Освіті — якість! Спудейський вісник №31 (27.12.20)
Питання якості освіти в НаУКМА: інтерв'ю з Ольгою Бершадською
▼
Стоп Шкарлет — не дамо вбити освіту!
▼
Мобільність у часі пандемії: все буде Франція!
▼
Ілюзіон: «Було чи не було?» («12:08 на схід від Бухареста»)
▼
Вербатім “Бувай, малий!”: поговоримо про маскулінність?
Перше слово
Добривечір, шановна могилянська спільното!
Нарешті до спудейства повернувся приємний стан спокою. Як чудово: сесія вже позаду. Так приємно відчувати, коли ще одна чи, особливо, перша сесія позаду… бути як птах, що має вільні крила… Водночас дещо не відпускає нас, ми досі боремось за чесність в українській освіті.
Рік теж добігає кінця, і вже завтра ми підбиватимемо підсумки цього року в крайньому випуску. Дякуємо авторкам та авторам, що поділились із нами своїми різдвяними історіями. Так само завтра ми оголосимо переможця цього конкурсу.
Думаючи про свято, не забуваймо про спільну безпеку.
Питання якості освіти в НаУКМА: інтерв’ю з Ольгою Бершадською
Чим займається Центр забезпечення якості освіти НаУКМА?
У нас є 4 напрямки роботи, і всі вони про якість освіти та доброчесність. Отже, перший напрямок — це проведення електронної перевірки текстів на наявність збігів. Робимо все, щоб ця система працювала ефективно, і щоб це не було елементом тортур, бо це як аналіз крові: ти мусиш показати його лікарю і тільки тоді буде зрозуміло, чи є там проблема, чи ні. Усе, що знаходить система, — це збіги. Другий напрямок — це проведення опитувань. Це саме про збір даних і зворотного зв’язку для всіх стейкхолдерів, тобто не лише ті, хто в аудиторії знають, що й як відбувається, а й ті, хто поза. До того ж навіть люди, які разом працюють в одному просторі, можуть сприймати те, як це відбувається, по-різному. Для мене, як для викладача, деякі відгуки стають справжнім відкриттям, тобто ти можеш не підозрювати, як студенти сприймають ту чи іншу ситуацію, і це дуже допомагає. Третій — підвищення кваліфікації наших викладачів, адже ми розуміємо, що якість освіти реалізується, перш за все, через викладачів. Наша програма включає цілих 3 курси. І її мета не в тому, щоб «переробити» викладачів.
Мені дуже подобається, як це описує моя колега Наталія Старинська: «Ця робота не приносить багато грошей, то давайте зробимо так, щоб вона принаймні приносила багато задоволення». Іноді виглядає так, що страждають не лише студенти, а й самі викладачі, адже тапляється, що курс організовано так, що погано всім. Наша мета зробити так, щоб у цьому процесі всім було добре. Четвертий — ми відповідаємо за процедуру затвердження документів про освіту, отриманих за кордоном.
Чи подобається Вам очолювати Центр? Що мотивувало Вас брати участь у конкурсі на цю посаду?
Я потрапила на цю посаду, як на мене, випадково. Спочатку я була освітнім тренером у програмах для викладачів. Мені здавалось, що адміністративна посада взагалі не для мене: я дуже люблю свободу, гнучкий графік, я цінувала це, коли була викладачем, коли мала змогу вирішувати лише за себе. Коли пан Гомза пішов, мені запропонували взяти участь в конкурсі, і призначення виявилось несподіванкою.
Один із міфів, що я мала на той момент, що це буде нудно, що це буде офісна робота, робота з паперами. Багато із цього справдилось, але точно не нудно. Я зовсім інакше подивилась на те, як працює університет. Коли я була викладачем, то бачила це так — ти спілкуєшся зі своїми студентами, із кафедрою і на цьому все. Ти відчуваєш себе частиною кафедри, але не завжди відчуваєш — частиною університету, і не підозрюєш, що можеш мати щось спільне з іншими кафедрами чи факультетами. Мені дуже подобається, що наші курси посилюють горизонтальні зв’язки, завдяки їм викладачі перезнайомились одне з одним, ми вибудовуємо міждисциплінарні зв’язки.
Також, коли я йшла на цю посаду, думала, що завдання керівника підрозділу — планувати діяльність і розподіляти обов’язки, але виявилось, що більшість часу доводиться слухати інших, чути їхні потреби, проблеми, шукати способи допомогти. Це не просто, але це потрібно робити, особливо в цей нелегкий для всіх період.
І є те, про що я навіть не підозрювала, і мені подобається це робити — вплив на політики, тобто участь у розробках положень, обговореннях рішень. Ти відчуваєш, що причетний до чогось великого, від тебе дійсно щось залежить. Це дає інший рівень відповідальності. Це цікаво і вчить враховувати потреби усіх.
Над чим Ви зараз фокусуєтесь з командою?
Ми нарешті виставили на Вчену раду остаточну версію положення про підвищення кваліфікації, його прийняли. У нас у планах робота над ще двома положеннями — про опитування (у нас є опитування, але в нас немає положення) і оновлення положення про доброчесність, бо наразі воно сконцентроване на здобувачах, але є потреба, щоб розширити його на всіх учасників освітнього процесу.
Як працює механізм опитування якості освіти?
На останніх двох тижнях семестру студенти залишають відгуки на дисципліну (!), а не викладача. Коли закінчується сесія, відкривається доступ до результатів: їх можуть бачити завідуючі кафедри по своїй кафедрі, декани — по своїх факультетах, наш Центр, віцепрезиденти і президент — по всьому університету.
Коли ця система створювалась, то передбачалось, що завідуючий кафедри зможе передати оброблену інформацію, виділивши фактичні претензії, і подати викладачу для використання. Дуже хороша була задумка, але, на жаль, вона не спрацювала на практиці, тому що в нас дуже багато функцій на завідуючих кафедрами, окрім цього. Слід зазначити, що тут потрібна робота зі студентами щодо того, як надавати конструктивний зворотний зв’язок, бо є такі відгуки, які не можна показувати викладачам, бо вони дуже особисті або дуже емоційні, тому я розумію завідувачів, чому вони не дають інформацію напряму. Досить часто до нас звертаються викладачі, ми ділимось із ними відгуками, але попереджаємо, що слід відшаровувати емоційне, звертати увагу, до чого конкретно висунуті претензії.
Але я бачу велику потребу, щоб ще працювати зі студентами і викладачами, як давати зворотний зв’язок і як його приймати, бо це чутлива тема.
Зараз ми ще працюємо над тим, щоб кожен викладач мав доступ до своїх відгуків, але технічно це поки що складно.
І знову ж таки, тут потрібна репрезентативність, чим більше студентів беруть участь в опитуванні, тим надійніше сприймається результат, тому що, якщо з дисципліни один негативний відгук, то він сприймається як негативне враження однієї людини.
Який найдивніший відгук Ви отримували?
Бувають відгуки на кшталт «прекрасна людина, цікавий спікер, але говорить не по темі лекції, і всю дисципліну ти мусиш проходити самостійно, бо до теми викладач не доходить», або «Карл Маркс класний чувак, але чому ми вже на третій дисципліні оговорюємо його праці?»
Як можна вирішити проблеми з викладачем ще до опитування, якщо викладач ніяк не реагує на конструктивну критику? Куди слід звертатись?
Чого точно не варто робити, це тягнути до сесії. Як правило, якісь комунікаційні проблеми видно одразу, принаймні до ТСРу стає зрозуміло, що є проблема. Перше — поговоріть з викладачем, і якщо викладач не реагує або реагує зовсім не так, як хотілося б, тоді є завідувач кафедри. Можна також писати нам, ми зі свого боку можемо звернутись до завідувача кафедри, мовляв зверніть увагу, є питання до такого викладача. Ключовий момент — час, щоб можна було скоригувати процес до виставлення підсумкових оцінок.
Хто найбільше проходить опитування? Які тенденції прослідковуються?
Точно можна сказати, що є тенденція до зростання — все більше студентів беруть участь. Восени традиційно більше, ніж навесні, влітку зовсім мало, але щороку з відповідним періодом усе більше й більше студентів.
Водночас, ми спостерігаємо тенденцію, що чим старші студенти, тим більше падає активність. Найчастіше ми чуємо: «я оцінку свою вже отримав, що мені з того?». Але участь в опитуванні — це не лише думати про інших, це й про себе теж. Дуже важливо розуміти: якщо якість викладання покращується навіть після того, як ви закінчили дисципліну, або навіть університет, це все одно впливає на рейтинг вашого диплому. Можливо, ця спеціальність була не дуже сильною випуску 2020, але завдяки відгукам студентів вона стане кращою наступного і ще кращою за два роки, а при цьому диплом у вас такий же, як і у молодших колег.
У мене є гіпотеза, що є ще й певне розчарування: на 1 курсі ти віриш, що ти лишиш відгук і щось буде, але чим далі, тим менше віри, що щось зміниться.
У нас є ідея запропонувати викладачам ділитися своїми рефлексіями зі студентами. За бажанням, викладачі могли б поділитися зі студентами, які прослухали курс відповідями на три питання: 1 — що я змінив/змінила цього року, і що з того вийшло?; 2 — який відгук у цьогорічному опитуванні для мене був найважливіший?; 3 — що я планую змінити наступного року?
Чи часто в Могилянці виявляють плагіат у курсових та дипломних роботах? Яка тут політика Академії?
Робота, де виявлені порушення академічної доброчесності, анулюється, не зараховується. Це стосується будь-якої роботи, починаючи з lower stake, від есе, воно не зараховується або кваліфікаційна робота бакалавра чи магістра теж не зараховується, тобто студент не отримує диплом.
Цікавий факт, що статистично випадки порушень зустрічаються в Могилянці частіше, ніж в більшості закладів. Це все тому, що ми про це говоримо, і ми це виявляємо. Те, що інші заклади про це не говорять, не означає, що цього немає.
Таких випадків у НаУКМА насправді небагато, одиниці. Минулого року в нас був випадок, коли студент не отримавдиплом. І мушу сказати, що причина була не в злісному порушенні, а в тому, що людина не зрозуміла, що це було порушення. Є таке досить примітивне уявлення, що якщо ти взяв чужу роботу, видав за свою, то це плагіат, якщо взяв шматок чужої роботи і видав за свій, то це теж плагіат. Але порушення, наприклад, у цій ситуації було таким: здобувач взяв фото подібного експерименту, зроблене іншою людиною, просто більш якісне, і не послався на джерело.
Важливо розуміти, що власний результат, навіть, якщо він неідеальний, — цінніший, ніж красивий підігнаний, але чужий.
Як, на Вашу думку, можна вирішувати ситуацію, коли плагіатора Сергія Шкарлета призначили на посаду міністра освіти?
Є різні елементи громадського впливу — петиції, мітинги, звернення до депутатів, вони потребують часу й зусиль, не всі готові це робити. Я захоплююсь людьми, в яких є на це енергія і час. Але що точно можна робити –притримуватись своїх цінностей і не мовчати. Якщо всі навколо кажуть, що це біле, то це не означає, що ми повинні погоджуватись, якщо знаємо, що воно чорне.
Треба говорити про те, що для нас важливо, і якщо для когось це важливо теж, вони доєднаються до спільноти доброчесної освіти.
Що, на Вашу думку, чекає на Могилянку наступного року?
По-перше, вибори. У цілому, у нас багато прекрасних викладачів і працівників, які готові навчатись і адаптуватись до нових умов; у нас багато студентів, які хочуть включатися у життя університету і прийшли не лише для диплому. Такого важкого року, який минає, сподіваюсь, не буде; якби ми мали розвалитися, то, мабуть, би розвалились. Вірю, що ми стали антикрихкими.
Стоп Шкарлет — не дамо вбити освіту!
Згадуючи події останнього півріччя в галузі освіти,
може здатися, що ти Філ Коннорс із фільму «День бабака» або увірував в буддистську систему нескінченних страждань — сансару, інакше пояснити те, як в нашій країні комітети декілька разів відхиляють одну кандидатуру міністра, студенти влаштовують численні мітинги та акції супроти людини, яку навіть не мали розглядати на цю посаду, по колу впродовж 6 місяців крутяться освітяни всієї України, а на десерт цю персону таки обирають офіційно міністром, виникає питання: «Я — герой фільму чи буддист»?!
Передісторія, яку неможливо пропустити
Із 25 червня 2020 року Сергій Шкарлет був призначений тимчасово виконуючим обов’язків міністра освіти і науки України. Напередодні 16 червня профільний комітет відхилив його кандидатуру на посаду т.в.о. Чому? Чому? Усе просто. Бо численний плагіат у власних роботах, побратимство з регіоналами, зокрема українофобом Дмитром Табачником, корупція, а саме купівля авто за 60 000 $ «начебто для університетських потреб» за рахунок доплати викладачам (а нащо?!) — хоч хтось у Парламенті (конкретно профільний комітет) вважає, що попередньо названі характеристики ніяк не збігаються з вимогами на посаду міністра України, навіть, якщо це т.в.о. Але, як ви вже здогадалися, така логіка не спрацювала в уряді Дениса Шмигаля, усе-таки люди схильні триматися пліч-о-пліч із собі подібними. До вересня пан Шкарлет накидав купу реформаторських нісенітниць, пов’язаних із скасуванням ЗНО для студентів заочної форми та інших антинавчальних ідей. Урешті-решт студенти, молодь, школярі, активісти, могилянці не витримали!
1 вересня близько 100 студентів зібралися біля Кабінету Міністрів України, аби вимагати відставки Сергія Шкарлета через його, м’яко кажучи, некомпетентність, а відверто кажучи, повну невідповідність посаді міністра України та і загалом урядовця, людині, яка не є прихильником способу вирішення проблем плагіатом та хабаром (детальніше у випуску Спудейського Вісника №15). Як ви вкотре швидко здогадалися, схема «Може дослухаємося до людей? А нащо? А 5 стаття Конституції? Та це так символічно написано» незмінно працює в нашій країні. Тому 17 грудня 2020 року Верховна Рада України підтримала призначення Сергія Шкарлета на посаду міністра освіти й науки України 226 голосами (це критичний мінімум прийняття рішення). Як цікаво, що потім виявилося, що декілька депутатів із ОПЗЖ (Опозиційна платформа «За життя») дозволили собі накнопкодавити за інших своїх колег. Знову брехнею та хитрістю ставлять свого міністра, так мило. Нагадуємо, що профільний комітет ВР знову, як і під час попередньої спроби внесення цієї кандидатури (у червні 2020), не підтримав кандидатуру Шкарлета, тож рішення передали на розсуд сесійної зали. Гарний розсуд отримали.
Акція протесту
Тож опісля останніх подій акції протесту відбулись у Львові, Вінниці, Харкові, Миколаєві, Хмельницькому, Чернівцях, Сумах, Житомирі, Чернігові, Луцьку, Одесі, Тернополі, Кривому Розі та, звісно, у Києві, учасниками якої стали і більшість могилянців. Участь в акції взяли близько 200 студентів київських університетів: НаУКМА, КНУ імені Тараса Шевченка, КПІ, КНУТКіТ, КНЕУ, Університету Грінченка, кожен із представників, беручи до рук мікрофон, із впевненістю казав: «Це нам не міністр!», «плагіатори, корупціонери, регіонали — це не наша історія», «а в чому сенс здобування освіти, якщо можна було просто все скопіпейстити і стати міністром?!». Організатори акції «Стоп Шкарлет — не дамо вбити освіту!»: Фундація регіональних ініціатив, Українська асоціація студентів, а також Студентська колегія НаУКМА ініціювали звернення до президента Володимира Зеленського із закликом вплинути на рішення парламенту щодо призначення Сергія Шкарлета міністром.
Варто нагадати, що попередньо спільнота НаУКМА вже була зачинателем підписання відкритої заяви проти призначення на посаду міністра освіти Україна Сергія Шкарлета, до якого долучилися 1061 могилянець, проте хіба важливі ці підписи, якщо відкат Міністра буде набагато більшим (обережно сарказм). І, наостанок, акції протесту проти Сергія Шкарлета, підписання заяв супроти його кандидатури як міністра освіти є дуже важливими в здобуванні наших знань гідно та чесно не просто в майбутньому, а зараз. Ми не заслуговуємо на обман, плагіат, корупцію, яку нам пропонується покривати, бо гарант нашої освіти робить аналогічно. Рано чи пізно ця “сансара” з міністром Сергієм Шкарлетом завершиться, до профільного комітету прислухаються, студентів та вчителів нарешті почують, у нас буде гідний міністр.
А поки маємо боротися! Ми не дамо вбити освіту!
Мобільність у часі пандемії: все буде Франція!
Щороку десятки могилянців користаються можливостю поїхати на семестр за обміном в іншу країну. Новий університет, нове середовище, нова культура — усе це міцно вплітається у їхні спогади про студентські роки. Водночас 2020 приніс нові виклики. Пандемія поставила під загрозу будь-які поїздки за кордон. Деякі програми обміну закрилися, оскільки університети перейшли на дистанційне навчання. Однак дехто з могилянців таки зумів потрапити на Erasmus. Спудейський вісник розпитати цих щасличиків та щасливиць про їхній досвід. Віднині ми публікуватимемо історії карантинної мобільності. Сьогодні ви, любі читачі та читачки, познайомитеся з розповіддю Євгенія Коновалова, студента ФПвН-6, який наразі вчиться за програмою обміну в Університеті Лілля, Франція.
Привіт! Пишу ці рядки з північно-французького міста Ліль наприкінці непростого 2020 року, коли французьке суспільство святкує свої найсакральніші свята (Святий вечір та Різдво) та готується до Нового Року — свята більш молодіжного, аніж сімейного. Пишу ці рядки і розумію: місяць мого Еразмусу ще попереду, усі екзамени (!) ще попереду (сесія у студентів-правників тут у січні), попереду, як я сподіваюся, і частина бажаних еразмусівських подорожей, відкладених через локдаун та інші перипетії осіннього семестру 2020/2021 року. З іншого боку — саме час порефлексувати (чудово, що і на папері) щодо досвіду, який уже стався: моїх чотирьох місяців на Еразмусі у Франції, на факультеті правничих, політичних і соціальних наук Університету Ліль.
Мене звати Євгеній Коновалов, я студент МП-2 програми «Право» і свій осінній семестр останнього року навчання в Могилянці я провів на Еразмусі — семестр складний, з випробуваннями, але, безперечно, неординарний та корисний своїм досвідом.
Про Еразмус я думав ще на перших двох своїх курсах навчання в КМА, але не складалося: я грав у популярні серед правників «мут-корти» і не бачив можливості поєднати Еразмус з цією діяльністю. Уже на своєму 5-ому році навчання я задумався про те, чим буду займатися на шостому і чому би не спробувати славнозвісний Еразмус? Аморфні бажання перетворилися у конкретні плани у лютому-березні 2020 року, коли я склав мовний екзамен, щоб подаватися, зібрав усі документи і надіслав їх до міжнародного офісу 29 березня 2020 року. Я недаремно наголошую на датах: це перші дні і тижні світової пандемії COVID-19, коли загальна ситуація характеризувалася будь-яким епітетом, окрім двох: впевненість і визначеність. Утім, я подався, бо що втрачати? — думав я. Я був готовий проходити усі відбори, але казав собі не розраховувати поїхати, щоб потім було не сумно сприймати найгіршу реальність.
Оцінки-співбесіди, і лист від міжнародного офісу НаУКМА — вітаємо, ви обрані для мобільності! Момент радості і окрилення, а разом з тим — вперте намагання залишатися тверезим у своїх очікуваннях: номінування Могилянкою не означає участі в Еразмус, тим паче в рік COVID-19. Так довелося чекати майже дві місяці: на початку липня, за два місяці до можливої поїздки, Університет Лілю дав «зелене світло». Напевно, це був перший раз з моменту відбору, коли я повірив у реальність Еразмус — далі були папери, візи, квитки і довгоочікуваний виліт у майже порожньому Борисполі 25 серпня 2020 року. Ура, тепер це реальність — повторював я собі у літаку.
Щоб поїхати на Еразмус я звільнився з роботи і з’їхав з орендованого житла у Києві — пожертвував таким собі «острівком стабільності» в житті. Нижче я сконцентруюся на тому, що дає змогу сказати собі і Вам чому це було недаремно. Постараюся бути небанальним, але, мабуть, виходитиме не завжди : багато з цих речей є загальновідомими рисами Еразмусу, але вони варті повторення.
Найперше, за що я вдячний Еразмусу — це життєвий і культурний досвід. Самостійне життя закордоном вчить багатьом практичним навичкам, набагато більше ніж самостійне життя на батьківщині: розібратися з місцевою бюрократією, відкрити рахунок, зареєструвати сім-карту, укласти контракт на подачу електроенергії, зробити проїзний на транспорт, пройти усі стартові процедури в партнерському університеті (і усе це — іноземною мовою) вимагає багато зусиль та витримки, але і навчає відповідно. Спочатку — це велике психологічне випробування, але в кінцевому успішному підсумку — це дає самовпевненості та надихає. Цього року додався ще й досвід повного місячного локдауну: серед позитивів — це теж вчить і загартовує, але все-таки я би не хотів, щоб було постійним атрибутом Еразмусу.
Те саме стосується і культурного досвіду: до нього треба бути відкритим, його треба вміти знаходити і сприймати, але якщо тобі небайдужа країна твого перебування, то цей процес є унікально цікавим. Чому французи люблять протестувати, а слово « scandale » (скандал) вживається направо і наліво? Чому тут такий популярний Snapchat і зовсім невідомий Telegram? Чому краще не поступатися дівчатам та жінкам місцем у транспорті та не пропускати їх першими у проході? Чому найбільш «французький» регіон знаходиться не у Франції, і навіть не у її заморських володіннях? Чому французи можуть бути менш ерудованими за українців у знаннях про країни світу, але наподив глибоко знати історію своєї країни і бути обізнаним у сучасних політичних процесах — незалежно від життєвих інтересів і професії? Дізнатися про це і багато іншого дає змогу саме Еразмус, ось чому Еразмус — це не тільки про навчання (хоча і про це теж) і, якщо чесно, я би позиціонував ці здобутки Еразмусу на перше місце. Я люблю Францію, я їхав відкривати Францію і дуже тішуся, що мені вдалося зсередини пізнати цю країну.
По-друге, Еразмус — це таки дійсно ковток свіжого повітря для кожного студента. Закордонна система і підхід до навчання може подобатися або ні, але те, що це унікальна нагода порівняти іноземне навчання з Могилянським — це завжди правда. Це нагода відчути на собі іншу організацію курсів, інше адміністративне супроводження процесу (користуюся нагодою похвалити деканат і методистів свого рідного ФПвН — їхні французькі колеги дещо «відстають» за якістю комунікації), іншу манеру викладання та підготовку письмових робіт! Про знання як такі, здобуті під час прослуховування курсів, я окремо не згадуватиму — це очевидно.
Хто хоче поїхати з інтересом удосконалити мову — це також завжди спрацьовує, а Еразмусівський досвід є особливо цінний у плані вивчення іншої ніж англійська іноземних мов (французька, німецька, іспанська, італійська), позаяк можливості вивчення цих мов в Україні відчутно скромніші, аніж англійської. Більше того, таким чином мова вивчається у її найживішому і найсучаснішому вигляді — це прекрасно, я вважаю!
Якщо пощастить, можна не тільки познайомитися з численною кількістю цікавих людей з усієї Європи (а також з місцевими студентами), а й почати дружбу (а може щось більше) тривалістю в усе життя.
Попри ущемлений пандемією і супутніми обмеженнями досвід мого Еразмусу (я менше «тусив», менше подорожував, навіть менше ходив на пари), я впевнений — Еразмус не має недоліків, їх просто не існує! Після Еразмусу ви приїжджаєте особистісно багатшими, натхненними і готовими до нових пригод та життєвих проектів.
Не бійтеся невпевненості, не бійтеся жертвувати звичним життєвим укладом і на півроку перевертати, можливо, своє життя з ніг на голову. Не бійтеся бюрократії і погоджень / підписань / перезарахувань / кредитів / навчальних планів. Я настільки радий, що мені вдалося пережити цей досвід під час навчання в Могилянці, що я скажу кожному, хто запитає: це «маст-хев».
Усіх зацікавлених щиро запрошую звертатися до мене із запитаннями: від філософських до життєво-побутових, відповім із задоволенням!
Усім здоров’я, натхнення, успіхів ну і звісно — Еразмусу!
Куратор проєкту СВ “Мобільність у часі пандемії”
Ілюзіон: «Було чи не було?» («12:08 на схід від Бухареста»)
Кінець 1989 року видався для країн Центральної та Східної Європи бурхливим. Упродовж кількох місяців комуністичні режими у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, НДР та Румунії, які правили країнами чотири десятиліття, були повалені.
Здебільшого передача влади проходила мирно. Та був один виняток — Румунія. В останні дні 1989 року в цій країні також почалася революція. В Бухаресті та інших містах Румунії спалахнули вуличні протести. Загинули більше тисячі людей, кілька тисяч були поранені, а румунського диктатора Ніколае Чаушеску та його дружину Єлену стратили. Втім, через деякий час серед румунів почало наростати розчарування підсумками революції, адже Фронт національного порятунку, який прийшов на зміну Чаушеску, складався, значною мірою, з колишніх комуністів, а корупція та бідність залишилися серйозними проблемами…
Невеличке румунське містечко. Говорять, що в ньому «всі всіх знають». Власнику місцевої телекомпанії та, за сумісництвом, її основному ведучому Вірджилу Ждереску (Теодор Корбан) слід чимось заповнити ефір. Але про що говорити напередодні Різдва? Саме наближається річниця революції 1989 року і Ждереску вирішує провести випуск власної телепередачі, поставивши питання: “Яку участь у революції брали жителі їхнього містечка?”. І взагалі, «була в них революція» чи натовп демонстрантів вийшов на вулиці вже після повідомлення про повалення Чаушеску? З гостями, однак, у Ждереску виникають «проблеми», тож компанію в студії йому складають учитель Тиберіу Манеску (Йон Сапдару), який активно зловживає алкоголем, та запрошений в останній момент (по суті «третім зайвим») пенсіонер Еммануїл Пішкочі (Мірча Андреєску). Містечко зовсім маленьке і будь-яка, навіть ніби серйозна розмова, навіть «на публіку» може перерости у велику сварку…
Цей фільм — водночас, і комедія, і сатира, і соціальна драма. Перше, що варто відзначити — формально перед нами фільм про життя невеликого містечка, де кожен знає практично все про свого сусіда, різноманітні колізії та відверто комічні ситуації. Пішкочі просять зіграти Санта-Клауса, бо пенсіонер має досвід «роботи Сантою», а «чинний» Санта-Клаус травмував ногу. Манеску виплачує сусідам свої немаленькі борги, через що залишається без грошей та вибачається перед заїжджим китайцем, який торгує петардами, за те, що ображав його, будучи п’яним. Всі, тією чи іншою мірою, готуються до Різдва. З часу революції пройшло вже більше півтора десятиріччя і про чергову її річницю ніхто не згадує, всі живуть своїм життям… Однак, закортіло ж комусь в цю передсвяткову трясовину кинути велику каменюку — провести телепередачу спогадів!
Друга частина — це, власне, сама телепередача. Глядача, по суті, втягують в своєрідне розслідування — хто й що робив під час революції і чи може мати до неї якийсь стосунок. А якщо може, то чи підтвердять це свідки (або ті, хто так себе називає)? А чи не є ці «свідки» зацікавленими особами? А що взагалі могли «свідки» бачити і про що можуть свідчити? В цій частині фільму, по суті, представлена така собі «мікромодель» історичної пам’яті — вона про спогади та їхню достовірність, конфлікт інтерпретацій з боку різних учасників одних і тих самих подій, навіть про цензуру та свободу слова і думки. І навіть в цій палкій дискусії ситуації знаходиться місце для повідомлення про перший сніг…
Загалом же, «Було чи не було» — фільм з цікавою ідеєю, сценарієм та його втіленням. І не лише. На прикладі маленького містечка у фільмі чудово показано те, що таке колективна пам’ять в масштабах цілої країни. І в цьому сенсі фільм виходить за рамки безпосереднього контексту — тематика румунської революції по суті стає лише тлом і зрозуміло, що дебати, подібні до показаних у фільмі можливі й на інших «майданчиках», в інших містечках, містах, країнах і з приводу інших резонансних подій для колективної пам’яті. Саме тому стрічка «Було чи не було», безумовно, рекомендована для перегляду.
Вистава-вербатім “Бувай, малий!”: поговоримо про маскулінність?
Невелика камерна зала, густі ряди офісних стільців, перешіптування незнайомців, шуршання курток і звук блискавок рюкзаків, луна від голосів акторського складу і неможливість другого дублю… Таким ми звикли бачити звичайну виставу студентського театру. У часи сильного ажіотажу — глядачі стоять у кутках і сидять на підлозі, під час репетицій — сміх і творчі пошуки… Проте цей рік став винятком і у цій вже традиційній системі взаємодії між мистецтвом і його поціновувачем. Студентський театр НаУКМА відшукав місток між ними — виставу-вербатім, презентовану онлайн.
Формат було обрано не випадково — кожен актор, а з ним кожна історія звучали щиро і від серця, так ніби саме вони, а не інші люди пережили ці епізоди з буденного життя незнайомців і відчувають їх вплив на себе. Уся команда на чолі з художньою керівницею Тетяною Шуран знайшла можливість відверто поговорити з кожним глядачем навіть через екрани техніки, від якої вже давно не чекаєш щирості.
Перше, що вражає у виставі — вибір теми. У сучасному дискурсі ми частіше говоримо про глобальні проблеми, жертв і агресорів, вплив дискримінації на менш захищені групи тощо. Але ж система цінностей, направлена на утиск одних, з великою імовірністю породить і проблеми для інших. У розрізі гендерних стереотипів, чоловіки також можуть опинитися у складній ситуації — а що, як чоловік не має кар’єрних амбіцій, бажання зароблять сотні тисяч і нести відповідальність за все на світі? Що, як він не «справжній мужчина»?
А чоловіки бувають різними і розповіді анонімних оповідей у виставі це підтверджують. Один з авторів мав досвід стосунків, що не відбулися, через його «недостатню сміливість». Інший був «справжнім джентльменом» в будь-якій ситуації, але часом зіштовхувався з жінками, яким не потрібна була його допомога, що викликало незручні моменти. Ще один з авторів ріс у родині, що ламала його природню свободу на користь «зручності» і відповідності стандартам їх спільноти. Історій безліч, варіацій досвіду безліч, утім очікування до чоловіків у багатьох ситуаціях приблизно однакові.
Якщо подивитися на зв’язок між мужністю і жіночністю, історії також різняться. Чи можна порівнювати «мужні» дії жінок у певних ситуаціях з діями чоловіків у схожих обставинах? Чи є сенс чекати на принца чи принцесу, якщо навіть при успішному початку стосунків з ними, всеодно можна отримати кота в мішку? Чи дійсно ми такі різні, чи може між нами значно більше схожого? Перелік питань, піднятих у виставі, насправді нескінченний. Та відповідь на них ще не чітко сформувалася у суспільній думці, тож ми можемо вплинути на її кінцевий вигляд.
Наскрізними у виставі є також питання насильства. При переході від історії до історії, створювачі дають нам статистику, що справді лякає. За даними опитування, чоловіки здебільшого не звертаються по допомогу у разі насильства вдома чи на роботі, а лише третина респондентів вважає, що чоловіки можуть страждати від насильства зі сторони жінок. Історії постраждалих чоловіків не чують, оскільки суспільні норми демонструють нам, що певні види насильства є цілком нормальними і прийнятними, особливо до «сильних чоловіків, які повинні мати мужність і дати відсіч або стерпіти». На мою думку, ця позиція є неправильною і руйнівною, оскільки життя у соціумі, де кожна людина може бути щасливою, а можливість отримати моральні травми зведена до мінімуму, видається гарною перспективою, до якої варто прагнути.
Післясмак вистави підкреслило обговорення піднятих проблем з Тамарою Марценюк — доценткою кафедри соціології і експерткою з гендерних питань. На її думку, підняті проблеми пов’язані з кризою маскуліності, тобто зі зміною ролей і очікувань, пов’язаних з розвитком уявлень про феміність і маскуліність, фрустрацією деяких чоловіків з приводу свого місця у системі взаємодій чи неможливістю виконати усі очікування, що висуваються до чоловіків. На мою думку, головним фактором у цій проблемі все одно виступають очікування до чоловіків, які кожному з нас під силу змінити у своєму оточенні, що згодом може змінити їх і на більш глобальному рівні.
Питань ставиться багато, втім очевидну відповідь має лише одне: Ким же є цей «справжній чоловік»? І, як на мене, відповідь є простою:
Чоловік може бути різним.
Чоловік може бути яким захоче.
Чоловік може бути собою.
© Спудейський вісник, 2020
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
