки у Красноїльську, Белелуї та Вашківцях, що на Буковині. У самому обряді поєднуються румунські й українські зимові традиції, що не дивно, адже ці українські землі ще не так давно перебували у складі інших держав. Відбувається певне нашарування культур, що створює відчуття свята.
У холі першого поверху відвідувачів зустрічають кадри зі зйомок стрічки. Тут не все буде зрозуміло, якщо ви не дивились фільм, а ми спойлерити не будемо. Ви точно відчуєте атмосферу, що панувала на зйомках, завдяки гірським краєвидам й автентичному вбранню, якого ви, можливо, ще ніколи не бачили. Тут же побачите усі ключові сцени фільму та головних персонажів, подекуди прихованих під масками. А також зачудуєтеся декораціями у вигляді мозаїки, що були виконані спеціально для зйомок фільму за зразками з автобусних зупинок Буковини ще 1970-х років.
Лишень обережно доторкнувшись до Памфірової історії, ви підіймаєтеся на другий поверх, де на вас чекають вони — химерні створіння й чудернацькі вбрання. Такий вигляд має Маланка. Загалом стрічці більш притаманний анімацентризм — більшість силуетів, які ви побачите, належать тваринам: це й використані для обряду маски, малюнки, скульптури чи навіть опудала. Тварини перебувають тут у природному середовищі — з перших кадрів стрічки ми опиняємося на природі, побіля обійсть і лісу.
Традиційні маски походять із сіл Белелуя, Глибока, Вашківці, Красноїльськ і Тарашани. Деякі були створені спеціально на замовлення різними майстрами. Маски є прямим відображенням творчості й уяви їх авторів, тому вони не схожі одна на одну. Їх виготовлення стає певною забавою, у якій змагаються хлопці й дівчата між селами — чиї маски красивіші, страшніші, дивніші тощо.
Раніше для їх виготовлення брали підручні засоби: шкіру, папір, клей, борошно й крохмаль. У радянські часи активно використовували й протигази, бо вони були легкодоступні. Для виготовлення маски потрібно мати основу, що нагадувала б форми тіла й голови, як згадує режисер фільму. У масках, окрім згаданого зоологічного світу, зображають також і антропоморфних персонажів — до прикладу, діда й бабу, що додає фольклорному обряду міфологічності.
Сам режисер фільму «Памфір» Дмитро Сухолиткий-Собчук називає головною маску брата головного героя, Віктора:
Віктор хоче здаватися тим, ким він не є, страшнішим, ніж насправді, тому він робить собі маску не ведмедя, а чудовиська з рогами.
За сюжетом, цією маскою згодом скористається і наш головний герой, котрого звуть Памфір. Станеться певний метаморфоз, адже під загрозливою маскою — люди зовсім іншого характеру й минулого.
Центральним тваринним образом маланкового фестивалю, безумовно, можна назвати ведмедя. Окрім грізної маски, маланкувальники створюють йому тіло, а подекуди й крила із соломи й інших матеріалів. Часто такі конструкції стають дуже тяжкими та некомфортними. Сам образ ведмедя є священним на Буковині та на Балканах, тому цим тваринам часто надають особливу роль на святі: за повір’ями, ведмеді наділяють силами, здоров’ям, родючістю й очищають місце від злої сили. Ще одним традиційним образом у святкуванні є циган (історично — дресерувальник ведмедів). Їхній карнавальний образ зазвичай складається з різнокольорового дрантя, а ведмедя циган веде на мотузці.
Якщо трохи все ж розкрити сюжет стрічки, то, окрім центрального елементу у вигляді святкування Маланки на Буковині, маємо й неабияку сімейну драму. За жанром цей фільм прийнято визначати як ігровий. Ми справді бачимо життя людей в автентичному для них середовищі й спостерігаємо за всіма пригодами, радістю і жалем героїв. Цей фільм чарує різноманіттям кольорів та образів, напрочуд справжньою поведінкою героїв, водночас оголюючи життєві ситуації, що побутують у прикордонних західноукраїнських регіонах. У фільмі відчувається звернення до духу свята, його традиційності й цінності як елементу української національної етнокультури.
Це абсолютне відчуття свободи й страху водночас, коли все побачене й почуте занурює глядача у транс. Ви не розумієте, про що йдеться: чи то святкування життя, чи то боротьба зі злом. Втім, ви бачите перед собою образи цих істот, і далі працює тільки ваша уява. Не дарма ж до цього дійства готуються ретельно й живуть ним у прямому сенсі — від Маланки до Маланки. Якщо ви щось відчуєте — це означає, що команді фільму, а особливо художникам і постановникам вдалося наочно втілити образи усього цього дійства, що насправді відбувається під час фестивалю.
Куратор виставки Олексій Ананов, каже:
Ти сам вирішуєш, ким бути — ягнятком чи чудовиськом. Головне — грати в цю гру з азартом і пристрастю. І ти зможеш дійти до перемоги. Але не вір нічому й нікому. Ти не знаєш, хто ховається під маскою…
Неодмінно знайдіть можливість подивитись «Памфір» у кінотеатрах із 23 березня. Отримайте змогу насолодитись святом і відчути усю трагічність людського життя.
© Спудейський вісник, 2023
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
Facebook | Instagram | Telegram | Twitter | YouTube| Spotify | Email
