Зустріч. Спудейський вісник №1 (29.01.23)
∘ Чотири роки як чотири найкращі дні
∘ Вертеп, вертеп мені щоночі сниться
∘ Щоб не плакати, ми сміємось
∘ Вільний простір колажу
∘ Сірко, собака мій, Сірко, собака мій, собака
∘ Інтерв‘ю з Остапом Семераком
Передслово
Цього місяця довелось багато чого зустріти: новий 2023 рік, незвично довгі канікули, завершення новорічно-різдвяних свят. Про те, чим жили могилянці протягом вдвічі більшої, ніж зазвичай, перерви, читайте далі.
Чотири роки як чотири найкращі дні
Коли ми вперше зустрілись, Вісника ще не існувало. Все почалося з придуманої Глібом Кузьменком та Аріною Кравченко ідеї, яку взялись реалізовувати, наповнювати й видозмінювати спершу дванадцять людей, здебільшого фрешів. Зараз же це робить велика родина «Вісника»: понад сотня сонечок, які щоденно додають щось нове та унікальне у життя СВ.
У 2019 в Могилянці з’явився справді культовий ЗМІ. Амбіція працювати як щотижневик багатьох відлякувала, одначе саме це нас і привабило: ми хотіли доторкнутися до Академії у свій спосіб і створити щось цінне. Для могилянської спільноти поява нового журналу стала справжньою подією. Ми вчилися за якихось кількасот слів і знаків розповідати надзвичайні новини та описувати події у КМЦ — ще й так, аби це було приємно читати. Так ми зрозуміли ще й часописну цінність Вісника: якщо ніхто не візьметься зафіксувати події та спогади, не зробить плівкові фотографії та не закарбує моменти словами, кому з плином часу буде відомо про них?
Дні пролетіли, ми пережили пандемію коронавірусу та зниження насиченості й активності могилянського життя. Згодом — ще й початок повномасштабного вторгнення. Це змусило на мить спинитися й узяти паузу в роботі. Втім, сьогодні, 29 січня 2023 року, ми все ж пишемо статті й пам’ятаємо, завдяки чиїм зусиллям це досі можливо. Бажання завжди бути разом зі спільнотою дужчає з кожним днем. Розповідати про чергові вистави у КМЦ і вражатися грою акторів, писати про яскраві розмальовані стіни на Маккейна чи підтримувати протести проти Шкарлета. Або ж повідомляти сумні новини про своїх же людей у KMA Today. Це і є бути поруч — що б не сталося.
Команда «Вісника», чи як ми іменуємо, сонечок — група амбітних студенток й студентів, що проводять разом дозвілля, водночас створюючи щось особливе. Кожна і кожен тут горять чимось своїм — можливо, не всі тут знають, як писати чи малювати, дизайнити чи редагувати, однак прагнуть цього навчитися.
Тут можна відчути багато емоцій водночас, і мова навіть не про стандартні радість і смуток: почуттів тут більше, бо у взаємодії створюється щось унікальне.
Коли ми вп’яте збираємось у гори, зустрічаємось на пікнік-сніданки чи малюємо й клеїмо щось — усі ці моменти дають змогу відчути себе в теплі, у спільноті, де хочеться разом творити й разом проживати. Чотири роки справді можуть промайнути так швидко, що відчуватимуться чотирма найкращими днями життя.
На днях народження «Вісника» завжди лунають слова любови й вдячности. Винятком не стало й четверте Сонцестояння, під час організації якого було ухвалене рішення відмовитися від яскравого й масштабного святкування, натомість подбавши про тих, завдяки кому це святкування є можливим: зібрати 27 200₴ на чотири зимові куртки GEN III Level 7 для Дениса Чопаня, Романа Каленюка, Миколи Капшука та Іллі Корнієнка — могилянців, що зараз перебувають на фронті.
Цьогоріч святкування було перенесене із вже традиційного для команди Колізею до затишного офісу в 7 корпусі, де замість стільців — пуфи й каремати, а простору між ними настільки мало, що мимохіть доводиться підслуховувати розмови людей за сусіднім кріслом. Піцу та замовлений у кондитерській, як у минулі роки, торт замінили тістечка з «Рошену», солодощі домашнього приготування, чипси та «Живчик» — усі гості принесли щось своє, надавши святу родинної атмосфери.
Нині нечасто випадає можливість зібратися разом, тож перш ніж перейти до запланованих активностей, гості знайомляться, спілкуються та обіймаються під грайлист «Від Степана Гіги до Мертвого півня» .
Незабаром вдається зібрати всіх у коло, де кожен і кожна змогли поділитись своїм кумедно-теплим спогадом, який хтось уже чув, хтось — не чув.
Світло згасло лише раз, і, на диво, не за графіком: настав час задувати свічки й пригадувати, яким для Вісника був цей рік. Слова вдячности закарбувались не тільки в пам’яті: усі сонечка пішли зі святкування з конвертами зізнань, жартів та просто слів любови, дбайливо оформлених у записки від інших сонечок.
Отже, четверте Сонцестояння відбулося, привітання прийняті, а слова вдячности вимовлені та осмислені. Завдяки вісниківським сонечкам та друзям, нашим колегам та небайдужим могилянцям ми змогли зібрати 27 643 гривні, що були переказані на рахунок Взаємодопомоги НаУКМА. Вже скоро кошти конвертуються в зимові куртки для наших захисників, і хлопці, сподіваємось, зможуть фізично відчути славнозвісне могилянське тепло.
Вертеп, вертеп мені щоночі сниться
Перед початком перегляду цієї замітки, запрошую прочитати статтю про вертеп до повномасштабного розпаду рф. Там авторка (за цікавим збігом також я) розповідає про організаційно-вертепний комин Спудейського Братства.
Ялинки м’якенько повкладалися в дивани, дощики грайливо пострибали в коробки, ген-ген чути бляшанку від щасливого маланкаря, який таки надибав 20 грн від бідної могилянкині, пробігла трубами Київводоканалу освячена водичка, і здавалося, що свята вже лагідно згорнулися до сну. Однак є ті, хто досі не дає нам засумувати своїм «Вашого двора не минаємо, Сятий вечор» — це колядники нашого Спудейського Братства.
#словник традиційних оказій
Вертеп Спудейського Братства — це вистава, яка з гумором порушує соціально–політичні питання.
Вертеп СБ — це особливе дійство, що відбувається щороку в січні. Могилянці та могилянкині ходять із вертепом до різних установ чи компаній та діляться своєю різдвяною історією. Це також хороша фандрейзингова кампанія, завдяки якій СБ має можливість тішити могилянців іншими подіями впродовж усього наступного року.
#невеличкий екскурс
Вертеп — це традиція, яку я спостерігала упродовж усіх чотирьох років навчання. Так само це робили мої бадді та бадді їхніх бадді. То коли ж усе розпочалося? Цю інформацію вдалося почерпнути від Ростислава Семкова — амбсадора літературознавства, гумору, видавництва «Смолоскип» і невіданих історій про Братство.
Тож історія вертепу в Могилянці розпочинається з далекого 1993 року (а може, й раніше). Тоді пан Ростислав (іще як студент Тернопільського педагогічного університету імені Володимира Гнатюка) їздив у Львів із вертепом, де за щасливим збігом обставин познайомився з могилянськими вертепувальниками. Вертеп існував у КМА ще до того, як там з’явилося «Спудейське братство» — від 1993 до 1996 року. Перший вертеп від «СБ» Могилянка побачила в 1998 році. Братчики увібрали всі досвіди львівських, тернопільських та київських традицій, зберігши їх і донині: царі, смерть, ірод, янголи, чорти, завше сварливі студенти та колядники славлять Христа й роздумують над актуальними питаннями.
#сюжетна забава
Завдяки попередньому голові СБ (Олексію Гнилоскуренку) мною був відкритий справжній скарб серед могилянських архівів — матриця вертепів. У цій табличці містяться герої сценаріїв від 2003 до 2013 року . Тож до вашої уваги:
- Ірод: Джордж Буш; Кучма-динозавр; Яник (тричі); продюсер Poplavsky; Черновецький; Табачник; Азіров та Арестович;
- Смерть: стильна; укурена; трансцендентна, озброєна пружною матерією часу; зам психлікарні з дитячим молотком-пищалкою; голос правди з навушників; галицька смерть farion.
- Царі: Ющенко (так!), Мороз, Тимошенко; науки: філософія, право, економіка; Одіссей, алхімік, авангардистка; Супермен, Гаррі Поттер, Вона; Сковорода, Соломон, Жидріяр; Гар Айнштайн, Фройд, Кузя Марлі і навіть Гендальф; Оксана Забужко.
Інколи траплялися диско-янголи, шахтарі-колядники, чортиця-Раміна або студент-фанат «Ікс-фактору». Усі ці поєднання людей, інтерпретацій та образів дивні, однак шалено цікаві, у чому й полягає особливість Вертепу «СБ». Під час виступу ти можеш перевтілитися в будь-кого: у Стерненка, шалену бабцю чи (не дай Боже) Арестовича — однак залишатиметься одна історія, яку ви муситимете розказати.
#сила Вертепу
Історія, до якої запрошує Братство, — про єдність та потужну силу, що акумулюється в цій злуці для боротьби зі злом.
Головний меседж цьогорічного Вертепу в тому, що допомога — важлива, якою б вона не була. Будь-яка поміч наближає Україну до перемоги, і ми не повинні, як кажуть, шукати «зраду» й сперечатися щодо того, хто з нас більше/краще допомагає. У нас одна мета, тож будьмо єдині.
Анастасія Алєксєєва, ФГН-1, координаторка колядників та колядниць Вертепу
Сила цьогорічного Вертепу в його існуванні. Те, що Вертеп відбувся, означає тільки одне: він буде жити завжди. І те, що ми робимо Вертеп саме під час війни, показує нашу сутність як людей, як українців, зрештою показує нашу незламність. Я просто не уявляю, за яких обставин Вертеп може не відбутися, якщо він відбувся цьогоріч. Як ми кажемо:
«І за графіком відключень ми продовжуєм життя!
З ліхтарем щось пише учень,
Хтось працює з укриття»
Таїсія Мушка, ФСНСТ — 4, координаторка Вертепу 2023
У цьогорічному сценарії Вертепу є багато важливих меседжів, та я оберу той, який припав мені найбільше до душі:
«Кожен внесок в перемогу
Є однаково важливим.
Результат війни залежить
Від людей, а не від дива».
Марія Мілейко, ФСНСТ–2, голова Спудейського Братства
Окрім того, що Вертеп акумулює теплу атмосферу серед учасників та учасниць дійства, це також і про зворотний зв’язок та ту радість, яку вони дарують тим, до кого вони приходять у гості. Зараз звідусіль ми чуємо, бачимо та відчуваємо війну, уже близько року живемо в стані повномасштабної боротьби і часто через це забороняємо собі радіти та святкувати. Однак у дні, коли найбільш темно, з’являється потреба давати світло. Після спостережень за репетиціями колядників, переглядів сториз із виступами СБ в моїй голові промайнуло: «як щемко та радісно». Думаю, що так було в кожного, хто був долучений до цієї феєрії, чи як учасник(-ця), чи як глядач(-ка).
Коляда на часі. Я відчула це в момент, коли ми їхали показувати Вертеп під час повітряної тривоги. Тоді в метро було повно людей, і на станціях нас просили заколядувати. Спочатку до нас звернулася працівниця метро зі словами: «Потяга ще 10 хвилин чекати, може, заспіваєте нам?» Ми заспівали, майже всі люди на станції зібралися слухати нас. Коли ми приїхали вже на іншу станцію, повітряна тривога саме скінчилася, проте нас попросили заспівати хоч одну пісню. В один момент жінка, яка чекала нашого співу, дуже розчулилася. Тоді я відчула водночас радість і відповідальність за принесення свята та збереження українських традицій в Україні.
Таїсія Мушка, ФСНСТ–4, координаторка Вертепу 2023
Ми вирішили, що нас не повинні зупиняти повітряні тривоги і віялові відключення, бо в цей складний час як ніколи потрібно принести людям відчуття свята. Ми були неймовірно раді бачити захоплення людей у метро, коли, чекаючи на потяг, співали колядки. Такі емоції людей про щось таки свідчать. На мою думку, мета цьогорічного Вертепу — нагадати українцям, що ми сильні лише коли ми разом. Ми не маємо піддаватися на провокації людей, які хочуть нас роз’єднати.
Марія Мілейко, ФСНСТ–2, голова Спудейського Братства
Попри всі складнощі першого курсу й першого сесійного періоду, кожна репетиція ставала часом, коли можна було забути про все й поспівати разом. Усі колядники й актори охоче брали участь і старанно працювали, навіть коли репетиції тривали впродовж трьох годин. Я була рада поділитися емоціями, які завжди асоціювала з традицією різдвяного співу — тим, що сама називаю словом rejoice. Факт того, що це мій перший вертеп із Спудейським Братством, лише додає до загального задоволення — я би не змогла уявити кращого вертепного дебюту.
Анастасія Алєксєєва, ФГН–1, координаторка колядників та колядниць Вертепу
#благодійне
Цього дива спільнототворення не було б, якби не захист наших Збройних Сил України. Тому цьогоріч Спудейське Братство вирішило віддати 30% свого заробітку Благодійному фонду «Воля», який допомагає 93 омбр «Холодний яр». Волонтерами цієї організації є члени СБ, а один із захисників — братчик. Тому допомогти та закинути на баночку нашим акторам можна ось тут.
Мене приємно вразила щедрість наших благодійників. Я не бачила сенсу робити подію без благодійності, бо такі наші реалії. Водночас ми розуміли, що наші ресурси трохи менші, ніж минулого року, і розраховували на менше, оскільки розуміли, що зараз набагато більше можливостей і потреб у допомозі. Однак наші благодійники відповіли нам неймовірною щедрістю. Звіт щодо точної суми нашого збору буде опубліковано пізніше, але я вже можу сказати, що пишаюся кожним, хто приєднався до цього збору.
Таїсія Мушка, ФСНСТ–4, координаторка цьогорічного Вертепу
#домашнє завдання
топ-3 колядки every self-respecting Ukrainian should know від координаторки Анастасії Алєксєєвої:
1) «Ангели знижайтеся» у виконанні Хореї Козацької — чудове відтворення барокової колядки;
2) «Пане господарю, на твоєму дворі» у виконанні гурту «Древо»;
3) «А в нашого хазяїна і ворота нові».
Десь удалині чути відгомін колядок та щирий сміх. Ви не сплутаєте їх із жодними іншими. Це ті самі братчики та братчиці, малюки та малючки Братства, які, захоплені та втомлені, повертаються з чергового виступу. Доєднуйтеся до Вертепу наступного року, бо це про унікальні враження, які завше лишаються щемкими спогадами зі студентського життя. А також, як зауважила голова СБ, «Вертеп — це один із найулюбленіших українських звичаїв, які ми маємо плекати, поширювати і цінувати».
Щоб не плакать, ми сміємось
Уміння українців щиро радіти та палко святкувати відоме в усьому світі. Гумор є визначною складовою нашої культури та повсякдення. Проте є ті, для кого жартувати — це повноцінна професія зі своїми тонкощами. Один із напрямів такої діяльності — стендап, який захопив серця тисяч українців.
Про цю хвилю в царині сучасного гумору детально розповіли засновник та головний продюсер «Бродячого стендапу» Володимир Маслов та резидентка клубу Алла Волкова.
Як був створений «Бродячий стендап»?
Вова:
Я приїхав та зрозумів, що тут немає майданчиків, де можуть з’являтися зірки стендапу. Спочатку ми хотіли просто мати змогу виступати щодня, а потім забажали, щоб наш стендап існував завжди — навіть якщо ми не можемо з’явитися на сцені. Разом із моїм другом Русланом я організував свій перший івент, який виявився набагато кращим за всі стендапи, що тоді проходили в Києві. На ньому були присутні 70 глядачів, коли раніше на всіх відкритих мікрофонах було десь 5–12 людей, які переважно були друзями коміків.Виявилося, що якраз тоді був День народження в Ігната (показує на парубка, що готується до виступу). Він став першим, хто приєднався до нашого клубу. Нам потрібна була людина, яка шарить у звуці та може робити афіші. Ігнат сказав, що в школі постійно вмикав звук на дискотеках і малював стінгазети. Десь за пів року з’ясувалося, що він набрехав, бо просто хотів робити щось корисне й розвивати стендап.
Креативність відчутна навіть у назві. Чому стендап “Бродячий”?
Вова:
Нам дуже не хотілося бути чимось попсовим, звучати солодко. Ми не ненажерливі стендапери з пузом, комфортною зарплатнею чи квартирою. Коли ми з Русланом думали, на кого хочемо бути схожими, то мені на думку спали «Бременські музиканти». Вони скрізь їздять, у них немає дому, вони такі бродячі. Ми зрозуміли, що це і є воно.
Я чула, що ви плануєте розширюватись і бродячити в Одесу. Чи є у вас інші масштабні плани на майбутнє?
Вова:
Поки що ми збираємося робити більше шоу, щоб у нас було багато форматів та відео виходили кожного дня. Проте найважливіше — це люди. Ми в процесі пошуку талановитих та крутих, які готові багато працювати. Нам потрібні ті, хто дійсно любить бути на сцені.
Зараз на Заході стрімко розвивається cancel culture. Повністю коректним гумор зробити складно. Як це — жартувати в такий час?
Алла:
Якщо жарт смішний і зачіпає якусь тему, то це прикольно та нормально. Але є й табуйовані теми. Зараз ми не можемо жартувати про війну, бо це болить. Якщо тему складно уявити в смішному контексті, то нащо взагалі туди лізти? Проте є чорний гумор. Ти жартуєш і вже наперед знаєш, що когось це зачепить, але люди в залі сміються. Якщо опісля до мене підійдуть і скажуть: «Усе, ми тебе кенселимо», — то я не буду просити вибачення. З деякими військовими ми обговорювали жарти та вони казали: «Це дуже смішно. Я розкажу в окопі, й ми всі посміємося. Але тебе вб’ють за цей жарт, бо так говорити не можна». Тому ті, хто був там, кого це стосується, можуть жартувати про таке. Я ж не маю права.
Вова:
Погоджуюсь. Узагалі не важливо, що говорять люди в інтернеті. Важливо, що говорили люди, які були на місці, в контексті та заплатили гроші. Якщо хтось побачив у тік-тоці жарт на 25 секунд і одразу робить висновок, що людина дотримується певних поглядів, наприклад, не проукраїнських, то це необ’єктивно. Тому важливо не те, скільки критикують в інтернеті, а те, скільки сміються в житті. Жарт має бути насамперед смішним. Обмежувати себе не варто, але бувають погані жарти. Не враховуючи, що сказані на вразливу тему, вони ще й погано сформульовані, несуть тупу думку. Мені здається, за це люди й кенселять.
Чи доводиться фільтрувати жарти перед виступом? Чи маєте ви якийсь підхід до відбору «гідного» матеріалу?
Алла:
Раніше я могла собі дозволити вийти на сцену і щось ляпнути, але зараз стала пильнувати те, що говорю. У мене є правило трьох разів. Я читаю жарт три рази на різні аудиторії та в різних обставинах, і якщо цей жарт не заходить, то я відкладаю його до кращих часів. Можливо, колись він дочекається.Вова:
У мене є жарти, які я не розповідаю, бо вони, типу, … заборонені.
На цьому моменті всі зупинилися та здивовано глянули на Вову. Навіть Маша, що впродовж розмови уважно робила фото, завмерла.
Вова:
Ну серйозно! Деякі речі розповідати зараз просто неправильно.
Зараз стендап дуже популярний, багато людей замислюється про побудову кар’єри в цій сфері. Які, на вашу думку, мають бути якості в професійного коміка?
Алла:
Не думаю, що для цього треба бути смішним. Здається, коміки — це люди, у яких просто немає грошей на психолога. Тому вони обирають виговоритися на сцені. Самоіронія дешевша за лікаря. І дуже важливо не намагатися бути смішним і змінювати себе для цього.Вова:
Для коміка важливо насамперед любити сцену та бути вдячним за можливість виступати. Люди, які цінують це, стають крутими професіоналами. Багато коміків просто люблять увагу. Також дуже важливо вміти не прогинатися під авдиторію, а шукати своїх людей.
У вас так багато виступів та різних проєктів. Чи було у вас вигорання?
Алла:
Мене частенько про це питають. Нещодавно я зрозуміла, що те, що ви любите найбільше в житті, можна робити кожен день. Чи будете ви втомлюватися фізично? Так! Чи це вигорання? Не думаю…
Наскільки важливо для коміка мати практичний досвід?
Алла:
Раніше, коли я бачила, що люди всміхаються, але немає овацій, то вважала виступ поганим. Зараз, коли виступаю постійно, розумію, що люди можуть просто уважно тебе слухати й не хотіти заважати вигуками. Є різні фактори: авдиторія, настрої, культурні відмінності. Пам’ятаю, коли було два виступи на тиждень, то дуже детально їх аналізувала. Зараз же ти в потоці, тобі здається, що все кльово, і ти просто йдеш далі.Вова:
Періодичність виступів дуже важлива. Нині можна за пів року напрацювати, умовно, двісті виступів, коли раніше для цього потрібно було від трьох до п’яти років.
Чи помічали ви, що кількість виступів може погано впливати на ваш матеріал? Чи є поради, як це виправити?
Вова:
Так. Іноді коміки напрацьовують «комфортну ванну» — умовні десять хвилин жартів, які перевірено смішні. Часто така «ванна» повторюється кожного виступу. Від цього треба відмовлятися. Знову повертаємося до того, що треба більше працювати, щоб цього уникнути. Жарти це маленькі гачки, які ти залишаєш на пів року чи навіть рік, а потім повертаєшся і знаходиш, куди його всунути. Іноді треба просто вимкнути навушники, і матеріал сам до тебе прийде. А ще ми недооцінюємо час протягом прийняття душу! Це ж майже єдині 10–20 хвилин за добу, коли ти наодинці з собою.
Чи потрапляли ви в пригоди заради матеріалу?
Алла:
У мене дорога додому — це вже пригода. Я завжди заходжу в якісь бари, ще кудись, спілкуюся там із людьми, спостерігаю. Але алкоголікам краще писати… Зранку прокидаєшся десь в іншому місці, без пальта та взуття і думаєш: «Вау…оце тріп!».Вова:
Бувають історії, у які ти спочатку не хочеш потрапляти, але потім кажеш собі: «Ну я ж комік, то треба!». Зараз, під час турів, до нас завжди підходять люди та пропонують поїхати кудись потусити. «Ми в цьому місці один день! Мерщій, просто подивимось, що з цього буде». Так і народжуються пригоди. Але одного разу я був змушений зайнятися сексом із дівчиною, бо я комік…
Чи залежить матеріал для жартів від регіону, куди ви їдете?
Алла:
Є більш локальні жарти, що, наприклад, будуть зрозумілі тільки галичанам. Але з кунілінгусу сміються як християни, так і атеїсти.
Ось таке складне та насичене життя коміків столиці. Український стендап поки знаходиться тільки на старті свого розвитку, тому, якщо хочеш випробувати себе, — мерщій записуйся на open mic. Можливо саме ти станеш новою зіркою столичного «Бродячого стендапу»!
Вільний простір колажу
Думаю, кожному знайоме відчуття, коли в кінці триместру дедлайни засмоктують тебе в сипучі піски з навчальних боргів, і ти хаотично хапаєшся за все одразу, але все одно нічого не встигаєш. Хочеш встигнути все, стараєшся виконати декілька завдань одразу, але не можеш навіть сконцентруватись і зібрати в голові план завдань, які треба виконати.
Саме цьому вчить мистецтво колажингу: зібрати й склеїти з того, що зможеш знайти під рукою, за обмежену кількість часу (часто навіть несподівано для себе) цікаву роботу. Залежно від знайденої деталі ідея може змінюватись у процесі роботи, що вчить нас швидко підлаштовуватися під конкретні умови. Але колажинг — це не тільки про практичні навички, а й про пізнання себе за допомогою мистецтва.
На початку січня у стінах КМЦ й бібліотеки Антоновичів було проведено три майстер-класи з колажингу. Більш детально про ідею заходу розповість організаторка воркшопів, студентка нашого університету Анна Тронь:
Ідея майстер-класу прийшла з мого досвіду комунікування з творчою українською варшавською діаспорою. У столиці Польщі є курси, які називаються «Wyraź się!» (Виражайся), вони розраховані на підлітків 14–25 років, де для того, щоб розвивати всебічність розвитку українців, людям різних професій і спеціальностей пропонують щотижневі заходи: танці, медитації, колажинг, Тебе навчають сприймати мистецтво не як щось високе й недосяжне, а як вираження своїх думок і переживань. Я захотіла перенести це у свій університет, бо мені здалося, що в умовах, у яких ми зараз вчимося, такі заходи допоможуть студентам зняти стрес і трохи відволіктися від зосередженості тільки на навчанні.
Краще про саму подію можуть розповісти лише її безпосередні учасники, чиї роботи супроводжують коментарі та враження від майстер-класу.
Заборовець Дар‘я 072 БП-2:
Я завжди захоплювалася мистецтвом. Після того, як я обрала фінанси в могилянці, моїм щоденним мистецтвом стали цифри й розрахунки. Але час від часу душа хоче чогось іншого. Колажі подарували мені чудову можливість відкрити себе з іншого боку, а крім того, познайомитися з чудовими людьми та надихнутися їхніми роботами. Дуже вдячна, що ви створюєте такі моменти!
Крючкова Катерина 035 БП-3:
На цьому колажі Кася Амбрела втримує парасолькову Могилянку, яка ховає багато цікавих дрібниць. Синя дівчина пригнічена: синій — це колір КМА, а дедлайни часто навіюють сумний настрій. Фотоапарат — жоден захід не обходиться без спалахів учасників Фотоклубу. Анімешна вирізка, яка містить ще й соціальну проблему (ми набагато більше спілкуємося в телефонах, ніж наживо). Соняшники Ван Гога — сонечко сходить над бурсою, та й кожен з нас тут творить мистецтво. Ангел уособлює сакральність, якою все пронизано, та робить відсилку на релігієзнавство. Монке фліп. Шматочок неба, бо слухаючи онлайнові пари, часто літаємо десь там, у рожевих хмарах. І шоколадка «Дольче», бо Могилянка — це солодкий спогад.
Стратієнко Ірина 054 БП-2:
Квітнути…
Могилянка сприяла моєму переїзду в Київ — місто, де я відчула себе собою. Крім того, це слово також несе у собі назву radioKVIT, яке грає велику роль у моєму студентському житті. Я вдячна цим бібліотечним та гуртожитським могилянським стінам за те, що вони створили такі умови, де я справді стала сама собою.
Дуже вдячна за цей майстер-клас, це просто чудова рефлексія та енергетика! За моє кібернавчання я дуже рідко відчувала могилянський дух, але тут я ним наповнилась! Такі події збирають чудових хлопчиків і дівчаток! Знаєш, творчість завжди живе всередині, але я так рідко її вивільняю. Дякую, що допомогла це зробити❤️
P.s. за печиво окремий респект…
Гришай Марк 034 БП-1:
Своєю роботою я хотів вказати чоловікам на їхнє справедливе й легітимне місце в здоровому суспільстві. У школі вони ще щось квакають, але дівчата вступають до Могилянки, стають емансипованими і «каструють» хлопців. Чоловіче, знай своє місце!
Сьомка Олександра:
Я чула чимало про студентів Могилянки, але познайомитися з вами наживо було неймовірно приємно! Напевно, вперше зустріла таких відкритих і щиро готових допомогти людей!
Своєю роботою хотіла показати, що для мене навчання — це насамперед мистецтво. Мистецтво знайти себе, вчитися, дізнаватися нове, розвиватися в бажаному напрямку. Захід став дуже цікавим досвідом! Вперше мала справу з колажами, трохи боялась, що щось не вийде, але залишилася з чудовими враженнями й спогадами!
Щиро дякую за організацію і проведення!
Бойчук Олександра 035 БП-2:
Я дотримувалася такого плану: розглядала всі журнали по черзі та вирізала звідти все, що асоціювалося з Могилянкою. Ліжко є одним із центральних об‘єктів, бо в Київ я приїхала як у нове невідоме місто, у якому тепер житиму. Подушка — це сни про Андріївську церкву. Ще там є згадка про чайочок з душевними людьми на Трої, студію «Антресоля», рупор (як знак протесту проти несправедливості і за свободу), слово «могила». Вільне місце заповнила хаотичними асоціаціями про Могилянку))
Білоус Марія 061 БП-1:
Цей колаж для мене про спільноту, яка була визначальною при виборі університету (фрески з людьми), про одну з найбільших асоціацій — Помаранчеву революцію і про участь у ній могилянців — я чула про це від сестри, яка тоді вчилася тут (фото на фоні), та про естетику й романтизацію, які створюють з навчання щось чарівне (грецька рамка).
Тронь Анна 121 БП-1:
На моїй роботі зображено голу пару: хлопця і дівчину, які дивляться вперед, — це абітурієнти, що, як печерні люди, намагаються роздивитись і зрозуміти світ навколо.
Їх зустрічає свята жінка (це відсилка на те, що з Могилянки випустилися 200 святих), і каже: «Велком ту могила». Ця фраза має подвійний підтекст: перший, більш зрозумілий, — це «вітаю в могилянці, ти молодець, ти вступив у один із найпрогресивніших університетів, дивись, які в нас активні студенти, гарні корпуси», а другий має більш мій особистий підтекст: зараз, в умовах повномасштабного вторгнення, багато людей живе минулим. Таке я іноді відчувала, коли вступила в могилянку. Люди постійно згадують минуле, як мітинги проти Шкарлета чи ТСР. У якийсь момент стає зрозуміло, що немає місця для розмов про теперішнє і майбутнє, тому фраза «Велком ту могила» — це і мої особисті переживання, що я залишуся в могилі вічних спогадів.
Ще більше робіт наших студентів усі бажаючі можуть переглянути на першому поверсі КМЦ, де триває виставка робіт, присвячених місцю Могилянки в нашому житті.
Як бачимо, позанавчальні заходи в Могилянці ніколи не завершуються. Найцінніше те, що студенти беруть ініціативу у свої руки, щоби допомогти колегам і колежанкам розкрити творчі здібності та пізнати себе за допомогою креативних практик.
Ось як описує свої враження після проведення трьох майстер-класів організаторка Анна:
Я дуже вдячна всім людям, які прийшли! Я була в шоці, що мій “простір” рознісся за межі Могилянки. Я люблю передавати людям свій досвід, тому я щаслива, що так багато людей зацікавилося колажами. Це дає мені натхнення робити такі зустрічі далі й придумувати щось нове.
Незважаючи на постійні спроби країни-терориста залякати нас і ускладнити наше життя постійними обстрілами, українці, зокрема й могилянці, продовжують не просто жити й працювати, але й знаходять сили та натхнення на творчий відпочинок, що є особливо цінним і корисним у наш час. Живемо, а значить перемагаємо!
Сірко, собака мій, Сірко, собака мій, собака
Тоді сонечко так само сходило над бурсою, але для нас воно прокидалося трішки пізніше. Перші дзвони так само порушували тишу ранкового Подолу, але для нас ранок починався з пошуків найкращої локації для зустрічі світанку. Київ так само поспішав устигнути все, але для нас настало intermezzo.
Хто чув, хто не чув — а «Вісник» знову в горах!
Укрзалізниця дозволяє добре поспати лише пасажирам зі зростом не вищим за середній, але, на щастя, гірське повітря бадьорить не гірше за каву зі «119» — тож перший день у Ворохті «СВ» почав енергійним як ніколи. Дорогою до садиби ми отримували повідомлення від друзів із Києва, що жалілися на мороз і похмуру погоду. Ми ж уважно їх слухали, паралельно мружачись від сонця, розщібуючи зимові куртки й гадаючи, куди ж засунути щойно стягнуту з себе шапку. Із погодою нам або дуже пощастило, або зовсім ні — тут уже питання сприйняття. Добре, що на фотографіях ми переважно у светрах і пуховиках, бо це, здається, єдина ознака, за якою можна буде відрізнити цю поїздку від літньої.
Чи знаєте ви людей, які вмудряються приїхати в готель не за чотири (або й більше) години до початку заселення? «Вісник» також не знає. Але він точно знає, як провести цей час із користю. Крок перший: поснідати й лишити речі на кухні — під ялинкою, біля славнозвісного гнома з «Юску» (авторці цієї статті здається, що цих гномів стає більше, ніж людей, і одного дня боронити країну нам доведеться не лише від росіян). Крок другий — піти в невідомому напрямку. Цей пункт ми виконали наполовину, адже «Вісник» у Ворохті вже не вперше — невідомі напрямки радше в дефіциті. Тож натомість був обраний відомий, але не менш чудовий шлях — через місцевий ринок. Звідкись узялася величезна шоколадка Studentska; і, попри сніданок, що був 15 хвилин тому, вона зникла так само раптово, як і з’явилася. Отже крок третій — поїсти ще раз.
Ідемо далі, поступово втрачаючи надію зберегти своє взуття чистим.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці, яка незвичним чорним забарвленням контрастує з будинками й горами, водночас приваблює, але й тримає на дистанції: двері замкнені. Ми залишаємося на подвір’ї. Із нами — тиша, яку порушуємо цитуванням Мирослава Лаюка, плин хмар далеко угорі й шурхіт сухої трави під нашими спинами. Час зупинився.
Останнє написав: «Хай не буде ні сіль, ні серпень,
ні світло, ні містерія, ні акація, ні чоло,
а — Троянда,
хай все буде Серце».
І було.
Хтось підвівся: земля в січні досить прохолодна, навіть якщо лежати на товстому шарі трави й куртках. Годинник знову зацокав.
Заклади харчування ми обираємо винятково за абревіатурами. У ресторані «Стара Ворохта» ми сідаємо за найбільший стіл і втілюємо нічні жахіття кожного офіціанта, просячи ділити замовлення на окремі чеки.
Маланка — сімейне свято. Тож родина «СВ» відзначала Щедрий вечір спільним приготуванням куті та вареників на замалій для всіх, але затишній, кухні. Музика. Хоровод із ложкою в руках (треба встигнути помішати недоварену кутю, поки танцюватимеш повз стіл). Якщо тимбілдинги — то лише такі. Лунає пісня про Сірка-собаку, і кутя відходить на другий план. Кухня перетворюється на простір для чогось, подібного до ритуальних танців.
Усі страви готові, 16 тарілок і 16 ложок уже на столі, тихо потріскує камін. У повітрі знову вірші — тільки тепер це Аттила Могильний. Стрілки годинника вкотре завмирають.
Давай поговоримо трохи
про вірші, про сніг і легенди —
бо, знаєш, це, може, востаннє
так тихо падає сніг.
І знову. Тік-так, тік-так.
Якщо ви любите довгі рефлексії в тиші та спокої, то, боюся, це єдине, чого поїздки з «СВ» не зможуть вам забезпечити. Не те щоб ми були проти — просто «Вісник» має таку ауру, що притягує найдивніші сценарії. Потріскування каміну заглушив дзвін бляшаних кришок, які прикрашали костюм чорта, що раптово з’явився на нашому порозі й уже хапав за ногу Настю Костенко, вимагаючи викуп. Поки Настя шукала сховку десь під столом, ми, шоковані дійством, слухали щедрівки й панічно збирали дрібні гроші. Різдвяні традиції у Ворохті значно яскравіші за київські — тому й емоції від потоку численних «гостей» були незабутні.
16 уже пустих тарілок і 16 уже брудних ложок. Хтось сказав про плани піднятися на гору й зустріти там світанок. Хтось підтримав. А потім іще хтось. І ще…
Отже, о шостій ранку чотирнадцять лиш трохи заспаних пар очей видніються в темряві: ми йдемо на гору. Перелазимо якийсь паркан: не любимо витрачати час на шляхи «в обхід». «Поки всі не перелізуть, ніхто далі не піде!» Рушили. Почали дертися навпростець, чіпляючись за траву, шукаючи бодій якоїсь опори та намагаючись утримати рівновагу на крутому схилі.
Дихання вже майже сповільнилось до спокійного, ноги нарешті відчувають рівну поверхню, а очі помічають ледь рожевий клаптик неба між горами. Світає. Обіймаємося. Заплітаємо шума. Сміємося. Знову обіймаємося.
«СВ» пообідав у «СВ». Плани на другий день — Криворівня та оновлений музей Параски Плитки-Горицвіт.
Жуємо жуйки, бо в дорозі заклало вуха. Купуємо численні пакетики з кормом для місцевих песиків (усіх називали Шніцелями) і котиків (усіх називали Шарлотками). Зустрічаємо отця Івана, а потім захопливо досліджуємо кожен куточок музею. Із телефонів лунає сирена. «Перепрошую, це в Києві». Розглядаємо фотороботи, надихаючись розповідями про життя та діяльність Параски Степанівни. Знову сирена. «А це — уже в нас».
Чуємо вибухи. Десь далеко.
«Мої спогади відлітають туди, де їм було б гостинно і привітно».
Отець Іван запрошує до церкви, і ми радо погоджуємось, лиш трішки нервуючи, що не встигнемо в музей Франка. На столі в кутку церкви видно роутер — дізнаємося про служби онлайн, а потім читаємо (чи то намагаємося читати) старослов’янською рядки книжок, що їх отець показує нам з дитячим ентузіазмом та дорослою гордістю.
Лунають дзвони. Завершується екскурсія. Починається вечірня служба.
За весь час подорожі «СВ» розділявся лише на чорний і зелений чай, на верхні і нижні полиці в плацкарті та на два музеї, коли часу вистачало лише на один. Поза цими винятками, ми були великою родиною, що прямує один за одним на гору о шостій ранку чи в магазин по вареники об одинадцятій вечора. Родина, що, цілодобово перебуваючи разом, усе одно знаходить іще сотню тем для вечірніх розмов на кухні. Родина, в якій усі такі різні, але так доповнюють один одного.
Останній день ми провели, блукаючи Ворохтою в пошуках незвіданих стежок і захопливих краєвидів — успішно. Знімали авторську рекламу шоколадок і «Карпатської джерельної» — особливо успішно! Придивлялися місцину для майбутньої резиденції «СВ» . Успіхів менше, але все ще попереду.
А потім валізи, вокзал і дорога додому. Стукіт коліс поїзда, запах трав’яного чаю за 15 гривень у фірмовому підстаканнику й не надто тихі розмови про все на світі.
Київ зустрів морозом і снігом.
Тоді він був так само метушливий, а ми були розслаблені. Південний вокзал так само очікував на сумні прощання, а ми щасливо усвідомлювали, що тепер назавжди разом. Сонечко так само сходило над бурсою, але для «Вісника» його проміння було беззвучним «Ви вдома».
Інтерв‘ю з Остапом Семераком
Ми зустрілися з паном Остапом у готелі InterContinental на Великій Житомирській, де того дня проходив Київський безпековий форум. Остап Семерак вступив до Могилянки за спеціальністю «Політологія» під час першого набору студентів у 1992 році й швидко реалізував себе в політиці, у 2010 році ставши міністром молоді та спорту, а потім у 2016 році — міністром екології.
Остапе, якщо не помиляюся, ви покинули велику політику. Розкажіть, чим займаєтеся зараз?
Після завершення роботи в уряді я перейшов працювати в юридичну компанію «Василь Кісіль і Партнери», де, до речі, працюють дуже багато випускників Могилянки, і очолив там одну з практик, яка окреслюється як public advocacy. Ми займаємося комунікаціями між українським і західним бізнесом та українською владою, урядом, парламентом, органами місцевого самоврядування. Я працюю там вже майже три роки. Крім того, займаюся волонтерськими та громадськими ініціативами.
Остапе, ви потрапили на навчання до відродженої Могилянки під час першого набору студентів. Розкажіть, як це було: вступати до щойно створеного університету, який був єдиною в країні альтернативою радянським вишам?
До Могилянки я вчився на фізичному факультеті Львівського університету Івана Франка. Я любив фізику, але через свою активність у студентському житті почав думати про політологію. І, очевидно, щоб бути ефективним у політиці, треба мати відповідні знання. І взимку 92-го року в одній із ліберальних газет — на той час це була «Літературна Україна» — я прочитав інтерв’ю Брюховецького, де він оголошував про ідею відродження Києво-Могилянської академії. У переліку згадувалася підготовка фахівців із політології та державного управління. Я дуже зацікавився і, закінчивши третій курс фізичного факультету, подав документи в Могилянку і був прийнятий на навчання в перший рік набору. Це теж була дуже кумедна історія, яка характеризує Могилянку з іншого боку, тому що це був і є університет інший, ніж решта українських закладів вищої освіти.
У день вступного іспиту сталась аварія на залізниці: я не встиг на вступний іспит, тому що мій поїзд зі Львова до Києва спізнився на чотири години. Я прийшов рівно тоді, коли всі інші вступники вже покидали подвір’я Могилянки, але все-таки вирішив наполягати на своєму: підійшов до Брюховецького, якого зустрів серед вступників, і пояснив ситуацію. Виявилося, що таких як я багато, і для нас того самого дня провели другий тур вступних іспитів. Я собі такого не міг уявити в іншому університеті: рішенням керівництва Академії було надано можливість людям, які постраждали від аварії на залізниці, взяти участь у відбірковому конкурсі. Ця ліберальність і відкритість, яку Академія завжди демонструвала, імпонувала мені протягом усього навчання в Могилянці.
Розкажіть про свою позанавчальну активність. Як ви стали співзасновником «Студентського братства»?
У Могилянку того року вступив також мій, на жаль, покійний товариш зі Львова Андрій Винничук. Він був випускником того-таки фізичного факультету Франка, але після завершення навчання у Львові, де він обіймав посаду голови студентського братства, вирішив вступити в Могилянку. Ми з ним вчилися на одному факультеті — щоправда, на різних курсах — і товаришували, брали участь у студентському русі Львівського університету. Звичайно, ми хотіли продовжити цю традицію, тому об’єднали студентів Могилянки для виконання спільних проєктів. До «Студентського братства» належали хлопці та дівчата з Києва, Полтавщини, Галичини, Криму тощо. «Студентське братство», на жаль, перестало в Академії існувати в такій назві: ми закінчили навчання, і організація стала називатися «Спудейське братство». Я дуже радий, що моя донька є його членкинею зараз.
До слова, вона на третьому курсі й дуже задоволена університетом. Шкода, що через ковід і війну вона не може повною мірою відчути студентського життя. Але сучасні студенти гідно прийняли ці виклики та зберігають єдність і традиції, розвивають їх, пропагують. Я іноді дуже дивуюся, коли бачу, що «Спудейське братство» робить сьогодні: ті методи, які вони застосовують, дуже сучасні, і це приємно.
Ну от позаминулого року вертеп проводили в зумі.
Так-так, зокрема це (сміється).
Взагалі у «Братстві» ми дуже багато робили для об’єднання студентів із різних областей України: українськомовних, російськомовних; людей, які знали, що таке традиція різдвяних свят і Великодня. Українські традиції напевно стали нашим основним пріоритетом. Другим пріоритетом я б назвав оптимізацію навчального процесу, вплив на нього, сприяння відродженню Могилянки. У перший рік набору ми залучили до «Братства» 250 студентів. У приміщеннях Могилянки зустрічали курсантів військово-морського училища і відчували інакшість. Ми хотіли показати, що є сучаснішими і йдемо в ногу з модерною Україною, яка будувалася, і також хотіли, щоб процес побудови нової держави був суголосний із процесом побудови нового університету.
Ми водночас відчували тінь цієї військової академії і заграву нового українського університету, а також свою відповідальність за цей університет. Ми намагалися пропагувати Україну в міжнародних контактах через студорганізації та взаємодію з посольствами. Одним із прикладів є традиція вертепу «Студентського братства». Ми вітали насамперед посольства та органи державної влади.
Ми возили студентів Могилянки до Львова на Великдень, показували, що таке гаївки і як їх святкувати. Були дуже цікаві, кумедні й курйозні ситуації. Наприклад, коли студенти Могилянки попросили показати їм, як відбувається освячення пасок у Львові. Ми, звичайно, запросили студентів до однієї з церков, і деякі студенти — я вже не пам’ятаю, звідки вони були родом, — освячували на Великдень не паску, а яблука. Звісно, у львів’ян, які навколо стояли, це викликало шок. Але ми дуже толерантно повелися і вже потім пояснили, що традиція освячувати яблука існує на Спаса, а не на Великдень. Всі з цього посміялися, але запам’ятали на все життя.
Де були ваші місця сили в Могилянці?
Найбільше ми любили, звичайно, третій корпус — це було перше навчальне приміщення. Той корпус, який посередині плацу, був довший час закритий, бо там велися розкопки. Звичайно, любили староакадемічний — це така гавань, де є аура, в якій можна медитувати. Ми не любили той новий корпус, і я досі його не люблю, але фонтан навпроти центру культури та мистецтв, де є літній майданчик, теж надихав. Тому, напевно, найцікавіше, найінтимніше місце — це плац першого подвір’я.
Чи підтримуєте зв’язок із могилянською спільнотою зараз? Наскільки ви ознайомлені з процесами, які відбуваються в університеті?
Я був активним учасником останньої виборчої кампанії в Могилянці. Мені видавалося, що цей процес із чотирма спробами провести вибори був надто обтяжливим і загрозливим для університету.
Другий вимір моєї залученості зараз — це товариство випускників. Навіть під час нашої з вами розмови мені подзвонив однокурсник; минулого чи позаминулого тижня я комунікував з іншим могилянцем-колегою з курсу. Тобто ця спільнота довкола мене досі існує. Ця підтримка є вже навіть не в прив’язці до Могилянки — ми просто живемо в одній бульбашці.
Нас єднають спільні цінності, але при цьому Могилянка не підстригає своїх випускників під один гребінець. В Академії вчаться різні люди — не треба думати, що вони всі однакові. Навіть по завершенню навчання вони мають різні погляди на життя та на розвиток суспільства. Але Могилянка дає толерантність і взаємоповагу як спосіб взаємодії між собою. Це зміцнює, і це добре.
Якими є головні цінності Могилянки?
Цінності Могилянки — це рівність і взаємоповага між викладачами та студентами, свобода думки й водночас повага до іншого. Це було те, що мене найбільше вразило. Мені здається, це зберігається в університеті й надалі. Могилянка дає, як я спостерігаю, силу бачити в собі індивідуальність, творити себе і світ навколо. Це дуже помітно й зараз. Могилянка творить спільноту, яка існує після університету, яка є інтерконектом різних поколінь. Я спілкуюся з деякими випускниками alma mater, і між нами понад двадцять років різниці в закінченні навчання, але я не відчуваю світоглядного бар’єру.
© Спудейський вісник, 2023
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
Facebook | Instagram | Telegram | Twitter | YouTube| Spotify | Email
