Mohyloween. Спудейський вісник №35 (31.10.21)
Втілення
▼
Прокляті вибори
▼
Бенкет
▼
Нічна клятва
▼
Робота над помилками
Переднє слово
Вечір жахливий, Могилянко!
ТСР уже давно пронісся позаду, хоч і спудейський стан досі бажає кращого — вічне стомлене бажання встигнути дати раду з усіма реченцями й не вмерти, наче це можливо, ха-ха
А ця чорна, немовби зцілююча рідина у вигляді кави, що її п’ють відрами, щоб було краще працювати, це все нагадує справжніх вампірів, власне нам не звикати, ми ж могилянці… Тут усе завжди наповнено дивом, не без чорної магії звісно ж…
У цьому випуску публікуємо 5 історій, що ми отримали на щорічний конкурс лякливих історій, вони різні, по-своєму страшні. Завтра ми запустимо голосування на визначення найлякливішої, а переможець отримує один із романів Террі Праттчета на власний вибір.
А ще пораджу всім наші минулорічні підбірки для гелловінського настрою — тут кулінарні рецепти, кіно та читиво, щоб ця пора пройшла якомога святковіше,
хрум-хрум-хрум…
Нехай Mohyloween відгуляється на славу.
Щасливого Гелловіну, могилянчики…
Втілення
«Втілитися, — думала я, — люди так само втілюються як і мрії. Не пам’ятаю, хто сказав, що найвища мета кожної людини — це втілитися, збутися, але до нього в мене є кілька практичних питань..» Потік думок увірвався, я зосередилась на диханні, спробувала вирівняти крок.
Швидко окреслю ситуацію: восьма година вечора, чорне небо, чорно-білий (через сніг) ліс. Я і моя, з недавніх пір, знайома, назвемо її «М», ледве стримуємося, щоб не перейти зі швидкого кроку на біг. Тому вди-и-х — ви-и-дих. Це мій ліс, тобто мій будинок поряд, й ідея прогулятись ним також належала мені. Якщо голосок самозбереження й озивався, то надто вже кволо. Все одно весела дурість схопила гучномовець в моїй голові та оглушила всіх незгодних: «В ЛІС!» — і рішучим рухом вказала на хвойну засніжену масу. Тоді був початок шостої, а в січні світло зникає за лічені хвилини, тому восьма година від півночі особливо не відрізняється.
— Ти точно знаєш дорогу?
— Як саму себе, — не перебільшуючи відповіла. І себе, і ліс я знаю досить посередньо. — Там і знати нічого не треба: стежка протоптана, веде по колу. Її складно з чимось переплутати, — це правда.
М щось вираховувала подумки. За мить ствердно кивнула:
— Тільки плівку візьми. В мене є ідея для фото.
Вона про плівковий фотоапарат, завдяки якому ми, до речі, й познайомились. Минулого місяця на Дні народженні подруги я багато фотографувала, полювала на деталі й ракурси, щоб якось розважитись та не почуватись ніяково серед купи незнайомців. Коли я напівлежала на землі, вигнувшись як дивний богомол, аби упіймати черговий кадр, хтось торкнувся мого плеча:
— Можна?
Було зрозуміло: елегантно встати не вийде. Тож я зітхнула, насилу зібрала кінцівки докупи й вже сидячи навприсідки поглянула на неї. Красиві вуста, серйозне підборіддя безкомпромісної людини.
— Звичайно можна, — й навела на неї камеру.
— Тільки не так! Не мій ракурс.. І вертикально, будь ласка.
Вона подала мені руку — я нарешті зіп’ялась на ноги й зробила світлину, яка відповідала всім її вимогам, а потім ще декілька. Пізніше, переглядаючи оцифровану плівку, ці кадри виявились моїми кращими.
Після останнього «клац!» вона вперше посміхнулась і знову подала руку, на цей раз, щоб потиснути:
- Мене звати М. Ходімо, візьмемо тобі щось випити.
І ми пішли.
***
Зараз ми йдемо лісом. Дивно бачити М такою наляканою, навіть у паніці: боляче стиснувши мою долоню, вона послідовно кляне темряву, шерех, невизначеного походження, мокрі чоботи, мене, і знову темряву. Про артхаусні фото на чорно-білу плівку мова навіть не йде. Ми наживо потрапили у чорно-білий світ.
Раптом вона застигла на місці й запитала, чи не можемо ми повернутись додому тим шляхом, яким дійшли сюди. Вперше я почула в її голосі щось дитяче, напівтон вразливості.
— Вже немає сенсу вертатися, ми пройшли більшу частину, — підбадьорила я, тим часом міркуючи чи справді це так. — Ще зовсім трохи, все добре. Скоро ми вийдемо на поле, а там до дому кілька кроків.
Вона мовчки дивилась назад.
— Слухай, вибач, що втягнула тебе в цю дурницю.. Свою важку провину я компенсую малиновим чаєм з чебрецем, іван-чаєм чи будь-якою іншою травою на твій смак. Сирники! Є сирники та варення.
Її обличчя трохи пом’якшилось:
— Ну добре, тоді ходімо швидше.
Якось ввечері ми разом повертались з кінотеатру: однією рукою вона артистично жестикулювала, а в іншій тримала перцівку. М не довіряє місту та темряві, точніше людям в ній, то з якого дива їй пройматись довірою до лісу, в затінках якого можуть ховатись і звірі, і люди. І невідомо, хто страшніший.
Я розуміла її почуття, хоч на той момент і не поділяла. Коли є кого захищати, набагато легше бути сміливою. А за нашу дурнувату пригоду несла відповідальність я, тож і підсвідомо взяла на себе роль захисниці. Це не вимагало додаткових зусиль — мені не було страшно, хіба що трохи передавалась паніка від М. Надзвичайно заразний стан.
Саму себе захищати важче, особливо від власної зрадливої уяви. Лісом я нерідко гуляю наодинці: розглядаю форми гілок, кольори, вбираю запахи і звуки — загалом, усіма органами чуття цілеспрямовано вимиваю зсередини накип міського бруду й шуму. За всі свої прогулянки я помітила дещо: межу, яку не варто перетинати. На дорогу я зазвичай витрачаю не більше двох годин, і цей час — межа. Затримавшись у лісі довше, навіть у найсвітлішу днину, у свідомість заповзає тривога, що непомітно переростає в жах.
Абсолютний жах. Проникає у волосся, нігті, зуби. Якщо порівняти нашу свідомість із ватрою, в якій підтримується більш-менш рівний вогник здорового глузду, то жах — це цистерна крижаної води. Навіть загасивши вогонь, вода ллється й ллється, і невідомо, чи колись зупиниться. Навколо цвірінькають маленькі пташки, м’яке золото-рожеве світло підсвічує листя, а ти вже не людина, а крижана пустка, з якої підіймається тонесенький струмінь диму. Тоді треба якнайшвидше вертатись.
Врешті-решт ми вийшли на відкриту місцевість, поле, вдалині якого вже виднілося світло вікон й ліхтарів. Я радісно вказала на світло М, намагаючись хоч трохи реабілітуватись в її очах. Вона видихнула. Треба було ще крокувати й крокувати, проте з видимою ціллю значно спокійніше. Та руку мою вона не відпускала.
«Смішно було б, якби зараз, коли хепі-енд так близько, з’явився якийсь вовк, — іронізувала я подумки,- у фільмі обов’язково з’явився би».
А вовк з’явився. На щастя, не зовсім вовк, а здичавілий пес, з брудно-білими вухами, які вирізнялись на тлі одноманітної чорноти дерев, поміж яких він стояв. Невже такі дешеві драматичні трюки й справді бувають у звичайному житті? Щоб підігріти цікавість глядачів? А глядач хто.. Той-що-сидить-на-хмарі-й-бачить-все?
Я вирішила не казати М про собаку, поки немає потреби зайвий раз її турбувати. Погляд М не сходив з нашого Ханаану — дахів будинків та світла вікон. Тож я непомітно повернула голову ліворуч й подивилась на пса. Він втупився очима в мене, я — в нього. Нізвідки взявся потужний морозний вітер, гілля дерев горизонтально схилились, хмари, посунуті потоком, поплили стрімкіше — завиднілись зорі. Проясніло. Все відбулося протягом кількох секунд. Ми (я і біловухий пес) досі пильно дивились одне на одного. Від епічної напруги моменту, драматизму попередніх годин та нашої з псом мовчазної дуелі мені стало нестерпно смішно. Нестримний сміх зароджувався десь зі шлунку та підіймався до горла, розгортаючись, ніби гримуча змія, набираючи силу, ніби гуркіт грому. Глухий гортанний глум. Кожна замерзла травинка, соснова голка, візерунок сніжинки — я бачила все, могла б порахувати кожну шерстинку на тому кудлатому псові. Ніколи в житті я не бачила так ясно, не відчувала себе настільки реальною.
Поміж людей я спостерігач, часом нишком хапаю крихти життя крізь об’єктив, мов злодій. Та в ту мить, коли повітря дзвеніло кришталем від чистоти, я б так само легко зробила «клац!» щелепою, перекусивши пса навпіл своїми довгими іклами, як робила фото. Дика тваринна радість. Радість від того, як вільно думається, як кожен м’яз готовий виконати своє призначення, наповнений тріумфом від того, що він — є ! «Втілитись,- пояснював мені новий внутрішній голос,- набути повнокровне тіло, збутись може і людина, і звір у ній. Чому про перевертнів кажуть, що вони перевтілюються.. Вони просто втілюються ».
Мені навіть захотілось, щоб той нещасний пес виявився скаженим та з диким гарчанням кинувся на нас — мій звір, нескінченно дикіший за будь-яку скажену тварину, зміг би трохи розважитись. Та пес не поворухнувся, лише насторожено спостерігав, як ми доходимо кінця поля.
Я схилила голову, щоб приховати посмішку. Якби М помітила, я б не змогла пояснити причину.
Марія Новак
Прокляті вибори
— Бабусю, розкажу якусь моторошну історію!
— Та ні, воно тобі не потрібне.
— Ну будь ласка.
— Ох, ну добре, слухай.
Історія про прокляті вибори президента.
Як зараз пам’ятаю, на дворі 2021 рік, коронавірусний період. Я молода, щаслива, приїхала до Києва, вступила в Могилянку на перший курс. Я ще майже нічого не знала про устрій в ній. Але згодом дізналася, що скоро 4 раз будуть намагатися обрати президента. У вересні вибори все ж відбулися, та президента знову не обрали. МОН призначили нові вибори. 15 грудня 2021 року могилянці знову голосували. Та все дарма, на місце президента було накладено прокляття. І наклали його студенти з Шеви. МОН постановили, що через те, що Могилянці не змогли вибрати президента, Могильовку зачиняють, а студенти повинні розбігтися по русифікованим містам. Або нам запропонували альтернативу. Перевестися в КНУ.
— І що ти обрала, бабуся.
— Я обрала залишитися вічною фрешкою з Могилянки, доню.
— А що там з президентом? Його не обрали.
— Ні. Були люди, які просто здалися, опустили руки. Але були ентузіасти, які хотіли повернути силу та славу Могилянці. Вони намагалися воскресити Сковороду або Петра Могилу. Найстрашніше, що їм це вдалося.
Були вибори. Проголосували, але знову нікого не обрали. Сковорода набрав 48,8%, Могила — 45,8%. Проти всіх — 4,9%. Зіпсовано 2.
Зараз призначили вже богйогозна які вибори. Можливо, колись оберуть президента. І ти доню підеш навчатися до Могилянки. І я теж піду. Рефрешнусь на історію, на перший курс.
Анастасія Соколова
Бенкет
Сонячні промені падали на пожовклі листя, танцюючи між голими вітками дерев, на яких залишилися крапельки роси від нічного дощу. Вони розганяли сірий туман, який клубочився над містом, та пробуджували людей, зазираючи у вікна кожного будинку. Дорослі дрімали на ходу загорнуті в теплі пальта та шарфи, перестрибуючи потоки води з листями-корабликами в них та прямували в пекло повсякденності та роботи, а діти в різнокольорових гумових чобітках верещали від радості та захоплення, плескаючи чимдуж ногами по калюжах. Місто потроху відходило від сну, відтаюючи від нічної прохолоди, купаючись у променях, наче в теплій ванні. Вітер зносив останні золоті листя з дерев, які злітали вниз та шурхотіли під ногами людей, утворюючи листові доріжки. Перехожих людей могли потішити чудернацькі гарбузики, які прикрашали вітрини магазинів та кафе. Деяким було все однаково, вони не помічали й того, проте не можна не помітити людину центрі в Хрещатика, яка роздає листівки із сокирою в голові (спокійно, це лише реклама кімнати жахів! Весь час лякаюсь цих маркетингових ходів).
Очевидно, що наближався Гелловін! Черговий раз можна зібратися та посидіти з друзями, поїсти разом, обговорити останні новини, або загорнутися в тепле укривало та випити гарячого какао в компанії фільму жахів або спекти найсмачніший гарбузовий пиріг та пригостити рідних! Кожний проведе ці вихідні по-різному, однак, як проведе саме ці вихідні Геня, вона навіть не підозрює. Сьомий урок добігає кінця й щасливі одинадцятикласники видихнули з полегшенням, що дожили та пережили черговий навчальний тиждень жовтня, ще й останній у цьому місяці. Усі заметушилися: хто збирав речі, хто жартував, хто домовлявся про час та місце вечірки, хто обговорював костюми персонажів на вечірку. Лише одна дівчина нудьгувала за останньою партою, споглядаючи у вікно. У неї були чорні, як вугілля волосся та смарагдові очі, одягнена була в чорну спідницю з зеленою блузою, такою ж, як її очі та таким ж зеленим гольфами. Нудьгувала вона зі зрозумілих причин — її ніхто нікуди не запросив. Однак Геня не з екстравертів — вона не любить людей. Тому залюбки проведе цей містичний вечір з улюбленою книгою та маминими гарбузовими булочками з корицею. Як тільки промайнула фраза: «Рішення прийнято!», а на уявному екрані в голові висвітилось «Проти нуль голосів» — дівчина почала збирати свої речі. Не встигла Геня ще покласти пенал до сумки, як до неї підбіг хлопчик із рудими неслухняними, наче ватра, волоссям, в очах, якого танцювали вогники полум’я чи то від захоплення, чи то від напруження.
— Геню, відьмочко моя, які в тебе плани завтра? — швидко спитав юнак, присідаючи на куток парти.
Дівчина поглянула на нього з подивом та обережністю, бо Фенікс — це той хлопець, який любить екстрим та ризики, які зовсім не притаманні такій прагматичній особистості, як Геня. Тому вона вдала, наче не зрозуміла про що йде мова. Найефективніший спосіб з’їхати з розмови, яка тебе не цікавить, проте хлопець продовжив, оскільки Геня мовчала.
— Ага, отже, планів немає, тоді…
— Чому це?! — вигукнула дівчина так, що на неї обернувся весь клас, але невдовзі всі знов повернулися до своїх справ. Геня залилась рум’янцем.
— Я запрошую тебе на наші «гелловінські посиденьки» під відкритим небом. Приходь десь близько одинадцятої години до нашої школи — це наше місце зустрічі, звідси відправляємось до пункту призначення. Одягайся якомога темніше та до завтра! — випалив Фенікс, злізаючи з парти та зникаючи за дверима.
Геня стояла з відкритим ротом ще хвилину та боролась з нав’язливими думками. Її запросили на вечірку? Так пізно? Чи варто йти? Чи варто довіряти Феніксу? Гнівно запхнувши книжку у портфель, вона влетіла з кабінету.
— Все це нісенітниці! Нікуди не піду! Хай йому грець!
Годинник показує пів на одинадцяту, у квартирі пахне корицею та грає джаз. Мама Гені любить слухати джаз, коли готує. Сама ж дівчина читає книжку, сидячі на дивані та споглядає час від часу на годинник. Добре, давайте будемо відвертими: вона більш слідкувала за годинниковими стрілками, ніж за сюжетом книги. Добре, ВОНА ВЗАГАЛІ її не читала, роздумуючи над пропозицією Фенікса. Минуло ще хвилин десять. Спікся пиріг. Геня стояла на порозі одягнена в чорну сукню та плащ. Вона сказала мамі, що сьогодні переночує в подруги та зачинила за собою двері. Через десять хвилин вона стояла біля школи, переминаючись із ноги на ногу від холоду. Рівно о одинадцятій Геня побачила Фенікса, який повільною ходою наближався до школи.
— Привіт, ти все ж таки прийшла, — усміхнувся хлопець, пускаючи ротом ледь помітний пар від холоду та ховаючи руки в кармани.
Звісно, прийшла, телепень! Далі б не було історії! А попереду тільки цікаве! Перепрошую, продовжуємо.
- Я… ноги самі привели… — зніяковіла Геня, що ще більш потішило хлопця.
Геня сунула брови та різко запитала:
— Ну і куди тепер? Бо я скоро на бурульку перетворюся.
Фенікс розтягнув усмішку і був схожий на чеширського кота.
— До бібліотеки, — спокійно відповів той.
Дівчина спочатку подумала, що вона перенеслася в радянській фільм «Операція «И» та інші пригоди Шуріка». Тільки замість бабусі-сторожа — Фенікс, а замість питання: «Як пройти до бібліотеки?» — вони реально йдуть до бібліотеки вночі.
Не надавши ніяких обґрунтувань чи пояснень Фенікс направився до школи, обминувши охорону у вигляді (також) бабусі паралельно, тицьнувши їй коробку «рошенівських цукерок» та побажав гарного вечора. Бабуся посміхнулася та вже відправилась заварювати собі чай до цукерок.
— Гей, а ти знаєш, що це незаконно? А я якщо нас помітять? Може не потрібно? Підемо у кофейню краще? Гей, ти взагалі мене слухаєш? — останнє речення дівчина сказала на півшепоті змусивши зворухнути тишу, яка панувала в школі. За вікнами завив вітер, від чого звук був схожий на вереск якоїсь тварини, а гілля билось об скло вікон, створюючи неприємну атмосферу загалом.
— А ти знаєш, що інколи ти буваєш нудною? Просто слідуй за мною, буде весело, — ця фраза заставила кров закрижаніти в тілі. Зазвичай, так розпочинається фільм жахів, коли невинна жертва потрапляє у якусь пастку, а закінчується тим, що... ну… всі помирають. Оце так весело!
Геня вже сто разів пожалкувала, що висунула свій ніс з дома та згодилася піти з Феніксом. Зараз би їла мамині булочки з чаєм та спокійно читала книгу. Нащо, її той адреналін та кримінал?
Вони зайшли до бібліотеки. Фенікс пройшов углиб одразу, шукаючи між полицями щось, ОЧЕВИДНО КНИГУ, вони ж у бібліотеці! В ночі! Геня залишилася стояти біля порогу, не полишаючи надії прямо зараз накивати п’ятами.
— Ось! Знайшов! — задоволено вигукнув хлопець, тримаючи в руці книжку «Конотопська відьма» Квітки-Основ’яненка.
— Що ти там стоїш, як вкопана? Час уже піджимає, ми негайно відправляємося!
Геня скептично зігнула брові, але підійшла, спостерігаючи за діями хлопця. Загалом хлопець, який стоїть з маленькою книжкою посеред бібліотеки в ночі не зможе завдати їй шкоди? Правда ж? Хлопець розгорнув книгу на тридцятій сторінці та схопив Геню за руку, від чого дівчина стрепенулася. Білий світ залив її очі, наче на неї навістили фари машини, а за мить вона стояла посеред зеленого степу навколо білих хатинок з солом’яними стріхами. З права від неї простягалося озеро, яке змінювало свої колір води під світлом місяця з блакитно-сірого на зелено-коричневий.
— Де ми? — нарешті запитала дівчина.
— Ми усередині книжки «Конотопська відьма». Чи не найвдаліший варіант місця для святкування Гелловіну? — посміхнувся хлопець.
Дівчина не вірили своїм вухам та очам, вона нікому не повірила, якщо б її хтось сказав таке! Проте, саме зараз вона стоїть посеред селянської місцини, вона дібралася сюди не за допомогою транспорту, а через книгу?…
Перервали роздуми Гені маленькі світлячки, які наближалися з озера. Вони крутилися навколо Гені, наче вивчаючи її, а потім зненацька почувся дитячий сміх.
— Так, потерчата, летіть звідси, — розмахуючи руками промовив Фенікс, — я сам її доведу, — за мить світіння розтануло у темряві.
Дійшовши до великого дерева, Фенікс зупинився та розвернувся до дівчині.
— Ти готова?
— Не думаю.
— Тоді… — хлопець різким рухом відсмикнув довгі гілля дерев, які волочилися по землі.
Геня побачила безліч… дивних істот, які сиділи за столом голосно балакаючи, сміючись, піднімаючи келихи вверх, рідина з яких переливалась наверх, стикаючи вниз по руках. Ніхто не звернув увагу на них, всі були зайняті балачками.
— Ласкаво просимо на бенкет української нечисті!
— Українська нечисть святкує Гелловін? — здивувалася дівчина.
Хлопець знизав плечима.
- Чому б і ні? Ми підтримуємо західні традиції. Тим паче, це ж весело! — Фенікс товкнув дівчину углиб.
— Перелеснику, ах ти негіднику, де пропадав? Знов залицявся до земних дам? — раптом вигукнув старий чоловік з довгою сивою бородою схожий на лісовика.
— Дядьку чугайстере! Ну що Ви таке кажете? Я просто гуляв людським світом. Обіцяю більше так не затримуватись! — швидко, але міцно обняв Фенікс чоловіка.
— Ну що за розбишацька дитина! Дивись з людьми поведешся…
— …Добра не наберешся. Так я не збираюсь повторювати долю Мавки! — вигукнув хлопець вже ховаючись у натовпі та очами шукаючи Гені, яка стояла поодаль та спостерігала.
— Так, ти не людина? — одразу випалила дівчина.
— А, ну так, про те потім. Краще я тебе познайомлю з нашою публікою. Ось дивись, — він тицьнув палець на істоту з одним оком та зачіскою-оселедець, як у козака. Той, реготав так, що все навколо гуло від його сміху, — це Вирлоок, він завжди п’є забагато, а потім страждає від похмілля. О, а це Щезник — він дуже добрий та забагато балакає, у мене потім від його балачок голова гуде, наче там вір бджіл. Овва, ти дивись, хто до нас завітав, — юнак здивовано відкрив рота, а потім продовжив: — це ж сам пан Вій, прибув до нас з роману Гоголя. Щось у лісі здохло. Він взагалі похмурий чоловік, не любить людей та завжди сидіть у самоті, а тут, диви, навіть п’є!
Геня роздивилася кремезну істоту з довгими віями, яка меланхолічно сьорбала зі стакану, а Щезник весь час щось балакав намагався зав’язати розмову з ним.
Фенікс закінчив свою доповідь, сказавши, що за хвилину повернеться та зник. Геня далі продовжила роздивлятися гостей. Поодаль, біля стовпа дерева, стояли зеленоволосі красуні з вінками на голові. Геня пізнала мавок. Їхні очі наповнені різних кольорів: від золотавого до фіолетового, від блакитного до срібного. Кольори змінювалися під світінням місяця. Вони дзвінко сміялися, а потім сором’язливо прикривали рота. Перед нею виник Фенікс.
- Ходімо я тебе покатаю на місцевому атракціоні!
Вони вийшли з-під листви дерев, а потім направилися до озера.
- Хіба люди Вас не чують?
- Ні, ми доволі далеко від людей.
- Це неймовірно. Дякую, що взяв мене з собою, — посміхнулась Геня вперше за весь вечір.
- Я рад, що тобі сподобалось. А тепер мерщій стрибай сюди!
- Куд… — дівчина запнулась, побачивши перед собою мітлу, яка висить у повітрі.
- Де ти це взяв? — здивувалася вкотре за цей вечір Геня.
- Позичив у конотопській відьмі, не забувай де ми знаходимось, — підморгнув її Перелесник.
Вони стрибнули на мітлу й різко піднялася вверх. Перед очима відкрився краєвид з лісами, полями, озерами. Вітер дув у обличчя, тягнучи за собою прохолоду ночі. Дівчина посміхнулася. Це найкращій Гелловін у житті!
Орина Челакова
Нічна клятва
Червоне світло від лампочки перед дверима у відділення відтіняло залу. Марина випрямила спину, підійшла ближче, щоб почути кожен звук, що лунав з-за тих великих дверей. Та коли вони прочинилися, перед неї відкрився інший світ. Люди в кисневих масках з кров’ю на хустинках та руках сиділи на підлозі. Лікарі в захисних костюмах проводили жінок до вбиральнь та в процедурні кабінети. Поруч з палатами чоловіки тягнули великий пакет в кінець коридору. Марина завмерла. Її тіло не хотіло рухатись, ніби увімкнулись усі оборонні механізми — небезпека поруч. Аж як дівчинку таки помітили, до неї вже прямував силует з ординаторської.
–Ларо, чому дитя не в терапії?
Марина зрозуміла, що дівчина справа — Лара.
–Люба, як тебе звати? Чому ти вийшла з палати?
–Марина.
Жінка присіла навколішки, оглянути шию дівчинки.
–Дозволиш?
Марина нахилила голову вліво, а жінка доторкнулась до шийної перев’язки.
–Ларо, перевір, де має бути Марина і відведи її. Якщо це затягнеться, заміни їх накладку на шиї. Я маю ще оглянути подружжя у 21 палаті.
Лікарка підвелася, щось записала в нотатнику та пішла геть. Лара послухалась наказу колеги та взяла Марину за руку і повела до ординаторської. Всадила дівчинку на стілець перед дверима, а сама пішла до комп’ютеру.
Марина розглядала палати напроти. За скляними стінами на підлозі корчилася від болю стара жінка. Вона сильно кашляла: з шиї випинались вени, обличчя розчервонілося, очей вже ніби й не було видно, брови налазили на них та з’єднувались із синіми мішками під очима. Дівчинка закричала від страху за її життя, підірвалась від стільця та підбігла до скла. Притулилась руками до нього. Важко дихала, з очей лилися сльози — жінка померла на її очах, вона захлиснулась кров’ю. Марину знудило на підлогу. Всередині усе кричало: «Вшивайся звідти».
Лару трусонуло. Вона злякалась, бо почула дитячий крик. Всередині стислося усе в клубок Скільки цій дівчинці могло бути? П’ять? Сім років? У Лари схопило серце. В думках був один єдиний страх: А що як вона заразиться? Лікарка у потоці цих думок і не помітила, як Марина зникла з ординаторської. Дівчина вибігла в коридор, оглянулась, але не побачила дівчинку. Та в коридорах цього відділення люди в захисних костюмах не мають вільної хвилини. До Лари вже вичергувались хворі, які потребували ліки. Дівчина хотіла побігти, знайти Марину, але було запізно.
Марина послухалась свого внутрішнього голосу. Вона не мала бути тут, на цьому поверсі, у цьому відділенні. Від нього йшла енергетика смерті. Люди помирали тут, а ті хто були живі, не довго ще ходили такими. Дівчинка, прийшовши до тих великих дверей, вже не могла вийти. Їх зачинили. В паніці дитина побігла вперед коридором, та дивне відчуття всередині зупинило її біля найближчої палати. Вона поглянула крізь скляні двері на людей, що були підключені до шумних апаратів, та згадала про стару і вже мертву жінку. Її ще раз знудило. Допомогти знайти шлях звідси могла лише Лара.
***
До ординаторської зайшла жінка у захисному костюмі. Вперше за два дні вона зняла маску, щоб подихати. На обличчі залишися червоні рани, що не гоїлися. Вона підійшла до дзеркала та глянула на себе. Страшнішого не могло статися. Накладка на шиї кровила від постійних натисків на ту ділянку. Жінка повернула голову у бік дверей та стулила рота рукою. Одна лишень сльоза скотилась по її щоці. Надягнувши костюм назад, вона вийшла в коридор.
***
Лара з важкістю робила кожен вдих. Її руки трусилися, а сама вона не розуміла істинної причини. Повз неї в день проходили десятки хворих, десятки тих, хто міг вбити її одним лише подихом, але вона чомусь і далі знаходилась в тих коридорах. В надії побачити Марину вона оглянула коридор біля ординаторської, але нікого не побачила.
–Лара, поможи. Швидко.
До неї звернулась лікарка, яка тримала попід руки хворого моцного чоловіка. «Невже й таких великих бере ця гидота» — подумала Лара. Чоловік вже майже не стояв на своїх ногах. Лара підхватила його за другу руку.
–Куди його?
–У шосту палату, там хвилин 10 назад звільнився апарат.
Дівчина знала, що звільнився апарат не тому, що хтось одужав. А тому, що хтось помер. Якісь невідомі сили помогли дотягнути чоловіка в палату. Жінка вклала його та побачила, що немає нової кисневої маски.
–Хутко неси маску.
–В ординаторській закінчились.
–Подивись в 305 кабінеті.
Лара вибігла за маскою та полишила свою подругу та міцного чоловіка назавжди.
***
Марина блукала коридорами та розглядала палати. Усі в метушні й не помічали її. Вона подумала, що її існування тут нікому не заважає, ніхто не переживає, не шукає, не турбується. Дитя йшло бездумно, аж поки не побачило Лару, які звернула направо по коридору. Від щастя Марина ледь не впала. Ноги несли її до рятівниці.
Лара прочинила двері, а за нею забігла Марина. Дівчинка притулилась личиком до її ноги та обійняла чимдуж.
–Я хочу додому, — проскиглила Марина.
–А я тебе шукала! — розізлилась дівчина.
Вони могли б ще довго так стояти, бо невість яка сила тримала їх поруч. Лара присіла навколішки та доторкнулась до щоки дівчинки.
–Ти почекаєш мене тут. А я схожу віднесу маску і вернуся до тебе. Ми разом вияснимо, як тебе відправити додому. Добре?
Марина кивнула.
Аж коли Лара підійшла до дверей та приклала свою магнітну картку, маячок не засвітився зеленим. Вона прикладала знову і знову, але двері не піддавалися. Лара та Марина опинились зачиненими у кімнаті без води і їжі.
Лара знала, що її ніхто не почує, але не переставала кричати. Крики лише лякали Марину, яка присіла за стелажем та рюмсала. Дівчина почула скиглення та повернулась до Марини. Вона підійшла до неї, зняла з себе маску та обійняла дитину.
–От побачиш, хтось точно прийде за масками. Точно прийде. Та і кожну годину обхід, не хвилюйся, ми тут з тобою пограємо разом, а потім нас заберуть. Чуєш?
Марина, ніби й не чула, а ніби й чула. Вона падала в сон і заснула. Лікарка вклала дівчинку на мішки, бо там хоч не так холодно, а сама встала. Глибоко вдихнула, але це їй давалось все важче і важче. Чому вона не помічала цього раніше? Її душа лежала до спасіння, але не себе. Лара вже не могла стримувати кашель, аж тоді помітила кров на руці, якою прикривалась.
–Ні, ні. НІ. Цього не може бути…
Шепотіння дівчини, а тоді панічна атака. Страх смерті захлиснув Лару, дихання блокувалось, а всі м’язи почали невимовно боліти. Вона згадала, що зняла маску, щоб обійняти Марину, а значить могла заразити її. Тягар відповідальності за маленьку душу впав на її дівочі плечі. Вона взяла нову маску та натягнула на себе. Присіла коло дверей та дивилась на сплячу дівчинку.
Вони проспали так декілька годин. Першою прокинулась Марина. Вона протерла очі та тихенько підійшла до Лари. Доторкнулась до її маски, бо вперше бачила таку. Від цього Лара вийшла зі сну, а як побачила коло себе дитину дуже швидко відсунулась.
–Ні, ні, ні. Ні, не можна. Не можна.
Марина побачила кров на руках у лікарки.
–Лара…
–Дитино візьми маску з полиці, візьми. І надінь собі хутко.
Лара задихалась. Тут не було апарату штучного дихання, тут не було нічого, окрім Марини та масок. Це було її випробування.
–А чому в тебе кров? — вимовила Марина.
–Це не справжня. Ми граємо в гру. Це гра.
–Гра?
–Так — вичавила з себе Лара, — Гра називається, хто довше протримається в масці. Одягай її. Ми будемо грати.
Наступну годину вони просиділи мовчки. Ніхто так і не прийшов.
–Ну де ж вони… Чого ці кляті двері не працюють…
Остання година далася Ларі складно. Вона відчувала жар і нестачу кисню.
–Це я винна — вже ледь хрипіла дівчина — Я не помітила своїх симптомів…Я їх не помітила.
–А чому тобі погано?
–Я тобі обіцяю, що ти виграєш нашу цю гру. Обіцяю…
І заплющила очі.
***
Не дочекавшись Лари, лікарка покликала медсестру та під’єднала хворого до апарату. У клопотах з новими надходженнями пацієнтів вона зовсім забула про Лару. В кінці своєї зміни Тоня обійшла всі палати, перевірила кожен апарат та записала цей день в щоденник, як один із найгірших днів в її життя. Навколо неї помирали люди. Хоч вони і помирали щодня, але сьогодні їх стало надто багато. Більшість з хворих вже не мали шансу на одужання, а в коридорах відбувалось щось немислиме. Кров, блювотиння та піт змішалися в один запах, який перебивали медичні розчини, що медсестри розпилювали у повітрі кожні 2 години. Лікарка сиділа в ординаторській і плакала. Вона знала, що буде складно, але не знала, що наскільки. Аж тоді згадала про Лару. Наступні години пройшли в пошуках подруги, аж до тих пір, як вона дійшла до 305 кабінету. Двері заклинило. Її спроби відчинити двері були невдалими, але з допомогою персоналу вона змогла увійти до темного приміщення. Посвітила ліхтариком.
Маленька дівчинка у кутку приміщення та бездиханне тіло Лари справа від дверей.
Анастасія Федченко
Робота над помилками
Я Вас не знаю, але якщо колись зберетеся в’язати на шиї вузол — воно того не варте.
І я не збираюся зараз розказувати про те, як сумуватиме Ваша матуся, брат, сестра, друзі чи собака. Чи навіть про менш болючі способи врізати дуба. Звісно, і такі існують, але я просто хочу розказати, що трапляється далі.
Припустимо, Ви вже своє відвисіли. На столі лежить остання записка, Вам вже ставало і боляче, і холодно, і спекотно водночас. Зрештою відчуття відмовили. Скінчилися й передсмертні глюки: можливо, це було щось приємне, на кшталт світла чи знайомих обличь, або Ви більше схожі на мене. Так чи інакше, Ви на порозі забуття…
Дозвольте зупинити прямо тут. Якась невідома сила видирає Вас із заслуженої несвідомості та підвішує в холодній безодні. Ви не можете ані побачити порожнечу, ані здригнутися від морозу, проте Ви знаєте, що цей опис точний. Єдине відчуття, що ще лишилося — біль. Біль, який не порівняєш ні з чим, що Ви знали за життя — але ж Ви і не живі. Вас — принаймні те, що залишилося — роздирає на шматки та збирає в іншому порядку. І раптом Ви розумієте, що більше не одні.
Ви відчуваєте погляд. Погляд єдиної пари очей, яка, тим не менш, дивиться з усіх куточків безодні одразу. Вони заглядають у саму душу, а може й глибше. Поки про Вас складають враження, минає нескінченність. Або лише секунда. Навіть без вух Ви чуєте свій вердикт. Ви летите кудись, безодня позаду стрімко згортається…
- Що значить «робота над помилками»!? — вигукнув я.
Відповіді не було, але я дізнався дещо інше: у мене знов було горло, щоб видати звук, і вуха, щоб його почути. Я обережно розплющив очі. Розкидані підлогою конспекти та плани підготовки до сесії, обдерті квіткові шпалери, через які квартира здавалася зі знижкою, стійкий аромат кави — без сумніву, це була моя кімната. І тут до неї увірвалася моя сестра.
- Все в силі, зустрічаємося біля автовокзалу? — питала Маша, притримуючи телефон лише плечем. — Та чого ж, до восьмої навіть завчасно прийду. Так, так.
- Привіт! — я ніяково озирнувся. — Вибач за безлад. Наступного разу хоч попереджай, якщо в гості…
Але Маша пішла прибирати конспекти, не звертаючи на мене уваги. Я озвався до неї ще раз, другий, і нарешті роздратовано штовхнув, проте моя рука лише пройшла наскрізь. Отже, те мені не наснилося. Я ще трохи поводив рукою крізь сестрине плече, натягнуто посміхаючись. Здуру я різко сунув руку в стіну. І скрикнув від болю в пальцях — схоже, мій трюк працював лише з людьми.
Крім того, я все ще відчував на собі мовчазний погляд. Усе це змушувало задуматись: а яку роботу над помилками, власне, від мене очікують? «Самогубство — це погано!», — подумки сказав я. Без відповіді. Та й не дивно: навіть я собі не дуже повірив. Із виру думок мене висмикнуло слово «похорон».
- Ще раз дякую, що погодилася! — видихнула Маша. — Сама б я його не витримала. Добре, бай-бай!
Маша ще з півхвилини дивилася в простір, а тоді склала охайно зібрані конспекти в першу шухляду столу й попрямувала геть. Я — за нею. Не знаю точно, що я збирався робити: може, дійти за нею аж до батькової квартири. Завжди було цікаво, як вони живуть, але зайвого часу ніколи не знаходилося. Думаючи, як зручно примарам їздити в годину пік, я раптом відчув щось знайоме із того місця. Тугий вузол глибоко всередині, який був одночасно ніби й передчуттям, і справжнім відчуттям нарівні із зором.
Хлюп.
Коридор був довгий, лінолеум — пошарпаний. Ті з ламп, що світили, світили наполовину. Біля дверей красувалася блювотна пляма. Маша вставила ключа в замок. Я хотів щось крикнути. Вона повернула ключа. Відкрила двері. Вийшла. Я визирнув услід.
Хлюп-хлюп.
Прямо поряд із Машею стояло… Я не міг навіть дібрати точної назви. Я бачив усі окремі частини: і незчисленні щупальця, і комашині крильця, і безформну купу плоті, на яку вони були начеплені — але вони не складалися у зв’язне ціле. Врешті-решт моя підсвідомість охрестила потвору тінню, бо вона було абсолютно чорна.
Була й ще одна причина — щупальця тіні спокійно проходили крізь Машу. Я видихнув полегшено: потвора була примарою. Але примарою тепер був і я… Нарешті Маша закрила двері. Навіть дивно, наскільки близько моє серце було до того, щоб вилетіти з грудей, враховуючи, що ніякого серця в них уже не було. Десь із хвилину я зважував, чи варто було виходити з будівлі. Взагалі-то власні похорони побачити було б непогано. Може, тоді навіть «очі» погодяться, що я відпрацював своє. Вирішивши, я пішов до пожежного плану.
Хлюп-хлюп-хлюп.
Я поглянув назад, ледве повертаючи голову. Самим краєм ока побачив закриті двері. А всередині — тінь, що неквапом проходила наскрізь. Несправедливо, але ніхто й не обіцяв, що метафізичні правила для примар справедливі. Одна частина мозку кричала: «Вшивайся, поки є куди!». Інша ж відмітила, що тінь ще досі не напала. Схоже, вона не була зацікавлена в мені особисто. Поки що.
Я зробив вигляд, — наскільки це було можливо, — що ніякої тіні не існувало. Вона наближалася. От вона вже зовсім поряд. Проходить повз. Мій погляд поволі зупинився на величезному оці, що висіло на її «голові»… Ми обидва все зрозуміли, але я зреагував на якісь півсекунди швидше. Поки тінь вдарила щупальцями по стіні, я вже метнувся до сходів.
Другий поверх, перший поворот ліворуч. Дверей на вулицю там не знайдеш, зате є вибите вікно. Ще ніколи я так не радів жахливим сусідам. Хлюпання позаду все частішало, я стрибнув, перекотився… Але тінь здригнулася, витягнула одне зі щупалець щонайменше удвічі та дотягнулася до моєї правої руки. Пекло гірше, ніж йод на рану. Гірше навіть, ніж коли я обпалився справжнім полум’ям від плити. Перед очима з’явилися чорні плями, але по інерції я все продовжував бігти.
Було ще темно, а ліхтарі вже погасили, тож невдовзі я спіткнувся й упав. Може, навіть утратив ненадовго свідомість, бо коли знову спробував підвестися, стало вже світліше. Я намагався пригадати дорогу до автовокзалу — дякувати Богові, до нього можна було дістатись пішки. Богові!
- Батько Наш, небесний Царю і Покровителю! Я кличу до Тебе і молю пробачити рабо Твоєму… — завів я, як колись навчала мама.
Ідучи до вокзалу, я перечитав цю та ще кілька молитов разів зо п’ять. Безрезультатно. Взагалі-то цього варто було очікувати: якщо до «очей» і можна звернутися молитвами, то навряд чи ті молитви християнські.
Тим часом щось чорне маячило на межі зору. Моє — все ще уявне — серце пропустило удар: це була тінь. Не одна. Не дві. Точно не менше десяти. Диво, що я ще не зіткнувся із жодною. Одна з них почала повільно розвертати чорну тушу на волохатих лапах, і я збагнув, що дивився занадто пильно.
- Ого, який крутий фільм! Треба обов’язково сходити! — надламано вигукнув я, підійшовши до першого-ліпшого рекламного стенду.
Позбавлю Вас подальших жалюгідних деталей: головне, що приблизно так я й дістався автовокзалу. На щастя, Маша все ще була там, отже, і я теж ще встигав. Поряд із нею стояла інша дівчина, яка, не дивлячись на літню спеку, була одягнена в кофту із зірочками. Я помітив, що в дівчат однакові браслети, тож, певно, це й була та сама Оля. Чому ж я її ніколи не бачив?
Рука все ще пекла, і навіть вкрилася чорними наростами. Але от, нарешті, людей почали пускати в автобус, а крізь них обережно просочився і я. І вгадайте, хто сів на незайняте місце біля водія! Хочете, дам підказку? Темний, масивний, видає хлюпаючі звуки… Скажіть зі мною хором: Т-І-Н-Ь! І не будь-яка, а та сама, наскільки взагалі можна бути певним для таких створінь, яка напала на мене раніше. Просто уявіть собі відчуття від поїздки на одному автобусі з учителькою, урок якої ви сьогодні прогуляли, і помножте його на десять.
Нарешті автобус під’їхав до цвинтаря. Всі виходили через передні двері, я — тихесенько через задні. Навколо було ще двійко тіней, але саме Щуп ув’язався за дівчатами. Та от наша процесія — дві школярки, чорне страховисько та привид самогубці десь позаду — нарешті дісталася могили, де вже стояли мої мама та батько з його дружиною. А ще кілька десятків примар — схоже, людська смерть їх дуже вабила.
Але увагу мою привернула труна: ніби і нестрижене русяве волосся, і худорляве тіло, і порізи на руках були добре знайомі, але в голові ніяк не вкладалося, що це колись було мною. А от Щуп, навпроти, ніяк не міг усвідомити різниці. Він усе мацав моє тіло, сподіваючись, що зможе його торкнутись, і я щоразу здригався з голови до ніг, навіть стоячи за розлогим деревом, метрах у десяти від сцени.
- Я не дуже добре знала тебе особисто, — почала Оля, яка підійшла невідомо коли, — проте ми бачилися кілька разів, коли я ночувала в Маші. Мені тебе шкода, і з того, що вона розказувала, можу побажати тобі лише спокою та звільнення.
Вона спустила рукава нижче й відійшла, Щуп — слідом. Далі решта присутніх по черзі прощалися з покійником: батько — мовчки потиснувши руку, мати — торкнувшись його волосся. «А це ж назавжди», — пролунало в голові. «Зараз вони закінчать, і труну закопають. Родині нема чого сказати про тебе, і вже ніколи не буде». І як я тут мав провести «роботу над помилками»? Батькова дружина, як і Оля, завела невеличку промову.
Схоже, Щупа похорон цікавив більше за інших: його «голова» поверталася, ніби прислухаючись. А може, і не ніби: у Щупа були справжні, людські вуха! Якомога потайливіше я оглянув примар. Поряд із щупальцями, лапами, хутром, іклами та всім іншим у багатьох із них лишалося щось від людини, будь то рука, нога, чи рештки зачіски.
Настала черга Маші. Вона підійшла, подивилася на мій труп та плюнула йому в обличчя.
- Тільки слабаки вдаються до самогубства. — прошипіла вона. Прошипіла й заплакала.
Оля подивилася на неї з болем в очах, та я вже не звертав уваги. Мене ті слова обпекли навіть гірше, ніж Щуп. Ми з Машею не були особливо близькі, але вона була моєю сестрою. Я хотів упасти на коліна. Звісно, вони всі мене ненавиділи. Я й сам себе ненавидів. І ненавидів самогубство. Чорна пляма на руці боліла. Я хотів плакати. Хотів кричати, хотів вибачатись перед усіма й кожним. Але вони б не почули — а почули б примари. Так я й стояв під тим деревом у болісних судомах.
Врешті все закінчується, закінчився й похорон. Труну опустили в землю, закопали. Пішли додому люди, за ними — примари. І лишився тільки я, благаючи прощення в «очей».
Минуло півроку. Ішов сильний сніг. Життя продовжувалося без мене: простий факт, але прийняти важко. Нещодавно бачив зі свого провулку щасливу пару — огидно. За останній тиждень комашина лапа дійшла до самого плеча. Боковий зір майже відмовив, замість нього — чорні шуми. Зі світлого боку, примари на мене майже не звертають уваги — хіба якщо близько підійти.
Якимось чином ноги принесли мене до околиць універу. Якщо Вам цікаво, то сесію, яка мене згубила, склали всі до одного. Може, і я б її склав. Я дивився на життєрадісні обличчя студентів — і виникало майже підсвідоме бажання торкнутися їх…
- Олю, ну пішли зі мною! Вчитися разом ще нікому не завадило, — почулося десь неподалік.
- Ти йди, Маш, а я… Я хочу подивитись на зорі.
Оля посміхнулася, — на мій погляд, занадто широко, — та, ніби для демонстрації, ткнула рукою вгору. Маша непевно глянула на неї ще раз та пішла. А я зробив у голові відмітку, в якому напрямку попростувала Оля. Якось я навіть не помітив, коли вони поступили сюди.
Щуп усе ще ходив, ніби приклеєний до Олі. Мені б полишити їх та вшиватися, але тон дівчини збудив якісь глибоко заховані спогади. До того ж, вона щойно минула ідеальне місце для спостереження за зорями.
Врешті-решт Оля обрала якусь багатоповерхову пустку. Я дочекався, поки вони з тінню зникнуть на сходовому прольоті, і пустився слідом. Аеробіка не була моєю сильною стороною, але якщо жива людина може швидко піднятися цими сходами, то може й примара. Лампи не працювали — Оля заходила з ліхтариком. Стіни були помальовані, десь згори доносилося хлюпання, яке підказувало розвернутися. Я підіймався.
От і дах. На щастя, Оля лишила двері прочиненими — не треба шукати обхідних шляхів. Я визирнув. Передчуття було праве: дівчина зовсім не на зорі прийшла дивитися. Вона стояла біля самого краю, спиною до нього. Поки що вона лише задумано дивилася в телефон. Але раптом вона поклала його та розкинула руки. Вітер задер дівчині лівий рукав: вище кисті вся рука була в порізах. Я хотів би здивуватися, але не здивувався. Хотів умовити її не стрибати — не було слів. Хотів кинутися та схопити її — не було справжніх рук. Хотів зробити хоч щось — але там стояв Щуп.
Я поглянув на власну комашину лапку. На Олю — таку відмінну, але в той же час майже копію мене в ту злощасну ніч. Я згадав, як пекло одне лише щупальце. Згадав, наскільки гірше було на похоронах. І нарешті вистрибнув із дверей.
Щуп, не кваплячись, обернувся. Може, він і не вмів квапитись. Я кинув біглий погляд на телефон: там був набраний номер Маші, лишалося лише ткнути пальцем. Я спробував — нічого. Я точно знав, що якимось чином більш людяна частина мене ще здатна була впливати на світ — принаймні, це б пояснило, чому я не міг проходити крізь речі, як тіні. Але, схоже, екрану телефона було байдуже. Хлюпання все наближалося… До мене дотягнувся Щуп.
Це було поряд лише з метафізичними тортурами під поглядом «очей». Може, навіть болючіше. Як і підказували мої страхи, комашина оболонка розповзався скрізь, де мене торкалися щупальця. Чорні шуми в очах застеляли тепер майже все. Я кричав — так, як не кричав давно, якщо колись узагалі. Але все ще не покидав спроб натиснути «виклик».
- Я не знаю, що ти накоїв, і чи пізно ці помилки виправляти, — вгамовуючи крик, мовив я. — Але їй не пізно! Вона ж важлива для тебе, так?
Десь у глибині ока Щупа блиснула іскра розуміння. Воно повернулося до Олі, яка пошепки рахувала, до телефона, по якому так відчайдушно бив я. Власник ока простягнув до екрана дивне за формою щупальце: всередині ніби щось було. Напевно, кістки. Він поклав його на зелену трубку поряд із моєю рукою. Кілька жахливих секунд… Гудок.
Оля стрепенулася.
- Алло? Алло! Оля, це ти? Що таке, щось сталося?
Оля проясненими очима озирнулася навколо. Заплакала. Я ж подивився вгору — і вперше побачив «очі». Але вони не викликали такого жаху, як я очікував. Здалося навіть, що якби я бачив рота, то побачив би й посмішку. А наступної секунди мене вже не було.
Артем Новак
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.